02 червня 2026 року
м. Київ
справа № 285/4025/24
провадження № 61-5377св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Звягельського районного нотаріального округу Житомирської області Качан Олена Олександрівна, приватний нотаріус Звягельського районного нотаріального округу Житомирської області Лавренюк Тетяна Григорівна, державний реєстратор прав на нерухоме майно виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області Гопанчук Наталія Олександрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 13 січня 2025 року у складі судді Мозгового В. Б. та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 березня
2025 року у складі колегії суддів Григорусь Н. Й., Коломієць О. С., Талько О. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Звягельського районного нотаріального округу Житомирської області Качан О. О., приватний нотаріус Звягельського районного нотаріального округу Житомирської області Лавренюк Т. Г., державний реєстратор прав на нерухоме майно виконавчого комітету Звягельської міської ради Житомирської області Гопанчук Н. О., у якому просила:
- визнати недійсними договори дарування від 28 липня 2023 року земельних ділянок, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , кадастрові номери 1824081701:02:000:0028 та 1824081701:04:000:0005;
- скасувати записи про право власності ОСОБА_4 на земельні ділянки
з кадастровими номерами 1824081701:02:000:0028 та 1824081701:04:000:0005;
- визнати недійсними договори купівлі-продажу від 27 грудня 2023 року земельних ділянок, кадастрові номери 1824081701:02:000:0028 та 1824081701:04:000:0005, укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;
- скасувати записи про право власності ОСОБА_2 на земельні ділянки
з кадастровими номерами 1824081701:02:000:0028 та 1824081701:04:000:0005.
Позов мотивований тим, що 04 серпня 2008 року між ОСОБА_5 , за довіреністю від якого діяв ОСОБА_6 , та нею укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу земельних ділянок із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства: площею 1,17 га, кадастровий номер 1824081701:02:000:0028, та площею 1,51 га, кадастровий номер 1824081701:04:000:0005.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області
від 25 листопада 2021 року у справі № 285/4998/21 визнано за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування на спірні земельні ділянки.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 червня 2024 року зазначене рішення скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на земельні ділянки відмовлено.
Звернувшись до реєстратора з метою реєстрації відомостей, які встановлені судом, позивачка дізналася, що земельні ділянки були відчужені ОСОБА_3 28 липня 2023 року на підставі договору дарування своїй сестрі ОСОБА_4 ,
а надалі 27 грудня 2023 року відчужені на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 .
Позивачка, керуючись статтями 203, 215, 234 Цивільного кодексу України та посилаючись на те, що земельні ділянки вибули з її володіння на підставі договорів, які було укладено з метою перешкоджанню виконання рішення суду, просила суд позовні вимоги задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Звягельський міськрайонний суд Житомирської області) рішенням від 13 січня 2025 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 27 березня 2025 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди керувалися тим, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, та вказали, що позивачка з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
25 квітня 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу
на рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області
від 13 січня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду
від 27 березня 2025 року у цій справі, у якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 13 січня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 березня 2025 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 05 вересня 2022 року у справі № 759/24061/19, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21), від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц, від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22), від 31 травня 2023 року у справі № 947/5/20, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21), від 13 лютого 2025 року у справі № 522/18333/19 (провадження № 61-15678св23).
Заявниця зазначає, що Верховний Суд у постанові від 31 травня 2023 року у справі № 947/5/20 допустив як законний процесуальний спосіб захисту речового права визнання недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, що мало наслідком протиправну державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав.
Вказує, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 09 травня 2025 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 листопада 2021 року у справі № 285/4998/21 визнано за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно у вигляді земельних ділянок: площею 1,1715 га, кадастровий номер 1824081701:02:000:0028 та площею 1,5056 га, кадастровий номер 1824081701:04:000:0005, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані в межах території Кам'яномайданської сільської ради Новоград-Волинського (Звягельського) району Житомирської області.
13 січня 2022 року на підставі зазначеного рішення суду за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на зазначені земельні ділянки, про що було внесені відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 червня 2024 року рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 листопада 2021 року скасовано і в задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на земельні ділянки відмовлено.
28 липня 2023 року ОСОБА_3 подарувала спірні земельні ділянки
ОСОБА_4 , яка 27 грудня 2023 року відчужила їх на підставі договорів купівлі-продажу ОСОБА_2
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,
в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України
у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначила, що позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову
в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі
№ 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, пункт 14).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема
із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає
із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття
328 ЦК України).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та, відповідно, негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного
з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою
статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло
з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність
у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду
від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює
у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.
Наведений вище спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням останнім володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном, за загальним правилом, можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, пункт 89).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того,
є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, пункти 65-67).
Отже, основоположним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
У випадку нерухомого майна таке введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (аналогічні за своїм змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Як зауважено Верховним Судом у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26 травня 2023 року у справі
№ 905/77/21 щодо застосування норм частини третьої статті 215, частин першої, другої статті 216 ЦК України «позовна вимога про визнання недійсним договору
є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим, позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача».
Колегія суддів у контексті встановлених у справі обставин укладення між
ОСОБА_4 та ОСОБА_2 оплатного договору, спрямованого на відчуження спірного нерухомого майна, вважає за необхідне зазначити таке.
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини, контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).
Таким чином, установивши, що спірні земельні ділянки вибули з володіння позивачки, а право власності на це майно зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу з ОСОБА_4 , яка набула право власності на спірні земельні ділянки за договором дарування, укладеним з ОСОБА_3 , право власності якої згодом скасовано у судовому порядку шляхом скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції про визнання права власності на спірні земельні ділянки в порядку спадкування, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що заявлений у справі позов про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації права власності, з огляду на встановлені обставини, не спрямований на ефективне відновлення права позивачки на спірне нерухоме майно.
Колегія суддів відхиляє посилання заявниця на помилковість висновків апеляційного суду щодо обрання неналежного способу захисту порушеного права, оскільки лише в межах заявленого віндикаційного позову суди можуть надати належну оцінку добросовісності останнього набувача спірних земельних ділянок та правомірності втручання на право мирного володіння своїм майном відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшли обґрунтованих висновків, що обраний позивачкою спосіб судового захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав позивачки є звернення до суду з вимогами про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, про що обґрунтовано зауважено судами попередніх інстанцій у змісті оскаржуваних рішень.
Доводи касаційної скарги в частині неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 05 вересня 2022 року у справі № 759/24061/19, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21), від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц, від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22), від 31 травня 2023 року у справі № 947/5/20, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21), від 13 лютого 2025 року у справі № 522/18333/19 (провадження № 61-15678св23), не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин та не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій у справі, яка є предметом касаційного перегляду.
Таким чином, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain», серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» («Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03)).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують
у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (Pronina v. Ukraine, заява
№ 63566/00, § 23)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 13 січня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара