01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
21.07.2011 № 44/196
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Іваненко Я.Л.
суддів: Остапенка О.М.
Скрипка І.М.
при секретарі:
за участю представ- ників сторін:
від позивача: ОСОБА_1, дов. № 164 від 31.01.2011 року
від відповідача: не з'явився
розглянувши у від- критому судовому засіданні апеляційну скаргу
Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації „Дніпропетровськгаз”
на ухвалу
Господарського суду
міста Києва
від 06.06.2011 року
у справі № 44/196 (суддя: Чеберяк П.П.)
за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації „Дніпропетровськгаз”
до Концерна „Укргаз”
про визнання правочину недійсним
В судовому засіданні 21.07.2011 року відповідно до ст. ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.06.2011 року припинено провадження у справі № 44/196 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації „Дніпропетровськгаз” (далі - позивач) до Концерна „Укргаз” (далі - відповідач) про визнання правочину недійсним на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
Не погоджуючись з прийнятою ухвалою, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.06.2011 року. В обґрунтування своїх вимог скаржник зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що даний спір не підвідомчий господарському суду, оскільки такий спосіб захисту прав та інтересів судом, як визнання недійсним правочину, передбачений ст. 16 ЦК України.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.07.2011 року вказану апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 21.07.2011 року.
В судове засідання 21.02.2011 року з'явився представник позивача. Представник відповідача в судове засідання з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
З урахуванням обмеженого строку, встановленого ГПК України для перегляду ухвал в апеляційному порядку, та того, що матеріали справи містять достатньо доказів для прийняття законної і обґрунтованої постанови, а явка сторін обов'язковою не визнавалася, колегія суддів, порадившись, визнала можливим розглянути апеляційну скаргу без участі представника відповідача.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав:
Позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним правочину, а саме, акту звіряння взаємних розрахунків від 31.10.2009 року.
Як вбачається з матеріалів справи, заявник в апеляційній скарзі наголошує на тому, що акт звіряння взаємних розрахунків за свої правовим змістом є угодою (правочином), оскільки в ньому зазначено, що при звірянні взаємних розрахунків станом на 31.10.2009 року за позивачем рахується заборгованість в сумі 1 572 129, 64 грн., тобто внаслідок підписання акту звіряння для сторін настали правові насідки, а саме - відбулася юридично значима дія - визнання позивачем вищевказаного боргу, в зв'язку з чим відбулося переривання строку позовної давності щодо зобов'язання по сплаті вказаної заборгованості, що, в свою чергу, дало відповідачеві додатковий обсяг прав, а саме, подовження строку, у межах якого відповідач міг звернутись до суду з вимогою про стягнення заборгованості.
Припиняючи провадження у справі № 44/196 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, господарський суд зазначив, що жодних прав і обов'язків, характерних для договору як виду зобов'язання, оспорюваний акт звіряння взаємних розрахунків не породжує, та те, що в ньому не зафіксовано, які права і обов'язки виникають між сторонами, і якому інституту договірних зобов'язань вони характерні.
Дійшовши висновку про те, що акт звіряння взаємних розрахунків, підписаний сторонами, не є двостороннім правочином в розумінні ст. 202 ЦК України, оскільки не спрямований на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, місцевий господарський суд ухвалою від 06.06.2011 року припинив провадження у справі № 44/196 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України України у зв'язку з тим, що даний спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Проте, колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується з наступних підстав.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно зі статтею 2 Закону України “ Про судоустрій і статус суддів” суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною третьою статті 3 названого Закону передбачено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 7 цього ж Закону кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті восьмої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 рроку зі справи № 1-2/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що частина друга статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. При цьому, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції щодо розгляду справ визначається, зокрема, нормами процесуального права.
Так, відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з ст. 2 Господарського процесуального кодексу України України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення позовного провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Так, за змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів судом передбачені у статті 16 ЦК України. Одним із таких способів, як указано у пункті 10 частини 1 названої вище статті, є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Цією нормою також встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Частина 2 статті 20 ГК України серед актів, визнання незаконними яких передбачено статтею 16 ЦК України, як спосіб захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів встановлює, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання повністю або частково недійсними актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживача. Тобто за змістом вказаної норми господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих іншими органами, у тому числі, актів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер для учасників правовідносин, що виникають чи припиняються з прийняттям такого акту. Стаття 12 Господарського процесуального кодексу України України визначає категорії справ, що підвідомчі господарським судам.
В оскаржуваній ухвалі Господарський суд міста Києва, не погоджуючись із твердженням позивача про те, що акт звіряння взаємних розрахунків є угодою, встановив, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Такий висновок суд зробив, посилаючись на ст. 12 Господарського процесуального кодексу України України. Однак, якщо акт звіряння взаємних розрахунків не є угодою (в даному конкретному випадку відповідно до характеру первинного договору), то такий акт, звісно, є юридичним фактом. Суд же, визнавши, що акт звіряння взаємних розрахунків не є угодою, навіть не намагався з'ясувати його правову природу й механізм визнання його недійсним.
Разом з цим, якщо подібні актиі містять істотні умови, що притаманні право чину, останні, на думку колегії суддів, можна розглядати як правочини.
При цьому, апеляційна інстанція зазначає, що відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами розгляду всіх обставин справи.
З матеріалів справи вбачається, що поза увагою залишились доводи, викладені позивачем у позовній заяві (а.с. 2-5), а також документи (а.с. 7 -21, 25-29, 53-55), які не були дослідженні судом першої інстанції, а також цим документам не була надана належна правова оцінка, що є порушенням статті 43 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, для вирішення даного спору по суті місцевий господарський суд мав би встановити правову природу спірного акту і правовідносин та на підставі цього визначити чи досягли сторони всіх істотних умов характерних для даного виду правовідносин, в залежності від чого задовольнити позовіні вимоги, або ж відмовити в задоволенні позову.
При цьому, вирішуючи переданий на розгляд місцевому господарському суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, та у випадку відсутності права на позов в матеріальному розумінні - відмовити в задоволенні позову.
Зазначені обставини залишились поза увагою суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Згідно з ст. 12 Господарського процесуального кодексу України України господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство.
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Відповідно до п. 3 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" від 27.06.2007 № 04-5/120 господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
а) участь у спорі суб'єкта господарювання;
б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Таким чином, на думку колегії суддів, місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, та неправомірно припинено провадження у справі, чим порушено норми процесуального законодавства.
Враховуючи викладене вище, апеляційний суд приходить до висновку, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, спростовують висновки господарського суду першої інстанції, а отже апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню.
З огляду на викладене вище та керуючись ст. ст. 101, 103, 104, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1.Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації „Дніпропетровськгаз” на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.06.2011 року у справі № 44/196 задовольнити.
2.Ухвалу Господарського суду міста Києва від 06.06.2011 року у справі № 44/196 скасувати.
3.Матеріали справи № 44/196 передати на розгляд до Господарського суду м. Києва.
Головуючий суддя Іваненко Я.Л.
Судді Остапенко О.М.
Скрипка І.М.