20.05.2026 м.Дніпро
Справа № 904/3330/22
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Кошлі А.О., суддів: Демчини Т.Ю., Кучеренко О.І.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22 (суддя Золотарьова Я.С.)
за позовом фізичної особи-підприємця Дзедрович Ірини Вадимівни, м. Дніпро
до ОСОБА_1 , м. Дніпро
про стягнення грошових коштів у розмірі 156 750,00 грн
Стислий виклад змісту рішення господарського суду першої інстанції:
Фізична особа-підприємець Дзедрович Ірина Вадимівна (позивач) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Карбовського Юрія Васильовича (відповідач, апелянт, скаржник) про стягнення грошових коштів у розмірі 156 750,00 грн та судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було сплачено відповідачу за товар суму 156 750,00 грн на підставі рахунку № 05102021000001 від 06.10.2021, однак відповідач товар не поставив та грошові кошти не повернув. У зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язання з поставки товару позивач просив повернути суму попередньої оплати у розмірі 156 750,00 грн.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 позов задоволено повністю. Стягнуто з Карбовського Юрія Васильовича ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи-підприємця Дзедрович Ірини Вадимівни ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ) грошові кошти у розмірі 156 750,00 грн та судовий збір у розмірі 2 481,00 грн.
Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини поставки, оформлені у спрощений спосіб шляхом виставлення рахунку та його оплати. Відповідачем було виставлено 06.10.2021 позивачу рахунок № 05102021000001 на суму 156 750,00 грн за вбудовані винні шафи Liebherr EWTgb та Liebherr ICBNd 5163, який позивач оплатив у повному обсязі платіжним дорученням № 1015 від 06.10.2021. Суд першої інстанції кваліфікував дії сторін (виставлення рахунку, оплата товару) як такі, що свідчать про виникнення між ними правовідносин поставки, та дійшов висновку про укладення між сторонами договору поставки у спрощений спосіб.
Суд першої інстанції, застосувавши положення частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, зазначив, що продавець, який одержав суму попередньої оплати товару та не передав товар у встановлений строк, зобов'язаний на вимогу покупця повернути суму попередньої оплати. Оскільки строк виконання зобов'язання з поставки товару не був встановлений сторонами, суд, керуючись статтею 530 Цивільного кодексу України, встановив, що позивач надіслав відповідачу вимогу про повернення передплати 14.08.2022, а відтак строк повернення передоплати у розмірі 156 750,00 грн настав 21.08.2022. Станом на час розгляду справи доказів поставки товару або повернення грошових коштів до матеріалів справи надано не було, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Не погодившись з вищевказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить поновити строк для подання зазначеної апеляційної скарги та прийняти її до провадження, скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 року у справі №904/3330/22, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця Дзедрович Ірини Вадимівни до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів у розмірі 156750,00 грн відмовити в повному обсязі, судові витрати покласти на позивача.
Зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Скаржник вважає, що укладений між сторонами договір поставки залишається чинним, а тому відсутні правові підстави для стягнення коштів. Позивачка у заявленому позові просить стягнути перераховані нею кошти, посилаючись на положення статті 1212 Цивільного кодексу України, однак зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Договірний характер правовідносин між сторонами унеможливлює застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України. Чинний договір є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). На підтвердження цієї позиції скаржник посилається на висновки Верховного Суду України у постанові від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, постанові від 23.03.2016 у справі № 6-2978цс15, постанові Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17.
Скаржник зазначає, що відповідно до статті 653 ЦК України зобов'язання сторін припиняються лише у разі розірвання договору, при цьому позивачка жодного разу не заявляла вимогу про розірвання договору в порядку статті 665 або статті 693 ЦК України. Більш того, з наданих позивачкою до суду документів вбачається, що вона наполягає саме на поставці товару - навіть після вимоги повернення передплати (14.08.2022) вже 14.09.2022 вона просить поставити товар, що само по собі свідчить про чинність договору. Відповідно до частини 2 статті 693 ЦК України покупець має право вимагати передання товару або повернення суми попередньої оплати, але для реалізації права на повернення грошей покупець повинен чітко заявити про відмову від отримання товару, що фактично припиняє дію договору в цій частині.
Скаржник також посилається на постанову Верховного Суду від 18.08.2023 у справі № 927/211/22, в якій зазначено про правові наслідки невиконання обов?язку передати річ відповідно до статті 620 ЦК України.
Скаржник стверджує, що суд першої інстанції помилково встановив, що строк поставки настав 21.08.2022. Посилаючись на статтю 530 ЦК України, скаржник зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що вимога стосовно поставки товару була направлена 14.09.2022, а тому всі вимоги про повернення передплати до настання строку поставки та без розірвання договору є порушенням договору.
Докази направлення відповідачу вимоги про повернення передплати після 14.09.2022 у матеріалах справи відсутні. Скаржник зазначає, що він взагалі не отримував будь-яких вимог позивачки про поставку обладнання та/або повернення передплати, оскільки у цей час проходив військову службу у Збройних Силах України.
Крім того, скаржник вказує на обставини непереборної сили як на підставу неможливості виконання зобов'язання з поставки товару. Після отримання від позивачки попередньої оплати він вчинив реальні дії для виконання договору: замовив обладнання у постачальника, погодив комерційні умови, розпочав організаційні заходи для подальшої поставки. Однак з початком повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України у 2022 році відбулися обставини надзвичайного характеру - припинення та суттєве ускладнення імпортних поставок, розрив логістичних ланцюгів, зупинення роботи окремих виробників та дистриб'юторів, обмеження банківських операцій, фактична дестабілізація господарського обороту. Скаржник був мобілізований до лав Збройних Сил України, що підтверджується документами, які містяться у матеріалах справи, і що спричинило фактичне припинення здійснення підприємницької діяльності, його фізичну відсутність, неможливість контролювати процес поставки, здійснювати оперативні управлінські рішення, укладати додаткові угоди, змінювати строки чи організовувати альтернативні поставки. Скаржник наголошує, що він не відмовлявся від договору, не ухилявся від виконання, не вчиняв дій, спрямованих на привласнення коштів, і не мав об'єктивної можливості вплинути на зазначені обставини. Непоставка обладнання, на думку скаржника, не є наслідком його недобросовісної поведінки, а є прямим результатом обставин непереборної сили та мобілізації.
Позиція учасників справи, викладена у відзиві на апеляційну скаргу
Фізична особа-підприємець Дзедрович Ірина Вадимівна не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Процесуальні дії суду апеляційної інстанції під час перегляду справи
Згідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Кошля А.О., судді: Демчина Т.Ю., Кучеренко О.І.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.02.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22 було залишено без руху та надано скаржнику строк для усунення зазначених у цій ухвалі недоліків, який становить 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
На виконання ухвали про залишення без руху скаржником було вжито усіх необхідних дій для усунення зазначених недоліків.
Разом з апеляційною скаргою Карбовським Юрієм Васильовичем було подано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. В обґрунтування заявленого клопотання вказано, що встановлений законом процесуальний строк для подання апеляційної скарги був пропущений у зв'язку з тим, що 23.02.2026 система Електронний суд не працювала, на підтвердження чого скаржник надав відповідні докази.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.03.2026 поновлено Карбовському Юрію Васильовичу пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Карбовського Юрія Васильовича. Зупинено дію рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22. Витребувано з Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи № 904/3330/22. Розгляд справи вирішено здійснити у порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені в апеляційному порядку
07.06.2022 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстровано припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця Карбовського Юрія Васильовича за його рішенням (запис за №2002240060003143309), що підтверджується витягом від 29.01.2026 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідачем (постачальником) виставлено 06.10.2021 позивачу (покупцю) рахунок №05102021000001 на суму 156 750,00 грн, найменування: “Вбудована винна шафа Liebherr EWTgb, кількість 1 шт», “Вбудована винна шафа Liebherr ICBNd 5163, кількість 1 шт» (арк.с.18).
Позивачем було сплачено вищезазначений рахунок у повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 1015 від 06.10.2021 на суму 156 750,00 грн (арк.с.17).
Позивач 14.08.2022 та 14.09.2022 направив на адресу відповідача вимоги, в яких просив повернути грошові кошти у розмірі 156 750,00 грн (арк.с.23).
Станом на час розгляду справи, доказів поставки товару або повернення грошових коштів у розмірі 156 750,00 грн до матеріалів справи не надано, що і є причиною виникнення спору.
Правові підстави та норми права, застосовані судом апеляційної інстанції
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності, а також надавши оцінку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, погоджується з висновками місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Статтею 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно із частинами 1, 3 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Положеннями статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно приписів статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, між сторонами було укладено договір поставки у спрощений спосіб, що відбулося шляхом виставлення 06.10.2021 позивачу (покупцю) рахунку №05102021000001 на суму 156 750,00 грн, за постаку товару: «Вбудована винна шафа Liebherr EWTgb, кількість 1 шт», “Вбудована винна шафа Liebherr ICBNd 5163, кількість 1 шт».
Позивачем було сплачено вищезазначений рахунок у повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 1015 від 06.10.2021 на суму 156 750,00 грн.
Положеннями статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною першою статті 662 Цивільного кодексу України передбачено обов'язок продавця передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару (частина перша статті 692 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:
1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;
2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Відповідно до ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач прострочив виконання зобов'язання щодо поставки товару, у зв'язку з чим позивач надіслав йому вимогу про повернення передплати 14.08.2022, відповідно строк повернення передоплати у розмірі 156 750,00 грн є таким, що настав 21.08.2022.
Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №918/631/19, постанова Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №910/12382/17).
Приписами частини другої статті 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 910/5444/17).
З матеріалів справи вбачається, що відповідач, отримавши від позивача попередню оплату за товар у розмірі 156 750,00 грн, свого обов'язку щодо поставки товару у встановлений строк не виконав.
У зв'язку з простроченням виконання зобов'язання позивач реалізував передбачене ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України право та звернувся до відповідача з вимогою про повернення суми попередньої оплати.
Водночас матеріали справи не містять належних та допустимих доказів ані поставки товару позивачу, ані повернення відповідачем сплаченої суми попередньої оплати.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки заявлені вимоги є доведеними, обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.
Посилання апелянта на неможливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки спірні правовідносини виникли з договору поставки, а право позивача на повернення суми попередньої оплати прямо передбачене частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України.
При цьому чинність договору поставки сама по собі не позбавляє покупця права вимагати повернення попередньої оплати у разі непоставки товару у встановлений строк, оскільки зазначена норма закону передбачає альтернативне право покупця вимагати або передачі товару, або повернення сплаченої суми попередньої оплати.
Доводи апелянта про ненастання строку виконання зобов'язання також відхиляються колегією суддів, оскільки матеріалами справи підтверджується направлення позивачем відповідної вимоги, а доказів належного виконання відповідачем зобов'язання щодо поставки товару або повернення коштів суду не надано.
Щодо посилань скаржника на обставини, пов'язані із введенням воєнного стану, порушенням логістичних ланцюгів та проходженням військової служби, колегія суддів зазначає наступне.
За загальним правилом, неможливість виконати зобов'язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов?язання (частина перша статті 617 ЦК України).
Для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі статтями 617 ЦК України, 218 ГК України особа, яка порушила зобов'язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв'язок між цими обставинами і понесеними збитками (постанова Верховного Суду України від 10.06.2015 у справі № 904/6463/14 (3-216гс15)).
Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості.
Невідворотними є обставини, настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов'язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (п.38 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №912/3323/20), а не лише таким, що викликає складнощі, або є економічно невигідним.
Разом з тим, форс - мажор є окремою, самостійною обставиною, яка звільняє від відповідальності за порушення договірних зобов'язань, яка характеризується тим, що обставини форс - мажору повинні виникнути після укладення договору, неможливість виконання зобов'язання повинна бути у період існування таких обставин і такі обставини повинні бути зазначені в договорі.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами (частина 2 статті 14-1 Закону України «Про Торгово-промислові палати в Україні»).
Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 щодо застосування статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» зазначив, що:
«- ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за даних умов здійснення господарської діяльності;
- форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона яка посилається на конкретні обставини повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом;
- наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14,14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати України» шляхом видачі сертифіката».
Колегія суддів звертає увагу, що до матеріалів справи не надано сертифікату ТПП України як доказу, який би підтвердив наявність у відповідача форс-мажорних обставин, що стали причиною неможливості виконання ним зобов'язань за договором.
Відповідачем до матеріалів справи також не надано жодних інших доказів існування форс-мажорних обставин, що унеможливили виконання договірних зобов'язань.
При цьому, колегія суддів зазначає, що посилання скаржника на обставини, пов'язані із введенням воєнного стану, порушенням логістичних ланцюгів та проходженням військової служби, не спростовують наявності у відповідача обов'язку повернути отриману попередню оплату, оскільки такі обставини можуть бути підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, однак не припиняють самого зобов'язання та не звільняють сторону від обов'язку повернути грошові кошти, отримані як попередня оплата за непоставлений товар.
Разом з тим, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження існування форс-мажорних обставин саме у спірних правовідносинах, а також доказів того, що такі обставини об'єктивно унеможливили виконання ним зобов'язань за договором поставки.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, належним чином дослідив подані сторонами докази та правильно застосував норми матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 у справі № 904/3330/22 є законним та обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним і всебічним з'ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, та з наданням належної правової оцінки зібраним у справі доказам.
У справі «Руїз Торіха проти Іспанії», ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на приписи ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р.» Конвенція застосовується судами
України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, надав належну оцінку наявним доказам і правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а відтак підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення не вбачається.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 р. у справі №904/3330/22 прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Вирішення питання щодо розподілу судових витрат
Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3900,00 грн покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст.129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.02.2026 по справі № 904/3330/22 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження передбачено статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя Кошля А.О.
Суддя Демчина Т.Ю.
Суддя Кучеренко О.І.