21 травня 2026 року
м. Київ
Справа № 369/16184/25
Провадження № 61-2555ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року в складі судді Фінагеєвої І. О.та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року в складі колегії суддів Євграфової Є. П., Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про встановлення факту самостійного виховання дитини до вісімнадцяти років та
Короткий зміст заяви
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, у якій просив встановити факт самостійного виховання дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до вісімнадцяти років, який фактично спільно проживає із ним та рідним братом ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від народження і донині, зокрема на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2023 року в справі № 757/4115/20-ц за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
17 вересня 2025 року ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області відмовлено у відкритті провадження.
29 січня 2026 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 вересня 2025 року залишено без змін.
Суди керувалися тим, що зі змісту заяви про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком вбачається спір про право, який не підлягає розгляду в порядку окремого провадження. Врахувавши мету звернення заявника - отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а також посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, суди виснували, що встановлення факту одноосібного виховання дитини пов'язане з оцінкою виконання іншим з батьків своїх обов'язків, стосується зміни обсягу сімейних прав та зачіпає публічно-правові інтереси.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2026 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року, в якій просить їх скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Також просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку із необхідністю відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, а також у зв'язку із тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, зокрема у питаннях правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судового рішення за пунктами 2, 3 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Вказує, що існує необхідність відступлення від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, оскільки вважає, що він спотворив правову реальність та призвів до численних колізій, суперечливих і протилежних рішень, повсюдного порушення норм матеріального та процесуального права.
Оскільки факт самостійного виховання та/або утримання дитини не може бути встановлений у позасудовому порядку, адже жодний орган влади (суб'єкт владних повноважень) не наділений повноваженнями встановлювати такий факт, то його встановлення можливе лише у судовому порядку в суді цивільної юрисдикції за правилами окремого провадження. Чинним законодавством не передбачений інший порядок його встановлення, він не пов'язаний з вирішенням спору про право та встановлення його іншим шляхом неможливе. Іншого позасудового порядку встановлення цього факту, передбаченого законом, немає.
Доводи інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 4 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Пунктом 5 частини другої вказаної статті передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
За змістом частини другої статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).
Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб'єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Отже, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов'язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб'єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права (див. постанову Верховного Суду від 15 січня 2026 року в справі № 442/5036/24).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту самостійного виховання ним дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей визначені Сімейним кодексом (далі - СК) України.
У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Верховний Суд уже неодноразово зазначав про те, що факт одноосібного виховання дитини не підлягає встановленню в судовому порядку за правилами окремого провадження.
Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 зроблено висновок про те, що з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, зокрема від обов'язків виховання дитини, питання щодо одноосібного виховання дитини одним із батьків не може з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини в позовному провадженні.
Встановивши, що справа пов'язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у відкритті провадження в справі.
Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права та незгоди судовими рішеннями і спростовуються матеріалами справи.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain), пункт 29).
Щодо клопотання про передачу прави на розгляд Великої Палати Верховного Суду
ОСОБА_1 вважає, що існує необхідність відступлення від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, а тому просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Клопотання мотивоване тим, що висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, спотворюють правову реальність та призвели до численних колізій, суперечливих і протилежних рішень, повсюдного порушення норм матеріального та процесуального права Вважає, що ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, зокрема у питаннях правил предметної чи суб'єктної юрисдикції, справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Тлумачення змісту частини п'ятої статті 403 ЦПК України свідчить, що клопотання має містити обґрунтування необхідності передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Аналіз змісту клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та матеріалів справи свідчить про відсутність виключної правової проблеми у цій справі. Особою, яка звернулася із клопотанням, не наведено, у чому саме полягає виключна правова проблема, та яким чином передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду сприятиме розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Також не надано обґрунтування наявності різної правозастосовної практики у цій категорії спорів.
Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, зокрема свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
Справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
У клопотанні відсутнє обґрунтування кількісного та якісного показників, які б свідчили про наявність виключної проблеми, не обґрунтовано відступ від висновків Великої Палати Верховного Суду та необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тому в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська