Іменем України
06.09.11 місто Севастополь Справа №2а-1723/11/2770
Окружний адміністративний суд міста Севастополя у складі:
головуючого судді - Прохорчук О.В.
суддів: Кириленко О.О.,
Кравченка М.М.;
секретар судового засідання -Фімушкіна О.П.,
за участю:
позивача -ОСОБА_2, паспорт Киргизької республіки НОМЕР_1, виданий 27.11.2006,
представників позивача -ОСОБА_3, довіреність б/н від 19.08.2011,
ОСОБА_4, довіреність б/н від 19.08.2011,
відповідача -не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Севастополі справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про скасування рішення № 731-10 від 15.12.2010 та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_2 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій про скасування рішення № 731-10 від 15.12.2010 про відмову в наданні їй статусу біженця та зобов'язання прийняти рішення про надання статусу біженця.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем вимог діючого законодавства, а саме статті 1 Конвенції по статус біженців від 28.07.1951 та статті 1 Закону України «Про біженців», що виразилося у прийнятті рішення без врахування всіх обставин справи позивачки.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 19.07.2011 відкрито провадження у справі. Іншою ухвалою суду від 19.07.2011 закінчено підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.
У ході судового розгляду справи представники позивачки на задоволенні позовних вимог наполягали. Зазначили, що ОСОБА_2 не є громадянкою країни свого проживання - України, має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою національності, не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, тому що заворушення у цій країні відбувалися за підтримкою військових та правоохоронних органів.
Представник відповідача у судовому засіданні 19.08.2011 проти позову заперечував з підстав, викладених у письмовому вигляді. Зазначив, що на момент прийняття оскаржуваного рішення, політична обстановка у Киргизстані змінилась, поліпшилась, у зв'язку з чим ОСОБА_2 було відмовлено у наданні статусу біженця.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивачки та представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Республіки Киргизстан, етнічна належність -узбечка.
10.08.2010 позивачка звернулась до Відділу міграційної служби в Автономній Республіці Крим з заявою про надання їй статусу біженця.
26.08.2010 працівником органу міграційної служби було проведено співбесіду з ОСОБА_2, про що складений протоколом (справа № 10SEV04027).
За результатами співбесіди 31.08.2010 Відділом міграційної служби в Автономній Республіці Крим прийнятий висновок про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянці Киргизстану ОСОБА_2
01.11.2010 заступником начальника Відділу міграційної служби в Автономній Республіці Крим складено службову записку з проханням надати дозвіл на прийняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_2, яка на повторну співбесіду не з'явилась. Резолюцією керівника від 01.11.2010 надано відповідну згоду.
Згідно з висновком органу міграційної служби щодо надання або відмови в наданні статусу біженця від 01.11.2010 у справі № 10SEV04027 вирішено доцільним відмовити в наданні статусу біженця громадянці Киргизстану - ОСОБА_2, 1975 року народження.
15.12.2010, за результатами розгляду справи № 10SEV04027, Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 731-10 про відмову у наданні статусу біженця ОСОБА_2
Підставою для прийняття вказаного рішення стало встановлення відсутності обставин, передбачених абзацом другим статті 1 Закону України «Про біженців».
29.12.2010 Відділом міграційної служби в Автономній Республіці Крим на адресу позивачки направлено повідомлення № 57 про відмову в наданні їй статусу біженця та рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 15.12.2010 № 731-10, законність якого є предметом розгляду даної справи.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, державні гарантії захисту біженців регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців»від 21.06.2001 № 2557-III (який діяв на час прийняття оскаржуваного рішення), іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема до міжнародних норм права відносяться Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол про статус біженців 1967 року (ратифіковані Законом України від 10.01.2002 № 2942-III), якими визначено загальні принципи щодо захисту біженців.
Відповідно до статті 1 Закону України № 2557-III біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону встановлені повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема, прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; координація взаємодії інших органів виконавчої влади з питань, що стосуються біженців; збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походження біженців умов, зазначених у абзаці другому статті 1 цього Закону.
Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).
Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Частино другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про біженців»від 21.06.2001 № 2557-III органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції. До компетенції органів належить, серед іншого, прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом.
Відповідно до пункту 6 Положення про Державний комітет України у правах національностей та релігій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 201 від 14.02.2007, Держкомнацрелігій здійснює свої повноваження безпосередньо та через відповідні органи Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
Згідно з пунктом 7 зазначеного Положення Держкомнацрелігій у межах своїх повноважень, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, рішення Комітету, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
Статтею 11 Закону України «Про біженців»від 21.06.2001 № 2557-III встановлений порядок оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Зокрема, оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Орган міграційної служби: реєструє заяву та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їхніми заявами, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця; проводить дактилоскопію особи, стосовно якої порушено клопотання про надання статусу біженця; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання їй статусу біженця, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену з батьками, щодо якої заяву про надання їй статусу біженця подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги, за бажанням заявника приймає таке звернення та передає його відповідно до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, територіального органу юстиції чи Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.
Відповідно до статті 12 Закону № 2557-ІІІ орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною п'ятою статті 14 Закону України «Про біженців»встановлено, що на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Згідно зі статтею 10 зазначеного Закону статус біженця не надається особі: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Судом встановлено, що ОСОБА_2 прибула до України у червні 2010 року, за наданням статусу біженця звернулась 10.08.2010.
Причинами виїзду з Киргизстану позивачка називає масові заворушення із застосуванням вогнепальної та іншої зброї, а також бронетехніки, яки були викликані протистоянням між етнічними киргизами та узбеками.
Згідно з частиною п'ятою статті 9 Закону № 2557-ІІІ особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, зазначені у абзаці другому статті 1 цього Закону, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.
Виходячи із змісту вказаних норм, для встановлення особі статусу біженця повинні існувати певні обставин, зокрема: обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, неможливість користуватися захистом країни походження або небажання користуватися цим захистом із-за таких побоювань, внаслідок яких особа не може повернутися до країни свого походження.
Згідно з пунктом 9 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 при розгляді зазначеної категорії справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Суди можуть використовувати інформацію про стандарти визначення статусу біженця та країни походження біженця, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця.
Згідно з Керівництвом з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (по Конвенції 1951 року) термін «обґрунтовані побоювання»складається з суб'єктивної ознаки, яка відображає особисте ставлення шукача притулку до ситуації в країні походження та об'єктивної ознаки -це оцінка інформації, наданої шукачем в контексті ситуації в країні походження.
Дійсно, загальновідомим фактом є відбуття у червні 2010 року в Киргизстані подій, направлених на переслідування осіб не киргизької національності з боку населення та влади країни. Але, ці відомості носять загальний характер, характеризують загальне положення у країні та не містять конкретних відомостей про утиски позивачки.
У судовому засіданні позивачка зазначила, що причиною виїзду з Киргизстану стало побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою національності, проте доказів, що підтверджували б факт переслідування саме позивачки на території Киргизстану, в ході судового розгляду не надано.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, а також з інформації на офіційних сайтах Інтернету, на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення (та по теперішній час) ситуація в країні походження позивачки суттєво змінилась, відбулись парламентські вибори, в країні змінився уряд, відбуваються роботи з відновлення міст, владою здійснюються певні заходи, направлені на соціальну підтримку сімей загиблих тобто зникла об'єктивна ознака, без якої неможливо стверджувати про обґрунтованість побоювань.
Таким чином, судом встановлено, що відповідач дійшов обґрунтованого висновку про відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 721-10 від 15.12.2010 прийнято обґрунтовано, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим позов задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова може бути оскаржена у строки і порядку, встановлені частинами першою, другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.
Головуючий суддяО.В. Прохорчук
Судді О.О. Кириленко
М.М. Кравченко
Постанову складено та підписано в порядку частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України 12 вересня 2011 року.