ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 4/21314.06.11
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «АРМ Груп -Україна»
ДоТовариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Банк Аваль»
Провизнання недійсним договору № L801-069/07 від 06.06.2007р.
Суддя Борисенко І.І.
Представники:
Від позивача не з'явились
Від відповідача не з'явились
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача -Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Банк Аваль»про визнання недійсним договір лізингу № L801-069/07 від 06.06.2007р. включно усіх додатків до нього, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АРМ Груп -Україна»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Банк Аваль».
Відповідач позовні вимоги не визнає, свої заперечення виклав у письмовому відзиві на позовну заяву від
Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення проти позову, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
06 червня 2007 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «АРМ Груп-Україна»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль»було укладений Договір фінансового лізингу № L801-06/07, згідно якого Відповідач зобов'язувався придбати у свою власність та передати Позивачу напівпричіп платформа Fiat Doblo Cargo 2007 року випуску на умовах фінансового лізингу.
Позивач вважає, що зазначений Договір не відповідає нормам законодавства України і підлягає визнанню його недійсним із наступних підстав:
Договір укладений сторонами з визначенням його змісту на основі стандартної форми, а саме загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, що були підписані Сторонами разом з Договором лізингу. Позивач не мав можливості запропонувати інші умови договору або внести зміни до загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу. Таким чином, Договір містить ознаки договору приєднання, визначення якого міститься у ЦК України (стаття 634) та у ГК України (стаття 179).
В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на наступне:
Відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання виникає з господарського договору та інших угод. Договір, укладений між Позивачем та Відповідачем є господарським зобов'язанням.
Згідно ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов.
Відповідно до частини сьомої статті 193 ГК України одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається, крім випадків передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Зі змісту пункту 6.1.6 Договору та пунктів 10.2.1. та 10.2.2. Загальних умов фінансового лізингу відповідно до яких Відповідач вправі в односторонньому порядку розірвати договір на власний розсуд, вбачається, що положення пункту 6.1.6 Договору та пунктів 10.2.1. та 10.2.2. Загальних умов фінансового лізингу суперечать чинному законодавству, зокрема положенням п. 2 ст. 207 Господарського кодексу України.
На додаток до наведеного вище, Позивач зазначає, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті З ЦК України).
Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах: закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Розумність -це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Позивач вважає, що пункти 6.1.6 Договору та пункти 10.2.1. та 10.2.2. Загальних умов фінансового лізингу, які надають відповідачеві право в односторонньому порядку розірвати договір, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника і суперечать принципу добросовісності, закріпленому у діючому законодавстві.
Також Позивач зазначає, що відповідно до змісту пп. 6.1-6.2 розділу 6. Порядок зміни лізингових платежів та 8.4.8. розділу 8. Обов'язки та права сторін Загальних умов фінансового лізингу, а також умов Договору та Додатку №1 до Договору вбачається, що Відповідач може в односторонньому порядку змінювати розмір лізингових платежів.
При цьому, Позивач зазначає, що договір лізингу містить в собі ознаки договору кредиту. Відповідно до пункту «в»частини 2 статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг»до складу лізингових платежів входять проценти за кредитом. Таким чином, зміна розмірів лізингових платежів пов'язана із зміною процентів за кредит, що входять до складу лізингового платежу.
У той же час, відповідно до ч 2. ст. 1056 Цивільного кодексу України, встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком, або іншою фінансовою установою в односторонньому порядку.
Проте пунктами 5.2 та 5.6 Договору передбачається сплата штрафних санкцій Лізингодавцем Лізингоодержувачу у розмірі фіксованої суми не залежно від розміру порушеного зобов'язання.
На думку Позивача, встановлення Відповідачем розміру штрафних санкцій у вигляді фіксованої суми незалежно від розмірів порушеного зобов'язання суперечить чинному законодавству, зокрема ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи наявні в матеріалах справи документи та досліджуючи в судовому засіданні докази, Господарський суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав:
ТОВ «АРМ Груп-Україна»зазначає, що договір фінансового лізингу містить ознаки кредиту. А відповідно до ч. 2. ст. 1056 Цивільного кодексу України встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком, або іншою фінансовою установою в односторонньому порядку.
Проте, відповідно до ст. 806 ЦКУ за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві гласності і було набуте ним без попередшої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Крім того, положення про договір лізингу розміщені у гл. 58 ЦКУ, які регулюють відносини найму (оренди), а не у гл. 71, які регулюють відносини позики, кредиту, банківському вкладу.
Отже, до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовують положення про найм (оренду) та про купівлі-продаж, а не про кредит. А відтак, ст. 1056 ЦКУ не підлягає застосуванню до регулювання відносин, які виникають на підставі Договору.
ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль»є лізинговою компанією, а не банком і фінансовою установою.
Згідно із ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Надання послуг з оперативного лізингу не вважаються фінансовою послугою і не потребує отримання Довідки з Держфінпослуг. Лізингова компанія може надавати як послуги з фінансового, так і з оперативного лізингу.
Згідно із Статутом та Довідкою предметом діяльності ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль»є фінансовий та оперативний лізинг, а також оренда нерухомого майна, придбання товарів з метою їх перепродажу и т.д.
Тобто послуги з фінансового лізингу не є виключним видом діяльності ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль», а тому відповідач не відноситься до категорії фінансових установ, а взятий на облік у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, що підтверджується Довідкою про взяття на облік юридичної особи серії ФЛ №293 від 08.08.2006 року (копія додається), згідно якої відповідач має право надавати послуги з фінансового лізингу.
Позивач в обґрунтування своїх вимог, викладених у позовні заяві, посилається на той факт, що укладений між сторонами договір є договором приєднання. Але дане твердження не відповідає дійсності. Відповідно до ч. 1 ст. 634 Цивільного кодексу України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Матеріали справи свідчать, що Позивач сам звернувся до ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль» з заявою про отримання на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату Предмет лізингу. Крім того, Позивач після ознайомлення з умовами Договору не був позбавлений можливості запропонувати свої умови договору. Після ознайомлення з умовами договору Позивачем самостійно було прийнято рішення укласти договір на визначених в ньому умовах.
Таким чином, при укладенні договору було дотримано принципу свободи договору: Позивачем було самостійно обрано контрагента договору, визначено умови договору, прийнято рішення про укладення договору на визначених умовах.
При укладені договору сторони погодили підстави, за наявності яких лізингодавець має право в односторонньому порядку змінювати суму лізингових платежів.
Відповідно до ст. 188 ГК України зміна й розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Аналогічна вимога встановлена й ст. 525 ЦК України. Однак крім цих загальних норм існують також спеціальні норми, що стосуються такого істотного умови договору як ціна. А лізинговий платіж виходячи з визначення лізингового договору, наведеного в ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»від 16.12.97 р. № 723/ 97-ВР, є ціною договору. Так, відповідно до ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Статтею 762 ЦК України встановлено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. А п.З цієї ж статті унормовано, що договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
Суд приймає до увагу те, що Сторони у договорі та додатках до нього добровільно встановили формульне визначення розміру лізингових платежів, що відповідає принципу диспозитивності. Сторони за взаємною згодою визначили умови та випадки зміни лізингових платежів. В свою чергу, підстави вважати, що при укладенні договору фінансового лізингу та додатків до нього волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі - відсутні.
Отже, підписавши договір фінансового лізингу та погодившись з його умовами, позивач погодився з правом відповідача в односторонньому порядку змінювати розмір лізингових платежів.
Що ж стосується односторонньої відмови від договору, то така відмова можлива лише у випадках, встановлених договором та законом. Підписавши Договір, сторони погодили підстави, за наявності яких Відповідач має право в односторонньому порядку відмовитися від Договору. Одностороння відмова від зобов'язання та одностороння зміна його умов можуть мати різні передумови, які залежать або не залежать від волі сторони (сторін) зобов'язання. З огляду на це одностороння відмова від зобов'язання та одностороння зміна його умов набуває форму правової реакції однієї сторони зобов'язання на неправомірне порушення іншою стороною зобов'язання певних умов цього зобов'язання.
Правове закріплення можливості такої поведінки сторони міститься в пунктах 1 і 2 ст. 611, 615 та ч.2 ст.598 ЦК України.
Що стосується посилання Позивача на ст. 193 ГКУ, відповідно до якої не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином, суд зазначає наступне.
Суд погоджується з твердженням Відповідача, що пунктом 6.1.6 Договору передбачено, Лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати цей договір та вилучити у Лізингоодержувача Предмет лізингу у безспірному порядку, якщо Лізингоодержувач порушує умови будь-яких інших договорів, укладеними між Лізингодавцем (пов'язаними з ним особами) і Лізингоодержувача. Отже, в даному пункті договору мова йде про розірвання договору. А в ст. 193 ГКУ мова йде про заборону відмови від виконання, що не є тотожним розірванню договору. Тому положення ст. 193 ГКУ не підлягають застосуванню до п. 6.1.6 Договору.
Лізингоодержувач в обґрунтуванні своєї вимоги щодо визнання Договору недійсним посилається на ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу Украши. У частині 2 ст. 207 ГК України вживається термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття відсутнє. У цивільному законодавстві та юридичній літературі є лише поняття нікчемного правочину (договору), недійсність якого встановлена законом, але воно не співпадає з наведеним у коментованій статті ні за назвою, ні по суті. Крім того, передбачені ст. 207 Господарського кодексу України умови нікчемності умов господарського зобов'язання, застосовуються лише до типових договорів і договорів приєднання, а Договір не є ні договором приєднання, ні типовим договором. Отже, положення ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України до Договору не застосуються.
Позивач у своїй позовні заяві також посилається на не невідповідність положень п. 5.3 та п 5.7 договору, оскільки вони встановлюють пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання, яке не є грошовим. З даним твердженням Позивача суд не погоджується з наступних підстав.
Господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, згідно із положеннями Господарського кодексу України є предметом регулювання Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
У випадку, якщо Позивач не виконає належним чином зобов'язання, то це буде підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Зокрема, у частині 1 статті 230 ГК України зазначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Також у пункті 4 статті 231 ГК України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Між тим, стягнення штрафних санкцій за порушення саме грошових зобов'язань передбачено у частині 6 цієї ж статті, в якій зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Зважаючи на викладене, посилання Позивача на те, що п. 5.3 та п. 5.7. договору суперечить законодавству є безпідставним.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В порушення ст. 33 Господарського процесуального кодексу України позивачем не доведено у спосіб встановлений ст. 34 цього ж Кодексу законних підстав для задоволення позовних вимог. Доводи, викладені у його позовній заяві спростовані у відзиві на позовну заяву та доданими до них документами, а тому суд не знаходить підстав для задоволення позову.
Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя І.І.Борисенко
Повне рішення складено: 27.06.2011р.