ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
18 травня 2026 року Справа № 918/783/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Мамченко Ю.А., суддя Мельник О.В. , суддя Хабарова М.В.
секретар судового засідання Кульчин Д.А.
за участю представників сторін:
позивача: Іванов І.О., Давидюк В.А.,
відповідача: Шпак А.А.;
розглянувши апеляційні скарги відповідача Рівненської міської ради на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року (повне рішення складено 02.03.2026 року) та Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» на додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.03.2026 року у справі №918/783/25 (суддя Горплюк А.М.)
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація»
до Рівненської міської ради
про стягнення збитків в розмірі 3964748,37 грн
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року у справі №918/783/25 частково задоволено позов Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» до Рівненської міської ради про стягнення збитків в розмірі 3964748,37 грн. Суд першої інстанції стягнув з Рівненської міської ради на користь Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» збитки у вигляді вартості нерухомого майна у розмірі 3380000 грн та 38854,97 грн судового збору. В решті позовних вимог - відмовив.
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що спірне нежитлове приміщення, яке було предметом Договору купівлі-продажу, повернуто у судовому порядку Рівненській міській раді, відтак наявні підстави для стягнення вартості такого приміщення в розмірі 3380000 грн.
При цьому, відмовляючи у стягненні вартості невід'ємних поліпшень вказаного приміщення в розмірі 251786,61 грн суд першої інстанції виходи з того, що у Звіті про оцінку майна вартість даних робіт (невід'ємних поліпшень) включена та, як наслідок, такі роботи не можуть стягуватись повторно.
Крім того, враховуючи, що позивач як власник був зобов'язаний утримувати своє майно та сплачувати житлово-комунальні послуги за його користування, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в частині вимоги про стягнення витрат на опалення в розмірі 310478,35 грн та утримання будинку в розмірі 22483,42 грн.
Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.03.2026 року у справі 918/783/25 заяву представника Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» про розподіл судових витрат - задоволено частково. Суд першої інстанції стягнув з Рівненської міської ради на користь ТДВ «Рівнефармація» 25000 грн витрат на професійну правничу допомогу. У решті заявлених вимог - відмовив.
Ухвалюючи додаткове рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки у Договорі про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року сторони погодили фіксовану оплату в розмірі 50000 грн, відтак, враховуючи часткове задоволення позову, стягненню підлягають витрати на професійну правничу допомогу пропорційно задоволеним вимогам в розмірі 42625 грн.
При цьому, оцінивши критерії складності спору, обсяг і необхідність виконаних робіт, суд першої інстанції визнав заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу надмірними та неспівмірними, у зв'язку з чим ухвалив рішення про їх часткове задоволення у розмірі 25000 грн та відмову в іншій частині вимог.
Не погоджуючись із рішенням ТДВ «Рівнефармація» подало скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить скасувати додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.03.2026 року у даній справі та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з Рівненської міської ради на користь ТДВ «Рівнефармація» судові витрати у розмірі 50000 грн.
Обґрунтовуючи скаргу на додаткове рішення позивач наголошує, що в цій справі представник позивача не обмежувався лише одним з видів адвокатської діяльності, зокрема «представництво», а здійснював інші види такої діяльності: починаючи із надання правової інформації, консультацій і роз'яснень (що відбувалось постійно до і протягом розгляду справи в суді першої інстанції), продовжуючи підготовкою до складення позовної заяви, складення, представництво в суді, аналіз судового рішення за наслідками розгляду справи.
Заявлені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 50000 грн складають лише 1,26% від ціни позову, тому суд першої інстанції дійшов хибного висновку про їх неспівмірність. Суд належним чином не оцінив реальність витрат та обсяг наданої допомоги впродовж тривалого розгляду справи з 21.08.2025 року по 19.02.2026 року, зумовленого систематичною неявкою представника відповідача, та безпідставно зменшив розмір компенсації вдвічі до 25000 грн, проігнорувавши критерії складності, ціни позову та процесуальної поведінки сторін.
Суд першої інстанції, не врахував зловживання процесуальними правами з боку представника відповідача, що виявилися у неодноразовій неявці в судові засідання без поважних причин та призвели до затягування розгляду справи, в порушення вимог процесуального закону не застосував положення частини 9 статті 129 ГПК України, згідно з якими заявлені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 50000 грн підлягали покладенню на відповідача в повному обсязі незалежно від результатів вирішення спору.
Не погоджуючись із рішенням Рівненська міська рада подала скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року у даній справі в частині стягнення з Рівненської міської ради збитків у вигляді вартості нерухомого майна у розмірі 3380000 грн.
Обґрунтовуючи скаргу на рішення Рівненська міська рада зазначає, що суд першої інстанції неповно з'ясував всі обставини справи, прийнявши рішення з порушенням норм матеріального права. На думку скаржника, суд безпідставно врахував наданий позивачем Звіт про оцінку майна від 24.03.2025 року, оскільки такий доказ є неналежним та недопустимим, суперечить вимогам Національних стандартів №1 та №2. Всупереч приписам законодавства, оцінювач не здійснив безпосередній візуальний огляд та ознайомлення з об'єктом дослідження шляхом фізичного доступу до нього, через що не зміг об'єктивно встановити реальний технічний стан приміщення. Як наслідок, вартість майна визначена виключно на основі суб'єктивних припущень про відсутність дефектів, має імовірний характер, відображає лише особисту думку оцінювача та не є підтвердженим юридичним фактом ринкової вартості об'єкта, що унеможливлює задоволення позову на його підставі.
Зі звіту про оцінку майна вбачається, що суб'єкт оціночної діяльності використав порівняльний підхід, разом з тим звіт має суперечності щодо об'єкту дослідження та об'єктів, підібраних для порівняння, як за місцезнаходженням, так і за типом об'єкту.
Рівненська міська рада також наголошує, що рішенням у справі №918/1358/23 скасовано підставу набуття права власності на споруду цивільного захисту №67779 за ТДВ «Рівнефармація», через що позивач, в порушення законодавства, не мав законних підстав виступати замовником оцінки чужого майна.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів у складі: головуюча суддя Мамченко Ю.А., суддя Хабарова М.В., суддя Мельник О.В.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.04.2026 року відкрито апеляційне провадження у справі №918/783/25 за скаргою ТДВ «Рівнефармація» на додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.03.2026 року.
Ухвалою від 07.04.2026 року відкрито апеляційне провадження за скаргою Рівненської міської ради на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року у справі №918/783/25, а також ухвалено розглядати скаргу відповідача на рішення від 19.02.2026 року в межах одного апеляційного провадження зі скаргою позивача на додаткове рішення від 16.03.2026 року.
10.04.2026 року надійшов відзив Рівненської міської ради на апеляційну скаргу ТОВ «Рівнефармація», у якій відповідач наголошує, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення заяви ТОВ «Рівнефармація» та правомірно зменшив витрати на правничу допомогу з 50000 грн до 25000 грн. Зважаючи на сталу практику Верховного Суду, суд правильно оцінив характер спору, обсяг і час виконаних робіт, визнавши заявлену суму надмірною та неспівмірною зі складністю справи, що повністю відповідає критеріям розумної необхідності та реальності судових витрат.
16.04.2026 року на надійшов відзив ТОВ «Рівнефармація» на апеляційну скаргу Рівненської міської ради, у якому позивач заперечує проти її задоволення та вважає рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року законним та обґрунтованим.
ТДВ «Рівнефармація» наголошує, що відповідач у відзиві на позов та протягом усього розгляду справи в суді першої інстанції не висловив жодних заперечень проти Звіту про оцінку майна, не надав доказів на його спростування та не клопотав про призначення експертизи, вперше зауваживши про незгоду лише під час судових дебатів. Таким чином, керуючись принципами змагальності та диспозитивності, а також зважаючи на недотримання стадій подання доказів і заперечень, відповідач самостійно поніс ризик настання несприятливих процесуальних наслідків у вигляді часткового задоволення позовних вимог.
ТДВ «Рівнефармація» вказує, що Звіт про оцінку майна виконано правомірно відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Національних стандартів №1 і №2, а об'єкт чітко ідентифіковано як укриття №67779. Обмежений огляд не є порушенням, оскільки за статтею 11 цього Закону обов'язок доступу покладено на замовника, що дозволяє оцінювачу робити розрахунки за документами із зазначенням припущень. Огляд, у розумінні оціночної діяльності, є процедурою ідентифікації об'єкта, а не обов'язковим фізичним доступом до всіх його внутрішніх приміщень.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», єдиною формою перевірки звіту є його рецензування, яке у цій справі не проводилось. За сталою практикою Верховного Суду, сама лише незгода сторони з висновками оцінювача без надання рецензії чи альтернативної оцінки не спростовує звіт. Оскільки відповідач не надав таких доказів у першій інстанції, то доводи наведені в апеляційній скарзі є виключно суб'єктивною думкою, що не може бути підставою для відхилення Звіту.
З огляду на те, що оцінку приміщення було здійснено в час, коли воно перебувало у власності та користуванні позивача, спростовує доводи апелянта про те, що останній не мав право виступати замовником оцінки не заслуговують на увагу.
Ухвалою від 01.05.2026 року задоволено клопотання ТДВ «Рівнефармація» про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Ухвалою від 04.05.2026 року розгляд справи відкладено на 18.05.2026 року.
18.05.2026 року до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява позивача, у якій він звертає увагу на неправомірність дій відповідача при поданні клопотання про відкладення.
Крім того, 18.05.2026 року від Рівненської обласної прокуратури надійшла заява про вступ у справу в порядку статті 53 ГПК України на стороні відповідача - Рівненської міської ради. Заява обґрунтована необхідністю представництва інтересів держави в особі Рівненської міської ради у даній справі.
У судовому засіданні апеляційної інстанції 18.05.2026 року прокурор підтримав заяву та надав пояснення в обґрунтування необхідності вступу у справу.
Колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду протокольною ухвалою від 18.05.2026 року відмовила Рівненській обласній прокуратурі у задоволенні заяви про вступ у справу в порядку статті 53 ГПК України на стороні відповідача - Рівненської міської ради.
Відмовляючи у задоволенні вказаної заяви суд виходив з того, що частиною 3 статті 53 ГПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Відповідно до частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
За приписами ч.4 ст.53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру», представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Зі змісту ч.ч.3, 4 ст.53 ГПК України та ч.ч.1, 3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» вбачається, що вказані норми надають право прокурору вступити у справу у судах всіх інстанцій, однак з дотриманням чітких процесуальних правил, зокрема, у суді першої інстанції - до початку розгляду справи по суті; в апеляційній та касаційній інстанції - шляхом подання апеляційної чи касаційної скарги.
Законодавцем чітко визначено, що прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті.
При цьому, вступ прокурора у справу за позовом іншої особи та ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без його участі, є окремими процесуальними діями, які не залежать одна від одної і не є взаємопов'язаними, тому прокурор наділений повноваженнями на участь в судовому процесі в суді апеляційної інстанції саме шляхом звернення до суду з апеляційною скаргою.
Апеляційний суд також звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави.
Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя.
Крім того, прокурор мав право приєднатись до апеляційної скарги Рівненської міської ради дотримавшись вимог статті 265 ГПК України.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що прокурором у даній справі не дотримано вимог частини 3 статті 53 ГПК України, що унеможливлює задоволення його заяви про вступ у справу на стороні відповідача Рівненської міської ради.
У судовому засіданні апеляційної інстанції 18.05.2026 року представники позивача підтримали свою апеляційну скаргу та заперечили проти задоволення апеляційної скарги відповідача.
Представник відповідача підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги та заперечив проти задоволення скарги позивача.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши матеріали справи, доводи в обґрунтування апеляційної скарги, в межах вимог, передбачених ст.269 ГПК України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як стверджено матеріалами справи, На виконання Державної програми приватизації та Указу Президента України від 30.12.1994 року №827 «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні», Рівненською обласною радою 28.02.1995 року прийнято рішення №25, яким затверджено переліки об'єктів, що перебувають у комунальній власності області і підлягають приватизації згідно з додатками.
Зокрема, одним із додатків даного рішення затверджено «Перелік підприємств комунальної власності області, приватизація яких здійснюється відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів» від 26.11.1994 року» (надалі - Перелік). До даного Переліку обласною радою віднесено Рівненське обласне виробниче об'єднання «Фармація».
Обласною радою вирішено передати Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Рівненській області в управління об'єкти комунальної власності області, включені до даних переліків.
В подальшому, наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області №88 від 21.03.1995 року на виконання Указу Президента від 26.11.1994 року №699/94 затверджено склад комісії з підготовки до приватизації Рівненського обласного виробничого об'єднання «Фармація».
Також, вказаним наказом зобов'язано комісію у строк протягом одного місяця з дня підписання даного наказу представити на затвердження документи: акт оцінки майна об'єкта; акт аудиторської перевірки: проект плану розміщення акцій; списки осіб, які мають згідно з чинним законодавством України пільги на придбання акцій державного підприємства, що приватизується; список осіб, що мають право на пільгове придбання акцій 5% статутного капіталу; проект статуту відкритого акціонерного товариства.
За результатами проведеної інвентаризації та оцінки вартості цілісного майнового комплексу «Рівненське обласне виробниче об'єднання «Фармація», наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області №244 від 28.04.1995 року, затверджено Акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу «Рівненське обласне виробниче об'єднання «Фармація» в сумі 75624000 тис.крб (сімдесят п'ять мільярдів шістсот двадцять чотири мільйони карбованців).
Також, зазначеним наказом затверджено Статут Відкритого акціонерного товариства «Рівнефармація», обов'язки голови правління покладено на генерального директора Рівненського ОВО «Фармація» Синяка В.В. та зобов'язано провести державну реєстрацію товариства.
Відтак, 25.05.1995 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань зареєстровано юридичну особу - Відкрите акціонерне товариства «Рівнефармація» (правонаступником якого на даний час є Товариство з додатковою відповідальністю «Рівнефармація»).
25.03.2002 року комітетом з приватизації Рівненської міської ради (продавець) та Відкритим акціонерним товариством «Рівнефармація» укладено Договір купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу (надалі - Договір купівлі-продажу).
Згідно пункту 1.1 Договору купівлі-продажу, продавець зобов'язується продати покупцю нежитлові приміщення загальною площею 322,2 кв.м., з них: нежитлові приміщення загальною площею 229,7 кв.м., що вбудовані в перший поверх чотирьохповерхового цегляного житлового будинку, який знаходиться за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, 15; нежитлові приміщення загальною площею 92,5 кв.м., вбудоване в підвал чотирьохповерхового цегляного житлового будинку, який знаходиться за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, 15.
Пунктом 1.2 Договору купівлі-продажу передбачено, що покупець зобов'язується купити вказані нежитлові приміщення і сплатити за них ціну відповідно до умов, що визначені в цьому Договору. Характеристика будівлі (споруди, приміщення) наводиться в технічному паспорті, який виготовлений Рівненським міським бюро технічної інвентаризації.
Укладений Договір купівлі-продажу підписаний уповноваженими представниками сторін, скріплений відтисками печаток товариств та нотаріально посвідчений.
На підставі вказаного Договору купівлі-продажу, 02.04.2002 року комітетом з приватизації міської ради м.Рівне видано Відкритому акціонерному товариству «Рівнефармація» Свідоцтво про право власності №432 на об'єкт приватизації за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, 15, що було придбане на підставі чинного законодавства про приватизацію та договору купівлі-продажу №474 від 25.03.2002 року.
Однак, в грудні 2023 року Керівник Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської міської ради звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до відповідача 1 - Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю «Рівнефармація» про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу в частині та зобов'язання повернути протирадіаційне укриття площею 90 кв.м..
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 29.04.2024 року у справі №918/1358/23, яке залишене без змін постановами Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 року та Верховного Суду від 11.02.2025 року, позов Рівненської окружної прокуратури задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу №474 від 25.03.2002 року, укладений Комітетом з приватизації Рівненської міської ради та ВАТ «Рівнефармація», в частині включення в загальну площу нежитлових приміщень площі 90 кв.м, яка є протирадіаційним укриттям №67779; зобов'язано ТДВ «Рівнефармація» повернути Рівненській міській раді протирадіаційне укриття №67779 площею 90 кв.м, що знаходиться в приміщенні підвального поверху житлового будинку №15 по вул.Соборна в м.Рівне.
Як встановлено судами у справі №918/1358/23, підвальне приміщення, яке належить на праві приватної власності ТДВ «Рівнефармація», було захисною спорудою цивільного захисту ПРУ №67779, а законодавство виключало можливість приватизації (відчуження) зазначених у статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та частини 12 статті 32 КЦЗ України об'єктів, якими є захисні споруди цивільного захисту, у приватну власність.
Рішення суду набрало законної сили 02.10.2024 року та 21.10.2024 року було видано наказ про зобов'язання Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» повернути Рівненській міській раді спірне протирадіаційне укриття №67779.
Крім того, у зв'язку з невідповідністю фактичної площі (згідно з інформацією бюро технічної інвентаризації) підвального приміщення та площі протирадіаційного укриття №67779, що підлягало поверненню за рішенням суду, ТДВ «Рівнефармація» подало заяву про роз'яснення судового рішення у справі №918/1358/23. Зокрема, ТДВ «Рівнефармація» просило роз'яснити, яку частину підвального приміщення (загальною площею 92,5 кв.м) відповідач в частині приміщення площею 90 кв.м має повернути Рівненській міській раді, а яку частину площею 2,5 кв.м залишити собі.
За результатами розгляду заяви ТДВ «Рівнефармація» про роз'яснення судового рішення від 29.04.2024 року у справі №918/1358/23 Господарським судом Рівненської області 14.04.2025 року постановлено ухвалу, яка залишена без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2025 року, у якій зазначено, що «усе підвальне приміщення, набуте ВАТ «Рівнефармація» за договором купівлі-продажу №474 від 25.03.2002 року, що було предметом спору у справі, фактичних змін не зазнавало, приміщення «Підвал» площею 89,8 кв.м ідентичне приміщенню «Підвал» площею 92,5 кв.м, а відтак є одним і тим же приміщенням - протирадіаційним укриттям №67779 та підлягає поверненню, що чітко відображено у рішенні Господарського суду Рівненської області від 29.04.2024 у справі №918/1358/23».
30.04.2025 року головним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції складено Акт передачі майна, яким встановлено передачу протирадіаційного укриття №6779 площею 90 кв.м., що знаходиться в приміщенні підвального поверху житлового будинку №15 по вул.Соборна в м.Рівне належному представнику стягувача.
Відтак, 09.05.2025 року державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про закінчення виконавчого провадження при виконанні наказу Господарського суду Рівненської області №918/1358/23 від 21.10.2024 року.
При зверненні Рівненської міської ради для реєстрації права комунальної власності на укриття, у здійсненні такої реєстрації було відмовлено. Приймаючи рішення про відмову в державній реєстрації, державний реєстратор вказав про наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, оскільки у зв'язку з поділом закінченого будівництвом об'єкта 25.03.2025 року державним реєстратором проведено реєстрацію за ТДВ «Рівнефармація» права власності на приміщення площею 92,5 кв.м за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, 15 (приміщення 103).
У зв'язку із неможливістю зареєструвати право власності, Рівненською окружною прокуратурою у серпні 2025 року пред'явлено до Господарського суду Рівненської області позовну заяву в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» про усунення перешкод власнику - Рівненській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження комунальним майном шляхом скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ТДВ «Рівнефармація» на об'єкт нерухомого майна, а саме: «закінчений будівництвом об'єкт, приміщення (група приміщень), загальна площа 92,5 кв.м, адреса: Рівненська область, Рівненський район, м. Рівне, вул. Соборна, будинок 15, приміщення 103».
Рішенням Господарського суду Рівненської області №918/724/25 від 13.10.2025 року позов керівника Рівненської окружної прокуратури задоволено повністю, вирішено усунути перешкоди власнику - Рівненській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження комунальним майном шляхом скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності Товариству з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» на об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна - 3113080756060, ідентифікатор об'єкта в ЄДЕССБ - 01.2625591.5061889.20240919.42.4835.34), а саме: «закінчений будівництвом об'єкт, приміщення (група приміщень), загальна площа 92,5 кв.м, адреса: Рівненська область, Рівненський район, м. Рівне, вулиця Соборна, будинок 15, приміщення 103».
Вказане рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та 04.11.2025 року набрало законної сили.
Таким чином, з моменту укладення Договору купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) від 25.03.2002 року та до моменту набрання законної сили рішенням Господарського суду Рівненської області від 29.04.2024 року (про визнання недійсним вказаного Договору купівлі - продажу та зобов'язання повернути приміщення), ТДВ «Рівнефармація» фактично володіло всім приміщенням за адресою м.Рівне, вул.Соборна, 15 (в тому числі спірним протирадіаційним укриттям) на підставі вказаного Договору купівлі-продажу.
Під час розгляду справи №918/1358/23 (рішенням у якій визнано недійсним Договір купівлі-продажу в частині включення нежитлового приміщення, що являється протирадіаційним укриттям), ані від час розгляду справи №918/724/25 (рішенням у якій скасовано право власності ТДВ «Рівнефармація») не було вирішено питання про компенсацію власнику вартості приміщення, яке підлягає поверненню у комунальну власність.
З огляду на викладене, а також враховуючи, що Договір купівлі-продажу визнано недійсним на підставі статей 202-204, 215 та 216 Цивільного Кодексу України та статті 208 Господарського кодексу України, ТДВ «Рівнефармація» вважає, що наявні підстави для відшкодування збитків, що стало підставою для звернення до суду із даним позовом.
Як зазначалось вище, рішенням Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року позов задоволено частково та присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 3380000 грн.
Враховуючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, у статті 15 Цивільного кодексу України (надалі в тексті - ЦК України) закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способи захисту права встановлені статтею 16 ЦК України.
За положеннями ч.ч.1,2 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 6); вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункт 13); інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15).
При цьому, переглядаючи оскаржувані судові рішення колегія суддів звертає увагу, що апеляційна скарга на рішення містить вимоги лише щодо скасування рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року у даній справі в частині задоволення позову щодо стягнення з відповідача на користь позивача 3380000 грн.
Відповідно до ч.1ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи приписи частини 1 статті 269 ГПК України колегія суддів апеляційної інстанції не переглядає та залишає без змін рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року у справі №918/783/25 в частині відмови у стягненні невід'ємних поліпшень спірного приміщення в розмірі 251786,61 грн, витрат на опалення в розмірі 310478,35 грн та утримання будинку в розмірі 22483,42 грн.
Предметом даного спору є стягнення збитків за визнаним недійсним договором.
Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному законодавством.
Правове регулювання визнання правочинів недійсними здійснюється на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України.
При цьому, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Так, підставою недійсності правочину, відповідно до ст.215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1, 3, та 6 ст.203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Рішенням у справі №918/1358/23 визнано недійсним Договір купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу від 25.03.2002 року.
У вказаній справі №918/1358/23 суди встановили, що на момент укладання договору оренди нежитлового приміщення 01.06.1999 року, так і на дату укладання договору купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу №474 від 25.03.2002 року, захисні споруди цивільного захисту було віднесено до об'єктів, що перебувають під охороною держави та мають загальнодержавне значення, у зв'язку з чим не могли переходити із державної чи комунальної власності у приватну. Відтак, суди виснували, що спірне протирадіаційне укриття, приватизація якого заборонено законом, слід передати у власність держави.
Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.(стаття 1291 Конституції України).
Відповідно до частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Положеннями частини 1 статті 18 ГПК України також визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
У силу вимог частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно усталеної практики Верховного Суду, не потребують доказування преюдиційні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Таким чином, встановлені у справі №918/1358/23 обставини мають преюдиційне значення, а відтак суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що не підлягає доказуванню та обставина, що нежитлове приміщення (що вбудоване підвальний поверх житлового будинку №15 по вул.Соборна у м.Рівне) вибуло із власності ТДВ «Рівнефармація» у зв'язку із набранням чинності судовим рішенням про визнання недійсним Договору купівлі-продажу.
За змістом частини 4 та частини 5 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Як свідчить практика Європейського Суду з прав людини, втручання в право власності добросовісного набувача не може бути правомірним, якщо не буде дотримано принципу пропорційності (балансу суспільних та приватних інтересів).
Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що передаючи майно у приватну власність місцева влада отримує узгоджену з заявником плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що така передача могла бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право укладати договір та передавати відповідне майно, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов.
Так, у справі «Лелас проти Хорватії» Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що держава, чиї органи влади не дотримувалися власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи.
У рішенні від 04.12.2025 року Європейський Суд з прав людини у справі «Космацька проти України» вказав, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумного зв'язку пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У цьому контексті Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб.
У контексті скасування помилково наданого права власності принцип «належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Оцінюючи, чи було доступним заявнику належне відшкодування, Суд повинен враховувати обставини кожної справи, у тому числі отримані суми та зазнані збитки, а також, залежно від обставин, доступність отримання відшкодування шкоди та практичні реалії, в яких опинився заявник (рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України»).
Тобто, в даному випадку Європейський Суд з прав людини надав чітку позицію щодо того, що у випадку виявлення «помилки» державних органів при передачі майна у приватну власність, то саме на державу покладається цивільна відповідальність за збитки, понесені добросовісним набувачем.
Крім того, Європейський Суд з прав людини вказав, що не розрізняють способи придбання майна останнім (або єдиним) власником безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або через іншу операцію, таку як продаж. Важливо те, що відповідне майно спочатку належало державі (або місцевим органам влади) і що останній власник є добросовісним набувачем.
Відтак, витребування майна в добросовісного набувача можливе лише з одночасним забезпеченням належної компенсації.
Згідно частини 1 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Тобто, юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Згідно усталеної практики Верховного Суду, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі «status quo» у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 року у справі №504/2864/13-ц зазначено, що зобов'язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні цього правочину.
У відповідності до частини 1-3 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Згідно пункту 8 частини 2 статті 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.
Так, оскільки рішенням Господарського суду Рівненської області від 29.04.2024 року у справі №918/1358/23, залишеним без змін постановами Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 року та Верховного Суду від 11.02.2025 року, ухвалено визнати недійсним договір купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу №474 від 25.03.2002 року в частині включення в загальну площу нежитлових приміщень площі 90 кв.м, яка є протирадіаційним укриттям №67779, суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів апеляційного суду, дійшов висновку, що спосіб захисту, обраний ВАТ «Рівнефармація» у даній справі є ефективним, оскільки позовна вимога ґрунтується на вимогах про застосування наслідків недійсності договору.
Враховуючи, що спірне нежитлове приміщення, яке було предметом Договору купівлі-продажу повернуте у судовому порядку Рівненській міській раді, відтак наявні підстави для стягнення вартості такого приміщення.
На підтвердження вартості приміщення, яке повернуте Рівненській міській раді за визнаним судом недійсним правочином, позивачем надано Звіт про оцінку майна-нежитлового приміщення, загальною площею 92,5 кв.м., що розташоване за адресою: м.Рівне, вул.Соборна, будинок 15, приміщення (група приміщень) 103, виконаний станом на 24.03.2025 року суб'єктом оціночної діяльності ФОП Буденко В.В., який має сертифікат суб'єкта оціночної діяльності №408/2024 від 29.08.2024 року, що виданий Фондом державного майна України (надалі - Звіт).
У вказаному Звіті зазначено, що оцінка здійснюється у відповідності до положень Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», вимогах Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1440 від 10.09.2003 року, Національного стандарту №2 «Оцінка нерухомого майна», що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України №1442 від 28.10.2004 року.
Оцінка проводилась з метою визначення ринкової вартості нерухомого майна для укладення угоди, оподаткування і сплат обов'язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства.
За результатами проведених оціночних процедур, з урахуванням обмежуючих умов на оцінку, керуючих законодавством України, що регулює оціночну діяльність, проведених розрахунків, а також з урахуванням мети оцінки станом на 24.03.2025 року, ринкова вартість об'єкта оцінки складає 3380000 грн.
Окремо, суб'єктом оціночної діяльності засвідчено, що викладені в даному Звіті факти відповідають дійсності на момент оцінки і підписання цього Звіту; виконаний аналіз, висловлені думки і отримані висновки дійсні виключно в межах обумовлених в даному Звіті припущень і обмежуючих умов та є нашою персональною неупередженою думкою; не має ні в теперішньому, ні в майбутньому часі якого-небудь інтересу в об'єктах оцінки, що є предметом даного Звіту; його винагорода ні в якій мірі не пов'язана з оголошенням заздалегідь обумовленої вартості, або тенденції у визначенні вартості на користь замовника, з досягненням заздалегідь обумовленого результату або подальшими подіями; засвідчує, що відповідно до даних, що є у них, наведені у Звіті аналіз, думки і висновки стримані, а сам Звіт складений відповідно до вимог норм Кодексу етики, даних професійних стандартів оцінки Українського товариства оцінювачів та відповідно до вимог Міжнародних стандартів оцінки; наведена оцінка була виконана з урахуванням всіх обмежувальних умов і передумов, накладених специфікою початкової задачі. Такого роду обмеження впливали на аналіз, думки і висновки, викладені в Звіті; у осіб, що підписали цей Звіт, не було особистої зацікавленості або будь яких упередженостей в методі до оцінки об'єктів, що розглядаються у наведеному Звіті або відносно сторін, що мають до них відношення.
Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначає правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів.
Відповідно до статті 3 вказаного Закону України, оцінка майна це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
Виходячи з положень статті 31 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності зобов'язані: дотримуватися під час здійснення оціночної діяльності вимог цього Закону та нормативно-правових актів з оцінки майна; забезпечувати об'єктивність оцінки майна, повідомляти замовника про неможливість проведення об'єктивної оцінки у зв'язку з виникненням обставин, які цьому перешкоджають; забезпечувати збереження документів, які отримані під час проведення оцінки від замовника та інших осіб; забезпечувати конфіденційність інформації, отриманої під час виконання оцінки майна, відповідно до закону; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством.
У відповідності до пункту 1 Національного стандарту №1, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 року №1440 (зі змінами) Національний стандарт №1 є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна.
Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 року №1442, є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.
Частиною 6 статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що положення (національні стандарти) оцінки майна є обов'язковими до виконання суб'єктами оціночної діяльності під час проведення ними оцінки майна всіх форм власності та в будь-яких випадках її проведення.
Виходячи з пунктів 15 та 16 Національного стандарту №1 методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об'єкта оцінки у разі використання порівняльного підходу, повинні ґрунтуватися на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно.
Згідно з приписами пункту 51 Національного стандарту №1 незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки; ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об'єкта оцінки та пов'язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).
Згідно з пунктом 56 Національного стандарту №1 звіт про оцінку майна, що складається у повній формі, повинен, зокрема, містити: опис об'єкта оцінки, який дає змогу його ідентифікувати; письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.
Визначення ринкової вартості об'єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу ґрунтується на інформації про ціни продажу (пропонування) подібного майна, достовірність якої не викликає сумнівів у оцінювача. У разі відсутності або недостатності зазначеної інформації у звіті про оцінку майна зазначається, якою мірою це вплинуло на достовірність висновку про ринкову вартість об'єкта оцінки.
Оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону.
У поданому Звіті вказано, що при визначенні вартості об'єкту оцінки загальноприйнятими вважаються наступні методичні підходи до незалежної оцінки: витратний підхід, дохідний підхід та порівняльний підхід. Кожний із зазначених підходів приводить до одержання певних цінових характеристик об'єкта оцінки. Порівняльний аналіз при узгодженні результатів оцінки дає змогу зважити переваги і недоліки кожного з використаних підходів і встановити остаточну ринкову вартість об'єкта на основі даних того підходу чи підходів, які на думку оцінювачів найбільш надійним.
Враховуючи мету оцінки, найбільш ефективне використання, місце розташування, тип нерухомості, існуючий ринок продажу подібного майна, технічний стан, оцінювач проаналізував можливість застосування до визначення вартості об'єкту оцінки трьох класичних підходів. Таким чином, під час оцінки використано порівняльний методичний підхід, який найбільш об'єктивно відображає вартість майна.
Відтак, суб'єктом оціночної діяльності ФОП Буденко В.В. при підготовці Звіту про оцінку майна дотримано встановленого законодавством порядку.
Крім того, згідно з ч.2 ст.4 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оціночна діяльність може здійснюватися у таких формах, зокрема: рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.
Рівненська міська рада, оспорюючи рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року, фактично не погоджується із Звітом про оцінку майна від 24.03.2025 року та вважає такий звіт неналежним доказом через відсутність візуального огляду об'єкта. Крім того стверджує, що використаний порівняльний підхід містить суперечності щодо аналогів, а оцінка проведена замовником без законних підстав через скасування права власності ТОВ «Рівнефармація» на об'єкт.
Переглядаючи оскаржуване рішення в контексті належності та допустимості наявних у даній справі доказів колегія суддів виходить з наступного.
Скаржник фактично вважає, що суд при розгляді даної справи не повинен приймати до уваги Звіт про оцінку майна від 24.03.2025 року.
Втім, такі дії суду свідчили б про порушення засади диспозитивності господарського судочинства, відповідно до якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст.14 ГПК України).
Колегія суддів звертає увагу, що Рівненська міська рада не просила визнати протиправною оцінку майна у судовому порядку, не оскаржувала і дії оцінювача.
Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 року у справі №761/11228/21 дійшов висновку про неможливість окремого оспорення висновку експерта з огляду на те, що останній не є правочином, а є одним із видів доказів. У цій же постанові Верховний Суд звернув увагу, що учасники справи мають право викладати суду заперечення щодо висновку експерта, зокрема, особа вправі спростувати висновок експерта шляхом призначення додаткової або повторної експертизи, за наявності для цього підстав; так само учасник справи не позбавлений можливості заявити клопотання про проведення судової експертизи іншим експертом чи експертною установою або провести рецензування висновку експерта.
Таким чином, законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки є рецензування звіту з оцінки, саме рецензія на Звіт про оцінку майна відображає критичний висновок щодо повноти та правильності виконання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання Звіту про оцінку майна.
В даному випадку відповідачем не надано та матеріали справи не містять рецензії та Звіт про оцінку. Більше того, у відзиві на позов не надано жодного заперечення щодо вартості приміщення, що знаходиться у підвальному поверсі будинку №15 по вул.Соборна у м.Рівне.
Колегія суддів приймає до уваги також те, що Рівненська міська рада також не заявляла жодного клопотання про призначення судової експертизи для визначення вартості майна.
З огляду вищевикладене, доводи Рівненської міської ради про те, що суд першої інстанції помилково врахував звіти про оцінку є необґрунтованими, а тому колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині стягнення вартості нежитлового приміщення площею 92,5 кв.м., яке є протирадіаційним укриттям, що знаходяться в приміщенні підвального поверху житлового будинку №15 по вул.Соборна,15 у м.Рівне, в розмірі 3380000 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Задоволення позову в цій справі має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права позивача на правомірне отримання компенсації в порядку реституції у зв'язку із вибуттям із його власності майна.
Переглядаючи додаткове рішення, колегія судів зауважує, що судові витрати, відповідно до приписів статті 123 ГПК України, складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з приписами статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Так, ТДВ «Рівнефармація» у позовній заяві зазначено, що орієнтована вартість витрат на професійну правничу допомогу складає 50000 грн.
У заяві від 02.03.2026 року про стягнення витрат на професійну правничу допомогу представник позивача адвокат Іванов І.О. просить стягнути з відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 50000 грн.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Апеляційний суд приймає до уваги, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, згідно з ч.8 ст.129 ГПК України, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
На підтвердження понесених витрат в сумі 50000 грн адвокатом подано: копію Договору про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року; копію Додаткової угоди №1 від 20.02.2026 року до договору про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року; копію Акту №1 від 20.02.2026 року приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) за договором про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року.
12.03.2025 року адвокатом Івановим Ігорем Олександровичем (надалі - адвокат) та Товариством з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» (надалі - клієнт) укладено Договір про надання правничої допомоги (надалі - Договір), яким адвокат бере на себе зобов'язання надавати правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором, а клієнт зобов'язаний оплатити правничу допомогу у порядку та строки обумовлені сторонами.
За правничу допомогу, передбачену цим Договором, клієнт може сплачувати адвокату гонорар, що узгоджується сторонами у окремій угоді. В ціну Договору не включені фактичні витрати адвоката щодо виконання ним зобов'язань за договором (пункт 3.1 Договору).
У відповідності до пункту 2 Додаткової угоди № 1 до Договору про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року, сторони узгодили фіксований розмір гонорару адвоката за правничу допомогу в сумі 50000 грн, що невід'ємно пов'язані із здійсненням повноважень адвокатом представництва клієнта як позивача та розглядом господарської справи №918/783/25 (за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» до Рівненської міської ради про стягнення збитків), що розглядається Господарським судом Рівненської області суддя Горплюк А.М., з таких видів адвокатської діяльності: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань; складення позовної заяви, інших заяв, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів юридичної особи в суді під час здійснення господарського судочинства; підготовка до розгляду справи; збір доказів; інші види адвокатської діяльності, не заборонених законом.
В розмір гонорару, зазначеного у пункту 2 цієї додаткової угоди включені фактичні витрати адвоката щодо виконання ним зобов'язань за Договором (пункт 3 Додаткової угоди).
Пунктом 4 Додаткової угоди узгодили, що клієнт сплачує адвокату гонорар, зазначений у пункту 2 цієї додаткової угоди у строк, що не перевищує чотири місяці з моменту підписання цієї додаткової угоди.
20.02.2026 року сторонами підписано Акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) за договором про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року, яким погоджено, що адвокатом були надані, а клієнтом прийняті послуги з правничої допомоги за договором від 12.03.2025 року та додатковою угодою №1 від 20.02.2026 року до цього договору, а саме: надання адвокатом правової допомоги клієнту, що пов'язана з господарською справою №918/783/25 (за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» до Рівненської міської ради про стягнення збитків), що розглядається Господарським судом Рівненської області суддя Горплюк А.М..
У пунктах 2 та 4 вказаного Акту сторони погодили, що вартість наданих послуг узгоджується сторонами у вигляді фіксованого розміру гонорару адвоката за правничу (правову) допомогу в сумі 50000 грн. Підписанням цього акту сторони засвідчують, що послуги надані в повному обсязі, якісно, претензій одна до одної щодо виконання обов'язків за договором від 12.03.2025 року та додатковою угодою № 1 від 20.02.2026 року до цього Договору сторони не мають.
Вказані вище Договір про надання правничої допомоги, Додаткова угода № 1 до Договору про надання правничої допомоги та Акт приймання-передачі підписані клієнтом та адвокатом, скріплені відтисками печаток останніх.
Сторони погодили розмір гонорару у твердій грошовій сумі (фіксована оплата) в розмірі 50000,00 грн.
Доказом того, що Іванов Ігор Олександрович є адвокатом, свідчить Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КВ № 001888, що видане Київським міським КДКА.
Як зазначено вище, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Згідно пункту 3 частини 4 статті 129 ГПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Рішенням у даній справі заявлені вимоги ТДВ «Рівнефармація» задоволено частково в розмірі 3380000 грн, що складає 85,25% від позовних вимог.
У Договорі про надання правничої допомоги від 12.03.2025 року сторони погодили фіксовану оплату в розмірі 50000 грн, відтак враховуючи часткове задоволення позову, стягненню підлягають витрати на професійну правничу допомогу пропорційно задоволеним вимогам в розмірі 42625 грн.
Крім того, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року №922/1964/21).
Із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо (постанова Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.02.2024 року у справі №910/9714/22).
При цьому, виходячи із встановлених у справі обставин, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, що заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 50000 грн є неспівмірними зі складністю справи, виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), враховуючи сукупний час, витрачений адвокатом на опрацювання спірних правовідносин та розумну необхідність витрат для даної справи.
На підставі викладеного, керуючись зазначеними критеріями оцінки судових витрат на професійну правничу допомогу, ураховуючи характер спору та розумну необхідність судових витрат для розгляду конкретної справи в господарському суді, беручи до уваги обсяг наданих адвокатом послуг, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що заявлена сума компенсації витрат позивача є надмірною, тому присудив її частково у розмірі 25000 грн. В іншій частині заяви обґрунтованою відмовлено.
Доводи апеляційних скарг розглянуто, порушених, невизнаних або оспорених прав чи інтересів скаржників не встановлено.
Статтею 74 ГПК України передбачено обов'язок кожної із сторін довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ст.86 ГПК України).
Отже, доводи скаржників, зазначені в апеляційних скаргах, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.ст.277, 278 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, тому суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду та додаткове рішення слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційних скарг, судові витрати понесені заявниками, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст.34, 86, 232, 233, 240, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційні скарги Рівненської міської ради на рішення Господарського суду Рівненської області від 19.02.2026 року та Товариства з додатковою відповідальністю «Рівнефармація» на додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.03.2026 року у справі №918/783/25 залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін.
2. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.
3. Матеріали справи №918/783/25 повернути до господарського суду Рівненської області.
Повний текст постанови складений "25" травня 2026 р.
Головуючий суддя Мамченко Ю.А.
Суддя Мельник О.В.
Суддя Хабарова М.В.