01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
06.07.2011 № 35/38
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Смірнової Л.Г.
Алданової С.О.
при секретарі: Кривошеї О.В.
за участю представників
від позивача: не з'явився
від відповідача : ОСОБА_1 дов. №Л-34 від 09.2010 року
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Українсько-польського спільного підприємства товариства з
обмеженою відповідальністю “Разом”
на рішення Господарського суду м. Києва
від 27.04.2011 року
у справі № 35/38 (суддя Літвінова М.Є.)
за позовом Українсько-польського спільного підприємства товариства з
обмеженою відповідальністю “Разом”
до Акціонерного банку “Банк регіонального розвитку”
про визнання недійсним кредитного договору
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Українсько-польського спільного підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Разом" до Акціонерного банку "Банк регіонального розвитку" про визнання недійсним кредитного договору № 052-К08 від 28.08.2008 та додаткових договорів до нього № 1 від 28.08.2008, №2 від 03.09.2008, № 3 від 28.08.2008.
Позовні вимоги мотивовані тим, що кредитний договір № 052-К08 від 28.08.2008 та додаткові договори до нього № 1 від 28.08.2008, №2 від 03.09.2008, № 3 від 28.08.2008 на думку позивача укладені з порушенням імперативних норм щодо одержання відповідачем відповідної індивідуальної ліцензіїі на використання валюти як засобу платежу, що є підставою для визнання його недійсними в судовому порядку.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 27.04.2011 р. у справі № 35/38 в позові відмовлено повністю.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 27.04.2011 р. у справі №35/38 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду м. Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи. Скаржник зазначає, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором № 052-К08 від 28.08.2008 можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії. Проте, судом першої інстанції, не враховано, що Постановою НБУ №713 від 02.12.2009 року з 07.12.2009 року відкликана банківська ліцензія у відповідача та ініційована процедура ліквідації банку.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.06.2011 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 06.07.2011 року.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду м. Києва від 27.04.2011 року у справі №35/38.
Представник позивача в судове засідання 06.07.2011 року не з'явився, будучи належним чином повідомленим про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Згідно з п. 3.6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. №02-5/289 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте позивач не скористався своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 06.07.2011 року за відсутності представника позивача.
Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -
28.08.2008 між Акціонерним банком "Банк регіонального розвитку" (далі -відповідач) та Українсько-польським спільним підприємством товариством з обмеженою відповідальністю "Разом" (далі -позивач) було укладено Кредитний договір № 052-К08 (далі -договір).
Згідно з п. 1.1, 1.2 договору відповідач відкриває позивачу відновлювальну кредитну лінію без безумовних зобов'язань щодо надання грошових коштів, з можливістю надання позивачу в її межах кредитів, а відповідач зобов'язується використати кредити на цілі, зазначені в п. 1.5. договору, своєчасно та у повному обсязі виплачувати відповідачу відсотки за користування кредитами, виконати інші умови договору і своєчасно повернути кредити відповідачу.
Ліміт кредитної лінії складає 85 000,00 доларів США (або еквівалент в Євро по курсу НБУ на момент видачі), при чому продовжуваність траншів не повинна перевищувати 12 місяців.
Згідно із п. 4.5. договору відповідач надає кожен з кредитів на підставі Додаткових договорів до договору. В додаткових договорах відповідач та позивач встановлюють суму кожного з кредитів, розмір відсоткової ставки за користування ним та строк повернення кредиту.
28.08.2008 сторонами був підписаний Додатковий договір №1 до кредитного договору, за умовами якого відповідач надав позивачеві кредит у сумі 45 300,00 Євро, зі строком повернення до 27.08.2009 та відсотковою ставкою за користування коштами у розмірі 17% річних.
03.09.2008 сторонами був підписаний Додатковий договір №2 до кредитного договору, за умовами якого відповідач надав позивачеві кредит у сумі 12 260,00 ЄВРО, зі строком повернення до 02.09.2009 та відсотковою ставкою за користування коштами у розмірі 17% річних.
28.08.2008 сторонами також був підписаний Додатковий договір №3 до кредитного договору, яким сторони змінили ліміт кредитної лінії та внесли зміни в Додаток № 3 до договору "Графік обмеження ліміту кредитної лінії".
Пунктом 9.1. договору передбачено, що позивач зобов'язується повернути відповідачу загальну заборгованість за кредитною лінією не пізніше дня закінчення строку дії кредитної лінії.
Надання, повернення кожного з кредитів та сплата відсотків за користування ним здійснюють у відповідній валюті, зазначеній у п. 1.1. цього договору (п. 9.2. договору).
Позивач зазначає, що наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в доларах США та використання іноземної валюти як засобу платежу за оспорюваним договором за відсутності у сторін індивідуальної ліценції на надання відповідачем кредиту в іноземній валюті суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст.ст. 189, 198 Господарського кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Закону України "Про національний банк України", є підставою для визнання його недійсним. Крім цього, як на підставу недійсності кредитного договору, позивач посилається на відсутність в оспорюваному договорі умов щодо відповідальності відповідача за неналежне виконання своїх обов'язків у частині повного та своєчасного надання грошових коштів позивачу.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” кошти -це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Відповідно до ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Однак, у відповідності до ч. 2 ст. 192 ЦК України у випадках і в порядку, встановлених законом в Україні може використовуватися іноземна валюта.
Таким чином, зважаючи на визначення кредитного договору, встановлене ст. 1054 ЦК України, та поняття “кошти” за ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що банк може надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, у національній валюті (гривні) або іноземній валюті - у випадках і в порядку, встановлених законами України.
Здійснення банком операції з валютними цінностями є елементом виконання договірних зобов'язань за укладеним кредитним договором, що в свою чергу не суперечить вимогам Закону “Про банки і банківську діяльність”.
Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.
Згідно зі статтею 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.
Статті 47 та 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Порядок використання іноземної валюти визначаються Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України” і Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 5 Декрету Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
При цьому, відповідно до норм пп. “г” п. 4 ст. 5 Декрету використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.
У нормах ст. 47 Закону “Про банки і банківську діяльність” зазначено, що банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.
Таким чином, зазначеними положеннями законів України встановлено, що уповноважені банки на підставі виданої НБУ банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, мають право використовувати іноземну валюту на території України при здійсненні розрахунків, в тому числі і здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Як вбачається з матеріалів справи, Акціонерному банку "Банк регіонального розвитку" 24.12.2001 видано банківську ліцензію № 107 на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону "Про банки і банківську діяльність", та 21.10.2004 видано Дозвіл № 107-2 на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" згідно додатку до дозволу.
Пунктами 1-4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: 1) операції з валютними цінностями; 2) емісію власних цінних паперів; 3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.
Відтак, відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:
- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Аналогічна позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 18.11.2009 року №9/70пд.
На сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.
Національний банк України у своєму листі за № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009р. “Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті” у зв'язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України “Про Національний банк України”, статей 2, 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статей 1, 4, 34 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);.
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Пленум Верховного суду України в. п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.1978р. №3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства .
Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з частиною 3 статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Таким чином, істотними умовами є ті умови, без наявності яких договір не може існувати. Ці умови повинні визначатися законом саме як істотні, бути такими виходячи із правової природи даного виду договору, або якщо одна із сторін заявить, що має бути досягнуто згоди щодо певної умови.
Умови наведені в частині 2 статті 345 Господарського кодексу України (зокрема, мета кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту) не є істотними умовами кредитного договору.
Структурно-системний аналіз положень Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України свідчить, що законодавець прямо зазначає перелік істотних умов того чи іншого виду господарського договору.
Як підтверджується матеріалами справи, в оспорюваному Кредитному договорі у відповідності до вимог чинного законодавства сторонами було визначено всі його істотні умови.
Відповідач фактично виконав свої зобов'язання за кредитним договором в частині надання грошових коштів позивачу, а позивачем в ході розгляду справи з урахуванням вимог ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України не було надано достатніх обґрунтувань того, на захист яких порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів позивача спрямована зазначена вимога.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у спірному договорі зазначені всі істотні умови кредитного договору, які передбачені чинним законодавством України, а надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.
Враховуючи вищевикладене, вимога позивача про визнання кредитного договору № 052-К08 від 28.08.2008 та додаткових договорів до нього № 1 від 28.08.2008, №2 від 03.09.2008, № 3 від 28.08.2008. недійсним є не обґрунтованою, а отже, судом першої інстанції правомірно відмовлено в її задоволенні.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду м. Києва у справі № 35/38 від 27.04.2011 року відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.
Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Українсько-польського спільного підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Разом" залишити без задоволення, рішення Господарського суду м. Києва від 27.04.2011 року по справі №35/38 залишити без змін.
Матеріали справи № 35/38 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя Тищенко О.В.
Судді Смірнова Л.Г.
Алданова С.О.