27 травня 2026 року
м. Київ
справа № 205/294/25
провадження № 61-13127св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І.Ю., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Маріупольської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи:Головне управління Держгеокадастру Донецької області, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури на рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року, ухвалене в складі судді Мовчана Д. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Новікової Г. В., Гапонова А. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У січні 2025 року заступник керівника Маріупольської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області (далі - Мангушська селищна рада) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Головне управління Держгеокадастру Донецької області (далі - ГУ Держгеокадастру Донецької області), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, про витребування земельної ділянки.
Позовну заяву прокурор мотивував тим, що 24 лютого 2020 року державним реєстратором внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724, площею 1,9435 га, для ведення особистого селянського господарства на території Урзуфської сільської ради Мангушського району Донецької області (далі - Урзуфської сільської ради) за межами населених пунктів на підставі наказ ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 17 жовтня 2019року № 5257-СГ.
Позивач зазначав, що з інформації, розміщеної на офіційному сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, встановлено, що ГУ Держгеокадастру у Донецькій області 19 жовтня 2019 року не приймало наказ № 5257-СГ про надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення ОСОБА_1 . Однак за цим номером прийнято інший наказ, яким відмовлено відповідачу у передачі у власність земельної ділянки, з аналогічними реквізитами.
Вказував, що ОСОБА_1 24 квітня 2019 року зверталася до ГУ Держгеокадастру у Донецькій області з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність. Наказом ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 26 квітня 2019 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Урзуфської сільської ради. Однак наказом ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ «Про відмову у затвердженні документації землеустрою та наданні у власність земельної ділянки», ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Урзуфської сільської ради, розміром 1,9435 га, кадастровий номер 1423985500:03:000:2724, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства та передачі цієї земельної ділянки у власність. Також прокурор стверджує, що клопотання ОСОБА_1 про затвердження проекта землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки (із зазначенням кадастрового номеру) датовано 18 червня 2019 року, тобто до моменту державної реєстрації земельної ділянки та присвоєння кадастрового номеру (20 червня 2019 року).
Після відмови ГУ Держгеокадастру у Донецькій області не приймало ніяких наказів про затвердження документації із землеустрою та надання у власність земельної ділянки ОСОБА_1 , зокрема наказ від 16 жовтня 2019 року № 5248-СГ, яким, начебто, затверджено проект землеустрою особам, серед яких і відповідач.
Натомість встановлено, що наказом від 16 жовтня 2019року № 5248-СГ ГУ Держгеокадастру у Донецькій області відмовив у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки ОСОБА_3 .
Прокурор указував, що станом на 03, 16 та 17 жовтня 2019 року та 20 грудня 2019 року обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Донецькій області виконувала Підгорна Т. О., начальник міськрайонного управління у Слов'янському районі та м. Слов'янську цього ж Головного управління.
Наказом Держземагенства України від 10 квітня 2014 року № 129 «Про деякі питання реєстрації документів в автоматизованій системі діловодства» передбачена реєстрація усіх видів документів у системі електронного документообігу «ДОК ПРОФ». Документи головних управлінь Держземагенства в областях, що створені після дати видання цього наказу та які не зареєстровані у системі, вважаються недійсними. У системі «ДОК ПРОФ» є тільки один наказ ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 17 жовтня 2019року № 5257-СГ «Про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки», яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні безоплатно у власність земельної ділянки площею 1,9435 га (кадастровий номер 1423985500:03:000:2724) для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Урзуфської сільської ради.
Отже, держава не приймала рішення про відчуження земельної ділянки з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724, остання вибула з державної власності поза її волею.
Із 27 травня 2021 року уповноваженим державою органом розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724 є сільська рада, на території якої перебуває земельна ділянка, отже, земельна ділянка підлягає витребуванню у комунальну власність територіальної громади Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області.
Підстави для подання позовної заяви у цій справі прокурор обґрунтовував тим, що саме Мангушська селищна рада мала б здійснити захист прав на земельні ділянки, однак нею не вжито будь-яких заходів для витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння.
Прокурор просив суд витребувати земельну ділянку у комунальну власність територіальної громади Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області сільськогосподарського призначення загальною площею 1,9435 га з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724, що розташована на території Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року у задоволені позовних вимог заступника керівника Маріупольської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Мангушської селищної ради до ОСОБА_1 , треті особи: ГУ Держгеокадастру Донецької області, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, про витребування земельної ділянки відмовлено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року апеляційну скаргу керівника Донецької обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року - без змін.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із презумпції правомірності набуття права власності, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття, що відповідає положенням статті 328 ЗК України та узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19).
ОСОБА_1 як власник, на час виникнення спірних відносин, правомірно володіла спірним майном - земельною ділянкою та жоден із наведених письмових доказів по своїй суті не є таким, що спростовує її право власності на землю, яке в розумінні частини другої статті 373 ЦК України набувається і здійснюється відповідно до закону.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2025 року заступник керівника Донецької обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить суд скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду 27 жовтня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Новокодацького районного суду міста Дніпра, іншим учасникам надіслано копії касаційної скарги.
У грудні 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду, у зв'язку з відставкою судді ОСОБА_2 12 грудня 2025 року сформовано протокол повторного автоматизованого розподілу судової справ, визначено склад суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеник Д. Д., Черняк Ю. В.
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2026 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скаргамотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, порушили норми процесуального права.
Підставами касаційного оскарження зазначає те, що:
- суди застосували норми матеріального права без врахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 373/1810/16-ц (провадження № 61-13700св19), від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21, від 05 квітня 2023 року у справі № 139/997/21 (провадження № 61-12898св22), від 05 січня 2024 року у справі № 736/1435/21(провадження № 61-7231св22), від 17 січня 2024 року у справі № 522/3999/23 (провадження № 61-17469св23), від 05 травня 2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24);
- суд не дослідив зібрані у справі докази.
За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передання (надання) земельної ділянки у власність. Отже, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою чи його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України, а з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки.
Необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки, а відсутність такого рішення з боку її власника означає відсутність рішення уповноваженого органу, на підставі якого відповідач набув право власності на земельну ділянку.
Реєстрація права власності не є підставою набуття цього права, а лише засвідчує державою вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Досліджуючи обставини виникнення в особи права власності, необхідно передусім встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Суди попередніх інстанцій помилково виснували, що прокурор не довів недійсність наказу про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення проєкту землеустрою, оскільки позивач не надав вирок у кримінальній справі або інших належних і допустимих доказів недійсності наказу. Достатнім доказом отримання земельної ділянки за наказом, який повноважний орган не видавав, є інформація органу Держгеокадастру.
Суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили докази:
1) наданий ГУ Держгеокадастру у Донецькій області з системи електронного документообігу «ДОК ПРОФ» (далі - СЕД «ДОК ПРОФ») наказ від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ «Про відмову в затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки», згідно з яким ОСОБА_1 відмовили у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки площею 1,9435 га, на території Урзуфської сільської ради за межами населених пунктів, для ведення особистого селянського господарства;
2) інформацію з офіційного сайту Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру розділ «Накази» щодо наказу від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», прийнятого за результатами клопотання ОСОБА_1 , зареєстрованого 30 вересня 2019 року;
3) інформацію ГУ Держгеокадастру у Донецькій області про те, що управління не видавало наказ про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки;
4) підписання наказу від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ щодо ОСОБА_1 неуповноваженою особою;
5) висновок про правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку суди зробили не на підставі дослідження документів, а на припущенні про те, що ніщо не вказує на те, що спірна земельна ділянка виділена ще комусь, крім ОСОБА_1 ..
Суди попередніх інстанції не обґрунтували, як різні за змістом і юридичним значенням копії наказу про відмову у затвердженні документації із землеустрою ОСОБА_1 і «підробленого» наказу про надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1 можуть існувати під одним і тим самим реєстраційним номером - 5257-СГ. Крім того, у СЕД «ДОК ПРОФ» ГУ Держгеокадастру у Донецькій області зареєстрований лише один наказ цього управління від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ «Про відмову затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки», згідно з яким ОСОБА_1 відмовили у затвердженні документації та передачі у власність земельної ділянки, кадастровий номер 1423985500:03:000:2724, площею 1,9435 га.
Присвоєння земельній ділянці кадастрового номера не означає правомірність набуття ОСОБА_1 права власності, а лише визначає існування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав.
Касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. У провадженні судів Донецької та Дніпропетровської областей перебувають 202 справи щодо витребування земельних ділянок, які у 2019 -2020 роках вибули з державної власності на підставі підроблених наказів Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області. Суди першої й апеляційної інстанцій за однакових обставин приймають різні судові рішення.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Виноградський А. П. подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року - без змін, як такі, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
24 лютого 2020 року державним реєстратором Мангушської районної державної адміністрації Попруженком А. В. внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 35666065 про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724, площею 1,9435 га, для ведення особистого селянського господарства на території Урзуфської сільської ради за межами населених пунктів. Підставою для внесення запису вказано наказ ГУ Держгеокадастру у Донецькій області від 17 жовтня 2019року № 5257-СГ «Про надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення», підписаний начальником ГУ Держгеокадастру у Донецькій області Якименко Іваном.
Згідно з інформацією, наданою ГУ Держгеокадастру у Донецькій області, копії наказу з аналогічними реквізитами, номером та датою - наказ від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ «Про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки», ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні безоплатно у власність земельної ділянки площею 1,9435 га (кадастровий номер 1423985500:03:000:2724), для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Урзуфської сільської ради. Вказаний наказ підписано виконувачем обов'язків начальника ГУ Держгеокадастру у Донецькій області Підгорною Тетяною.
21 червня 2024 року Маріупольською окружною прокуратурою Донецької області на адресу Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області направлено повідомлення про представництво інтересів держави (у порядку статі 23 Закону України «Про прокуратуру), в якому прокуратурою проінформовано Мангушську селищну раду Маріупольського району Донецької області про виявлені порушення вимог земельного законодавства та безпідставність отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки. Однак, листом від 21 лютого 2024 року № 0275/04-30/2024 в.о. Мангушського селищного голови повідомив про те, що заходи щодо захисту інтересів держави та територіальної громади за викладеними фактами селищною радою не проводились. Мангушська селищна рада Маріупольського району Донецької області до суду з позовом про витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724 у комунальну власність територіальної громади Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області не зверталась. Крім того, селищна рада не заперечує щодо подання Маріупольською окружною прокуратурою зазначеного позову з метою захисту інтересів держави та територіальної громади.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявники зазначили неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга заступника керівника Донецької обласної прокуратури не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Цивільна справа має бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Спірні правовідносини стосуються правомірності набуття права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 1423986600:03:000:2724, площею 1,9435 га, для ведення особистого селянського господарства на території Урзуфської селищної ради за межами населених пунктів.
Відповідно до положень статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).
Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п'ята статті 12 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) сформульовано правовий висновок про те, що, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України в поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи виснувати про наявність підстав для втручання в мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Згідно з статтями 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно із статтею 118 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді' міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко- економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Процедура державної реєстрації земельної ділянки визначена Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі - Порядок № 1051).
Суди попередніх інстанцій встановили, що державна реєстрація права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1423985500:03:000:2724 за ОСОБА_1 проведена 24 лютого 2020 року державним реєстратором Мангушської районної державної адміністрації Попруженком А. В. на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ.
Заперечуючи проти правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, прокурор посилався на те, що наказ ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ про надання спірної ділянки відповідачці є підробним, оскільки рішення про передання ОСОБА_1 такої земельної ділянки не приймалось, а наказом за аналогічними реквізитами (номером, датою прийняття) відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, розташованої на території Урзуфської сільської ради за межами населених пунктів, площею 1,9435 га (кадастровий номер 1423985500:03:000:2724), цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства.
На підтвердження зазначеного прокурором було надано паперову копію електронного документу із системи «ДОК ПРОФ», а саме наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, розташованої на території Урзуфської сільської ради за межами населених пунктів, площею 1,9435 га (кадастровий номер 1423985500:03:000:2724 ), цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 1051 Державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях.
Документи в паперовій формі, які створюються під час ведення Державного земельного кадастру, витяги з Державного земельного кадастру про об'єкт Державного земельного кадастру, довідки, що містять узагальнену інформацію про землі (території), викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану), кадастрові плани земельних ділянок та інші документи створюються шляхом роздрукування їх електронної (цифрової) форми за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру.
Під час створення ідентичних за документарною інформацією та реквізитами документів в електронній та паперовій формі кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу.
У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях.
Документи в електронній формі, які створюються на виконання вимог цього Порядку, повинні відповідати вимогам законодавства у сфері електронного документообігу та електронних довірчих послуг.
У пункті 32 Порядку № 1051 зазначено, що документи Державного земельного кадастру є його складовими частинами, які створюються, відображаються та змінюються за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру.
Документами Державного земельного кадастру, які створюються під час його ведення, є, зокрема, і поземельні книги (підпункт 4 пункту 31 Порядку № 1051).
До Поземельної книги в паперовій формі додається засвідчена копія рішення, яке є підставою для внесення відомостей до неї (пункт 112 Порядку № 1051).
Поземельна книга в електронній (цифровій) формі відкривається шляхом її формування за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру з використанням даних електронного документа. Поземельна книга в електронній (цифровій) формі засвідчується кваліфікованим електронним підписом Державного кадастрового реєстратора. Не завірені кваліфікованим електронним підписом Державного кадастрового реєстратора записи у Поземельній книзі в електронній (цифровій) формі вважаються недійсними (пункт 50 Порядку № 1051).
Внесення відомостей до Поземельної книги в електронній (цифровій) формі є внесенням відомостей до Державного земельного кадастру (пункт 51 Порядку №1051).
До Поземельної книги в електронній (цифровій) формі додаються електронні копії документів, що є підставою для внесення відомостей до неї (пункт 52 Порядку № 1051).
На відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів, поширюється дія Закону України «Про електроні документи та електронний документообіг» (далі - Закон № 851-IV).
Відповідно до статті 5 Закону № 851-IV електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Згідно зі статтею 7 Закону № 851-IV оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу. Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред'явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії. Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.
Частинами першою та другою статті 8 Закону №851-IV передбачено, що юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.
У пункті 1 частини першої статті 1 Закону № 851-IV зазначено, що автентифікація - це електронний процес, що дає змогу підтвердити електронну ідентифікацію фізичної, юридичної особи, інформаційної або інформаційно-комунікаційної системи та/або походження та цілісність електронних даних.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зауважувала, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (зокрема текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).
Аналогічні процесуальні положення закріплені в частині третій статті 100 ЦПК України та пункті 1 частини другої статті 76 ЦПК України.
Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме собою не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, постанові Верховного Суду в складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для того, щоб його змінювати.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24) з подібними правовідносинами за позовом першого заступника керівника Маріупольської окружної прокуратури Донецької області, зауважила, що наказ про передання земельної ділянки у власність, внесений до електронної системи (Електронний документообіг), існує як електронний документ, має юридичну силу оригіналу, якщо він оформлений відповідно до вимог чинного законодавства. Електронний документ, створений з дотриманням вимог законодавства, має таку ж юридичну силу, як і документ на паперовому носії. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях. Оцінка електронного доказу здійснюється судом на загальних підставах, передбачених статтею 89 ЦПК України.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, у реакції, яка діяла на час вирішення спору судами попередніх інстанцій, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України в поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи виснувати про наявність підстав для втручання в мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України», заява № 29979(04) щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» під час втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70, 71 зазначеного рішення ЄСПЛ наголошено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У матеріалах справи, що переглядається в касаційному порядку, наявні дві копії наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ, які суттєво відрізняються за своїм змістом.
Одна з копій виготовлена з паперового носія, який був підставою для здійснення оспорюваної державної реєстрації права власності на земельну ділянку, інша - паперова копія електронного документу із системи «ДОК ПРОФ». Паперові оригінали зазначених документів сторонами не надано.
Встановивши, що у справі наявна відповідна копія наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ, який був наданий державному реєстратору для реєстрації права власності відповідачки, суди першої та апеляційної інстанцій зробили загалом обґрунтований висновок про те, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами підробку документів, на підставі яких ОСОБА_1 передано у власність спірну земельну ділянку.
У контексті доводів прокурора щодо наявності в електронній системі ГУ Держгеокадастру «ДОК ПРОФ» електронного документа з відмінним змістом, що свідчить про підробку наданого ОСОБА_1 наказу ГУ Держгеокадастру від 17 жовтня 2019 року № 5257-СГ, колегія суддів ураховує таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 177 ЦПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
У зв'язку з військовою агресією та повномасштабним вторгненням держави-агресора на територію України, 24 лютого 2022 року було введено воєнний стан, який триває до цього часу. З 24 лютого 2022 року до 04 березня 2022 року на території Маріупольського району Донецької області, де територіально знаходиться спірна земельна ділянка, та документи щодо її передання в приватну власність, тривали активні бойові дії, а з 05 березня 2022 року ця територія є тимчасово окупованою рф (перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих, затверджений наказом Міністерства розвитку громад та територій України 28 лютого 2025 року № 376).
Згідно з положеннями частин шостої, сьомої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви в добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга, четверта статті 83 ЦПК України).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив фактичні обставини справи, визначився з нормами матеріального та процесуального права, які підлягають до застосування, та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, з урахуванням зазначених вище критеріїв оцінки доказів та застосуванням балансу вірогідностей, зробив загалом обґрунтований висновок про недоведеність прокурором заявлених позовних вимог.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, значною мірою зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Зазначені вище висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та наданої правової оцінки поданим сторонами доказам, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається прокурор у касаційній скарзі.
Такі висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2024 року у справі № 199/3188/23 (провадження № 61-13811св24), від 25 листопада 2024 року у справі № 199/9914/22 (провадження № 61-995св24), від 05 лютого 2025 року у справі № 199/9920/22 (провадження № 61-14456св24), від 12 лютого 2025 року у справі № 199/9890/22 (провадження № 61-14163св24), від 27 лютого 2025 року у справі № 199/9901/22 (провадження № 61-3789св24), від 27 лютого 2025 року у справі № 199/9921/22 (провадження № 61-7825св24), 06 березня 2025 року у справі № 199/3147/23 (провадження № 61-13397св24), від 12 березня 2025 року у справі № 199/3265/23 (провадження № 61-13832св24), від 06 серпня 2024 року у справі № 205/2120/23 (провадження № 61-1063св24), у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24).
Верховний Суд розглянув справу у межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу керівника Донецької обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Новокодацького районного суду міста Дніпра від 28 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк