Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"23" вересня 2011 р. Справа № 5023/5746/11
вх. № 5746/11
Суддя господарського суду Аюпова Р.М.
при секретарі судового засідання Павленко А.В.
за участю представників сторін:
позивача - позивача - Скрипка А.А. (після оголошеної перерви 23.09.2011 р. о 14:: не з'явився;);
Представник відповідача - ОСОБА_1, дов. №2312 від 05.07.10р. 3-ї особи < Текст > відповідача - < Текст > 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Харківський електроапаратний завод" м. Харків 3-я особа < Текст >
до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" в о. Філії "Комінтернівське відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Харкові", м. Харків 3-я особа < Текст >
про визнання недійсним договору
Позивач - ПАТ “Харківський електроапаратний завод” звернувся до господарського суду Харківської з позовом до ПАТ “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” в особі Філії "Комінтернівське відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Харкові", м. Харків, в якій просить суд визнати кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року недійсним, а також покласти на відповідача витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 12 липня 2011 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 26 липня 2011 року об 11:30 год.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 26 липня 2011 року розгляд справи відкладено на 17 серпня 2011 року о 10:00 год.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року розгляд справи відкладено на 20 вересня 2011 року о 10:00 год.
У призначеному судовому засіданні 20 вересня 2011 року позивач надав клопотання (вх. № 30217), в якому просить суд призначити експертизу з метою встановлення відповідності умов договору про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року діючому законодавству та дослідження документів фін сово-кредитних операцій для встановлення вірності нарахування відсотків за користування кредитом.
У судовому засіданні 20 вересня 2011 року оголошено перерву до 22 вересня 2011 року об 11:00 год.
У судовому засіданні 22 вересня 2011 року відповідач надав письмові пояснення (вх. № 30482), які судом долучені до матеріалів справи.
Представник позивача у судовому засіданні надав клопотання (вх. № 30479), в якому просить призначити комплексну експертизу (технічну експертизу документу та почеркознавчу експертизу) та надав пропозиції щодо кола питань, які мають бути роз'яснені судовим експертом.
У судовому засіданні 22 вересня 2011 року оголошено перерву до 23 вересня 2011 року о 09:00 год.
У судовому засіданні 23 вересня 2011 року відповідач надав письмові пояснення (вх. № 30642), а також для доручення до матеріалів справи додаткові документи (вх. № 30641, 30693), які судом долучені до матеріалів справи.
У судовому засіданні 23 вересня 2011 року оголошено перерву до 23 вересня 2011 року о 14:00 год.
Після оголошеної перерви представник позивача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про час і м місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить наявне в матеріалах справи повідомлення про дату, час та місце наступного судового засідання.
Присутній в судовому засіданні 23 вересня 2011 року відповідач вважає за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні без участі представника позивача, пояснив, що ними надані всі документи, які необхідні для розгляду справи по суті.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.
22.09.2011 року (вх. № 30479) від позивача надійшло клопотання про призначення комплексної (технічної та почеркознавчої) експертизи (вх. № 30479 від 22.09.2011 року). Своє клопотання позивач обґрунтовує тим, що на його підприємстві відсутні відповідні рішення Наглядової ради на момент укладання кредитного договору про відкриття кредитної лінії, отже, у нього виникають сумніві того, що підписи на спірних договорах здійснені колишнім генеральним директором ВАТ «Харківський електроапаратний завод» Гладковим О.С. Позивач вважає, що встановлення зазначених обставин має значення для вирішення даного спору щодо визнання спірного договору недійсним.
Суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні цього клопотання з огляду на наступне.
Згідно статті 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі.
Звертаючись до суду позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Предмет позову це конкретна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, а підстава позову це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Звертаючись до суду, позивач не зазначив, як підставу для визнання спірного договору недійсним, його підписання не уповноваженими особами.
Суд зазначає, що позивач не скористався своїм правом в порядку статті 22 ГПК України подати відповідну заяву щодо зміни предмету або підстави позову в процесу розгляду даного спору (до початку розгляду справи по суті)
Згідно статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Натомість, суд зазначає, що наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.). У такому випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає. (Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» N 02-5/111, 12.03.1999 року)
При цьому позивач не спростовує факт отримання їм грошових коштів (кредиту), хоча мав право повернути кредит та/або сплачувати плату за кредит достроково (п.4.4.3 договору)
Тому, суд приходить до висновку, що результати комплексної (технічної та почеркознавчої) експертизи по справі, яку просить призначити позивач, не можуть бути підставами для визнання кредитного договору недійсним у даному спорі. Таким чином, відсутні підстави для задоволення клопотання позивача про призначення у справі комплексної (технічної та почеркознавчої) експертизи.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та відповідача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 26. 03. 2008 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком в особі філіії "Комінтернівське відділення Промінвестбанку в м. Харків" (відповідачем у справі ), з одного боку та Відкритим акціонерним товариством "Харківський електроапаратний завод" (позивачем у справі) з іншого боку, було укладено кредитний договір № 04-1/075 від 26.03.2008р. (Договір) про отримання Позивачем кредиту шляхом відкриття невідновлюваної кредитної лінії в сумі, яка не може перевищувати 3000000 грн. на умовах, зазначених в кредитному договорі. До вказаного договору між позивачем та відповідачем були укладені наступні договори:
- Договір про внесення змін № 1 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 28.05.2008 р.
- Договір про внесення змін № 2 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 25.06.2008 р.
Договір про внесення змін № 3 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 25.09.2008р.
- Договір про внесення змін № 4 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 29.07.2009р.
Договір про внесення змін № 5 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 27.02.2009р.
Договір про внесення змін № 6 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії №04-1/075 від 26.03.2008р. від 25.02.2010р.
Як зазначає позивач у позовній заяві, при підписанні спірного кредитного договору, банком (відповідачем у справі) були порушені законні права позивача у справі, оскільки спірний кредитний договір № 04-1/075 від 26.03.2008 р. року за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України ( Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Закону України «Про захист прав споживачів»), інтересам і волі позивача, чим порушує його права та законні інтереси, тому у позивача є всі підстави для визнання кредитного договору недійсним за статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України, що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду з відповідним позовом.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.
При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
На спірному договорі міститься відбиток печаток позивача та банку.
Судом перевірено повноваження представників сторін спірного договору (з урахуванням усіх умов договору) на його підписання: від імені позивача (позичальника за спірним договором) - генеральним директором Гладковим Олександром Степановичем, який діяв на підставі Статуту, зі сторони банку - керуючим філією «Комінтернівського відділення Промінвестбанку в м. Харкові» Гречком Д.Г., який діяв на підставі довіреності, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Старостіною Н.С. від 24.09.2007 року та зареєстрованою за № 5211.
На час винесення вказаного рішення, в матеріалах справи відсутні та сторонами суду не надані докази щодо скасування зазначеної вище довіреності на момент укладання генеральної угоди, смерті особи, якій вона видана , припинення юридичної особи, яка видала довіреність.
У відповідності до статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним
Пленум Верховного Суду України в п. п. 2, 12 Постанови від № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно з Роз'ясненням ВАСУ №02-5/111 від 12.03.1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
У відповідності до ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ст. 1051 Цивільного кодексу України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Частиною 2 ст. 345 Господарського кодексу України визначено, що в кредитному договорі, крім іншого, визначається відсоткова ставка.
А п.3 ст. 346 Господарського кодексу України встановлено, що кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.
У відповідності до п. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч.1 ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно ст. 1055 Цивільного кодексу України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
Частина 1 статті 638 Цивільного кодексу України проголошує, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частин 2 та 3 ст. 180 Господарського кодексу України (надалі ГК), договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні договору, сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Суд не дійшов висновку щодо обґрунтованості посилання позивача на порушення відповідачем вимог ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», як на підставу для визнання спірного договору недійсним з огляду на те, що при вирішенні спору про визнання кредитного договору недійсним слід враховувати вимоги законодавства, що стосується їх чинності, зокрема, це:
- досягнення сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
- кредитний договір має укладатись обов'язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює жодних правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його нікчемністю;
- сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.
Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано позивачем, що спірний договір (з урахуванням усіх умов договору) та додаткові угоди до нього були укладені сторонами з дотриманням та у відповідності до ст.ст. 626, 627, 628, 638 Цивільного кодексу України, без будь-яких застережень стосовно умов, на яких вони укладались. Тому, не заслуговують на увагу суду посилання позивача щодо нав'язування йому умов договору.
Пунктом 6.10 спірного договору про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року, встановлено, що з укладенням цього договору сторони досягли згоди з усіх його істотних умов та не існує будь-яких умов, які можуть бути істотними та необхідними для цього договору.
П.п. 6.2, 6.8, 6.9 спірного договору про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року передбачений порядок зміни та припинення дії договору.
Розділом 5 спірного договору встановлена відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору (в тому числі відповідальність банку - п. 5.1 Договору про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року).
Також позивачем не зазначено, які саме фактори вплинули на його волевиявлення та не надано доказів на підтвердження своїх посилань.
Суд зазначає, що посилання позивача, на порушення відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови НБУ № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», спростовуються з огляду на наступне:
Відповідно до преамбули Закону «Про захист прав споживачів» (далі - Закон), цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг товаровиробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У ст. 1 цього Закону визначено, що послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Відповідно до ст. 11 Закону, договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого, кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Згідно п. 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває. замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У п. 23 ст. 1 цього ж Закону зазначено, що споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
У цьому ж Законі чітко прописана процедура укладання договору, в якій йдеться й про питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип процентної ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому, в разі ненадання зазначеної інформації, суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.
У зв'язку з цим застосування Закону № 1023-XII до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи процентної ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору зазначений Закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство, що регулює кредитні правовідносини. (Суд враховує, що аналогічна правова позиція викладена в «Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.)» Верховного Суду України).
З зазначеного вбачається, що Закон України «Про захист прав споживачів» та Постанова НБУ № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» не поширюється на правовідносини між юридичними особами (ПАТ «Харківський електроапаратний завод» та ПАТ Промінвестбанк).
Суд вважає необґрунтованими посилання позивача на пункт 3 статті 203 Цивільного кодексу України, яка зазначає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, як на підставу для визнання договору недійсним, оскільки позивачем не зазначено, які саме фактори вплинули на його волевиявлення та не надано доказів на підтвердження своїх посилань.
Також не є доведеним посилання позивача щодо невідповідності договору моральним засадам суспільства. Позивачем не надано ні обґрунтування наведеного посилання, ні доказів на його підтвердження.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона по справі зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
В порушення наведеної норми, заявляючи вимогу про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 04-1/075 від 26.03.2008 року, позивач не надав доказів порушення його вільного волевиявлення.
Що стосується посилання позивача на факт укладення ним спірного договору під впливом тяжких обставин, суд, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позивачем не доведено, під впливом яких саме тяжких обставин і на яких вкрай невигідних умовах було укладено спірний договір та додаткові угоди до нього, і як це могло вплинути на його права та обов'язки.
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого господарського правопорядку, додержуючись визначених законодавством вимог.
При цьому, суд зазначає, що ризик погіршення умов господарювання є нормальним явищем. Ризик - є однією із ознак підприємництва (згідно ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку). Більш того, принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності (ст. 44 Господарського кодексу України). Отже складнощі, які виникли у позивача за зустрічним позовом із виконанням спірного кредитного договору охоплюються його (позивача) підприємницьким ризиком. Тому у суду немає правових підстав перекладати комерційний ризик позивача на відповідача шляхом звільнення позивача від виконання прийнятих на себе обов'язків за договором.
При цьому суд враховує також, що спірним кредитним договором передбачено право позивача відмовитись від одержання кредиту в повному обсязі та дострокове повернення кредиту. Проте позивач таким правом не скористався - кредит не повернув, проценти за його користування не сплатив.
Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.
Враховуючи наведене вище, а також положення ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України, суд не знайшов необхідних і достатніх підстав для визнання Кредитного Договору недійсним.
Суд вважає, що позивачем, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме: наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.
Зважаючи на викладене, по переконанню суду, в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивача, що вказує на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Окрім того, відповідач надав заяву про застосування до правовідносин строку позовної давності.
Вирішуючи цю заяву, суд зазначає наступне.
Відповідно до приписів статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк , у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Стаття 257 Цивільного кодексу України визначає загальний строк позовної давності у три роки.
Згідно зі статтею 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності , про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
З матеріалів справи вбачається, що договір, який позивач просить визнати недійсними (Договір про відкриття кредитної лінії №04-1/075), був укладений між сторонами 26.03.2008 року.
Таким чином момент укладення спірного договору співпадає з моментом коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права з підстав, що викладені у позовній заяві, або про особу, яка його порушила. Строк позовної давності сплив 26.03.2011 року.
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява подана 12.07.2011 року, тобто після спливу трьох років, в межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.
Враховуючи вищевикладене, в позові слід відмовити.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в зв'язку з їх необґрунтованістю, а не у зв'язку зі спливом строку позовної давності.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі слід покласти на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 203, 207, 215, 217, 251,252, 526, 530, 543, 554, 628, 638 ,1048, 1049, 1050 1054, 1056 Цивільного кодексу України, ст.ст. 180, 193, 218 Господарського кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 46, 49, 68, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
< Текст >
В задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Аюпова Р.М.
Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України
та повний текст рішення підписано 28 вересня 2011 року
справа № 5023/5746/11