26 травня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/3710/26
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Костенко Г.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу,
ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Міністерства юстиції України, в якій просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 16.03.2026 "Про залишення скарг без розгляду по суті";
- зобов'язати Міністерство юстиції України розглянути по суті скаргу ОСОБА_1 від 23.02.2026 на рішення приватного нотаріуса Полтавського районного нотаріального округу Бєлаша Юрія Дмитровича від 06.08.2021 №59700511, №59699691, №59695745, яка зареєстрована за № СК-782-26, з урахуванням наведених у ній нових підстав та долучених доказів.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 23.02.2026 на електронні адреси відповідача callcentre@ca.minjust.gov.ua та themis@ca.minjust.gov.ua ОСОБА_1 надіслала скаргу на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав. Відповідач двічі зареєстрував одну скаргу. 16.03.2026 відповідач без висновку Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Міністерства юстиції України щодо залишення без розгляду скарги ОСОБА_1 прийняв оскаржуваний наказ. Оскаржуваним наказом відповідач залишив без розгляду по суті скарги від 23.02.2026 на підставі пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", мотивуючи це тим, що за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про відмову в її задоволенні (наказ від 30.04.2024 № 1195/7). Такий висновок відповідача є необґрунтованим та свідчить про підміну понять. Поняття "з такого самого питання" в контексті адміністративної процедури розгляду подібних скарг означає тотожність не лише предмета оскарження (конкретних рішень державного реєстратора), але й підстав скарги (обставин, якими скаржник обґрунтовує порушення).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року клопотання позивача ОСОБА_1 про звільнення від оплати судових витрат - задоволено. Звільнено ОСОБА_1 від оплати судових витрат у справі №440/3710/26. Прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/3710/26 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу. Клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) - задоволено. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження у справі надати до суду відзив на позов разом з усіма доказами, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, та документами, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього документів іншим учасникам справи одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду. Роз'яснено відповідачу, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішуватиме справу за наявними матеріалами, а неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову в силу частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.
15 квітня 2026 року через "Електронний суд" подано Міністерством юстиції України подано відзив на адміністративний позов, у якому просило у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, зазначивши, що До Міністерства юстиції України надійшли скарги ОСОБА_1 (далі - скаржниця) від 23.02.2026, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 23.02.2026 за № СК-782-26, 24.02.2026 за № СК-795-26 (далі - скарги), у яких містилося прохання анулювати рішення від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691, 59695745 приватного нотаріуса Полтавського районного нотаріального округу Бєлаша Юрія Дмитровича (далі - оскаржувані рішення). Згідно зі службовою запискою Офісу протидії рейдерству від 05.03.2026 № 561-33.1.1-26 скарга була подана щодо анулювання рішень щодо яких вже приймалося рішення під час розгляду скарги від 11.11.2022, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 11.11.2022 за № СК-3170-22. Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон) Міністерство юстиції України залишає скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо Міністерством юстиції України, його територіальним органом за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні
21 квітня 2026 року через "Електронний суд" Позивач надала відповідь на відзив, в якій наполягала на тому, що Застосувавши п. 2 ч. 6 ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" до скарг, які містили докази нового, не розглянутого раніше порушення, відповідач перетворив законну норму на щит для приховування злочинної схеми ухилення від сплати податків та військового збору. Надмірний формалізм, що призводить до відмови у розгляді суті порушення, є неприпустимим і порушує право на ефективний засіб юридичного захисту. Оскаржуваний наказ не відповідає критерію обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки винесений без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття. Відповідачем не було надано належної правової оцінки новим підставам оскарження та фактам заподіяння шкоди економічним інтересам держави.
23 квітня 2026 року через "Електронний суд" представник відповідача подав заперечення на відповідь, наполягав на безпідставності доводів позивача, звернувши увагу на те, що підставами для подання скарги на дії реєстратора є порушення вимог законодавства, а саме прийняття незаконних рішень, реєстрація прав без належних документів, порушення строків, бездіяльність або технічні помилки. Скарга подається до Мін'юсту якщо рішення суперечить Конституції, законам, або порушено порядок реєстрації. Незважаючи на зміну формулювань, скарга є тотожною раніше поданій, оскільки має той самий предмет та ґрунтується на тих самих фактичних обставинах, що свідчить про її повторність. Також колегія суддів Верховного Суду у постанові від 08.07.2025 у справі №320/32462/24 повторно акцентувала увагу на тому, що принцип правової визначеності, як складова частина верховенства права, передбачає, зокрема, стабільність судових рішень, неможливість повторного розгляду того самого спору між тими самими сторонами, а також виключення зловживання правом на судовий захист шляхом штучного поділу предмета спору або неодноразового пред'явлення позовів із формально зміненим правовим обґрунтуванням. Водночас зміна позивачем правової кваліфікації обставин, уточнення правової позиції, використання альтернативного юридичного аналізу або інше формулювання правових аргументів у процесуальних документах не змінюють ані предмета, ані підстав позову у розумінні процесуального законодавства. Такі дії не впливають на тотожність спору, якщо фактичні обставини залишаються тими самими, а вимоги спрямовані на досягнення одного й того самого юридичного результату. У межах адміністративного судочинства питання допустимості повторного звернення до суду за наявності відкритого провадження з тотожним предметом, сторонами та підставами має фундаментальне значення як для забезпечення ефективного доступу до правосуддя, так і для запобігання зловживанню процесуальними правами. Невиправдане дублювання спорів або подання позовів, що за змістом і суттю є ідентичними, навіть за наявності формальних відмінностей у правовому обґрунтуванні, порушує принцип правової визначеності та суперечить завданням адміністративного судочинства. Тобто, повторне звернення зі скаргою з тих самих підстав та щодо того самого рішення не вимагає повторного розгляду по суті, якщо перша скарга вже була розглянута та по ній прийнято законне рішення. Це стосується принципу остаточності рішення, а також унеможливлює безкінечне переглядання справи.
Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що позивач 23.02.2026 надіслала скаргу на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав.
16.03.2026 відповідач без висновку Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Міністерства юстиції України щодо залишення без розгляду скарги ОСОБА_1 прийняв оскаржуваний наказ. Оскаржуваним наказом відповідач залишив без розгляду по суті скарги від 23.02.2026 на підставі пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", мотивуючи це тим, що за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про відмову в її задоволенні (наказ від 30.04.2024 № 1195/7)
У скарзі від 11.11.2022 підставами для скасування рішень приватного нотаріуса Полтавського районного нотаріального округу Бєлаша Юрія Дмитровича від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691, 59695745 зазначалися: відсутність в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва відомостей про нерухомість; посвідчення договору дарування, який не був спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; невстановлення особи ОСОБА_2 та під час проведення нотаріальних дій. Саме цим доводам надавалася оцінка Центральною колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції у висновку від 19.03.2024. У скарзі від 23.02.2026 заявлено абсолютно нові підстави, які не були і не могли бути предметом розгляду у 2022- 2024 роках. Звернення ґрунтувалося на нововиявлених фактах: прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав на підставі підробленого свідоцтва про одруження серії і-ке № 2062042 з семизначним номером, а також штучному заниженні вартості майна з метою недоплати військового збору та ухилення від сплати податку на доходи фізичних осіб без проведення оцінки. Окрім цього скарги містять різних склад заінтересованих осіб. Таким чином, скарга від 23.02.2026 подана з іншого питання (з інших підстав), а отже, застосування пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є безпідставним.
Відповідач під час прийняття оскаржуваного наказу повністю проігнорував той факт, що про використання підробленого свідоцтва про одруження позивачу стало відомо лише 23.12.2025 після отримання листа Міністерства фінансів України № 21010-09/О-1386/2173 від 22.12.2025 та копій бланків про одруження з нульовою нумерацією. Міністерство юстиції України у своєму наказі від 30.04.2024 № 1195/7 констатувало, що рішення приватного нотаріуса від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691, 59695745 відповідають законодавству, виходячи виключно з тих матеріалів, які були наявні на момент розгляду скарги від 11.11.2022. Відповідач об'єктивно не досліджував і не давав правової оцінки факту підробки свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 , оскільки ці обставини були приховані заінтересованою особою та приватним нотаріусом Бєлашем Ю.Д., який, згідно з долученими паперовими копіями реєстраційних справ в електронній формі, не додав копію свідоцтва про одруження до реєстраційних справ.
Відмова у розгляді скарги по суті за наявності прямих доказів підробки документа - свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 (лист Міністерства фінансів України від 22.12.2025 № 21010-09/О-1386/2173, заява свідка ОСОБА_3 із власноруч зазначеним семизначним номером свідоцтва про одруження) є порушенням засад державної реєстрації прав: гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом
Позивач, не погодившись із наказом Міністра юстиції України від 16.03.2026 "Про залишення скарг без розгляду по суті", звернулась до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм статтею 40 Конституції України права на звернення урегульовано Законом України від 02.10.1996 №393/96-ВР "Про звернення громадян" (надалі - Закон №393/96-ВР).
Частиною першою статті 1 Закону №393/96-ВР визначено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
За змістом статті 3 Закону №393/96-ВР під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.
Статтею 5 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Звернення може бути подано окремою особою (індивідуальне) або групою осіб (колективне). Звернення може бути усним чи письмовим.
Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення).
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв'язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.
Відповідно до статті 8 Закону №393/96-ВР письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними. Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Питання розгляду скарг громадян урегульовано статтею 16 Закону №393/96-ВР, відповідно до якої скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, медіа, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.
До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень урегульовані Законом України від 01.07.2004 №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За визначенням термінів, зазначених у частині першій статті 2 Закону №1952-IV: державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження; реєстраційна дія - державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону №1952-IV у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону №1952-IV нотаріус є державним реєстратором.
Згідно з статтею 27 Закону №1952-IV, державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Пунктом 1 частини третьої статті 10 Закону №1952-IV визначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих / отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає реєстрації.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 10 Закону №1952-IV державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Статтею 37 Закону №1952-IV передбачено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав.
Так, згідно з частинами першою та другою цієї статтею Закону рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов'язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
Рішення, дії або бездіяльність Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до суду.
Міністерство юстиції України розглядає: 1) скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України; 3) повідомлення державного реєстратора про виявлений ним факт використання його ідентифікаторів доступу до Державного реєстру прав іншими особами.
Під час розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України здійснюється також перевірка відповідності законодавству у сфері державної реєстрації прав рішень, дій або бездіяльності державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав, що оскаржувалися до відповідного територіального органу.
Територіальні органи Міністерства юстиції України розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації (крім рішень про державну реєстрацію прав), які здійснюють діяльність у межах території, на якій діє відповідний територіальний орган.
Відповідно до частини третьої статті 37 Закону №1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів особою, права якої порушено, протягом двох місяців з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав.
Рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення своїх прав.
Згідно з частиною четвертою статті 37 Закону №1952-IV скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав подається у письмовій формі та має містити відомості про прізвище, ім'я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), номер телефону та/або адресу електронної пошти, суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, а також прохання (вимоги) скаржника та дату складення скарги. Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав має бути підписана скаржником або його представником. До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав можуть бути додані документи (їх копії), що підтверджують порушення прав скаржника.
Скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, що подана особою, яка не має на це повноважень, або що не містить відомостей про прізвище, ім'я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, дати, коли скаржник дізнався про порушення своїх прав (якщо зазначення такої дати є обов'язковим), підпис скаржника або його представника, повертається скаржнику на підставі мотивованого рішення Міністерства юстиції України, його територіального органу не пізніш як через 15 днів з дня її надходження. Повернення скарги не позбавляє скаржника права на повторне її подання в установленому порядку. Перебіг строку на оскарження зупиняється з дня подання скарги до дня її повернення скаржнику.
Частиною шостою статті 37 Закону №1952-IV передбачено, що за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав Міністерство юстиції України, його територіальні органи приймають одне з таких мотивованих рішень, яке не пізніше наступного робочого дня з дня його прийняття розміщується на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України чи відповідного територіального органу: про задоволення скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність не відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав); про відмову в задоволенні скарги (якщо оскаржувані рішення, дії або бездіяльність відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав); про залишення скарги без розгляду по суті.
Міністерство юстиції України, його територіальні органи залишають скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо, зокрема, скаргу подано особою, права якої у зв'язку з оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю у сфері державної реєстрації прав не порушено.
Процедуру здійснення Міністерством юстиції України та його територіальними органами розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України визначає Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128 (далі - Постанова № 1128).
Відповідно до пункту 2 Постанови № 1128 розгляд скарг у сфері державної реєстрації здійснюється Мін'юстом та його територіальними органами у межах компетенції, визначеної законом.
Розгляд скарг у сфері державної реєстрації на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін'юсту здійснюється колегіально, крім випадку, передбаченого цим Порядком.
Для забезпечення колегіального розгляду скарг у сфері державної реєстрації Мін'юстом чи його територіальними органами утворюються постійно діючі колегії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації (колегії), положення про які затверджуються Мін'юстом.
Розгляд скарги у сфері державної реєстрації здійснюється у строки, встановлені Законом України "Про звернення громадян" (пункт 4 Постанови № 1128), що відповідає одному місяцю з дня надходження скарги, та не може перевищувати 45 днів.
Згідно з пунктом 13 Постанови №1128 за результатом розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально колегія формує висновок про те, чи: 1) встановлено наявність порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін'юсту; 2) підлягає скарга у сфері державної реєстрації задоволенню (в повному обсязі чи частково (з обов'язковим зазначенням в якій частині) шляхом прийняття Мін'юстом чи відповідним територіальним органом рішень, передбачених законом.
Відповідно до пункту 14 Постанови № 1128 за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації, у тому числі колегіально, Мін'юст чи відповідний територіальний орган приймає рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законом.
Рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні, висновок колегії (у разі розгляду скарг у сфері державної реєстрації колегіально) або їх засвідчені копії розміщуються на офіційному веб-сайті Мін'юсту чи відповідного територіального органу не пізніше ніж протягом наступного робочого дня після прийняття рішення Мін'юстом чи відповідним територіальним органом.
За результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації у строки, встановлені Законом України "Про звернення громадян", засвідчені в установленому законодавством порядку відповідні копії рішень Мін'юсту чи його територіального органу, копії висновків колегії (у разі розгляду скарг у сфері державної реєстрації колегіально) разом із супровідним листом надсилаються скаржнику.
Відповідно до пункту 17 Постанови № 1128 рішення, дії або бездіяльність Мін'юсту можуть бути оскаржені до суду.
У разі скасування судом рішення Мін'юсту за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін'юст забезпечує новий розгляд такої скарги відповідно до цього Порядку.
Із системного аналізу наведених правових норм слідує, що відповідач наділений повноваженнями з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав. При цьому у випадку подання скарги особою, права якої у зв'язку з оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю у сфері державної реєстрації прав не порушено, відповідач за результатами її розгляду приймає рішення про залишення скарги без розгляду по суті.
Судом встановлено, що До Міністерства юстиції України надійшли скарги ОСОБА_1 від 23.02.2026, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 23.02.2026 за № СК-782-26, 24.02.2026 за № СК-795-26 , у яких містилося прохання анулювати рішення від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691, 59695745 приватного нотаріуса Полтавського районного нотаріального округу Бєлаша Юрія Дмитровича.
У позовній заяві позивач зазначила, що прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав на підставі підробленого свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 з семизначним номером, а також штучному заниженні вартості майна з метою недоплати військового збору та ухилення від сплати податку на доходи фізичних осіб без проведення оцінки. Окрім цього скарги містять різних склад заінтересованих осіб.
Відповідач за наслідками розгляду скарги дійшов висновку, що скаргу необхідно залишити без розгляду.
Мотивуючи таке рішення відповідач зазначив, що відповідно до пункту 8 Порядку № 1128 у разі наявності очевидних підстав для залишення скарги у сфері державної реєстрації без розгляду по суті, визначених Законами України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", розгляд скарги у сфері державної реєстрації здійснюється Мін'юстом на підставі службової записки посадової особи Мін'юсту, погодженої заступником Міністра, невідкладно
без розгляду її комісією.
Згідно з приписами пункту 9 Порядку №1128 під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін'юст чи відповідний територіальний орган встановлює наявність обставин, якими обґрунтовано скаргу, та інших обставин, які мають значення для її об'єктивного розгляду, зокрема шляхом перевірки відомостей, що містяться в реєстрах, у разі необхідності витребовує документи (інформацію) і вирішує: чи належить задовольнити скаргу у сфері державної реєстрації, відмовити в її задоволенні або залишити скаргу без розгляду по суті.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 37 Закону Міністерство юстиції України залишає скаргу на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав без розгляду по суті, якщо Міністерством юстиції України, його територіальним органом за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні.
Тобто, скаржницею до Міністерства юстиції України вже подавалась скарга щодо анулювання оскаржуваних рішень приватного нотаріусом Бєлашом Ю.Д.
Відповідно до частини 4 статті 37 Закону, скарга на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав подається у письмовій формі безпосередньо до суб'єкта розгляду скарги та має містити відомостіпро прізвище, ім'я, по батькові (найменування) скаржника, його місце проживання (місцезнаходження), номер телефону та/або адресу електронної пошти, суть (реквізити) оскаржуваного рішення, дій або бездіяльності, обставини, якими обґрунтовується порушення прав скаржника, а також прохання (вимоги) скаржника та дату складення скарги.
До скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав можуть бути додані документи (їх копії), що підтверджують порушення прав скаржника.
Отже, скарга повинна містити, зокрема, зміст вимог (предмет скарги) та виклад обставин, якими скаржник їх обґрунтовує (підстави скарги).
Так, скаржницею було подано скарги від 23.02.2026 з вимогою анулювати оскаржувані рішення, зазначаючи, що останні прийнятті з порушенням Закону, оскільки приватний нотаріус Бєлаш Ю.Д., на думку скаржниці, вчиняв реєстраційні дії на підставі підробленого свідоцтва про одруження. Предметом скарги від 23.02.2026 є рішення від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691 та 59695745, прийняті приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області Белашем Юрієм Дмитровичем. Предметом скарги від 11.11.2022 є також рішення від 06.08.2021 №№ 59700511, 59699691 та 59695745.
Підставами для подання скарги на дії реєстратора є порушення вимог законодавства, а саме прийняття незаконних рішень, реєстрація прав без належних документів, порушення строків, бездіяльність або технічні помилки. Скарга подається до Мін'юсту якщо рішення суперечить Конституції, законам, або порушено порядок реєстрації.
Незважаючи на зміну формулювань, скарга є тотожною раніше поданій, оскільки має той самий предмет та ґрунтується на тих самих фактичних обставинах, що свідчить про її повторність.
Також колегія суддів Верховного Суду у постанові від 08.07.2025 у справі №320/32462/24 повторно акцентувала увагу на тому, що принцип правової визначеності, як складова частина верховенства права, передбачає, зокрема, стабільність судових рішень, неможливість повторного розгляду того самого спору між тими самими сторонами, а також виключення зловживання правом на судовий захист шляхом штучного поділу предмета спору або неодноразового пред'явлення позовів із формально зміненим правовим обґрунтуванням. Водночас зміна позивачем правової кваліфікації обставин, уточнення правової позиції, використання альтернативного юридичного аналізу або інше формулювання правових аргументів у процесуальних документах не змінюють ані предмета, ані підстав позову у розумінні процесуального законодавства. Такі дії не впливають на тотожність спору, якщо фактичні обставини залишаються тими самими, а вимоги спрямовані на досягнення одного й того самого юридичного результату. У межах адміністративного судочинства питання допустимості повторного звернення до суду за наявності відкритого провадження з тотожним предметом, сторонами та підставами має фундаментальне значення як для забезпечення ефективного доступу до правосуддя, так і для запобігання зловживанню процесуальними правами. Невиправдане дублювання спорів або подання позовів, що за змістом і суттю є ідентичними, навіть за наявності формальних відмінностей у правовому обґрунтуванні, порушує принцип правової визначеності та суперечить завданням адміністративного судочинства.
Тобто, повторне звернення зі скаргою з тих самих підстав та щодо того самого рішення не вимагає повторного розгляду по суті, якщо перша скарга вже була розглянута та по ній прийнято законне рішення. Це стосується принципу остаточності рішення, а також унеможливлює безкінечне переглядання справи.
Так, Міністерство юстиції України (або його територіальні органи) правомірно залишає скаргу без розгляду по суті, якщо вона є повторною та стосується того самого предмета (оскаржуваного рішення, дії чи бездіяльності) і підстав, які вже були предметом розгляду.
Тобто, твердження позивачки про помилковість застосування пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у контексті спірних правовідносин є необґрунтованих, оскільки законодавством визначено необхідність унеможливити повторний розгляд скарг на дії державного реєстратора, у яких збігаються предмет, сторони та підстави.
Враховуючи наведене, Верховний Суд у постанові від 24.03.2026 у справі №400/4033/24 констатує, що у разі скасування судом рішення Міністерства юстиції України, винесеного за результатами розгляду скарги, орган зобов'язаний забезпечити повторний розгляд такої скарги відповідно до абзацу 2 пункту 17 Порядку № 1128. Це є безпосереднім обов'язком суб'єкта владних повноважень щодо відновлення процедури розгляду звернення особи. Колегія суддів зазначила, що при новому розгляді Міністерство юстиції України не обмежене попередніми висновками, які були скасовані судом. Законодавство не містить заборони на прийняття іншого за змістом рішення за результатами повторного аналізу документів та фактичних обставин. Також у вказаній постанові, Верховний Суд доходить висновку, що відповідно до норми абзацу 2 пункту 17 Порядку № 1128, у разі скасування рішення Міністерства юстиції України або його змістовної частини необхідно забезпечити новий розгляд такої скарги.
Таким чином, прийняття відповідачем нового рішення, яке за результатами повторної оцінки відрізняється від попереднього, не є порушенням принципу правової визначеності, а є належним способом виконання обов'язку щодо нового розгляду скарги.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що за результатами повторного розгляду скарги відповідач (Міністерство), діючи в межах своїх повноважень, надав належну правову оцінку діям державного реєстратора. Встановлена відповідність реєстраційних дій вимогам статей 10, 18 та 37 Закону № 1952-IV та Порядку № 1127 є підставою для прийняття рішення про відмову в задоволенні скарги.
Отже, оскільки під час нового розгляду скарги по суті ОСОБА_1 від 11.11.2022 Міністерством юстиції України було об'єктивно досліджено обставини, якими скаржниця обґрунтовувала свої вимоги та прийнято рішення, що оскаржувані рішення є такими, що відповідали законодавству у сфері державної реєстрації прав, при повторному розгляді скарги ОСОБА_1 . Міністерство юстиції діяло у спосіб та в межах повноважень, що визначені законодавством. У скарзі від 11.11.2022 скаржницею не було підтверджено, що процедура державної реєстрації вчинена з порушенням законодавства. Приватним нотаріусом Бєлашом Ю.Д. оскаржувані рішення прийнято на підставі посвідчених ним договорів дарування квартири, земельної ділянки, частки житлового будинку та виданого ним свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя з дотриманням ним порядку проведення державної реєстрації прав.
Відповідно до висновку, зробленого у постанові Великої Палати Верховного суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 державна реєстрація прав - не підстава для набуття права власності, а лише засвідчення державою вже набутого особою права власності; при дослідженні судом обставин існування в особи права власності на нерухомість необхідне передусім встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяження це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Міністерством юстиції було перевірено доводи, викладені в скарзі ОСОБА_1 від 11.11.2022 та вже надано оцінку дотриманню приватним нотаріусом Бєлашом Ю.Д., вимог законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно під час вчинення нотаріальних дій.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону етапом процедури державної реєстрації є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.
Наведені позивачкою аргументи стосуються порядку вчинення окремих нотаріальних дій, а не державної реєстрації прав за наслідками посвідчення нотаріусом правочину.
Тобто, державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
Така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.06.2020 року у справі № 9363/4852/17.
Підставою реєстраційних дій, що були вчинені приватним нотаріусом Бєлашом Ю.Д. , були нотаріально посвідчені договори дарування квартири, земельної ділянки, частки житлового будинку та виданого ним свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя з дотриманням
ним порядку проведення державної реєстрації прав.
Так, твердження позивачки стосуються укладення самих договорів, а не державної реєстрації, оскільки підставою для державної реєстрації є нотаріальна дія, як у першій, так і у другій скарзі ОСОБА_1 .
Аргументи позивачки про неврахування Міністерством всіх обставин, які нею викладені у скаргах від 23.02.2026 є помилковими, оскільки на підставі до пункту 2 частини шостої статті 37 Закону скарги мають бути залишені без розгляду по суті, так як скаржницею до Міністерства юстиції
України вже подавалась скарга щодо анулювання оскаржуваних рішень та Міністерством належним чином досліджено всі факти та обставини ще за результатами її розгляду в листопаді 2022 року. Крім того, до повноважень Мін'юсту віднесена саме правова оцінка законності рішення державного реєстратора про, що раніше вже було прийнято рішення.
Суд зазначає, що реєстраційні дії приватного нотаріуса Бєлаша Ю.Д., що є предметом позову у даній справі, вже був предметом судового розгляду: рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.06.2025 у справі № 440/13250/24, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2025 у задоволенні позову відмовлено.
У зазначеній справі суди дійшли висновку, що Міністерством юстиції України встановлено, що приватним нотаріусом Бєлашом Ю.Д. прийнято оскаржувані рішення на підставі посвідчених ним договорів дарування квартири, земельної ділянки частки житлового будинку та виданого ним свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя з дотриманням ним порядку проведення державної реєстрації прав.
З урахуванням наведеного, відповідач дійшов висновку, оскаржувані рішення приватного нотаріуса Бєлаша Ю.Д. відповідають законодавству у сфері державної реєстрації прав.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного суду, зробленого у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 державна реєстрація прав - не підстава для набуття права власності, а лише засвідчення державою вже набутого особою права власності; при дослідженні судом обставин існування в особи права власності на нерухомість необхідне передусім встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяження це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 363/4852/17.
Відповідачем перевірено доводи, викладені в скарзі ОСОБА_1 та надано оцінку дотриманню приватним виконавцем Бєлашом Ю.Д. вимог законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно під час прийняття спірних рішень.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону № 1952-IV етапом процедури державної реєстрації є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень. Підстави для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав визначені у статтях 23-25 Закону № 1952-IV.
За наслідками розгляду скарги відповідачем не виявлено підстав, передбачених статтями 23-25 Закону № 1952-IV.
Таких підстав не зазначила і ОСОБА_1 , ні у скарзі, ні під час судового оскарження наказу, прийнятого за наслідками її розгляду.
Доводи позивачки, викладені в позові фактично зводяться до її незгоди з укладеними правочинами, що не є предметом судового розгляду.
Щодо твердження позивачки про безпідставності доводів відповідача про відсутність компетенції для встановлення факту очевидної підробки документа
У відповіді на відзив позивачка повторно зазначає, що на її думку, Мін'юстом проігноровано факт підробки використання підробленого свідоцтва про шлюб, про який їй стало відомо у 2025 році.
Проте, дане твердження є помилковим та не доведеним, з огляду на наступне.
Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України (далі - Положення) Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна. Міністерство юстиції України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. Відповідно до Положення Міністерство юстиції України не є суб'єктом державної реєстрації прав. Основним завданням Мін'юсту, зокрема, є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна.
Відповідно до Положення Мін'юст:
- здійснює відповідно до закону контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
- забезпечує доступ державних реєстраторів, уповноважених осіб суб'єктів державної реєстрації, визначених законом, інших суб'єктів, право доступу яких визначено законом, до єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін'юст, і приймає рішення про блокування та анулювання такого доступу у випадках, передбачених законом;
- розглядає відповідно до закону скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Мін'юсту та приймає обов'язкові до виконання рішення.
Відповідно до Положення перевірка факту підробки документів не входить до компетенції Мін'юсту.
Натомість, законодавством визначено, що перевірку факту підробки документів здійснюють правоохоронні органи (Національна поліція, ДБР тощо) під час розслідування кримінальних правопорушень, а також спеціалізовані експертні установи через технічну експертизу. Також факт підробки перевіряють установи, що видали документ.
Тобто, державні реєстратори забезпечують законність реєстрації речових прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а Мін'юст лише здійснює відповідно до закону контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Отже, доводи позивачка стосовно ненадання правової оцінки факту підробки про шлюб не відповідає дійсності.
Так, у постанові Верховного Суду від 19.06.2024 у справі № 400/6073/21 викладено правовий висновок, відповідно до якого колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Suominen v. Finland", заява № 37801/97, пункт 36), відповідно до якої орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення..
Отже, критеріями обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень є:
1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення;
2) пов'язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять правову основу такого рішення;
3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих документів, інших доказів), врахування яких є обов'язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення;
4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи;
5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права.
Отже, наказ Міністерства юстиції України №506/7 від 16.03.2026 відповідає наведеним вище критеріям обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки містить правову оцінку фактичних обставин справи та взаємозв'язку конкретних мотивів з нормою права, а також розкриває повний зміст доводів залишення без розгляду по суті скарги ОСОБА_1 .
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду стосовно дискреційних повноважень такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації конкретне рішення або дію між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Крім того, вирішення питань, щодо розгляду скарг, належить до дискреційних повноважень відповідача.
Пункт 2 частини шостої статті 37 Закону містить імперативну норму, згідно з якою за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав Міністерство юстиції України приймає мотивоване рішення, зокрема, залишення скарги без розгляду по суті, якщо за результатами розгляду скарги з такого самого питання вже приймалося рішення про задоволення скарги або про відмову в її задоволенні.
Верховний Суд у постанові від 22.08.2018 по справі № 826/10548/17 та постанові від 22 серпня 2018 року по справі № №826/10548/17 зазначив, що на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Враховуючи вищевикладене, Міністерство юстиції України позбавлене дискреційних повноважень у подібній категорії справ, оскільки спірне питання чітко врегульоване законодавством та не передбачає альтернатив.
Отже, основні характеристики дискреції є:
- закон надає право вибрати, наприклад, вид адміністративного стягнення або обсяг обмежень;
- орган не може виходити за рамки повноважень, визначених законодавством;
- суди не можуть перебирати на себе дискреційні повноваження органів, але перевіряють, чи була дискреція використана правомірно, без свавілля.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями органами - державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє.
У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Також, варто вказати, що твердження про надмірний формалізм суб'єкта владних повноважень може бути визнане судом хибним, якщо дії органу відповідали вимогам закону, а позивач не надав доказів порушення його прав.
Іншими словами, якщо орган діяв у межах повноважень та процедур, доводи про «формалізм» відхиляються. Позивач має довести, що формальна вимога призвела до неможливості реалізації права. Надмірним формалізмом є ситуація, коли суд чи орган ігнорує суть справи через незначні процедурні помилки.
Отже, якщо вимоги суб'єкта владних повноважень є законними та обґрунтованими, посилання на надмірний формалізм вважається безпідставним.
Загальною правовою позицією, яку Верховний Суд неодноразово викладав у своїх рішеннях є те, що суворе дотримання процедур (формалізм) суб'єктами владних повноважень є допустимим і навіть необхідним, якщо це гарантує законність, прозорість та захист прав громадян.
При цьому, є межа між формалізмом і надмірним формалізмом, де формалізм - це суворе дотримання вимог закону (процедур), що є обов'язковим для державних органів, а надмірний формалізм - це ситуація, коли процедурні помилки або недоліки, які можна виправити, перешкоджають розгляду справи по суті. При цьому, допустимим формалізмом є дотримання процедури, що є запорукою законності дій органу влади, суворе виконання процедурних норм є виправданим.
Крім того, згідно з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 903/857/18, від 20.08.2019 у справі № 911/714/18, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, від 14.01.2020 у справі № 910/21404/17, у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний не відповідає закону, так і обставини, що цей акт порушує права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом.
Тобто, аргументи позивачки про прояв надмірного формалізму з боку суб'єкта владних повноважень (Міністерства юстиції) є хибним та не доведеним, оскільки, Міністерство юстиції діяло у спосіб та в межах повноважень, що визначені законодавством.
Суд зазначає, що згідно із пунктом 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09.12.1994, статтю 6 пункту 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
З огляду на викладене, оцінюючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.
Інші доводи позивача є безпідставними та не впливають на висновки суду.
Підстави розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 2, 9, 77, 243-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) до Міністерства юстиції України (вул. Городецького, буд. 13,м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622) про визнання протиправним та скасування наказу відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Г.В. Костенко