01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
11.07.2011 № 56/101
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зеленіна В.О.
суддів: Дикунської С.Я.
Алданової С.О.
при секретарі: Дімаковій Г.О.
Представники сторін:
позивача:Сьомко О.О. - директор;
відповідача :ОСОБА_1, довіреність б/н від 23.06.2010;
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.»
на рішення
господарського суду міста Києва
від 08.06.2011
у справі № 56/101 (суддя: Джарти В.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікол Плюс»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.»
про стягнення 38908,31 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Вікол Плюс» звернулось до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.» про стягнення 38908,31 грн.
Рішенням господарського суду міста Києва від 08.06.2011 у справі № 56/101 позов задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вікол Плюс" основну суму заборгованості у розмірі 33422,60 грн., 3% річних у розмірі 898,29 грн., інфляційні втрати у розмірі 2072,20 грн., витрати по сплаті державного мита у розмірі 363,93 грн. та 220,74 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.» звернулось з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 08.06.2011 у справі № 56/101 скасувати і прийняти нове яким відмовити позивачу в задоволені позову.
Скарга мотивована тим, що господарським судом міста Києва не в повному обсязі були з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а також були порушені, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.06.2011 прийнято до розгляду справу № 56/101. Розгляд апеляційної скарги призначений на 11.07.2011 о 10:50.
Розпорядженням в.о. голови Київського апеляційного господарського суду від 11.07.2011 № 01-23/1/3 у справі № 56/101 у зв'язку з виробничою необхідністю введено до складу колегії суду суддю Алданову С.О.
11.07.2011 представником позивача для долучення до матеріалів справи надав лист від 09.07.2009 вих. № 581/07.
Розглянувши мотиви апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів встановила наступне.
З матеріалів справи вбачається та підтверджується накладними, що в період з вересня 2008 по жовтень 2008 на підставі усної домовленості між сторонами, позивач поставив відповідачу товар всього на загальну суму 33422,60 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України).
Отже, двостороннім правочинами притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписами ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Таким чином, позивач отримав підтвердження укладення Договору шляхом прийняття відповідачем товару, що підтверджується довіреностями на отримання товаро - матеріальних цінностей.
З листа скаржника вих. № 581/07 від 09.07.2009 вбачається, що він визнає наявність у нього заборгованості та підтверджує готовність погашати заборгованість перед позивачем.
23.03.2010 позивач звернувся до відповідача з вимогою № 07110 оплатити вартість товару на загальну суму 33422,60 грн.
Отже, позивач належним чином виконав взяті на себе зобов'язання і поставив відповідачу товар, але відповідач не розплатився за поставлений товар.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Оскільки між сторонами по справі склались господарські правовідносини, то згідно з ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з п. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає, що вимога позивача про стягнення з відповідача 33422,60 грн. основного боргу, обґрунтованою та такою, що правомірно була задоволена судом першої інстанції.
Крім того, позивачем було заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 898,29 грн., інфляційні втрати у розмірі 2114,15 грн., пені у розмірі 2473,27 грн.
Стаття 610 Цивільного кодексу України визначає, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Як передбачено ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
В свою чергу, договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасн.е виконання грошових зобов'язань врегульовані Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", положеннями якого встановлено, що за прострочку платежу, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою
сторін (ст. 1 Закону).
Таким чином в силу наведених положень законодавства, пеня може бути стягнута саме в разі, якщо таке передбачено договором (встановлено за згодою сторін).
Оскільки, факту погодження нарахування пені, у випадку прострочення грошових зобов'язань за невиконання зобов'язань щодо оплати поставлених товарів, позивачем не доведено, відповідного договору яким сторони передбачили таку відповідальність суду не представлено, то колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що вимога про стягнення пені задоволенню не підлягає.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, вимога позивача про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 898,29 грн. є обґрунтованою, а тому правомірно була задоволені судом першої інстанції.
Проаналізувавши власні перерахунки інфляційних витрат суду першої інстанції колегія суддів вважає їх обґрунтованими та правильними, а тому суд першої інстанції правомірно задовольнив вимогу позивача про стягнення інфляційних витрат з відповідача лише частково, а саме в розмірі 2072,20 грн.
Таким чином, наведене вище та докази, які містяться в матеріалах справи, спростовують доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі.
За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими як судом першої так і апеляційної інстанції, а тому рішення господарського суду міста Києва від 08.06.2011 у справі № 56/101 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.» залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 08.06.2011 у справі № 56/101 - без змін.
2. Матеріали справи № 56/101 повернути до господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий суддя Зеленін В.О.
Судді Дикунська С.Я.
Алданова С.О.
15.07.11 (відправлено)