13 квітня 2011 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Патрюка М.В.,
суддів: Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д.,
Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Запорізька товарна біржа «Меценат», управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою її представником - ОСОБА_6, на рішення апеляційного суду Запорізької області від 17 лютого 2010 року,
У травні 2008 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що в період з 5 вересня 1997 року до 9 червня 2005 року перебувала в зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_4, від якого вони мають дочку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка потребує лікування. Під час шлюбу ними придбано автомобіль «Ауді-100», 1988 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, та зареєстровано за ОСОБА_4 Згідно з договором купівлі-продажу від 30 серпня 2005 року зазначений автомобіль проданий ОСОБА_4 без її згоди ОСОБА_5
Позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного автомобіля від 30 серпня 2005 року, повернути сторони до первинного стану; визнати за нею право власності на автомобіль «Ауді-100», 1988 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1; зняти його з реєстрації та зареєструвати на її ім'я, витребувавши ключі від автомобіля та технічний паспорт; розподілити судові витрати.
Справа судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2009 року позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 30 серпня 2005 року на Запорізькій товарній біржі «Меценат» між ОСОБА_5 та ОСОБА_8, який діяв у інтересах ОСОБА_4; повернуто сторони до первинного стану; визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль «Ауді - 100», державний номерний знак НОМЕР_1, як на спільне майно подружжя; зобов'язано ВРЕР - 1 УДАІ ГУ МВС України в Запорізькій області зняти з реєстрації вказаний автомобіль, зареєстрований за ОСОБА_5 та зареєструвати його за ОСОБА_3; стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати, пов'язані зі зберіганням автомобіля на автомобільній стоянці, у розмірі 1 490 грн.; зобов'язано ОСОБА_5 повернути ОСОБА_3 технічний паспорт і ключі від автомобіля.
Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 17 лютого 2010 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника, ОСОБА_6, просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ “Перехідні положення” Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ “Про судоустрій і статус суддів”, справа розглядається за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.
Колегія суддів Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що спірний правочин суперечить нормам сімейного законодавства, оскільки був укладений після розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, без згоди на це позивачки, та не був спрямований на реальне настання правових наслідків.
Визнаючи за ОСОБА_3 право власності на автомобіль «Ауді - 100», державний номерний знак НОМЕР_1, як на спільне майно подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що суд під час вирішення спору про поділ майна подружжя може відступити від засади рівності часток і присудити більшу частку тому з подружжя, з ким залишилися діти, ураховуючи при цьому виконання другим із подружжя своїх батьківських обов'язків.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що від поділу спірного автомобіля як майна, що є об'єктом спільної власності подружжя, позивачка відмовилась; крім того, укладення договору купівлі-продажу автомобіля не передбачає обов'язкового його нотаріального посвідчення та надання письмової згоди подружжя. Також суд зазначив, що ОСОБА_3 не позбавлена права вимагати захисту свого порушеного права шляхом стягнення на свою користь зі ОСОБА_4 вартості відповідної частки в спільній власності.
Проте таких висновків суди дійшли з порушенням вимог матеріального та процесуального закону.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Судом установлено, що з 5 вересня 1997 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення суду від 9 червня 2005 року. Під час шлюбу ними був придбаний автомобіль «Ауді-100», 1988 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, та зареєстрований 5 травня 2001 року на ім'я ОСОБА_4 Згідно з договором купівлі-продажу від 30 серпня 2005 року ОСОБА_9 за договором доручення від імені ОСОБА_4 уклав договір із ОСОБА_1 на підставі договору доручення від ОСОБА_5 про відчуження спірного автомобіля, без згоди на це позивачки.
За змістом ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, чинного на час придбання спірного автомобіля, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Аналогічне правове положення закріплене в ч. 3 ст. 368 ЦК України, відповідно до якого майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з вимогами ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (ч. 4 ст. 369 ЦК України).
Проте суд апеляційної інстанції зазначених вимог закону не врахував .
Не може залишатись у силі й рішення суду першої інстанції, оскільки, відступаючи від засад рівності часток подружжя у спільному майні, суд не досліджував докази в підтвердження обставин, передбачених ст. 70 СК України для збільшення частки позивачки у спільному майні подружжя.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно із чч. 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки, коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України).
Крім того, рішення районного суду є суперечливим, оскільки в мотивувальній частині суд виходив із того, що визнав право власності на автомобіль за ОСОБА_3, а в резолютивній - як на спільне майно подружжя, тобто за нею й за ОСОБА_4
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником - ОСОБА_6, задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 16 грудня 2009 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 17 лютого 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.В. Патрюк
Судді: Т.Є. Жайворонок
Д.Д. Луспеник
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук