26 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 915/114/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 (судді: Філінюк І. Г. - головуючий, Аленін О. Ю., Принцевська Н. М.) та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2025 (суддя Ржепецький В. О.), ухвалених за результатами розгляду скарги Миколаївської міської ради на дії та постанову заступника начальника Інгульського відділу Державної виконавчої служби у місті Миколаєві
у справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради
до Приватного підприємства "МІСЬКА АПТЕКА"
про скасування запису про державну реєстрацію права власності та об'єкт нерухомого майна та знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості,
інші особи: Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України
1. Рух справи
1.1. У лютому 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Приватного підприємства "МІСЬКА АПТЕКА" (далі - ПП "Міська Аптека") про визнання незаконним та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису від 02.08.2019 № 32695354 про реєстрацію за ПП "Міська Аптека" права власності на об'єкт нерухомого майна нежитлове приміщення загальною площею 164,4 м2 за адресою: вул. Будівельників, 10/1 у м. Миколаєві (далі - спірне майно/спірний об'єкт) та зобов'язання ПП "Міська Аптека" знести самочинно збудований спірний об'єкт.
Позовні вимоги обґрунтовано посиланням на використання земельної ділянки відповідачем за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, на земельній ділянці розміщено самочинне будівництво.
1.2. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 14.12.2020, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.09.2022, позовні вимоги задоволені, скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрацію за ПП "Міська Аптека" права власності на спірний об'єкт нерухомого майна та зобов'язано ПП "Міська Аптека" знести самочинно збудований об'єкт нерухомості.
На виконання рішення судом видано накази 19.01.2021.
1.3. У жовтні 2025 року Миколаївська міська рада звернулася до Господарського суду Миколаївської області зі скаргою на дії та постанову заступника начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Інгульський ВДВС), в якій просила:
- визнати неправомірними дії заступника начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. щодо винесення 25.09.2025 у виконавчому провадженні № 64951553 постанови про повернення виконавчого документа стягувачу;
- визнати незаконною та скасувати постанову від 25.09.2025 про повернення виконавчого документа стягувачу, а саме наказу Господарського суду Миколаївської області від 19.01.2021 у справі № 915/114/20;
- зобов'язати заступника начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. у повному обсязі вчинити дії, спрямовані на виконання наказу Господарського суду Миколаївської області від 19.01.2021 у справі № 915/114/20 у передбаченому Законом України "Про виконавче провадження" порядку.
Скарга обґрунтована тим, що з метою реального виконання судового рішення та за результатами розгляду вимоги державного виконавця, викладеної у листі від 01.04.2025 № 40215, стягувачем (Миколаївською міською радою) було здійснено авансування витрат виконавчого провадження у сумі 4515,00 грн.
Листом від 12.08.2025 № 103748 державний виконавець повідомив стягувача про необхідність здійснити додаткове авансування витрат виконавчого провадження у сумі 165 423,22 грн відповідно до проєктно-кошторисної документації.
Листом від 15.09.2025 стягувач з обґрунтуванням підстав проінформував державного виконавця про неможливість здійснити авансування витрат виконавчого провадження у сумі 165 423,22 грн через відсутність коштів у поточному бюджетному році.
23.09.2025 державний виконавець повторно звернувся до Миколаївської міської ради з вимогою здійснити авансування витрат, необхідних для подальшого виконання судового рішення, однак не дочекавшись відповіді стягувача, 25.09.2025 заступником начальника Інгульського ВДВС було винесено оскаржувану постанову про повернення документа стягувачу на підставі пункту 4 частини 1 статті 347 Закону України "Про виконавче провадження" із зазначенням про нездійснення стягувачем авансування витрат виконавчого провадження.
Скаржник вважає, що виконання рішення суду повинно було відбутися за рахунок коштів державного бюджету, проте виконавець не вжив усіх можливих заходів, що передбачені законодавством Конституцією України, Законом України "Про виконавче провадження", Порядком використання коштів виконавчого провадження, Інструкцією з організації примусового виконання рішень та Наказом Міністерства юстиції України "Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження", для організації і проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішення у даному виконавчому провадженні.
1.4. У відзиві на скаргу Інгульський ВДВС просив відмовити в її задоволенні, вказуючи, зокрема, на тому, що за приписами Закону України "Про виконавче провадження" саме на стягувача покладено обов'язок здійснити авансування додаткових витрат у виконавчому провадженні і відповідні витрати не можуть бути покладені на державного виконавця або інші органи державної влади.
2. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
2.1. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2025, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026, скаргу Миколаївської міської ради на дії та постанову заступника начальника Інгульського ВДВС задоволено частково. Визнано неправомірними дії заступника начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. щодо винесення 25.09.2025 у виконавчому провадженні постанови про повернення виконавчого документа стягувачу та скасовано постанову заступника начальника Інгульського ВДВС від 25.09.2025. В іншій частині вимог скарги відмовлено.
2.2. Суди попередніх інстанцій з урахуванням приписів чинного законодавства виходили з того, що державним виконавцем на стягувача покладено надмірний тягар витрат, пов'язаних із здійсненням виконавчих дій, які відповідно до встановленого рішенням способу поновлення прав власника земельної ділянки, мали бути здійснені виключно за рахунок винної сторони, а саме відповідача у справі.
Крім того, суди вказали на те, що державним виконавцем не надано належної оцінки обставинам відчуження третій особі спірного майна, зобов'язання щодо знесення якого є предметом спору в цій справі, в контексті ефективності дій щодо примусового виконання рішення суду.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень
3.1. Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, Інгульський ВДВС у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026, вказуючи на ухвалення судових рішень з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Скаржник зазначає, що посилаючись на норми статей 18, 37, 40, 43 Закону України "Про виконавче провадження" державним виконавцем проведені всі можливі виконавчі дії щодо виконання рішення суду без участі боржника, натомість авансування додаткових витрат виконавчого провадження покладено саме на стягувача, який їх не здійснив.
На думку скаржника, встановлюючи правомірність дій державного виконавця та наявність підстав для винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, суд першої інстанції в прийнятій ухвалі повинен зазначити, які саме заходи повинен був здійснити державний виконавець та які саме вимоги закону він порушив не здійснивши їх, що призвело до прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, яка суперечить вимогам закону.
Натомість, резолютивна частина ухвали Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2025 року не містить такого обґрунтування, що свідчить про неповне з'ясування судом обставин, які мають значення для справи та невідповідність прийнятої ухвали вимогам визначених статтею 238 Господарського процесуального кодексу України. Суд апеляційної інстанції належної правової оцінки даному факту не надав.
Заявник касаційної скарги зауважує, що закон містить імперативні норми щодо обов'язковості авансування додаткових витрат, яка покладається не на державного виконавця, або інших учасників виконавчого провадження, а здійснюється за рахунок стягувача. Окрім того, передбачена чітка підстава для повернення виконавчого документа стягувачу у разі відсутності такого авансування.
Законом передбачено право державного виконавця вимагати від стягувача додаткового авансування без якого, в даному випадку, подальше виконання рішення суду є неможливим, так як без авансування коштів зазначених у кошторисі неможливо провести виконавчі дії із залученням суб'єкта господарювання, який забезпечить проведення зазначених у кошторисі робіт. У даному випадку додаткові витрати виконавчого провадження відповідно вимог Закону не можуть бути покладені на державного виконавця, боржника або інші органи державної влади.
Натомість, всупереч нормам визначених статтею 43, пунктом 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновків, що державним виконавцем на стягувача покладено надмірний тягар витрат, пов'язаних із здійсненням виконавчих дій, які відповідно до встановленого рішенням способу поновлення прав власника земельної ділянки, мали бути здійснені виключно за рахунок винної сторони, а саме, відповідача у справі.
Також, скаржник звертає увагу, що повернення виконавчого документа стягувачу не порушує права стягувача, так як не позбавляє його права на повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Тому скаржник вважає, що висновки до яких дійшли суди першої та апеляційної інстанції зроблені лише за особистим переконанням суддів, та без застосування закону який підлягав застосуванню, що є порушенням норм матеріального права.
Також, як зазначає скаржник, суди попередніх інстанцій посилалися на те, що 15.05.2019 № 2-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України (справа № 3-368/2018(5259/18) скасував норму про сплату авансового внеску для виконання судових рішень, визнавши неконституційними положення частини 2 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VII,ю наголосивши, що права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов'язковість.
Натомість, як зазначає заявник касаційної скарги, положення частини 2 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" стосується лише авансування витрат, які сплачувалися стягувачем під час пред'явлення виконавчого документа до виконання, та взагалі не мають відношення до витрат на додаткове авансування які регулюються статтею 43 цього Закону.
На думку скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 639/7347/17, стосовно того, що відповідно до статті 43 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено обов'язковість авансування витрат виконавчого провадження, а саме: у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов'язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат. Згідно з частиною другою статті 43 зазначеного закону з метою забезпечення провадження виконавчих дій виконавець може здійснювати інші витрати виконавчого провадження, крім встановлених Міністерством юстиції України, за умови їх обов'язкового авансування стягувачем.
Верховний Суд у зазначеній справі дійшов висновку, що правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що винесена 10.11.2017 державним виконавцем постанова про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" за умови неодноразового попередження стягувача, відповідає вимогам чинного законодавства та підстави для її скасування відсутні.
Враховуючи нездійснення стягувачем авансування витрат виконавчого провадження, як це передбачено статтею 43 Закону Українги "Про виконавче провадження", та враховуючи правову позицію Верховного Суду у справах за схожими обставинами, дії державного виконавця щодо повернення виконавчого документа стягувачу відповідають приписам пункту 20 частини 3 статті 18, частин 1, 2, 3 ст. 42, абз. 1 частини 1 статті 43 зазначеного Закону, а тому заступником начальника відділу Тарасенко К. В. правомірно винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
При цьому відсутність у скаржника коштів для сплати авансування витрат виконавчого провадження не свідчить про неправомірність дій державного виконавця, щодо повернення виконавчого документа стягувачу та не можу бути підставою для скасування оскаржуваної постанови.
3.2. У відзиві на касаційну скаргу Миколаївська міська рада просить відмовити в її задоволенні, а судові рішення у справі залишити без змін, з підстав, наведених у відзиві.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Переглянувши оскаржені у справі судові рішення, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши наявні матеріали справи щодо правильності застосування судами норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи, рішенням Господарського суду Миколаївської області від 14.12.2020, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.09.2022, позовні вимоги задоволені, скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрацію за ПП "Міська аптека" права власності на спірний об'єкт нерухомого майна та зобов'язано ПП "Міська Аптека" знести самочинно збудований об'єкт нерухомості, розташований на вул. Будівельників, 10/1 у м. Миколаєві.
На виконання рішення судом видано наказ 19.01.2021, в якому згідно з ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 12.03.2025 за заявою заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, яка є правонаступником Миколаївської місцевої прокуратури № 2, виправлено помилку, а саме не змінюючи суті в наказі Господарського суду Миколаївської області від 19.01.2021 у справі № 915/114/20 про зобов'язання ПП "Міська аптека" знести самочинно збудований об'єкт нерухомості замість "Стягувач: Миколаївська місцева прокуратура № 2 " зазначено: "Стягувач: Миколаївська міська рада", а також виправлено строк пред'явлення наказу до виконання з трьох місяців на "протягом трьох років".
Суди попередніх інстанцій установили також такі обставини:
- 12.03.2021 Миколаївська місцева прокуратура № 2 направила до Інгульського ВДВС для примусового виконання наказ Господарського суду Миколаївської області № 915/114/20, виданий 19.01.2021, про зобов'язання ПП "Міська Аптека" знести самочинно збудований об'єкт нерухомості ;
- 25.03.2021 державним виконавцем Інгульського ВДВС відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого документу, про що сторін виконавчого провадження повідомлено листом від 25.03.2021 № 25560;
- постановою головного державного виконавця Інгульського ВДВС Брушковської О. В. від 08.04.2021 на підставі статті 38 Закону України "Про виконавче провадження" зупинено виконавче провадження у зв'язку з тим, що ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.03.2021 у справі № 915/114/20 боржнику поновлено строк на апеляційне оскарження рішення, за яким видано виконавчий документ та прийнято апеляційну скаргу до розгляду;
- постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.09.2022 у справі № 915/114/20 апеляційну скаргу ПП "Міська Аптека" залишено без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 14.12.2020 у справі залишено без змін;
- постановою від 08.11.2022 на підставі частини 5 статті 35 Закону України «Про виконавче провадження" головним державним виконавцем Інгульського ВДВС Брушковською О. В. поновлено вчинення виконавчих дій;
- 18.04.2023 за результатами виходу головного державного виконавця Інгульського ВДВС за адресою: вул. Будівельників 10/1 м. Миколаїв з метою перевірки виконання рішення встановлено, що боржник рішення суду не виконав, про що складено акт державного виконавця;
- 18.04.2023 відповідно до вимог статей 63, 75 Закону України "Про виконавче провадження" головним державним виконавцем Інгульського ВДВС винесено постанову про накладення штрафу на боржника (ПП "Міська Аптека") у розмірі 5100,00 грн;
- 09.06.2023 державним виконавцем направлено запити щодо можливості складення кошторису на проведення робіт з демонтажу спірного об'єкту нерухомості;
- 19.04.2023 відповідно до вимог статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" головним державним виконавцем Інгульського ВДВС винесено постанову про арешт коштів боржника;
- 26.05.2023 до Інгульського ВДВС від керівника ПП "Міська аптека" Кінах Г. Л. надійшла заява від 22.05.2023 вих. № 24 з повідомленням про те, що ПП "Міська Аптека" обізнане про наявне рішення про зобов'язання знести самочинно збудований об'єкт нерухомості, розташовану на вул. Будівельників,10/1 у м. Миколаєві, але відсутня фінансова можливість щодо його виконання. Крім того боржником повідомлено про неможливість виконати рішення суду у зв'язку з тим, що об'єкт, щодо якого прийнято рішення, не належить ПП "Міська Аптека", про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 05.03.2021;
- 09.04.2023 за результатами виходу державного виконавця за адресою: вул. Будівельників 10/1 м. Миколаїв з метою перевірки виконання рішення боржником встановлено, що боржник рішення не виконав, про що складено акт державного виконавця;
- 20.04.2023 на рахунок боржника державним виконавцем виставлено платіжну та направлено до АТ КБ "ПРИВАТБАНК" до виконання;
- 15.05.2023 грошові кошти у сумі 3989,25 грн надійшли на рахунок з обліку депозитних сум та розподілено: 3785,87 грн - виконавчого збору, 69 грн - витрати виконавчого провадження, 134,38 грн - витрати виконавчого провадження;
- 09.04.2024 відповідно до вимог статей 63, 75 Закону України "Про виконавче провадження" заступником начальника відділу Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 10200 грн;
- 10.04.2024 направлено запит до Департаменту внутрішнього фінансового контролю, нагляду та протидії корупції Миколаївської міської ради щодо можливості складання та вартості кошторису на проведення робіт з демонтажу самовільно збудованої прибудови;
- 29.05.2024 та 02.08.2024 за результатами виходу виконавця за адресою: вул. Будівельників 10/1 м. Миколаїв з метою перевірки виконання рішення боржником встановлено, що боржник рішення не виконав, про що складено акти державного виконавця;
- державним виконавцем вживались заходи щодо виклику керівника боржника для надання пояснень щодо невиконання рішення суду, однак у призначений час керівник боржник до державного виконавця не з'явився;
- 05.08.2024 начальником Інгульського ВДВС до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції направлено подання щодо надання інформації про суму вартості послуг зі знесення спірного об'єкта з метою подальшого виконання наказу № 915/114/20, виданого 19.01.2021 Господарським судом Миколаївської області;
- 10.02.2025 до відділу надійшло повідомлення Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на подання начальника відділу від 05.08.2024, в якому повідомлено, що за результатами комерційних пропозицій щодо розрахунку заборгованості вартості послуг з обстеження об'єкту та виготовлення кошторисного розрахунку для подальшого демонтажу приміщення розташованого за адресою: пр. Богоявленський, 22/3 в м. Миколаєві найнижчою за своєю ціною є пропозиція Товариства з обмеженою відпвоідальністю "УКСИБСТРОЙ", яка становить 4515,00 грн;
- 18.02.2025 заступником начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. направлено вимогу стягувачу - Окружній прокуратурі міста Миколаєва щодо проведення додаткового авансування стягувачем витрат виконавчого провадження в сумі 4515,00 грн;
- постановою заступника начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. від 07.08.2025 на підставі статі 20 Закону України "Про виконавче провадження" призначено суб'єкта господарювання - Фізичну особу-підприємця Антонова С. О. для участі у виконавчому провадженні, який діє на підставі договору від 10.07.2025 № Д-2025/10, яким проведено обстеження об'єкту та надано проектно-кошторисну документацію, згідно з якою зведений кошторисний розрахунок становить 165 423,22 грн;
- 12.08.2025 заступником начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. стягувачу - Миколаївській міській раді направлено вимогу № 103748 щодо необхідності здійснити авансування додаткових витрат виконавчого провадження у сумі 165 423,22 грн у строк до 08.09.2025 для подальшого виконання наказу № 915/114/20;
- 15.09.2025 виконавчий комітет Миколаївської міської ради на вимогу державного виконавця від 12.08.2025 щодо авансування додаткових витрат виконавчого провадження повідомив про відсутність коштів у поточному бюджетному році;
- 25.09.2025 постановою заступника начальника Інгульського ВДВС Тарасенко К. В. на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" наказ Господарського суду Миколаївської області від 19.01.2021 № 915/114/20 повернуто стягувачу.
4.3. Предметом касаційного оскарження є судові рішення про відмову у задоволенні скарги на постанову державного виконавця про повернення стягувачу наказу на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
4.4. Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина 1 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статей 326, 327 цього Кодексу судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
4.5. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України "Про виконавче провадження", за змістом статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом частини 1 статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець є одним з учасників виконавчого провадження.
Повноваження виконавця щодо вчинення виконавчих дій наведені в статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" через визначення переліку прав і обов'язків виконавця та у частині 1 передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання (підпункти 1, 3 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
4.6. Зокрема, статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження" унормовано повернення виконавчого документа стягувачу. Так, за змістом цієї норми виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:
1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;
2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;
3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;
4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;
5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);
6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;
7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;
8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;
9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;
10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів";
11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.
2. Про наявність обставин, зазначених у пунктах 2-6 частини першої цієї статті, виконавець складає акт.
3. У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску. На письмову вимогу стягувача виконавцем надається звіт про використання авансового внеску. У разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої цієї статті арешт з майна знімається.
4. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску виконавець виносить постанову.
Згідно з частиною 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Відповідно до положень 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
4.7. Дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку наведеним у скарзі стягувача доводам та запереченням на неї, урахувавши положення законодавства, суди попередніх інстанцій визнали неправомірним постановлення державним виконавцем оскаржуваної постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 4 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
Як зазначили попередні судові інстанції, виходячи з приписів чинного законодавства про примусове виконання судових рішень, які регулюють питання, пов'язане з фінансуванням виконавчого провадження, зокрема, Порядку використання коштів виконавчого провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 № 554 та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 можна зробити такі висновки:
- витратами виконавчого провадження є витрати органів державної виконавчої служби, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень;
- до видів витрат виконавчого провадження належать послуги осіб, залучених до проведення виконавчих дій, зокрема, суб'єктів господарювання та інших осіб, залучених у встановленому законом порядку до проведення виконавчих дій;
- самі ж витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби можуть здійснюватися у тому числі і рахунок коштів Державного бюджету України, а не виключно за рахунок коштів виконавчого провадження, які в свою чергу складаються з авансового внеску стягувача;
- в подальшому, вартість послуг осіб, залучених до проведення виконавчих дій, може бути включена до додаткових витрат виконавчого провадження, на підставі чого державний виконавець виносить постанову про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, за якою відкриває виконавче провадження;
- для організації та проведення виконавчих дій щодо послуг суб'єктів господарювання та інших осіб, залучених у встановленому законом порядку до проведення виконавчих дій, передбачено певний порядок звернення державного виконавця до відповідних органів юстиції з питанням оплати послуг, в яких виникла потреба при примусовому виконанні судового рішення.
Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Миколаївської області від 14.12.2020 у справі № 915/114/20 було зобов'язано ПП "Міська Аптека" знести самочинно збудований спірний об'єкт нерухомості.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що з огляду на немайновий характер предмету спору в цій справі, за результатами виконавчого провадження відповідно до статті 45 Закону України "Про виконавче провадження" не передбачено відшкодування витрат стягувача за рахунок коштів боржника або коштів, одержаних від реалізації майна боржника. Отже, стягувач не може розраховувати на те, що його кошти, сплачені в якості авансового внеску, будуть повернуті в порядку, передбаченому частиною 1 статті 45 вказаного Закону.
При цьому суди попередніх інстанцій вказали, що за приписами частини четвертої статті 42 Закону України "Про виконавче провадження" обов'язок з відшкодування витрат виконавчого провадження завжди покладається на боржника.
За висновком судів попередніх інстанцій, стягувач не може бути зобов'язаний нести ті витрати, які за результатами здійснення примусового виконання рішення суду, не будуть йому відшкодовані, а державним виконавцем у цьому випадку на стягувача покладено надмірний тягар витрат, пов'язаних із здійсненням виконавчих дій, які відповідно до встановленого рішенням способу поновлення прав власника земельної ділянки, мали бути здійснені виключно за рахунок винної сторони, а саме відповідача у справі.
4.8. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 господарського процесуального кодексу України).
Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19).
Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
4.9. Доводи касаційної скарги не спростовують встановленого судами; скаржник не навів належного обґрунтування помилковості висновків судів попередніх інстанцій щодо застосування положень Закону України "Про виконавче провадження", натомість його аргументи фактично ґрунтуються на власних запереченнях висновків судів, покладених в основу судових рішень про часткове задоволення скарги стягувача на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця з виконання судового рішення у цій справі. Беручи до уваги викладене та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23.01.2020 у справі № 639/7347/17, зроблених за результатам перегляду судових рішень виходячи із встановлення судами обставин конкретної справи.
4.10. За результатами перегляду оскаржуваних постанови та ухвали у касаційному порядку Верховний Суд не встановив порушення попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права чи неврахування сформованої практики Верховного Суду у цій категорії справ, а тому відсутні підстави для скасування чи зміни постанови апеляційного господарського суду та ухвали місцевого господарського суду, які оскаржуються.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
5.2. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 зазначеного Кодексу суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
5.3. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
5.4. Ураховуючи те, що доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального і матеріального права при прийнятті оскаржених у справі ухвали та постанови не знайшли підтвердження, підстав для їх скасування та задоволення касаційної скарги колегія суддів не вбачає.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2025 у справі № 915/114/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак