18 березня 2026 року м. ТернопільСправа № 921/691/25
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Боровця Я.Я.
за участю секретаря судового засідання Шевчук К.О.
Розглянув справу у порядку загального позовного провадження
за позовом Фізичної особи - підприємця Сємікіна Олександра Анатолійовича, АДРЕСА_1
до відповідача Петляра Василя Степановича, АДРЕСА_2
про стягнення штрафу у розмірі 332 000,00 грн.
За участю учасників судового процесу:
від позивача: Перевощикова Т.М. - адвокат (участь в режимі відеоконференції).
Судові процедури
Судом роз'яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.
Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 Господарського процесуального кодексу України.
Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених статтями 35-37 Господарського процесуального кодексу України не надходило.
Суть справи.
Фізична особа - підприємець Сємікін Олександр Анатолійович звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення штрафу у розмірі 332 000,00 грн.
Відкриття провадження у справі.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2025, для розгляду справи №921/691/25 визначено суддю Боровця Я.Я.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 25.11.2025 відкрито провадження у справі №921/691/25 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 18.12.2025.
Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.
Підготовче провадження.
Підготовче засідання вперше призначено на 18.12.2025.
Протокольними ухвалами від 18.12.2025 та від 13.01.2026 підготовче засідання відкладено відповідно на 13.01.2026 та на 29.01.2026.
Ухвалою суду від 13.01.2026 продовжено строк підготовчого провадження у справі №921/691/25 на 30 днів.
У підготовчих засіданнях 29.01.2026 та 11.02.2026 оголошено перерву відповідно до 11.02.2026 та до 18.02.2026, про що зазначено у протоколах судових засідань.
Ухвалою суду від 18.02.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/691/25 до судового розгляду по суті на 03.03.2026.
Розгляд справи по суті.
У судовому засіданні - 03.03.2026 розпочато розгляд справи по суті.
При розгляді справи по суті, суд з'ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, його вступне та заключне слово.
У судовому засіданні 03.03.2026, суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення у справі №921/691/25 та оголошено перерву до 10.03.2026, про що зазначено у протоколі судового засідання.
Ухвалою суду від 10.03.2026 продовжено строк для проголошення судового рішення у справі №921/691/25 до 18.03.2026. Призначено дату для проголошення судового рішення на 18.03.2026.
У судовому засіданні 18.03.2026 суд оголосив скорочене рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.
Інші процесуальні дії.
Ухвалою суду від 05.12.2025 заяву представниці ФОП Сємікіна Олександра Анатоліївна - адвоката Перевощикової Тетяни Миколаївни про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.
Ухвалою суду від 19.12.2025 заяву задоволено. Внесено дані РНОКПП НОМЕР_1 Ленька Руслана Івановича до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи №921/691/25 в підсистемі "Електронний суд", в якості представника відповідача - Петляра Василя Степановича. Надано представнику відповідача Петляра Василя Степановича - адвокату Леньку Руслану Івановичу доступ до електронної справи №921/691/25 в підсистемі "Електронний суд".
Ухвалою суду від 29.01.2026 клопотання представника відповідача - адвоката Ленько Р.І. про витребування доказів/оригіналів документів, задоволено. Витребувано у позивача оригінали документів, а саме: договір №240 від 20.06.2025, Додаток №1 "Специфікація" до договору №240 від 20.06.2025, Додаток №2 "Місце та обсяг поставки товару" до договору №240 від 20.06.2025 та Заявку №95 від 30.06.2025 на поставку товару за договором №240 від 20.06.2025 (долучені до позовної заяви).
Аргументи сторін
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушено умови Договору поставки №240 від 20.06.2025 в частині виконання зобов'язань з поставки товару, внаслідок чого позивачем нараховано штраф у розмірі 332 000,00 грн.
В якості правових підстав позову позивач зазначає зокрема статті Цивільного кодексу України.
Представник позивача в судове засідання з"явився, підтримав позов та просить задоволити повністю.
Заперечення відповідача.
Відповідач явку свого представника в судове засідання не забезпечив, однак надіслав відзив (вх. № 84 від 06.01.2026), зі змісту якого вбачається, що заперечує щодо позову з підстав, викладених в ньому. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідь на відзив.
09.01.2026 (документ сформований в системі "Електронний суд") позивачем надіслано відповідь на відзив (вх. №225 від 12.01.2026), відповідно до статті 166 ГПК України, згідно якої доводи відповідача вважає безпідставними.
Фактичні обставини, встановлені судом.
20.06.2025 між Фізичною особою - підприємцем Сємікіним Олександром Анатолійовичем (Покупець/позивач) та Фізичною особою - підприємцем Петлярем Василем Степановичем (Постачальник/відповідач) укладено договір №240,відповідно до умов якого, Постачальник зобов"язується поставити товар, дрова твердих порід (бук) з наступними характеристиками: по довжині - до 100 см, по товщині (діаметр) - від 12 см, вологість - до 30%, без зовнішньої гнилі, очищені від сучків (Товар), а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити вартість Товару (п.1.1. Договору).
Пунктами 1.2. та 1.3. Договору визначено кількість товару: 830 м.куб, що є предметом договору, може бути зменшена в залежності від потреб Покупця.
Згідно п. 2.1. Договору, загальна вартість цього договору становить 1 660 000,00 грн (один мільйон шістсот шістдесят тисяч грн 00 коп.), ПДВ не передбачено.
Оплата за Товар здійснюється шляхом попередньої оплати його партії (відповідно до Заявки Покупця на підставі рахунку, наданого Постачальником) до моменту відвантаження Товару Постачальником. Датою отримання Товару вважається дата його фактичної передачі та підписання видаткових накладних (п. 2.2. Договору).
Відповідно до пункту 2.3. Договору, розрахунок проводиться шляхом безготівкових розрахунків на підставі виставленого рахунку Постачальником.
Строк поставки товару: 50% товару поставляється до 15 серпня 2025 року, 50% до 30 вересня 2025 року, за погодженим графіком, відповідно до Заявок Покупця (п. 3.1. Договору).
Згідно п. 3.2. Договору, поставка здійснюється на підставі попередньої заяви Покупця (яка направляється на електронну адресу Постачальника, що зазначена у цьому Договорі) протягом 2 (двох) календарних днів з моменту надсилання заявки.
Товар вважається переданим Постачальником і прийнятим Покупцем по кількості і якості з моменту фактичного отримання Товару згідно умов Договору (п. 3.4. Договору).
Сторони домовились зокрема, Покупець зобов'язаний своєчасно здійснювати оплату за поставлений належної якості Товар, відповідно до умов даного Договору. В свою чергу, Постачальник зобов'язується поставляти Покупцю Товар, в строк та на умовах, передбачених даним Договором. Оформити та надати Покупцю разом з Товаром відповідні накладні на Товар та інші належним чином оформлені документи, передбачені вимогами чинного законодавства та даним Договором ( пп. 4.1.1. п.4.1 Договору та пп.4.3.1. та 4.3.3 п. 4.3 Договору).
Відповідно до п.5.7. Договору, у разі односторонньої відмови Постачальника від виконання своїх обов'язків за Договором, Постачальник сплачує Покупцю штраф у розмірі 20% суми Договору.
Цей Договір набирає чинності з дня його підписання та діє до 31.12.2025, а у частині розрахунків - до повного виконання Сторонами взятих на себе зобов"язань за цим Договором (п. 9.1. Договору).
20.06.2025 між сторонами підписано Додаток №1 до Договору №240 - Специфікацію, якою визначено товар - дрова твердих порід (бук) в кількості 830 м.куб. на загальну вартість 1 660 000,00 грн.
А також, сторонами підписано Додаток № 2 до Договору №240 - Місце та обсяг поставки товару, в зазначені адреси навчальних закладів, об'єми та строки поставки товару.
Вказані Договір та Додатки №1 та №2 підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені відтисками печаток.
Як зазначає позивач, на виконання умов договору ФОП Петляр Василь Степанович виставив рахунок на оплату №14 від 26.06.2025 на суму 160 000,00 грн.
В свою чергу, ФОП Сємікіним Олександром Анатолійовичем здійснено перерахування коштів на суму 140 000,00 грн, в якості оплати за дрова твердих порід (бук) згідно рахунку на оплату №14 від 26.06.2025, про що свідчить платіжна інструкція №56 від 26.06.2025 на суму 140 000,00 грн
Крім цього, 30.06.2025 позивач ФОП Сємікін Олександр Анатолійович звернувся до ФОП Петляра Василя Степановича із заявкою на поставку товару за договором № 240 від 20.06.2025.
Однак, ФОП Петляр Василь Степанович перерахував ФОП Сємікіну Олександру Анатолійовичу кошти в сумі 140 000,00 грн, з призначенням платежу - повернення коштів в зв'язку з розірванням договору, про що свідчить платіжна інструкція № 42 від 30.06.2025.
Як стверджує позивач, що відповідач порушив умови договору щодо поставки товару, внаслідок чого у відповідача перед позивачем виникло зобов'язання із сплати штрафу у розмірі 332 000,00 грн, нарахований на підставі п.5.7 Договору.
Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв"язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Зміст спірних правовідносин, які склались між сторонами.
Визначаючи правову природу спірних правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачем, виходячи з аналізу положень Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з укладенням Договору №240 від 20.06.2025, який за правовою природою є договором поставки та які підпадають під правове регулювання глави 54 Цивільного кодексу України.
Суд врахував, що з 28.08.2025 втратив чинність Господарський кодекс України, згідно ст. 17 Закону України № 4196-IX "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб", який визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб, але на час виникнення правовідносин та звернення позивача з позовом у березні 2025 році був чинний.
Норми права, застосовані при вирішенні спору та мотиви, з яких виходив суд при ухваленні рішення.
Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за частиною 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).
З огляду на положення частини 1 статті 20 ГПК України, а також статей 4 і 45 ГПК України, для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.
Правова позиція наведена в пункт 4.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, іншими актами цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
03.11.2025 Петляр Василь Степанович припинив свою підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець на підставі власного рішення, про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зроблено відповідний запис за №2006460060004038737.
Проте, 20.06.2025 між сторонами було укладено Договір №240, на момент укладення правочину Петляр Василь Степанович володів статусом фізичної особи - підприємця.
Таким чином, на підставі зазначеного договору між сторонами виникли та існували господарські відносини.
Положеннями статті 51 Цивільного кодексу України визначено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном .
Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18 та від 13.02.2019 у справі №910/8729/180.
У постанові Великої Палати Верховного суду від 04.03.2020 у справі №299/451/19 зазначено, що фізичні особи, які на час пред'явлення до них позову не є підприємцями, можуть бути відповідачами в господарському суді. Припинення підприємницької діяльності однієї із сторін до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, але лише в тому випадку,якщо спірні правовідносини виникли за наслідком її господарської діяльності.
Таким чином, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи - підприємця не припиняються.
Тому, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Отже, позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору.
Всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Тобто, право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (частина 1 статті 173 Господарського кодексу України).
У відповідності до вимог статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Статтею 175 Господарського кодексу України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
До виконання господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (стаття 193 Господарського кодексу України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не потребують інших факторів.
У відповідності до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Отже правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.
Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, передбачено статтею 205 Цивільного кодексу України.
Із змісту частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України випливає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Взаємовідносини сторін виникли на підставі Договору №240 від 20.06.2025, який за правовою природою є договором поставки.
Вказаний договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Предметом доказування у даній справі є обставини, пов'язані з укладенням договору поставки, строк дії договору, умови продажу, факт поставки, загальна вартість поставленого товару, настання строку його оплати та наявність часткової чи повної оплати.
Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Аналогічне положення містить стаття 265 Господарського кодексу України.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
В свою чергу, згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як слідує з матеріалів справи, 20.06.2025 між Фізичною особою - підприємцем Сємікіним Олександром Анатолійовичем (Покупець/позивач) та Фізичною особою - підприємцем Петлярем Василем Степановичем (Постачальник/відповідач) укладено договір №240, відповідно до умов якого, Постачальник зобов"язується поставити товар, дрова твердих порід (бук) з наступними характеристиками: по довжині - до 100 см, по товщині (діаметр) - від 12 см, вологість - до 30%, без зовнішньої гнилі, очищені від сучків (Товар), а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити вартість Товару (п.1.1. Договору).
Відповідно до положень статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.
Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. Аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/631/19).
Оплата за Товар здійснюється шляхом попередньої оплати його партії (відповідно до Заявки Покупця на підставі рахунку, наданого Постачальником) до моменту відвантаження Товару Постачальником. Датою отримання Товару вважається дата його фактичної передачі та підписання видаткових накладних (п. 2.2. Договору).
Відповідно до пунктів 2.3. та 2.4. Договору, розрахунок проводиться шляхом безготівкових розрахунків на підставі виставленого рахунку Постачальником. У вартість ціни Товару включається доставка та розвантаження Товару.
Умовами укладеного між сторонами Договору погоджено право Покупця здійснити попередню оплату за товар.
Відповідно до статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання (частина перша).
При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону (частина друга).
У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право, зокрема, відмовитися від виконання свого обов'язку частково або в повному обсязі (частина третя).
Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок (частина четверта).
На виконання умов Договору, відповідачем виставлено рахунок на оплату №14 від 26.06.2025 на суму 160 000,00 грн.
Проте, позивачем здійснено перерахування коштів тільки на суму 140 000,00 грн в якості попередньої оплати за товар, що підтверджується платіжною інструкцією №56 від 26.06.2026 з призначенням платежу: оплата за дрова твердих порід (бук) згідно рахунку на оплату №14 від 26.06.20525.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.ст. 525, 526 ЦК України).
Аналогічне положення містить стаття 193 Господарського кодексу України.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Приписи статті 693 Цивільного кодексу України передбачають можливість покупцю самостійно обирати, чи вимагати передати оплачуваний товар, чи повертати суму попередньої оплати.
Зі змісту частини третьої статті 693 Цивільного кодексу України слідує, що покупець має право вимагати передання саме оплаченого товару.
Однак у разі, коли попередня оплата була повернута продавцем і покупець не вжив жодних дій щодо її повторного перерахування на рахунок продавця, відсутні підстави вважати такий товар оплаченим.
У такому випадку у продавця фактично відсутнє зобов'язання з передачі товару, а дії покупця щодо прийняття повернутої попередньої оплати вказують на відсутність зацікавленості у подальшому виконанні договору.
Підстави припинення зобов'язання передбачені ст.ст. 202 - 205 ГК України, ст.ст.599 - 601, 604 - 609 ЦК України, зокрема за ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
30.06.2025 після повернення суми попередньої оплати (з вказівною в платіжному документі призначення платежу: "повернення коштів в зв"язку з розірванням договору ") поведінка покупця не повною мірою відповідала принципу добросовісності. Зокрема, покупець тривалий час не заперечував проти повернення передоплати й припинення зобов'язань, не вимагав поставки товару, не заявляв про готовність повторно внести передбачену договором попередню оплату тощо, створивши цим об'єктивні підстави для продавця вважати, що повернення передоплати і достатньо явно висловлена останнім позиція щодо припинення зобов'язань були прийняті покупцем. І лише через чотири місяців і 19 днів покупець подав цей позов з вимогою стягнення штрафу.
Верховний Суд (як Велика Палата, так і касаційні суди - цивільний, господарський і адміністративний) у своїх численних рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що однією з основних засад цивільного законодавства є добросовісність, а дії учасників цивільних (господарських) правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. У зв'язку із цим Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується принципу venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), який базується на давньоримській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Основою цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Подібний підхід узгоджується також із правовими концепціями, яких дотримуються вищі суди інших демократичних держав із розвинутою ринковою економікою. Зокрема, у країнах загального права діє доктрина estoppel, відповідно до якої сторона не може посилатися на право або вимогу, якщо її попередня поведінка створила в іншої сторони обґрунтоване уявлення про відмову від такого права або про інший правовий стан, і ця інша сторона діяла, покладаючись на таку поведінку. У німецькому праві споріднені висновки випливають із принципу добросовісності (Treu und Glauben) та доктрини Verwirkung, згідно з якою право не підлягає судовому захисту, якщо управнена сторона протягом тривалого часу не здійснювала його, створивши тим самим у зобов'язаної сторони обґрунтоване переконання, що таке право більше не буде реалізоване. Аналогічний зміст має іспанська doctrina de los actos propios, яка виключає можливість діяти всупереч власній попередній поведінці, а також французький принцип loyaute contractuelle, що вимагає від сторін послідовної, чесної та передбачуваної поведінки під час здійснення договірних прав і обов'язків (при цьому Касаційний суд Франції прямо застосовує принцип nul ne peut se contredire au detriment d'autrui - ніхто не може суперечити собі на шкоду іншому). Таким чином, висновок про те, що сторона не може після тривалого прийняття певного правового стану посилатися на протилежну правову позицію, відповідає загальновизнаному в сучасному приватному праві стандарту добросовісності та правової визначеності.
За змістом частини другої статті 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Хоча в цій нормі буквально сказано про право покупця «вимагати…», по суті тут йдеться про те, що саме від волі покупця, а не продавця залежить вибір між двома опціями - продовженням взаємних договірних зобов'язань, що передбачає зобов'язання продавця передати товар, а покупця здійснити повну оплату, або припиненням цих зобов'язань після повернення суми попередньої оплати. У цьому сенсі повернення суми попередньої оплати, здійснене з ініціативи продавця, але прийняте покупцем без заперечень, є рівнозначним поверненню такої суми за прямою вимогою покупця, оскільки так само відображає волю останнього щодо подальшої долі взаємних договірних зобов'язань, та має наслідком припинення зобов'язання за домовленістю сторін (частина перша статті 604 ЦК України). Ця ситуація відрізняється від повернення суми попередньої оплати з ініціативи продавця, проти чого покупець заперечив до, під час або невідкладно після такого повернення, наполягаючи на виконанні продавцем зобов'язання щодо передачі товару, - у такому разі зобов'язання сторін не припиняються та мають бути виконані належним чином (частина перша статті 525, частина перша статті 599, частина перша статті 629 ЦК України).
Таким чином, на підставі телеологічного, функціонального й системного тлумачення положень пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 693 і частини першої статті 604 ЦК України суд доходить висновку, що у цій справі мало місце припинення зобов'язань за домовленістю сторін, адже покупець своїми конклюдентними діями (тривалою відсутністю заперечень і чітко висловленої вимоги щодо передачі товару) продемонстрував прийняття повернутої продавцем передоплати.
Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновок суду.
Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.
Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.
Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".
При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.
Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Суд наголошує, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Судові витрати.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).
Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Щодо судового збору у розмірі 3 984,00 грн.
Як передбачено частиною 3 статті 4 Закону України "Про судовий збір", при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Суд звертає увагу на те, що позовна заява подана за допомогою підсистеми "Електронний суд".
Зважаючи на це, при зверненні до суду із позовом позивач сплатив судовий збір у розмірі 3 984,00 грн.
Вказана сума визначена з урахуванням коефіцієнту пониження розміру ставки судового збору (332 000,00 х 1,5% х 0,8).
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Факт зарахування сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом судового збору в сумі 3 984,00 грн до спеціального фонду державного бюджету України підтверджується Випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України, сформованою Господарським судом Тернопільської області.
У силу приписів статті 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 3 984,00 грн покладається на позивача.
Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -
1. У задоволенні позовних вимог, відмовити.
2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 3 984,00 грн покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256-257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Примірник рішення надіслати сторонам у справі до електронного кабінету в електронній формі із застосуванням ЄСІТС в порядку, визначеному ГПК України.
Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Повне рішення підписано "14" травня 2026 року.
Суддя Я.Я. Боровець