27 січня 2011 р. № 30/185
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіДобролюбової Т.В.
суддівГоголь Т.Г.
Швеця В.О.
розглянувши касаційну скаргуКиївської міської ради
на постановуКиївського апеляційного господарського суду
від 02 листопада 2010 року
у справі№ 30/185
господарського судуміста Києва
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ВИД"
доКиївської міської ради
провнесення змін в умови договору
за участю представників сторін від:
позивача: не з"явилися, належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги,
відповідача: Телицька В.А. (дов. від 08.11.10),
ТОВ “Фірма ВИД” звернулося з позовом до Київської міської ради і, з урахуванням зроблених уточнень, просив визнати пункт 4.3 договору оренди земельної ділянки від 03.11.09 недійсним, як такий, що суперечить Цивільному кодексу України та актам цивільного законодавства. Позовні вимоги мотивовано тим, що п. 4.3. Договору оренди земельної ділянки від 03.11.09, не відповідає вимогам Рішення № 547/1603, у зв"язку з чим вважає, що пункт 4.3. договору оренди земельної ділянки від 03.11.09 повинен бути визнаний недійсним на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 26.08.10, ухваленим суддею Ващенко Т.М. в задоволенні позовних вимог відмовлено. Приймаючи рішення, суд виходив з того, що при укладенні договору, позивач не заперечував проти умов договору, зокрема, пункту 4.3, протокол розбіжностей сторонами не складався та не підписувався. Суд визнав, що позивачем не доведено наявності тих підстав, з якими закон пов"язує визнання недійсним договору чи окремих його положень.
Київський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Кондес Л.О. -головуючого, Куровського С.В., Нєсвєтової Н.М., постановою від 02.11.10 перевірене рішення місцевого господарського суду скасував. Позов задовольнив. Визнав недійсним пункт 4.3 Договору оренди земельної ділянки від 03.11.09, який укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю “Фірмі “ВИД”, зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 06.11.09 за № 72-6-00586. Апеляційний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що на момент укладення спірного договору діяла редакція рішення Київської міської ради про п"ятимісячний термін прострочення підписання Договору, оскільки на той час мова йшла про дванадцятимісячний термін прострочення підписання. Суд установив, що договір, пункт 4.3 якого оскаржується, укладено в межах дев"ятимісячного терміну з дня прийняття відповідного рішення Київської міської ради. Враховуючи те, що у спірному пункті 4.3 договору оренди земельної ділянки мав бути зазначений дванадцятимісячний термін прострочення підписання цього договору, що зазначений в пункті 8 статті 23 рішення Київської міської ради від 28.05.09, редакція його діяла в момент вчинення правочину.
Не погоджуючись з винесеною у справі постановою апеляційного суду, Київська міська рада звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду у цій справі залишити в силі. Касаційна скарга обґрунтована доводами щодо порушення судом апеляційної інстанції положень статті 203 Цивільного кодексу України, статей 180, 181 Господарського кодексу України.
Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., та пояснення присутнього у судовому засіданні представника учасника процесу, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.
Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що 03.11.09 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Фірмі “ВИД”(орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (далі -Договір). Відповідно до пункту 1.1 Договору відповідач на підставі рішення Київської міської ради від 19.02.09 № 91/1146, за Актом приймання-передачі зобов"язався передати, а позивач - прийняти в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (далі -об'єкт оренди або земельна ділянка), визначену цим договором. Об'єктом оренди відповідно до Договору є земельна ділянка по вул. Крутогірній, 19 у Залізничному районі м. Києва, розміром 0,4467 га з кадастровим номером 8000000000:72:296:0028; цільове призначення - для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничих будівель і споруд. Пунктом 3.1 Договору погоджено, що Договір укладено строком на 10 років. Відповідно до пункту 4.2. Договору передбачено, що річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 3 відсотків від її нормативної грошової оцінки. Обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням цільового призначення та коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. Пунктом 4.3 Договору встановлено, що у випадку, якщо цей Договір не підписаний орендарем в установленому законодавством порядку протягом п'яти місяців з моменту набуття чинності рішенням Київської міської ради, зазначеного у п. 1.1. цього Договору, розмір орендної плати (зазначений у п. 4.2 Договору) на період, аналогічний терміну прострочення укладення договору оренди землі, встановлюється у п'ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків на місяць від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Предметом спору у даній справі є вимога ТОВ “Фірма ВИД” до Київської міської ради про визнання недійсним пункту 4.3 договору оренди земельної ділянки від 03.11.09 з підстав суперечності його положенням Цивільного кодексу України та актам цивільного законодавства.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що спірний пункт договору дублює пункт 7 статті 28 рішення Київської міської ради №457/1867 від 15.07.04, питання про зміну в цій частині рішення міськради на пленарному засіданні не розглядалось і відповідне рішення радою не приймалось, а спірний пункт договору не суперечить положенням чинного законодавства, а отже дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками виходячи з наступного. За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, тобто, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору. При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що згідно статті 13 Конституції України земля, її надра є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтею 14 Конституції визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до статті 142 Конституції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Статтею 143 Конституції визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Згідно статті 145 Конституції права органів місцевого самоврядування захищаються у судовому порядку. Статтею 116 Земельного кодексу України унормовано, що юридичні особи набувають права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Аналогічні приписи містяться в статті 124 цього кодексу. Крім того, Законом України "Про оренду землі" (стаття 21) визначено, що розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині. З встановлених господарськими судами обставин справи вбачається, що спірною умовою договору визначено розмір орендної плати на відповідний період, та не вбачається, що відповідачем порушені вказані вимоги земельного законодавства, а зазначені у рішенні місцевого господарського суду правові норми, як підстава для визнання недійсним вказаних умов договору, безпосередньо не визначають недійсність спірної умови договору, та не містять таких підстав вважати, що ці умови суперечать цьому Кодексу чи іншим актам цивільного законодавства.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення, вищезазначених положень не врахував, а відтак дійшов до помилкових висновків про наявність правових підстав для визнання оспорюваного пункту договору оренди недійсним, що тим самим призвело до винесення незаконної та необґрунтованої постанови, у зв'язку з чим вона підлягає скасуванню.
Натомість місцевим господарським судом дана правильна юридична оцінка обставинам справи, порушень норм матеріального і процесуального права не вбачається, тому переглянуте колегією суддів рішення підлягає залишенню в силі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 листопада 2010 року у справі № 30/185 скасувати. Рішення Господарського суду м. Києва від 26 серпня 2010 року у цій справі залишити в силі.
Головуючий суддя Т. Добролюбова
Судді Т. Гоголь
В. Швець
Повний текст постанови складено ________________