"22" червня 2011 р. Справа № 59/345-10
Вищий господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого суддіЄвсікова О.О.,
суддівІванової Л.Б.,
Плюшка І.А.,
розглянувши
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська лізингова компанія"
на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. (головуючий суддя: Черленяк М.І., судді: Івакіна В.О., Пелипенко Н.М.)
на рішенняГосподарського суду Харківської області від 13.12.2010 р. (суддя: Бринцев О.В.)
у справі№ 59/345-10 Господарського суду Харківської області
за позовомСелянського фермерського господарства "С.Г.М."
до1. Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк",
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська лізингова компанія",
третя особаПриватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1,
провизнання договору, додаткової угоди та виконавчого напису недійсними,
за участю представників
позивачаЛиска П.О.,
відповідача-1не з'явилися;
відповідача-2Кебал І.В.,
третьої особине з'явилися;
У листопаді 2010 року Селянське (фермерське) господарство „С.Г.М.” (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” (далі - перший відповідач), Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (далі - другий відповідач), в якому просило визнати недійсним кредитний договір № 11150441000 від 28.04.2007 р., укладений між ПАТ “УкрСиббанк” та ТОВ “Українська лізингова компанія”, визнати недійсним пункт 3.9 статті 3 додатку № 4 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеного між СФГ “С.Г.М.” та ТОВ “Українська лізингова компанія”, визнати недійсним пункт 3 додаткової угоди № 2 від 10.04.2009 р. до Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., визнати недійсним виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 р. зареєстрованого за №2424.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 13.12.2010 р. у справі № 59/345-10 (суддя Бринцев О.В.) позов СФГ "С.Г.М." задоволено частково, визнано недійсними пункт 3.9. статті 3 додатку № 4 (Загальні умови фінансового лізингу) до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія", пункт 3 додаткової угоди № 2 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія"; виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 р. за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718.813,07 грн. по договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеного між СФГ "С.Г.М." та ТОВ „Українська лізингова компанія", стягнуто з ТОВ „Українська лізингова компанія" на користь СФГ "С.Г.М." 42,50 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. рішення Господарського суду Харківської області від 13.12.2010 р. у справі № 59/345-10 в частині визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 р. за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718.813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.) по Договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеному між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865), скасовано та провадження у справі в цій частині припинено. В решті рішення залишено без змін.
Не погоджуючись з даними судовими рішеннями, скаржник звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду в частині визнання недійсними пункту 3.9. статті 3 додатку № 4 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., пункту 3 додаткової угоди № 2 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р. скасувати, постанову апеляційної інстанції скасувати повному обсязі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що господарськими судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що:
- передбачений ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" перелік платежів, які можуть бути включені до складу лізингових платежів, не є вичерпним, оскільки згідно з ч. 1 ст. 16 цього Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором, а тому, на думку скаржника, за домовленістю сторін до складу лізингових платежів може бути включено і інші платежі, оскільки відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, а відповідно до ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін;
- відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України, зокрема про найм, а тому ціна договору фінансового лізингу підлягає визначенню згідно з ч. 3 ст. 762 ЦК України, згідно з якою договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном;
- встановлення умовами договору фінансового лізингу додаткової винагороди лізингодавцю, яка підлягає сплаті внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до курсу гривні, відповідає ч. 2 ст. 533 ЦК України, згідно з якою якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, місцевий та апеляційний господарські суди встановили наступне.
Між відповідачами 28.04.2007 р. було укладено кредитний договір № 11150441000, за умовами якого (п. 1.1.) перший відповідач зобов'язується надавати другому відповідачу кредит у валютах у формі кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, встановленим в базовій валюті, що дорівнює 3.000.000,00 (три мільйони) доларів США, яка дорівнює еквіваленту 15.150.000,00 (п'ятнадцять мільйонів сто п'ятдесят тисяч) гривень.
Кредитний договір від 28.04.2007 р. позивач вважає недійсним з підстав, передбачених ст. 227 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Зокрема, позивач посилається на відсутність у відповідачів при укладанні правочину індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Позивач пов'язує факт укладання кредитного договору від 28.04.2007 р. з встановленням у договорі фінансового лізингу додаткової винагороди, закріпленої у п. 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу (додаток № 4 до договорів), право на яку виникає у другого відповідача виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні, що призвело до порушення майнових прав позивача.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р.).
Як встановлено місцевим та апеляційним господарськими судоми, позивачем не доведено, яким чином його права та/або інтереси порушуються спірним кредитним договором, водночас, у матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на наявність таких порушень прав та інтересів позивача.
Крім того, колегією суддів касаційної інстанції визнаються правильними висновки господарських судів про відсутність правових підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, перший відповідач має банківську ліцензію, яка видана Національним банком України на право здійснення банківських операцій, перелік яких визначений частиною першою та п. 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", дозвіл 5 на право здійснення операцій, визначених п. 1-4 частини четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу, додаток до дозволу з переліком операцій, які має право здійснювати банк, у тому числі операції з валютними цінностями.
Згідно зі статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Відповідно до пп. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Станом на час вчинення спірного правочину межі, про які йдеться в пп. в), г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (щодо термінів і сум валютних кредитів перевищення яких потребує ліцензії) не визначені. Отже, законодавчого припису, який міг би бути наразі порушений операцією з видачі валютного кредиту не існує.
Тому колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які достовірно та правильно встановили відсутність законних підстав для визнання кредитного договору № 11150441000 від 28.04.2007 р. недійсним.
Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 25.09.2008 р. позивач (лізингоодержувач) та другий відповідач (лізингодавець) уклали договір фінансового лізингу №01-314/08-обл. До договору фінансового лізингу, з метою зміни його умов, сторонами були укладені додаткові угоди, які є невід'ємними частинами договору, зокрема додаткова угода № 2 від 10.04.2009 р.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України та статтею 215 цього кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Визначені положення узгоджуються зі ст. 207 Господарського кодексу України. Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України є визнання правочину недійсним.
Сторони визначили в пункті 3.1 статті 3 договору фінансового лізингу, що лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до Графіка та умов ст. 3 Загальних умов фінансового. Лізингові платежі складаються з авансового лізингового платежу, а також чергових лізингових платежів, кожен з яких включає: суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмету лізингу, та винагороду (комісію) другого відповідача за отриманий предмет лізингу.
Умовами пункту 3.9 статті 3 загальних умов фінансового лізингу передбачено зобов'язання позивача сплачувати додаткову винагороду, яка визначається за формулою: сума чергового лізингового платежу * на коефіцієнт -сума чергового лізингового платежу. Коефіцієнтом є відношення курсу гривні до долара США, встановленого НБУ за 5 календарних до дати сплати чергового лізингового платежу та збільшеного на 0,59 % курсу гривні до долара США, за яким ПАТ “УкрСиббанк” за дорученням відповідача фактично здійснив продаж коштів у іноземній валюті, отриманих відповідачем для придбання предмету лізингу.
Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, але з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Колегія суддів відзначає, що вказаний перелік є вичерпним та відхиляє посилання скаржника на ч. 1 ст. 16 цього Закону (згідно з якою сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором), оскільки в даному випадку йдеться лише про порядок сплати лізингових платежів та не передбачається можливості розширення вищевказаного переліку.
У графіках сплати лізингових платежів сторони визначили конкретні фіксовані розмірі лізингових платежів (як відшкодування (компенсації) частини вартості предмету лізингу, так і винагороди (комісії) лізингодавця за отриманий в лізинг предмет лізингу), що визначені виключно у національній валюті України -гривні без встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Специфікації (додатки № 2 до договорів), які визначають вартість предмету лізингу виключно у гривні, також не містять встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Порядок визначення розміру винагороди лізингодавцю за отримане в лізинг майно визначений в п. 3.6 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу, виходячи із вартості предмету лізингу, кількості днів за період до підписання акта до дати сплати чергового лізингового платежу та подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в цей період. Валюта обчислення розміру винагороди -гривня, без встановлення грошового еквіваленту в іноземній валюті.
Таким чином, пункти 3.6 та 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу є двома різними платежами.
Один платіж -це платіж як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно, який визначає конкретний розмір платежу (п. 3.6 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу та четверта графа Графіку сплату лізингових платежів). Даний платіж відповідає вимогам ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”.
Другий платіж -це платіж як додаткова винагорода лізингодавцю, яка підлягає сплаті виключно внаслідок збільшення курсу долара США по відношенню до гривні (п. 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу).
Такий платіж не передбачений ані п. 3.1 договору лізингу, ані ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг” та суперечить нормі матеріального права -закону, а відтак, відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України та ст. 207 ГК України спірний пункт підлягає визнанню недійсним.
При цьому колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно надання односторонньої неправомірної переваги другому відповідачу на отримання додаткової винагороди, оскільки положення п. 3.9 ст. 3. Загальних умов фінансового лізингу застосовуються лише у разі збільшення курсу долару США по відношенню до гривні та не передбачають сплати у меншому розмірі (повернення, зменшення платежів, від'ємного значення) в разі зменшення курсу, так само як і не встановлюють максимального значення коефіцієнту для обчислення, порушуючи принципи рівності, рівнозначності, розумності, справедливості та добросовісності.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відхилення доводів другого відповідача про те, що п. 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу є компенсацією відсотків за кредитом (п. г ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”), оскільки другий відповідач не довів, що кредит ним брався з метою придбання предмету лізингу для його передачі у фінансовий лізинг. При цьому береться до уваги і те, що вартість предмета лізингу, як вже зазначалось, визначена виключно в гривні без встановлення відповідного грошового еквівалента в іноземній валюті.
Також не може бути розцінений п. 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу як інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу (п. "г" ч. 2 ст. 16 Закону України „Про фінансовий лізинг”), оскільки під час розгляду справи другий відповідач не довів понесення ним інших витрат (послуги зі зберігання предмету лізингу, транспортування, страхування, реєстрації в органах ДАІ тощо), не обґрунтував та не довів причинно-наслідковий зв'язок інших витрат з щомісячним отриманням додаткової винагороди відповідно до п. 3.9 ст. 3 Загальних умов фінансового лізингу, розмір якої встановлюється за окремою формулою та прив'язаний до зміни курсу іноземної валюти.
Суд касаційної інстанцій також відхиляє посилання скаржника на ч. 2 ст. 533 ЦК України, оскільки обов'язковою умовою для її застосування є встановлення у зобов'язанні грошового еквіваленту в іноземній валюті, котрий, як встановлено судами попередніх інстанцій, в договорі лізингу та додатках до нього не встановлений.
З огляду на наведене, колегія суддів також не приймає посилань відповідача на ч. 3 ст. 762 ЦК України, згідно з якою договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо визнання недійсними п. 3.9 ст. 3 додатку № 4 Загальних умов фінансового лізингу та пункту 3 додаткової годи № 2 до договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р. укладеного між позивачем та другим відповідачем, оскільки вони суперечать вимогам ст. 2 Закону України „Про фінансовий лізинг”.
В частині позовних вимог щодо визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 р. зареєстрованого за № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718.813,07 грн. по договору фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р. апеляційний суд, встановивши, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушено права, провадження у справі в цій частині припинив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, відповідно до якої господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Разом з тим, помилковість обраного позивачем способу захисту порушеного права не підпадає під положення п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, як і загалом ст. 80 ГПК України не передбачає такої підстави для припинення провадження у справі. А тому апеляційному суду, після встановлення, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушено права, у цій частині позову слід було відмовити.
Відповідно до ст. 111-5 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.
Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення.
На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.
Разом з тим постанова апеляційної інстанції в частині припинення провадження у справі підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Керуючись ст. ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-1 Господарського процесуального кодексу України,
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська лізингова компанія" задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. у справі № 59/345-10 скасувати в частині припинення провадження у справі щодо позовних вимог про визнання недійсним виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 від 25.10.2010 р. за реєстровим № 2424 внаслідок несплати заборгованості в розмірі 718.813,07 (сімсот вісімнадцять тисяч вісімсот тринадцять грн. 07 коп.) за Договором фінансового лізингу № 01-314/08-обл від 25.09.2008 р., укладеним між Селянським (фермерським) господарством „С.Г.М.” (код ЄДРПОУ: 25162181) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Українська лізингова компанія” (код ЄДРПОУ: 30575865).
Прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.
В решті постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. у справі № 59/345-10 залишити без змін.
Головуючий суддяО.О. Євсіков
суддіЛ.Б. Іванова
І.А. Плюшко