19 травня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
при секретарі судового засідання - ОСОБА_4 ,
за участю:
прокурора - ОСОБА_5 ,
представника власника майна - ОСОБА_6 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 , з внесеними доповненнями до неї, на ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 31 березня 2026 року,-
Цією ухвалою задоволено клопотання прокурора Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025100000000044 від 13.01.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України та накладено арешт на майно, яке вилучено під час проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 та належать ОСОБА_7 , яке має значення речових доказів у кримінальному провадженні, а саме: мобільний телефон марки «IPhone17 Pro Max, ІМЕІ НОМЕР_1 , із сім-картою мобільного оператора НОМЕР_2 .
Не погоджуючись з вказаним рішенням слідчого судді, адвокат ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу з доповненнями, в яких просить, скасувати ухвалу слідчого Голосіївського районного суду міста Києва від 31.03.2026 року, постановити нову ухвалу якою відмовити в задоволені клопотання.
Мотивуючи апеляційну скаргу вказує, що вищезазначена ухвала слідчого судді підлягає скасуванню через неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду, викладених у ньому, фактичним обставинам кримінального провадження, а також через наявність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону під час розгляду клопотання прокурора.
Вказує, що ані прокурор у поданому клопотанні, ані слідчий у постанові про визнання тимчасово вилученого майна речовими доказами належним чином не обґрунтували з посиланням на фактичні обставини кримінального провадження, яким саме із критеріїв, перелічених у ст. 98 КПК України, відповідає вилучене майно і яким чином воно взагалі стосується досліджуваних ними обставин.
Крім того, аналіз матеріалів, долучених прокурором до клопотання про арешт майна, свідчить про те, що фактично жоден із них не підтверджує причетності ОСОБА_7 до обставин, що розслідуються у межах кримінального провадження, ані зв?язку вилученого мобільного телефону із предметом досудового розслідування, або наявності у цьому телефоні відомостей, які можуть бути використані як докази у кримінальному провадженні.
Також, доступ до мобільного телефону жодним чином не обмежувався. ОСОБА_7 добровільно надала слідчому пароль доступу та забезпечила безперешкодний доступ до мобільного телефону, відповідна обставина прямо зафіксована у протоколі обшуку.
Звертає увагу апелянт, що з урахуванням дати придбання мобільного телефону, періоду подій, які є предметом досудового розслідування, а також змісту матеріалів, долучених прокурором до клопотання про арешт майна, відсутні будь-які об?єктивні підстави вважати, що вилучений мобільний телефон не є, ані знаряддям, ані результатом вчинення кримінального правопорушення, і навіть не зберіг на собі його слідів.
Окрім того, вилучення телефону не було обумовлене необхідністю проведення експертного дослідження, про необхідність призначення будь-якої експертизи мобільного телефону правоохоронними органами не зазначалося ані під час проведення обшуку, ані під час розгляду клопотання про арешт майна.
Наголошує, що навіть за умови наявності у слідчого припущень про можливе зберігання у телефоні інформації, яка може мати доказове значення, у його розпорядженні існував передбачений законом процесуальний механізм - проведення огляду.
Так, до поданого прокурором клопотання про арешт майна не було долучено протоколу огляду мобільного телефону, тимчасово вилученого під час обшуку. Це свідчить про те, що фактичний огляд інформації, яка міститься у телефоні, стороною обвинувачення не проводився, а твердження прокурора про можливе знаходження у ньому відомостей, які мають значення для кримінального провадження, ґрунтуються виключно на припущеннях, а не на належних та допустимих доказах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника, яка підтримала доводи поданої апеляційної скарги з внесеними доповненнями до неї, та просила їх задовольнити, пояснення прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив ухвалу слідчого судді залишити без змін, вивчивши матеріали судового провадження і перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів, наданих до суду апеляційної інстанції, що слідчою групою слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні за № 12025100000000044 від 13.01.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України.
Досудовим розслідуванням встановлено, що посадові особи Державної установи «Національний науковий центр фтизіатрії, пульмонології та алергології імені Ф. Г. Яновського Національної академії медичних наук України» (ЄДРПОУ: 45227272, м. Київ, вул. Амосова, буд. 10) спільно з працівниками ТОВ «УКРАЇНСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ ДІМ» налагодили протиправну схему з проведення державних закупівель медичних виробів та лікарських засобів за завищеними цінами та розподілу у подальшому отриманого надприбудку між учасниками злочинного механізму.
Так у клопотанні вказано, посадові особи ДУ «ННЦ ФПА НАМН України» у змові з представниками окремих суб'єктів господарювання завчасно узгоджували внесення до тендерної документації дискримінаційних вимог, зокрема щодо надання листів-гарантій від виробника. Оскільки про такі вимоги до оголошення закупівель було відомо лише окремим компаніям, зокрема ТОВ «Український медичний дім», останні завчасно отримували відповідні документи, що фактично унеможливлювало участь інших постачальників.
Крім того, встановлено, що заступник медичного директора з адміністративної роботи ДУ «ННЦ ФПА НАМН України» ОСОБА_9 , за участю начальника відділу закупівель ОСОБА_10 , вступив у змову з представниками ТОВ «Медіпрайм». У межах цієї змови сторони завчасно узгоджували медико-технічні вимоги та тендерну документацію для забезпечення перемоги зазначеного товариства у закупівлях медичного обладнання, зокрема мобільної флюороскопічної системи типу С-дуга вартістю 3,15 млн грн. У подальшому товариство було визначено переможцем та укладено відповідний договір, а також перемогло у низці інших закупівель.
Крім того, у травні 2025 року ОСОБА_9 звернувся до представників ТОВ «Медіпрайм» з проханням підготувати комерційні пропозиції з датами 2024 року для підтвердження обґрунтованості очікуваної вартості закупівлі під час проведення ревізії Північним офісом Держаудитслужби України.
Також встановлено, що аналогічні дії вчинялися у змові з представниками ТОВ «Медичні оптимальні індивідуальні технології», яким завчасно було направлено підготовлену тендерну документацію для закупівлі 11 комплектів систем дослідження функції зовнішнього дихання вартістю 5,5 млн грн, після чого зазначене товариство було визначено переможцем та укладено договір.
В ході досудового розслідування встановлено, що на даний час до протиправної діяльності причетна ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Остання є менеджер ТОВ «Медичні оптимальні індивідуальні технології» та являється довіреною особою ОСОБА_12 , відповідальна за «тіньову» бухгалтерію компанії, яка вступила у злочинну змову із ДУ «ННЦ ФПА НАМН України».
За викладених вище обставин, 18.03.2026 на підставі ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва проведено обшук за адресою: АДРЕСА_1 , в ході якого виявлено та вилучено речі, які належать ОСОБА_7 та які мають значення речових доказів у кримінальному провадженні, а саме: мобільний телефон марки «IPhone17 Pro Max, ІМЕІ НОМЕР_1 , з сім-картою мобільного оператора НОМЕР_2 .
18.03.2026 старшим слідчим СУ ГУНП у м. Києві винесено постанову про визнання речовим доказом у кримінальному провадженні.
24.03.2026 року (клопотання датоване 19.03.2026 року) прокурор Київської міської прокуратури ОСОБА_8 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту у кримінальному провадженні № 12025100000000044 від 13.01.2025 року, на майно, яке вилучено під час проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 та належать ОСОБА_7 , яке має значення речових доказів у кримінальному провадженні, а саме: мобільний телефон марки «IPhone17 Pro Max, ІМЕІ НОМЕР_1 , із сім-картою мобільного оператора НОМЕР_2 .
Ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 31.03.2026 року вказане клопотання прокурора задоволено.
Колегія суддів погоджується з таким висновком слідчого судді з огляду на наступне.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52).
Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою забезпечення:
1) збереження речових доказів;
2) спеціальної конфіскації;
3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;
4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону.
При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на цій стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість у тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Розглядаючи клопотання про накладення арешту на вищевказане майно, для прийняття законного та обґрунтованого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати всі обставини, які передбачають підстави для арешту майна або відмови у задоволенні клопотання про арешт, зокрема з'ясувати правову підставу для арешту, що має бути викладена у клопотанні та відповідати вимогам закону.
Колегія суддів вбачає, що наведені в клопотанні доводи про накладення арешту на мобільний телефон, перевірялись судом першої інстанції, досліджено матеріали судового провадження, а також з'ясовані обставини, які мають значення при вирішенні питання щодо арешту майна і приходить до висновку, що вказаних доводів цілком достатньо для підтвердження наявності підстав накладення арешту на майно.
Прокурор повинен був зібрати та надати слідчому судді достатні на даному етапі досудового розслідування докази на підтвердження висновку про відповідність майна ознакам речових доказів.
Як вбачається зі змісту клопотання, прокурор зазначив обставини вчинення кримінальних правопорушень та надав достатню на його думку кількість доказів, що підтверджують необхідність у застосуванні такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, всупереч доводам представника.
Вказана позиція сторони обвинувачення логічно узгоджується з фактичними обставинами кримінальних проваджень та попередньою кваліфікацією вчинених кримінально-протиправних діянь.
Відповідно до ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Як свідчать матеріали, надані до суду апеляційної інстанції, на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою збереження речових доказів, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що матеріали судового провадження переконливо свідчать про те, що майно, на яке прокурор просить накласти арешт, в рамках даного кримінального провадження, відповідає критеріям ч. 1 ст. 170 КПК України, оскільки стороною обвинувачення доведено їх відповідність ознакам ст. 98 КПК України. Вказане в своїй сукупності слугує підставами для застосування обмежувальних заходів в даному кримінальному провадженні.
На підставі викладеного посилання апелянта на те, що стороною обвинувачення не було доведено необхідність накладення арешту, є безпідставним, оскільки слідчим надано достатні на даній стадії кримінального провадження докази вважати, що вищезазначене майно відповідає критеріям, зазначеним в ст. 170 КПК України. Вказане свідчить про правомірність висновку слідчого судді про необхідність накладення такого виду обтяження як арешт майна.
Слід зазначити, що у даному провадженні арешт майна накладено з підстав передбачених ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, що по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для арешту майна поряд з забезпеченням цивільного позову та конфіскацією майна та, на відміну від двох останніх правових підстав, не вимагає оголошення підозри у кримінальному провадженні і не пов'язує особу підозрюваного з можливістю арешту такого майна.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками слідчого судді, що потреби досудового розслідування виправдовують саме такий захід забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.
А тому доводи автора апеляційної скарги про відсутність правових підстав для накладення арешту на майно, не є переконливими.
Доказів негативних наслідків від застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, апелянтом не надано та колегією суддів не встановлено.
При цьому, колегія суддів звертає увагу представника, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 174 КПК України арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Істотних порушень норм КПК України, які могли б стати підставою для скасування ухвали слідчого судді не встановлено та не вбачаються такі і зі змісту апеляційної скарги.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу, з внесеними уточненнями та змінами до неї, - залишити без задоволення.
Керуючись ст. ст. 170, 171, 173, 309, 376, 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 31 березня 2026 року, якою задоволено клопотання прокурора Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025100000000044 від 13.01.2025 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України та накладено арешт на майно, яке вилучено під час проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 та належать ОСОБА_7 , яке має значення речових доказів у кримінальному провадженні, а саме: мобільний телефон марки «IPhone17 Pro Max, ІМЕІ НОМЕР_1 , із сім-картою мобільного оператора НОМЕР_2 , - залишити без змін, а апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 ,- залишити без задоволення.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення є остаточною і оскарженню не підлягає.
_____________ _________________ _______________
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
Справа № 11-сс/824/3787/2026 Категорія ст. 170 КПК України
Унікальний № 752/25103/25
Слідчий суддя суду 1-ї інстанції: ОСОБА_13
Доповідач: ОСОБА_1