Постанова
Іменем України
13 травня 2026 року
м. Київ
справа № 302/1799/24
провадження № 61-3588св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_11, на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року в складі судді: Пухальського С. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року (повний текст судового рішення складено 09 лютого 2026 року) в складі колегії: Джуги С. Д., Мацунича М. В., Собослоя Г. Г.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок.
Позов мотивований тим, що позивачу на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (до перенумерації у 2000 році будинок АДРЕСА_2 ) (далі - будинок АДРЕСА_1 ).
25 квітня 1991 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі судового рішення від 30 липня 2013 року. У сторін є двоє повнолітніх дочок, які на цей час проживають окремо.
Після розірвання шлюбу відповідачка залишилася проживати в будинку АДРЕСА_1 , яким користується і по сьогоднішній день, однак не бере жодної участі в утриманні будинку та прибудинкової території. Натомість позивач весь цей час проживав окремо в с. Сойми Хустського району Закарпатської області разом з іншою жінкою - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною, ОСОБА_3 , на постійне проживання у будинок АДРЕСА_1 . Оскільки будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв.м (з яких кімната площею 17,4 кв. м є прохідною та фактично використовується в якості вітальні), кухні площею 5,3 кв. м та коридору 8,4 кв. м, то позивач звернувся до відповідачки із проханням знайти собі інше житло і упродовж весни-літа 2024 року добровільно виселитися з будинку АДРЕСА_1 . Однак пройшло більше шести місяців, а відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном. Також своїми діями відповідачка обмежує позивача у можливості вселитися до будинку АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_3 , тим самим порушуючи право позивача на повагу до його приватного і сімейного життя.
У жовтні 2024 року за заявою позивача, як власника будинку АДРЕСА_1 , відповідальною особою ЦНАП Пилипецької сільської ради Хустського району Закарпатської області відповідачку було знято з реєстрації у будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 просив:
припинити право користування ОСОБА_2 житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1 ;
зобов'язати ОСОБА_2 звільнити житловий будинок АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції
Рішенням Міжгірського районного суду від 10 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що:
в обґрунтування заявленого позову позивач посилається на те, що відповідачка не є дружиною позивача, тому припинилась обставина, яка була підставою для набуття нею права користування житловим будинком, власником якого є позивач;
за змістом статті 156 ЖК члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу;
відповідачка ОСОБА_2 була дружиною позивача, вселилася та проживала у будинку за згодою позивача, як власника будинку, і на законних підставах набула права користування даним житлом, та користується ним понад 10 років. Відповідачка ОСОБА_2 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним її житлом для проживання. Тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок її житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Позивачем не доведено факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірним будинком;
пред'явлення вказаних вимог позивача до відповідачки і позбавлення її прав на житло, у даному випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідачки, порушенням її прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відпадає принципу пропорційності та легітимній меті.
Аргументи учасників справи
18 березня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року (повне судове рішення складено 09 лютого 2026 року), в якій просив:
оскаржені судові рішення скасувати;
ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі;
вирішити питання щодо судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідачка не бере жодної участі в утриманні будинку АДРЕСА_1 та прибудинкової території;
причиною звернення із вимогою про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок АДРЕСА_1 є необхідність у позивача переїхати із «цивільною» дружиною ОСОБА_3 на постійне проживання у будинок АДРЕСА_1 . Враховуючи той факт, що будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв.м, одна з яких є прохідною та фактично використовується в якості вітальні, а тому не може бути використана в якості спальної кімнати. Об'єктивно у такому невеликому житловому будинку позивач разом із ОСОБА_3 не зможуть вільно та спокійно проживати у будинку АДРЕСА_1 у присутності відповідачки
суди проігнорували доводи про те, що право відповідачки на житло не може бути реалізоване за рахунок обмеження прав позивача;
відповідачка зобов'язана була після розірвання шлюбу із позивачем вжити заходів для набуття власного житла. Бездіяльність Відповідачки щодо належної реалізації права на набуття власного житла, яку вона допускала упродовж більш ніж 11 років після розірвання шлюбу, була безпідставно та необґрунтовано виправдана судами на шкоду правам та інтересам позивача;
відповідачка не надала доказів відсутності у неї прав на інше житло, зокрема, житловий будинок своїх батьків, що розташований в с. Річка Хустського району Закарпатської області, відсутності у неї матеріальної можливості винайняти або придбати інше житло тощо. Відсутність у матеріалах справи таких доказів дало можливість судам першої та апеляційної інстанцій у оскаржуваних рішеннях зробити припущення про те, що будинок АДРЕСА_1 є єдиним житлом відповідачки;
відповідачка вселилася у будинок АДРЕСА_1 як член сім'ї позивача під час перебування із ним у шлюбі і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Позивач є власником будинку АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу у 2013 році спірні сторони спільним побутом не пов'язані, не ведуть спільного господарства та не проживають однією сім'єю, а тому право відповідачки на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу позивача як власника будинку АДРЕСА_1 на підставі частини другої статті 406 ЦК України;
у справі №447/455/17 суди встановили, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - позивачці спірний житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - відповідач вселився до цього будинку як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з позивачкою та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - позивачкою та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір'ю. Рішення Верховного Суду вмотивоване тим, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки у справі №447/455/17, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Верховний Суд визнав правомірним задоволення вимог позивача щодо виселення відповідачів із належного позивачу житла, яке для нього є єдиним у власності, у разі необхідність у використанні такого житла для власного проживання;
для позивача ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1 також є єдиним житлом, що належить йому на праві власності. Як Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною, ОСОБА_3 , на постійне проживання у будинок АДРЕСА_1 . Цей будинок є невеликий за своїми розмірами, а тому не придатний для одночасного спільного проживання позивача з ОСОБА_3 та відповідачки ОСОБА_2 . Так само як і у справі №529/201/20, ОСОБА_1 завчасно попередив відповідачку про необхідність добровільного виселення;
у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц Верховний Суд, посилаючись на норми глави 32 ЦК України та частини другої статті 406 ЦК України, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовільнив позов в частині виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення. Рішення суду мотивоване тим, що відповідачі вселилися у спірний будинок як члени сім'ї позивача - власника будинку. Доказів того, що після розірвання шлюбу за рішенням суду, вони ведуть спільне господарство, проживають однією сім'єю із власником будинку і є членами його сім'ї суду не надано. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Так, суди попередніх інстанцій, встановивши, що відповідачі користувались спірним будинком під час дії сервітуту, на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для їх виселення із приміщення, яке належить позивачу на праві власності, набутому в установленому законом порядку. За таких підстав, колегія суддів Верховного Суду вважала наявними підстави для виселення відповідачів із спірного займаного житлового приміщення з підстав, передбачених статтею 406 ЦК України.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 року:
поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 10 березня 2025 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року;
відкрито касаційне провадження у справі;
28 квітня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2026 року:
у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке підписане представником ОСОБА_5 , про продовження строку на подання відзиву відмовлено;
відзив ОСОБА_2 , який підписаний представником ОСОБА_5., на касаційну скаргу залишено без розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 14 квітня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц; від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц; від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц; від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц; від 28 вересня 2022 року у справі № 529/201/20; від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц; від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц; від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц; від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19; від 18 вересня 2019 року у справі № 826/8066/18; від 04 грудня 2019 року у справі № 826/5942/18; від 03 квітня 2020 року у справі № 580/1154/19; від 08 квітня 2021 року у справі № 640/22398/18; від 12 серпня 2021 року у справі № 819/646/18; від 26 квітня 2022 року у справі № 761/15392/19; від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц; від 30 листопада 2022 року у справі № 656/241/19-ц; у постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16; від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц; від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14; від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц; від 20 травня 2014 року у справі № 3-20гс14; від 18 травня 2016 року у справі № 3-194гс16; у справі № 6-2962цс16.
Фактичні обставини
ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був успадкований позивачем за заповітом після смерті його тітки ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 серпня 2018 року у справі № 302/1012/14-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/40313288).
25 квітня 1991 року виконкомом Річківської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , про що було складено відповідний актовий запис за № 3, в результаті чого дружина змінила прізвище з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 ».
Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30 липня 2013 року у справі № 302/512/13-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/32866053) задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання між ними шлюбу. Рішення суду набрало законної сили 10 серпня 2013 року, що визнавалося сторонами.
У будинку № НОМЕР_2 зареєстровані двоє осіб: позивач ОСОБА_1 та його донька ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 29 жовтня 2024 року.
Згідно з копією довідки від 17 січня 2025 року по особовому рахунку НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), станом на 31 грудня 2024 (помилково зазначено як 31 грудня 2025 року) відсутня заборгованість за спожиту електроенергію.
Відповідачкою надано копії квитанцій про оплату її донькою послуг за спожиту електроенергію за особовим рахунком НОМЕР_1 .
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).
Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов'язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).
Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (стаття 318 ЦК України).
Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (частина перша статті 2 ЦК України).
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).
Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодексів, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України, Великою Палатою Верховного Суду, касаційними судами (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 753/95/21 (провадження № 61-3800сво23)).
Європейський суд з прав людини вказав, що ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України. Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини. Положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті - і залишалися практично незмінними опісля - у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв'язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами (BILYAVSKA v. UKRAINE» № 84568/17, § 40, 47, ЄСПЛ від 27 березня 2025 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));
згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));
відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18));
власник житла зобов'язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права) (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));
в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного не пред'являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла». З позицій існування речових і зобов'язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов'язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2026 року в справі № 305/528/20 (провадження № 61-600св26)).
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));
залежно від способу визначення суб'єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб'єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім'ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім'ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім'ї власника житла. Особливістю суб'єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов'язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод).
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 (провадження № 61-8662св25) зроблено такі висновки:
«57. З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
58. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
59. Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін». […]
74. Суди встановили, що з 01 березня 2008 року ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням суду від 27 серпня 2021 року.
75. За договором дарування житлового будинку та договором дарування земельної ділянки від 24 листопада 2014 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1000 га кадастровий номер 3225510100:08:054:0106 по АДРЕСА_1.
76. У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 , як власником житлового будинку, та його колишньою дружиною ОСОБА_2 , яка після розірвання шлюбу з позивачем створила нову сім'ю з ОСОБА_3 , однак продовжує проживати в будинку належному позивачу - її колишньому чоловіку.
77. Вирішуючи спір, апеляційний суд правильно встановив, що ОСОБА_2 набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім'ї ОСОБА_1 під час шлюбу з ним, проте після розірвання шлюбу відповідачка втратила статус члена сім'ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника.
78. За цих обставин апеляційний суд правильно оцінив баланс конкуруючих інтересів власника будинку та його колишньої дружини, яка створила нову сім'ю з іншим чоловіком.
79. Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що суд першої інстанції помилково визнав виселення ОСОБА_2 непропорційним, посилаючись на статтю 8 Конвенції.
80. Щодо проживання неповнолітньої дочки сторін у спірному будинку, то колегія суддів враховує, що позивач не заявляв вимог про її виселення і суд не приймав відповідного рішення, а відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
81. Таким чином, ОСОБА_5 2010 року народження має право самостійно визначити місце свого проживання.
82. Позивач, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції), яке порушується відповідачем через недопуск до житлового будинку.
83. Висновок суду першої інстанції про відсутність доказів перешкод позивачу з боку ОСОБА_2 є безпідставним, оскільки суперечить матеріалам справи.
84. Небажання позивача, який вказує, що створив нову сім'ю, проживати у власному будинку із колишньою дружиною та її новим чоловіком є зрозумілим і передбачуваним.
85. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи наведені норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи ОСОБА_2 про позбавлення права користування житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши докази, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог до ОСОБА_2».
Суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що позовна вимога зобов'язати звільнити житлове приміщення, яка спрямована на відновлення становища, яке існувало до порушення прав позивача, є за змістом тотожною вимозі власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення, тому вийшов за межі позовних вимог, оскільки вимог про виселення ОСОБА_2 не заявляла (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 398/649/20 (провадження № 61-15339св20)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить йому на праві особистої власності. Після розірвання шлюбу у 2013 році колишня дружина ОСОБА_2 залишилася проживати в цьому будинку. Позивач весь цей час проживав окремо. Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною ОСОБА_3 на постійне проживання у будинок АДРЕСА_1 . Оскільки будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат, то позивач звернувся до відповідачки із проханням знайти собі інше житло і упродовж весни-літа 2024 року добровільно виселитися з будинку АДРЕСА_1 . Однак відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном. Також своїми діями відповідачка обмежує позивача у можливості вселитися до будинку АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_3 , що порушує право позивача на повагу до його приватного і сімейного життя;
при відмові у задоволенні позову суди міркували так, що ОСОБА_2 була дружиною позивача, вселилася та проживала у будинку за згодою позивача, як власника будинку і на законних підставах набула права користування даним житлом, та користується ним понад 10 років. Відповідачка ОСОБА_2 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним її житлом для проживання. Тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок її житлом в розумінні статті 8 Конвенції. Позивачем не доведено факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірним будинком. Суди вказали, що пред'явлення вказаних вимог позивача до відповідачки і позбавлення її прав на житло у цьому випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідачки, порушенням її прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відповідає принципу пропорційності та легітимній меті;
суди встановили, що ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 ;
касаційний суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах конкурують право на повагу до житла відповідачки, яка не є власницею будинку, із правом власності на нього позивача. Задоволення позову є втручанням у право на повагу до житла відповідачки, а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності позивача, повноту реалізації якого обмежує проживання у будинку його колишньої дружини. Втручання у право на повагу до житла останньої переслідує мету захисту права власності позивача. Ця мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною;
в апеляційній скарзі ОСОБА_1 акцентував увагу на тому, що причиною звернення із вимогою про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок АДРЕСА_1 є необхідність у позивача переїхати із «цивільною» дружиною ОСОБА_3 на постійне проживання у будинок АДРЕСА_3 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв. м, одна з яких є прохідною та фактично використовується в якості вітальні, а тому не може бути використана в якості спальної кімнати. Об'єктивно у такому невеликому житловому будинку позивач разом із ОСОБА_3 не зможуть вільно та спокійно проживати у будинку АДРЕСА_1 у присутності відповідачки. Позивач є власником будинку АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу у 2013 році спірні сторони спільним побутом не пов'язані, не ведуть спільного господарства та не проживають однією сім'єю, а тому право відповідачки на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу позивача як власника будинку АДРЕСА_1 на підставі частини другої статті 406 ЦК України (а. с. НОМЕР_2-120);
апеляційний суд не звернув уваги, що позови про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та про зобов'язання звільнити будинок є видом негаторного позову, метою якого є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном; законність визнання колишнього члена сім'ї власника нерухомого майна таким, що втратив право користування житлом, що по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання;
апеляційний суд не надав оцінки вимогам позивача про припинення права користування житловим будинком та зобов'язання його звільнити на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті захисту права власності у світлі статті 8 Конвенції. Апеляційний суд не з'ясував: чи припинення права користування відповідачкою житловим будинком та зобов'язання його звільнити відповідає такій меті, з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається з двох житлових кімнат, відповідачка набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім'ї позивача, проте після розірвання шлюбу у 2013 року перестала бути членом сім'ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника; чи не відбудеться покладення на позивача «надмірного тягаря» незважаючи на його безспірне право власності, без будь-якої спроби встановити баланс між відповідними інтересами та чи не відбувається покладення на власника індивідуального та надмірного тягаря, який порушує справедливий баланс. Тому апеляційний суд не надав оцінки конкуруючим інтересам власника будинку, який створив нову сім'ю із «цивільною дружиною», та його колишньої дружини.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_11, задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Закарпатського апеляційного суду від 29 січня 2026 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко