Справа № 127/40364/25
Провадження № 2/127/9725/25
21 травня 2026 рокумісто Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області
в складі: головуючого судді Сичука М.М.,
за участю секретаря судового засідання Коровай А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова про визнання протиправними та скасування пунктів наказів в частині відсторонення від роботи без збереження заробітної плати та про стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи,
24 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вінницького національного медичного університет ім. М.І. Пирогова про визнання протиправними та скасування пунктів наказів про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи.
Позовні вимоги мотивовані тим, що до 19 грудня 2024 року позивач перебував у трудових відносинах із відповідачем та працював на посаді директора Університетської клініки ВНМУ ім. М.І. Пирогова, а також за сумісництвом на посаді лікаря-анестезіолога.
Як зазначив позивач, 17 липня 2025 року він ознайомився з наказом відповідача № 373 к/тр від 04 червня 2025 року «Про зміну дати та підстави звільнення ОСОБА_1 », яким було скасовано наказ № 859/к/тр від 18 грудня 2024 року про його звільнення, змінено підставу звільнення з пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України на пункт 1 статті 40 КЗпП України, а також змінено дату звільнення з 19 грудня 2024 року на 21 лютого 2025 року. Крім того, зазначеним наказом було змінено дату звільнення позивача з посади лікаря-анестезіолога за сумісництвом у зв'язку із закінченням строкового трудового договору.
На думку позивача, зміст вказаного наказу свідчить про фактичне визнання відповідачем того, що у період, коли були прийняті оспорювані накази про відсторонення від роботи, позивач продовжував перебувати у трудових відносинах із університетом.
Позивач посилався на те, що наказом ВНМУ ім. М.І. Пирогова № 768 від 11 листопада 2024 року «Про створення комісії з проведення службової перевірки та відсторонення від роботи працівників Університетської клініки ВНМУ ім. М.І. Пирогова» відповідачем було створено комісію з проведення службової перевірки, визначено предмет перевірки щодо оформлення документів працівників Університетської клініки, пов'язаних із відрядженнями, відповідними витратами, первинними бухгалтерськими документами та отриманням гуманітарної допомоги, а також встановлено строк проведення перевірки з 11 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року.
Пунктом 4 вказаного наказу позивача як директора Університетської клініки було відсторонено від виконання посадових обов'язків без збереження заробітної плати, починаючи з 11 листопада 2024 року.
Надалі наказом № 772/к/тр від 13 листопада 2024 року «З особового складу» відповідачем було внесено зміни до наказу № 768, зокрема викладено у новій редакції окремі його пункти, уточнено строк проведення службової перевірки з 13 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року та повторно визначено про відсторонення позивача від виконання посадових обов'язків без збереження заробітної плати на період проведення службової перевірки.
Позивач зазначав, що остаточно наказом № 772 від 13 листопада 2024 року було закріплено його відсторонення від роботи без виплати заробітної плати у період з 13 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року.
При цьому позивач наголошував, що зміст наказів № 768 та № 772 не містить будь-яких конкретних відомостей про проведення службової перевірки саме щодо нього як посадової особи, оскільки предмет перевірки стосувався діяльності працівників Університетської клініки загалом, оформлення бухгалтерських документів, відряджень та гуманітарної допомоги, а самі накази не містять формулювання про перевірку конкретних дій позивача.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач також посилався на преюдиційне значення постанови Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2025 року у справі № 127/35390/24, якою, за твердженням позивача, встановлено відсутність у відповідача правових підстав для застосування положень статті 46 КЗпП України при відстороненні працівників від роботи без збереження заробітної плати.
Позивач зазначав, що вказаною постановою апеляційного суду було встановлено, що ВНМУ ім. М.І. Пирогова не є об'єктом державної власності, який має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, не є об'єктом чи оператором критичної інфраструктури у розумінні Закону України «Про критичну інфраструктуру» та статті 46 КЗпП України, а також що віднесення університету до критично важливих для функціонування економіки підприємств не створює правових підстав для відсторонення працівників від роботи без збереження заробітної плати.
Крім того, позивач вказував, що постановою апеляційного суду було визнано протиправним відсторонення його від роботи без збереження заробітної плати та стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
На думку позивача, після набрання законної сили зазначеним судовим рішенням відповідач був зобов'язаний привести свої внутрішні розпорядчі акти у відповідність до правової позиції суду, однак накази № 768 та № 772 залишилися чинними та не були змінені чи скасовані.
Позивач вказував, що 29 липня 2025 року звертався до відповідача із письмовою заявою щодо усунення порушень трудових прав та приведення спірних наказів у відповідність до судового рішення, однак жодних дій відповідачем вчинено не було.
Також позивач зазначав, що незаконне позбавлення його права на оплату праці має триваючий характер, оскільки відповідач не здійснив виплату середнього заробітку за час відсторонення від роботи.
Окремо позивач звертав увагу суду на те, що положення частини першої статті 233 КЗпП України щодо тримісячного строку звернення до суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин з огляду на Конституційний Суд України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, яким визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Посилаючись на зазначене рішення Конституційного Суду України, позивач вказував, що невиплата заробітної плати та інших належних працівникові сум є триваючим правопорушенням, а тому право на звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення не може бути обмежене формальними процесуальними строками.
Позивач також зазначав, що апеляційним судом у справі № 127/35390/24 вже було встановлено розмір його середньоденної заробітної плати, який становить 2 948 грн 76 коп., виходячи із загальної суми заробітної плати за два календарні місяці у розмірі 103 206 грн 55 коп. та 35 фактично відпрацьованих робочих днів.
На думку позивача, зазначені обставини мають преюдиційне значення відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України та не потребують повторного доказування у даній справі.
Позивач вказував, що період незаконного відсторонення від роботи з 13 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року становить 19 робочих днів, а тому сума середнього заробітку за цей період складає 56 026 грн 44 коп., виходячи із розрахунку 2 948 грн 76 коп. ? 19 робочих днів.
У зв'язку із викладеним позивач просив суд:
визнати протиправним та скасувати пункт наказу № 768 від 11 листопада 2024 року в частині його відсторонення від виконання посадових обов'язків без збереження заробітної плати;
визнати протиправним та скасувати пункт наказу № 772 від 13 листопада 2024 року в частині його відсторонення від виконання посадових обов'язків без збереження заробітної плати;
стягнути з ВНМУ ім. М.І. Пирогова на його користь середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи за період з 13 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року у розмірі 56 026 грн 44 коп.
Також позивач просив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, посилаючись на те, що всі обставини справи підтверджуються письмовими доказами, а спір має переважно правовий характер.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25.12.2025 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова, визначено порядок розгляду справи спрощене позовне провадження з викликом сторін, призначено судове засідання та встановлено сторонам процесуальні строки для подання відзиву, відповіді на відзив і заперечень.
У подальшому, у ході підготовки справи до судового розгляду, 05.02.2026 року у відкритому судовому засіданні судом розглянуто процесуальні клопотання сторін щодо порядку подальшого розгляду справи.
Представником відповідача заявлено клопотання про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та про заміну судового засідання для розгляду справи по суті підготовчим судовим засіданням. Одночасно відповідачем подано зустрічну позовну заяву про відшкодування шкоди (збитків), нібито завданої позивачем при виконанні трудових обов'язків.
З урахуванням характеру спірних правовідносин, необхідності дослідження значного обсягу письмових доказів, а також забезпечення сторонам повної реалізації процесуальних прав, суд вважав за необхідне перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження із заміною судового засідання для розгляду справи по суті підготовчим судовим засіданням.
Одночасно судом розглянуто питання щодо прийняття до спільного розгляду зустрічної позовної заяви відповідача.
Суд дійшов висновку, що заявлені у зустрічному позові вимоги не перебувають у взаємному зв'язку з первісним позовом у розумінні статті 193 ЦПК України, оскільки ґрунтуються на інших фактичних обставинах, іншому предметі доказування та потребують встановлення самостійного комплексу юридично значущих фактів.
З огляду на викладене, зустрічна позовна заява не підлягає прийняттю до спільного розгляду та повертається заявнику з роз'ясненням права на звернення до суду з окремим позовом у загальному порядку.
Також представником відповідача подано процесуальний документ (заяву), яким ініційовано вирішення питання про застосування строків позовної давності до заявлених вимог.
У поданій заяві відповідач послався на те, що спірні правовідносини виникли у листопаді 2024 року, коли позивача було ознайомлено з наказами №768 від 11.11.2024 року та №772 від 13.11.2024 року, що підтверджується його особистими підписами про ознайомлення. Відповідач зазначив, що з цього моменту позивач обізнаний про порушення своїх прав, а отже перебіг процесуального строку звернення до суду розпочався саме у листопаді 2024 року.
Відповідач послався на положення статей 256, 257, 253, 267 Цивільного кодексу України, відповідно до яких позовна давність становить строк для звернення до суду за захистом права, а її сплив, за заявою сторони, є підставою для відмови у позові. Також відповідач аргументував, що позов подано 24.12.2025 року, тобто після спливу встановленого, на його думку, тримісячного строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України.
Окремо відповідач послався на постанову Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року, вказуючи, що суд зобов'язаний перевіряти дотримання строків звернення до суду незалежно від заяв сторін та оцінювати причини їх пропуску.
У заяві також зазначено, що рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24) положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення строку звернення щодо стягнення заробітної плати визнано неконституційним. Водночас відповідач вказав, що відповідно до статті 58 Конституції України нормативні акти не мають зворотної дії, а отже, на його думку, це не впливає на правовідносини, що виникли до ухвалення відповідного рішення.
На підставі викладеного відповідач просив суд застосувати наслідки пропуску строку звернення до суду (позовної давності) та відмовити у задоволенні позовних вимог у справі №127/40364/25 у повному обсязі.
Позивачем ОСОБА_1 через представника в свою чергу подано письмові заперечення, якими оспорено доводи відповідача та обґрунтовано їх безпідставність.
У запереченнях зазначено, що позиція відповідача ґрунтується на неправильному тлумаченні правової природи спірних правовідносин та фактичному ігноруванні їх триваючого характеру. Позивач наголошує, що предметом спору є не одноразова дія роботодавця, а тривале порушення права на оплату праці, яке не припиняється до моменту фактичного усунення наслідків відсторонення та повного розрахунку.
Окремо позивач вказує, що посилання відповідача на статтю 233 КЗпП України є необґрунтованим, оскільки спірні правовідносини стосуються гарантій оплати праці, які мають підвищений рівень правового захисту. Також зазначено, що рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 №1-р/2025 положення щодо обмеження строку звернення до суду у частині вимог про оплату праці визнано неконституційним, а отже застосування такого строкового обмеження є юридично недопустимим на момент звернення з позовом.
Позивач додатково посилається на преюдиційні обставини, встановлені постановою Вінницького апеляційного суду від 11.03.2025 у справі №127/35390/24, якою вже було констатовано незаконність відсторонення та визначено відповідні елементи розрахунку середнього заробітку. На думку позивача, ці обставини виключають можливість повторного доведення ключових елементів спору.
У підсумку позивач вважає заяву відповідача про застосування строку позовної давності необґрунтованою, такою, що не відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, і просить суд відмовити у її задоволенні.
Відповідачем Вінницьким національним медичним університетом ім. М.І. Пирогова через свого представника подано письмові пояснення по суті спору, які містять позицію щодо правомірності спірного відсторонення та підлягають врахуванню при вирішенні справи.
У зазначених поясненнях відповідач наполягає, що відсторонення позивача від роботи було здійснено у межах та на підставі статті 46 КЗпП України, яка допускає відсторонення працівника у випадках, визначених законом, зокрема у зв'язку з проведенням службової перевірки роботодавцем, що належить до об'єктів державної власності стратегічного значення або об'єктів критичної інфраструктури.
Відповідач зазначає, що відсторонення ОСОБА_1 від виконання посадових обов'язків директора Університетської клініки було тимчасовим заходом, застосованим виключно на період проведення службової перевірки, ініційованої наказом №768 від 11.11.2024 року. Результати такої перевірки оформлені актом службового розслідування (перевірки) від 12.12.2024 року, що, на думку відповідача, підтверджує наявність належної процедурної підстави для застосування заходу відсторонення.
Окремо відповідач посилається на нормативні та адміністративні документи, а саме лист Міністерства охорони здоров'я України від 02.02.2026 року, а також накази Вінницької обласної військової адміністрації №578 від 06.09.2024 року та №100 від 20.02.2025 року, якими Вінницький національний медичний медичний університет ім. М.І. Пирогова віднесено до критично важливих об'єктів для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Відповідач вказує, що зазначений статус підтверджує правомірність застосування механізму відсторонення працівників у період проведення службових перевірок та свідчить про дотримання спеціального правового режиму діяльності установи в умовах особливого періоду.
У підсумку відповідач просить суд врахувати викладені обставини як такі, що підтверджують законність дій роботодавця, та відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У свою чергу позивач у поданих письмових поясненнях заперечив проти наведених доводів відповідача та просив їх відхилити як такі, що не відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.
Позивач зазначив, що постановою Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2025 року у справі № 127/35390/24, яка має преюдиційне значення, вже встановлено, що сам факт віднесення закладу до переліку критично важливих об'єктів не створює правових підстав для відсторонення працівника без збереження заробітної плати та не може бути самостійною підставою для застосування статті 46 КЗпП України.
Крім того, позивач звернув увагу на правовий статус Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова як державної бюджетної установи, що перебуває у сфері управління Міністерства охорони здоров'я України, у зв'язку з чим обласна військова адміністрація не є органом, уповноваженим визначати критичність таких закладів. Позивач послався на положення постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 76, відповідно до яких визначення критично важливих для економіки та життєдіяльності об'єктів щодо державних установ віднесено до компетенції центральних органів виконавчої влади.
Окремо позивач зазначив, що наказ Вінницької обласної військової адміністрації, на який посилається відповідач, прийнятий із перевищенням повноважень, оскільки така адміністрація не наділена компетенцією щодо визначення критичності державних закладів вищої освіти, що перебувають у сфері управління міністерства, у зв'язку з чим такий акт не може породжувати правових наслідків у сфері трудових правовідносин.
Позивач також вказав, що навіть за змістом спірних наказів відсутнє конкретне обґрунтування того, що службова перевірка проводилась безпосередньо щодо нього, що, на його думку, свідчить про відсутність належної індивідуалізації підстав відсторонення та суперечить вимогам трудового законодавства.
З огляду на викладене позивач наполягав, що доводи відповідача є необґрунтованими, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та не спростовують заявлених позовних вимог.
На підставі ухвали суду від 09 березня 2026 року підготовче провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова про визнання протиправними та скасування пунктів наказів Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова № 768 від 11.11.2024 року та № 772 від 13.11.2024 року в частині відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати, а також про стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи закрито.
Справу призначено до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
В судовому засіданні позивача та його представник підтримали заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити з підстав викладених у позові.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча належним чином повідомлявся про час та місце судового розгляду.
Суд, дослідивши матеріали справи, письмові докази, пояснення позивача та його представника і надані документи, оцінивши їх у сукупності відповідно до вимог статей 12, 13, 76-81 ЦПК України, встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Зі змісту поданих матеріалів убачається, що предметом судового розгляду у даній справі є спір щодо правомірності відсторонення працівника від виконання посадових обов'язків та правових наслідків такого відсторонення, зокрема в частині обмеження права на працю та виплати заробітної плати.
Здійснюючи правосуддя, суд виходить із завдань цивільного судочинства, визначених статтею 2 ЦПК України, відповідно до яких цивільне судочинство спрямоване на справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, а також інтересів держави.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, визначений законом або договором. У разі якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту, суд має право визначити такий спосіб захисту, який не суперечить закону, відповідно до заявлених позовних вимог.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності, при цьому кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Стаття 13 ЦПК України закріплює принцип диспозитивності, відповідно до якого суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Відповідно до статей 76-81 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для справи. Належність, допустимість, достовірність доказів та їх достатність оцінюються судом у сукупності за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні наявних у справі матеріалів.
Здійснення правосуддя в Україні ґрунтується також на конституційних засадах. Відповідно до статті 5 ЦПК України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 3, 8, 19 та 64 Конституції України, суд забезпечує ефективний судовий захист прав і свобод людини, а будь-які обмеження таких прав можливі виключно на підставі закону та у спосіб, передбачений Конституцією України.
Суд виходить із того, що відповідно до статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право у порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Зазначене право є складовою конституційного права на судовий захист, гарантованого статтями 55, 124 Конституції України та статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак воно не є абсолютним і реалізується виключно в межах процесуальних приписів, установлених законом.
До таких приписів належать, зокрема, правила щодо строків звернення до суду, які є обов'язковими для застосування судом у разі наявності відповідного заперечення сторони спору.
Суд виходить із того, що процесуальні строки у трудових правовідносинах мають не формальний, а матеріально-правовий і стабілізаційний характер. Їх призначення полягає у забезпеченні правової визначеності у сфері трудових відносин, недопущенні стану тривалої юридичної невизначеності між працівником і роботодавцем, а також у гарантуванні своєчасного та ефективного судового захисту. Саме такі цілі закладені законодавцем у статті 233 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено спеціальні строки звернення працівника до суду у трудових спорах, які підлягають обов'язковому застосуванню судом у разі заявлення відповідного клопотання стороною спору.
Застосування зазначених строків забезпечує баланс між правом працівника на доступ до правосуддя та інтересом роботодавця у стабільності управлінських рішень, кадрової дисципліни та визначеності правового статусу трудових відносин.
Визначальним для початку перебігу строку звернення до суду у трудових спорах є момент, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а не момент настання остаточних або триваючих наслідків такого порушення.
Позивач перебував у трудових відносинах із Вінницьким національним медичним університетом ім. М.І. Пирогова з 01.09.2009 року.
Наказом Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова від 29 грудня 2018 року № 742 ОСОБА_1 переведений на посаду директора Університетської клініки Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова з 02 січня 2019 року на підставі строкового трудового договору (контракту) терміном на п'ять років, укладеного у зв'язку з обранням його на цю посаду на конкурсних засадах.
Згідно із наказом Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова від 09 червня 2023 року № 371 к/тр ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря-анестезіолога анестезіологічної групи хірургічного відділення на 0,25 ставки за строковим трудовим договором за сумісництвом з 01 липня 2023 року до прийняття основного працівника.
Згідно із Контрактом з директором Університетської клініки Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова від 01 березня 2024 року продовжений термін роботи ОСОБА_1 на посаді директора Університетської клініки ВНМУ імені М.І. Пирогова за строковим трудовим договором до заміщення посади за конкурсом.
Наказом Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова від 01 березня 2024 року № 156/к/тр ОСОБА_1 продовжений термін роботи на посаді директора Університетської клініки ВНМУ імені М.І. Пирогова, як переобраного за конкурсом на умовах контракту з 01 березня 2024 року до 28 лютого 2029 року.
Позивач ОСОБА_1 оскаржив зазначений наказ №672/к/тр від 27 вересня 2024 року «Про створення комісії з проведення службової перевірки та відсторонення від роботи працівників Університетської клініки ВНМУ імені М.І. Пирогова», який був визнаний незаконним в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи (рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 грудня 2024 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2025 року в справі №127/35390/24).
13 листопада 2024 року внесені зміни до наказу ВНМУ ім. М.І. Пирогова №768/к/тр від 11 листопада 2024 року, яким встановлено строки проведення службового розслідування, а саме в період часу з 13 листопада 2024 року по 09 грудня 2024 року, а також ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов'язків без збереження заробітної плати директора Університетської клініки ВНМУ ім. М.І. Пирогова, про що свідчить наказ ВНМУ ім. М.І. Пирогова №772/к/тр від 13 листопада 2024 року.
Наказом Вінницького медичного університету імені М.І. Пирогова від 13 листопада 2024 року № 772/к/тр «Про внесення змін до наказу № 768/к/тр від 11 листопада 2024 року» виконання обов'язків директора Університетської клініки ВНМУ імені М.І. Пирогова покладено на медичного директора цієї ж установи Стопінчука О.В. з 13 листопада до 09 грудня 2024 року на час відсторонення від виконання посадових обов'язків директора Університетської клініки ВНМУ імені М.І. Пирогова Семененка А.І. відповідно до наказу про відсторонення
Щодо процесуальних передумов розгляду спору по суті суд виходить із такого.
Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України встановлено спеціальний строк звернення працівника до суду у трудових спорах, який спрямований на забезпечення правової визначеності у трудових правовідносинах та є обов'язковим для застосування судом у разі заявлення відповідного клопотання стороною.
Як встановлено судом, позивач був ознайомлений із наказами №768 від 11.11.2024 відповідно 13.11.2024 року та №772 від 13.11.2024 - 14.11.2024, що підтверджується його підписами. Саме наказ №772 від 13.11.2024 остаточно визначив факт відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати.
Отже, з 14.11.2024 позивач об'єктивно дізнався про порушення свого права, що є моментом початку перебігу спеціального строку звернення до суду.
Крім того, позивача 13.12.2024 року було ознайомлено із актом службового розслідування (перевірки) від 12.12.2024 №269, де він власноруч розписався.
Тому, в разі непогодження із такими діями відповідача позивач мав би здійснити дії щодо оспорювання (оскарження) його та відповідних наказів щодо відсторонення його від роботи без збереження заробітної плати і у визначенні законом строки.
Подальше існування наслідків відсторонення або триваючий характер службової перевірки не змінює моменту початку перебігу строку, оскільки юридично значущим є факт доведення до відома індивідуального акта роботодавця.
Вказаний підхід узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, відповідно до якої перебіг строку звернення до суду у трудових спорах починається з моменту, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Системний аналіз правових позицій Верховного Суду свідчить, що перебіг строку звернення до суду у трудових спорах пов'язується не з моментом настання чи тривалості негативних наслідків порушення, а саме з моментом, коли працівник дізнався або об'єктивно повинен був дізнатися про порушення свого права чи видання відповідного акта роботодавця. Подальше існування наслідків оскаржуваного рішення, триваючий характер порушення або незавершеність негативних наслідків не змінюють початку перебігу процесуального строку, оскільки юридично значущим є саме факт обізнаності особи про порушення її права та об'єктивна можливість реалізувати право на судовий захист (постанови Верховного Суду від 07.12.2023 у справі № 757/23222/21-ц, від 14.06.2023 у справі № 686/14974/22, від 22.03.2023 у справі № 607/4517/22, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19).
Позов у цій справі подано 24.12.2025, тобто після спливу встановленого законом строку.
Позивач не звертався із клопотанням про поновлення строку звернення до суду та не навів індивідуалізованих обставин, які б свідчили про існування об'єктивних, непереборних та документально підтверджених перешкод для своєчасного звернення до суду.
Відповідно до статей 126, 127 ЦПК України поновлення процесуального строку можливе лише за наявності належно доведених поважних причин, тягар доказування яких покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про пропуск позивачем спеціального строку звернення до суду без поважних причин, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
У зв'язку з цим подальший розгляд доводів сторін по суті спору не є процесуально необхідним, оскільки відсутність дотримання передумови звернення до суду виключає можливість оцінки матеріально-правових вимог.
Зокрема, наказ № 768 від 11.11.2024 року було доведено до відома позивача 13.11.2024, що підтверджується його підписом про ознайомлення, а наказ № 772 від 13.11.2024 року, яким фактично остаточно закріплено відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на період службової перевірки, також був доведений до його відома наступного дня та підписаний ним.
Отже, саме 14.11.2024 року позивач об'єктивно та безумовно дізнався про остаточне оформлення відсторонення від роботи без збереження заробітної плати та юридичні наслідки такого відсторонення, що і є початковою точкою перебігу спеціального строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України.
Подальше існування наказів, продовження службової перевірки до 09.12.2024 року або настання похідних наслідків не змінює моменту початку перебігу строку, оскільки відповідно до усталеної практики Верховного Суду вирішальним є момент обізнаності особи про порушення права, а не момент завершення чи триваючого характеру порушення.
Щодо доводів про преюдиційність постанови Вінницького апеляційного суду від 11.03.2025 у справі №127/35390/24, суд зазначає таке.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України преюдиційне значення мають лише ті фактичні обставини, які були безпосередньо встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, у справі за участю тих самих осіб або особи, щодо якої встановлено відповідні обставини. При цьому преюдиційність поширюється саме на встановлені факти, а не на правову оцінку таких обставин чи висновки суду щодо застосування норм права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17).
Судом установлено, що у справі №127/35390/24 предметом розгляду були інші накази роботодавця та інший період трудових правовідносин, тоді як у даній справі оскаржуються накази №768 від 11.11.2024 року та №772 від 13.11.2024 року, прийняті у межах окремої службової перевірки. Відтак зазначене судове рішення не має автоматичної преюдиційної сили щодо оцінки правомірності спірних наказів у межах цієї справи.
Разом із тим, навіть за умови врахування окремих висновків, викладених у постанові Вінницького апеляційного суду від 11.03.2025 у справі №127/35390/24, це не впливає на результат вирішення даного спору, оскільки у цій справі суд дійшов висновку про пропуск позивачем спеціального строку звернення до суду, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України, без подання клопотання про його поновлення та без доведення поважності причин такого пропуску.
Таким чином, процесуальна підстава для відмови у задоволенні позову у вигляді пропуску спеціального строку звернення до суду є самостійною та достатньою для вирішення спору, а тому наведене судове рішення не змінює висновків суду у даній справі.
Суд враховує посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 щодо неконституційності окремих положень статті 233 КЗпП України, однак зазначає, що питання застосування зазначеного рішення підлягає оцінці виключно в межах предмета та підстав позову та з урахуванням процесуальної стадії розгляду справи.
У цій справі суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позивачем спеціального строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України, щодо вимог про оскарження наказів роботодавця №768 від 11.11.2024 та №772/к/тр від 13.11.2024 про відсторонення від роботи, про застосування якого представником відповідача заявлено до ухвалення судового рішення.
Вимоги про стягнення середнього заробітку та інших пов'язаних виплат у межах даного спору є похідними від вимог про визнання незаконними та скасування зазначених наказів, оскільки їх вирішення безпосередньо залежить від встановлення правомірності або неправомірності індивідуальних актів роботодавця щодо відсторонення позивача від роботи.
Разом із тим, навіть з урахуванням наведеного рішення Конституційного Суду України, суд не переходить до оцінки доводів сторін по суті спору, оскільки встановлений факт пропуску спеціального строку звернення до суду та відсутність клопотання про його поновлення відповідно до статей 126, 127 ЦПК України виключають можливість розгляду заявлених вимог по суті.
Суд також виходить із того, що рішення Конституційного Суду України саме по собі не усуває обов'язку сторони дотримуватися процесуальних вимог щодо строків звернення до суду в тій частині спору, яка стосується оскарження індивідуальних актів роботодавця, та не звільняє позивача від обов'язку заявити клопотання про поновлення строку і довести поважність причин його пропуску.
За таких обставин посилання позивача на рішення Конституційного Суду України не спростовують встановленого судом факту пропуску спеціального строку звернення до суду щодо основних вимог у справі та не впливають на висновок суду про наявність самостійної процесуальної підстави для відмови у задоволенні позову.
Враховуючи встановлені судом обставини щодо моменту, з якого позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а також відсутність належних і допустимих доказів існування об'єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду, суд приходить до висновку про пропуск позивачем спеціального строку звернення до суду, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України.
Позивачем та його представником не подано клопотання про поновлення пропущеного строку та не наведено обставин, які б відповідали критеріям поважності причин його пропуску.
За таких обставин встановлений факт пропуску спеціального строку звернення до суду є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
У зв'язку з викладеним суд відмовляє у задоволенні позову саме з підстав пропуску позивачем спеціального строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Керуючись статтями 3, 8, 19, 43, 55, 64 Конституції України, статтями 5-1, 21, 46, 94, 233, 235 Кодексу законів про працю України, статтями 4, 5, 12, 13, 76-81, 82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова про визнання протиправними та скасування пунктів наказів в частині відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, а також про стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення від роботи відмовити.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ;
Відповідач Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова, ЄДРПОУ 02010669, місцезнаходження: вул. Пирогова, 56, м. Вінниця, 21013.
Повний текст рішення суду виготовлений 21.05.2026.
Суддя: