печерський районний суд міста києва
Справа № 757/5346/25-ц
пр. 2-3127/26
22 квітня 2026 року Печерський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
при секретарі - Романенко Д.С.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
У лютому 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що в зв'язку з неналежним виконання відповідачем своїх зобов'язань за кредитними договорами щодо повернення кредиту, сплаті процентів за користування кредитом за відповідачем наявна заборгованість на загальну суму 58 469,53 грн., яку позивач просить стягнути в примусовому порядку.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 10.02.2025 року справу прийнято до провадження та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
21.04.2026 до суду надійшла відповідь представника ОСОБА_1 на позовну заяву, в якій представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог, вказуючи на їх безпідставність та необґрунтованість, розгляд справи просив провести у його відсутність.
Представник позивача у прохальній частині позову просив провести розгляд справи без його участі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про місце і час судового розгляду повідомлений належним чином.
Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.
Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Мотивуючи позовні вимоги позивач вказує, що 24.03.2024 між ТОВ «Мілоан» та відповідачем укладено кредитний договір №8188043.
30.07.2024 між ТОВ «Мілоан» та позивачем укладено Договір факторингу №30072024/2. Враховуючи зазначене, позивач стверджує, що став новим кредитором (фактором) та отримав право вимоги до Відповідача за Кредитним договором 1.
Позивач вважає, що станом на день подання позовної заяви, загальна сума заборгованості Відповідача за Кредитним договором 1 складає 22 150 грн, з яких 5000 грн - заборгованість за основною сумою боргу (тілом кредиту), 15072,50 грн - заборгованість за відсотками, 1150 грн - заборгованість за комісією за надання кредиту, 927,50 грн - заборгованість за неустойкою (штраф, пеня).
Окрім цього, позивач вказує, що 07.02.2024 між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ»» та відповідачем укладено кредитний договір №79518683.
14.06.2021 між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ»» та Позивачем укладено Договір факторингу №14/06/21. Враховуючи зазначене, позивач стверджує, що став новим кредитором (фактором) та отримав право вимоги до відповідача за кредитним договором.
Позивач вважає, що станом на день подання позовної заяви, загальна сума заборгованості відповідача за кредитним договором складає 26 074,53 грн, з яких 5715,50 грн - заборгованість за основною сумою боргу (тілом кредиту), 20 359,03 грн - заборгованість за відсотками.
Також, у своєму позові позивач вказує, що 15.02.2024 між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ»» та відповідачем укладено кредитний договір № 2438184.
14.06.2021 між ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ»» та позивачем укладено Договір факторингу №14/06/21. Враховуючи зазначене, позивач стверджує, що став новим кредитором (фактором) та отримав право вимоги до відповідача за кредитним договором.
Позивач вважає, що станом на день подання позовної заяви, загальна сума заборгованості відповідача за кредитним договором 2 складає 10425 грн, з яких 3000 грн - заборгованість за основною сумою боргу (тілом кредиту), 7425 грн - заборгованість за відсотками.
Положеннями ч. 3 ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто, практично у всіх справах, саме на сторони, особливо на позивача як ініціатора судового спору, покладається обов'язок довести ті обставини, на які він посилається. Одним із основних принципів доказування в цивільному процесу є принцип «affirmanti incumbit probatio» (хто стверджує той і доводить).
Виходячи з правової позиції, висловленої Верховним Судом у своїй постанові від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 згідно з принципом змагальності саме позивач має довести, коли було укладено договір, а перекладення цього обов'язку на відповідача нівелює застосування принципу змагальності (https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/831607/https://reyestr.court.gov.ua/Review/85211537)
Таким чином, саме на позивача покладається основний тягар доказування його тверджень та вимог.
Проте, стороною позивача не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про укладення між відповідачем та первісними кредитодавцями кредитних договорів та виникнення між ними будь-яких правовідносин.
Згідно ст. 1046, ч. 2 ст. 1054 ЦК України, кредитний договір є укладеним з моменту передання грошей, якщо інше не випливає із суті кредитного договору.
За положеннями п. 6.1. Кредитного договору №8188043, цей Кредитний договір укладається в електронній формі в Особистому кабінеті Позичальника, що створений він формаційно-комунікаційній системі Товариства.
У відповідності до п. 6.2. Кредитного договору №8188043, на Договір накладається електронний підпис уповноваженого працівника Кредитодавця з кваліфікованою електронною позначкою часу, що визначає дату та час укладення Договору.
Згідно п. 22 Кредитного договору №79518683, позикодавець на виконання вимог Постанови НБУ додатково накладає кваліфікований електронний підпис уповноваженого працівника Позикодавця із кваліфікованою позначкою часу, після чого його умови вважаються прийнятними, а Договір є укладеним»
Відповідно до п. 21 Кредитного договору № 2438184, цей договір укладено шляхом обміну електронними повідомленнями, з використанням інформаційно-комунікаційної системи, із застосуванням електронного підпису Позикодавця та електронного підпису одноразовим ідентифікатором Позичальника згідно Закону України «Про електронну комерцію» та із додатковим накладенням кваліфікованого електронного підпису уповноваженого працівника Позикодавця із кваліфікованою позначкою часу.
Згідно норм ч. 1 ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
За положеннями ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ч. 2 ст. 1055 ЦК України, кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним»
З наведених норм права вбачається те, що Кредитні договори мають обов'язкову письмову форму, а отже мають бути підписаний обома Сторонами. При цьому з боку Кредитодавця Кредитні договори 1-3 мають бути підписані за допомогою кваліфікованого електронного підпису.
Суд звертає увагу на те, що перевірка Кредитних договорів 1-3 на наявність електронного підпису Кредитодавця з кваліфікованою електронною позначкою часу за допомогою державних сервісів «Центральний засвідчувальний орган» (https://czo.gov.ua/verify) та «Дія» (https://ca.diia.gov.ua/verify) неможлива, оскільки Позивачем були надані сканкопії роздруківок електронних документів. Одночасно, Позивачем не надано протоколу створення та перевірки кваліфікованого електронного підпису, яким Кредитний договір мав бути підписаний з боку Кредитодавця. Отже, факт підписання даної угоди самим Кредитодавцем не є доведеним Позивачем.
При цьому, слід зазначити, що Кредитодавцем за Кредитним договором є не позивач, а інша юридична особа, а тому твердження позивача про укладення Кредитного договору шляхом його підписання Кредитодавцем (ТОВ «Мілоан» та ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ») за допомогою кваліфікованого електронного підпису викликають обґрунтовані сумніви.
Водночас позивач не надав із позовом жодного доказу, що саме відповідач підписав Кредитні договори за допомогою одноразового ідентифікатора для чого здійснив наступні дії, зокрема (але не виключно):
1. Зареєструвався в інформаційно-телекомунікаційній системі (ІТС) Кредитодавців;
2. Створив в таких системах особисті кабінети;
3. Отримав Пропозиції (оферти) та ознайомився із ними;
4. Отримав електронні повідомлення від кредитодавців із одноразовим ідентифікатором;
5. Ввів одноразові ідентифікатори в інформаційно-телекомунікаційних системах (сайтах) кредитодавців;
6. Використав одноразові ідентифікатори для підписання (укладення) Кредитних договорів.
Зокрема, в п.8 Кредитних договорів №79518683, № 2438184 (на який посилається Позивач) вказано 9 телефонних номерів Клієнта (позичальника).
Проте, позивач не надав жодного доказу надсилання відповідачу на його телефонний номер одноразового ідентифікатора. Більше того, позивач не вказує, на якій телефонний номер з трьох було надіслано даний одноразовий ідентифікатор і яким чином: SMS-повідомлення, Viber, Telegram, WhatsApp тощо. Також, відсутні докази того, що власне Відповідач, а не інша особа, отримав такий ідентифікатор та скористався ним на сайті кредитодавця.
Так, відповідно до висновку Верховного Суду, що викладена ним в постанові від 29.05.2024 у справі №545/1750/21 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/119419648), матеріали справи не містять доказів того, що саме позивач будь-яким способом застосував ідентифікатор електронного підпису, так і факту отримання саме ОСОБА_1 цього одноразового ідентифікатора, а також у справі відсутні докази реєстрації саме позивача у інформаційно-телекомунікаційній системі відповідачів, відсутні докази отримання саме позивачем коштів згідно з оспорюваними кредитними договорами, тому наявні достатні праві підстави для судового захисту прав та інтересів останнього.
Таким чином, Верховний Суд підкреслює, що для встановлення факту вчинення електронного кредитного правочину матеріали справи мають містити докази застосування саме відповідачем ідентифікатора електронного підпису та реєстрації саме відповідача у інформаційно-телекомунікаційній системі кредитодавця.
Проте, позивач (ТОВ «ФК «ЄАПБ») не надає із позовом жодних доказів ідентифікації відповідача у інформаційно-телекомунікаційній системі Кредитодавців при вході в особистий кабінет, отримання одноразового ідентифікатора та його використання для підписання оспорюваних кредитних правочинів.
Відповідно до позиції Верховного Суду, що викладена в Постанові від 23.05.2022 у справі №393/126/20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/104580342), ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його
Згідно положень п. 1.1. Кредитного договору №8188043, кредитодавець зобов'язується... надати Позичальнику грошові кошти (фінансовий кредит).
У відповідності до п. 1 Кредитного договору №79518683, за цим Договором Позикодавець зобов'язується передати Позичальнику у власність грошові кошти.
Пункт 1.1. Кредитного договору № 2438184 містить аналогічні положення.
Виходячи із наведеного саме на первісних Кредитодавців, а не на будь-які інші суб'єкти господарювання покладено обов'язок із передання грошових коштів в кредит.
Проте, даний факт за Кредитним договором №8188043 не доведено належними та допустимими доказами, а за Кредитними договорами №79518683, № 2438184 взагалі відсутні будь-які докази на підтвердження такого передання.
На підтвердження факту передання грошових коштів за Кредитним договором №8188043 до позовної заяви долучено копію платіжного доручення від 24.03.2024 № 126416441, до якого суд відносить критично, будь-яка банківська установа не могла виконати дане доручення, оскільки існування такого виду документу не передбачене чинним законодавством, яке регулює безготівкові розрахунки в Україні, що узгоджується з Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління НБУ від 21.01.2004, яка втратила чинність 27.05.2022.
Відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого Постановою Правління НБУ від 11.09.2017 №89, не існує ніяких «карткових рахунків». Відповідно до цього Плану кошти фізичних осіб зберігаються в банках України на рахунках Групи 262, а нумерація таких рахунків починається з 262 (рядки 464-470 за порядком в Плані рахунків).
У Платіжному дорученні від 24.03.2024 № 126416441в полі «КРЕДИТ рах. №» вказано « НОМЕР_1 ». Однак це не номер банківського рахунку, на який перераховуються кошти, а номер банківської платіжної картки. Більше того, даний номер не є повним, оскільки символом «*» замінено 6 цифр, тобто це цифри в діапазоні від 000 000 до 999 999, тобто 1 млн (!) цифр. Таким чином, за вказаним номером можуть одночасно існувати 1 млн банківських платіжних карток.
Позивач не вказує, на чиє ім'я була емітована вказана картка, яким банком та який її строк дії.
Також, відповідно до Додатку 9 до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою НБУ від 21.01.2004 №22 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 06.11.2019 №127) (пункт 2.1 глави 2), якою врегульовано форму платіжного доручення, порядок його надсилання та виконання, у полі 17 «Рахунок отримувача»: «Зазначається номер рахунку отримувача в банку.»
Однак, номер банківського рахунку та номер банківської платіжної картки не є тотожними поняттями (полями, цифрами) за означенням.
Також, копія вказаного платіжного доручення не може вважатися належним доказом надання кредиту на підставі договору, оскільки вона не відповідає за формою та змістом вимогам, установленим постановою Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» у відповідній редакції. Надана позивачем копія платіжного доручення не містить відмітки банку або іншої уповноваженої установи про проведення платежу (інформації про його виконання).
В матеріалах справи відсутні докази, що рахунок, на який згідно вказаного платіжного доручення здійснювалося перерахування коштів, належить саме відповідачу.
Щодо відсутності доказів на підтвердження передання грошових кошітв за Кредитними договорами №79518683 та № 2438184 , слід зазначити насупне.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положеннями закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Такими доказами можуть бути, зокрема, платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо. Таким чином, з наведених норм законодавства вбачається, що доказом надання кредитодавцем позичальнику кредитних коштів є, саме первинні документи, вимоги до яких встановлені Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
При цьому, у разі заміни первісного кредитора у зобов'язанні, останній повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для 'їх здійснення, в тому числі і первинні документи, що підтверджують факт виконання свого обов'язку перед позичальником, тобто факт надання коштів у кредит.
Однак, матеріали даної справи не містять первинних документів, оформлених відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», які підтверджують наявність заборгованості відповідача за кредитними договорами.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано доказів на підтвердження зарахування кредитних коштів на банківські рахунки
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Посилання позивача на платіжне доручення, як на підставу задоволення позовних вимог є необґрунтованим, оскільки такі доручення є внутрішніми документами фінансових установ та не містять відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи передавалися в дійсності кошти позичальнику в кредит.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 13 травня 2020 року у справі № 219/1704/17.
За вказаних підстав, суд приходить до висновку, що позивачем не надано жодних первинних бухгалтерських документів на підтвердження переказу коштів на рахунок відповідача на підставі Кредитного договору 6, а також документів, які б надавали можливість ідентифікувати належність відповідних рахунків відповідачу.
З огляду на недоведеність факту надання кредиту, вимога про його повернення, як і нарахування на таку суму відсотків та комісій, не може вважатися обґрунтованою.
Оскільки законодавство чітко встановлює перелік документів, на підставі яких здійснюється переказ і видача коштів з рахунків, то за відсутності таких доказів позовні вимоги є недоведеними, що унеможливлює стягнення будь-яких коштів, так як суд не може ґрунтувати своє рішення на припущеннях.
В свою чергу у позові не вказано, на підставі яких первинних фінансових документів Кредитодавцями були перераховані грошові кошти на виконання Кредитних договорів на банківський рахунок Відповідача, а Відповідач отримав такі кошти в користування на споживчі цілі.
Так, відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, змінуабоприпиненняцивільнихправ та обов'язків.»
Згідно із ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Отже, договір є виявленням волі сторін, а не засвідченим фактом використання прав та виконання обов'язків.
Єдиними письмовими доказами, що можуть доводити отримання грошових коштів та наявність заборгованості, є оригінали первинних фінансово-господарських документів. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у своїй Постанові від 30.01.2018 по справі №25-05/202261/16891/15-ц (провадження №61-517св18, http://reyestr.court.gov.ua/Review/72348791).
Отже, Позивачем не доведено надання коштів в кредит за кредитними договорами та наявність кредитної заборгованості Відповідача.
Окрім цього, позивачем не надано доказів на підтвердження належного розрахунку заборгованості за Кредитними договорами №79518683 та № 2438184.
Так, в якості розрахунків заборгованості за Кредитними договорами №79518683 та № 2438184 позивачем надано разом із позовом розрахунки заборгованості без дати та номеру за період з 19.08.2024 по 31.12.2024.
Проте, такі Розрахунки не можна вважати належними, достовірними та достатніми, оскільки останні не містять в собі розрахунків заборгованості з дати укладення Кредитних договорів №79518683 та № 2438184 по дату відступлення права вимоги за ним на підставі Договору факторингу.
Зокрема, але не виключно, позивач не вказує за ці відсутні часові проміжки: періоди нарахувань відсотків на тіло кредиту; розміри тіла кредиту у такі періоди; розмір нарахованих відсотків у такі періоди; сплату відповідачем за кредитом (тілом та відсотками) у ці періоди.
Крім того, дані розрахунки, як докази у справі, створені та підписані представником позивача, оскільки на даних документах міститься лише його підпис.
Надані позивачем розрахунки заборгованості за кредитними договорами не є доказами наявності або відсутності договірних зобов'язань між сторонами, оскільки він є доповненням до позовної заяви із зазначенням обрахунку позивачем позовних вимог майнового характеру та має інформаційний характер, а також не відповідає вимогам, яким має відповідати доказ здійснення фінансово-господарської операції документ про здійснення операції з використанням електронних платіжних засобів.
Крім того, із наданих розрахунків не вбачається за можливе перевірити правильність нарахувань відповідних сум. Ніяких роз'яснень та доказів щодо принципу складення даних розрахунків матеріали справи не містять, а відтак не можуть бути належним та допустимим доказом у справі.
Також, з наданих суду доказів неможливо встановити, у якому обсязі передано право вимоги до відповідача за договорами факторингу.
Так, позивачем, у якості доказу переходу прав вимоги до боржників щодо стягнення заборгованості за Кредитними договорам надано Договір факторингу від 30.07.2024 № 30072023/2 та Договір факторингу від 14.06.2021 № 14/06/21.
Однак, дані договори факторингу суду надані не у повному обсязі.
Також, на підтвердження переходу права грошової вимоги до ТОВ «ФК «Європейська агенція з повернень боргів» надало акти прийому-передачі реєстру боржників за договорами факторингу, однак зазначений акт також містить незавершені речення та пусті строчки.
Реєстр прав вимог боржників до договору факторингу, який є його невід'ємною частиною, суду інстанції надано не було.
Таким чином, суд приходить до висновку, що належних, допустимих та достатніх доказів у контексті вище перелічених норм законодавства щодо виникнення між позивачем та відповідачкою зобов'язальних правовідносин на умовах, зазначених позивачем за кредитними договорами №8188043, №79518683 та № 2438184, суду не надано.
Отже, подані в такий спосіб витяги, не є ідентичним поданню стороною письмового доказу в розумінні ст. 95 ЦПК України, та не є копією, як оригіналу документу (реєстру) так і витягу з нього.
У відповідності до вимог ч. 2-5 ст. 95 ЦПК України, письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Оскільки оригінальний реєстр боржників, є документом, що підписується всіма учасниками правочину, витяг з нього, як його частина, що стосується конкретного боржника, також має бути підписана як «Фактором» так і «Клієнтом».
Відсутність підпису «Фактора» на витягу з реєстру боржників не дає суду підстав вважати доведеним факт передачі права вимоги таким фактором «Клієнту», тільки тому, що останній стверджує про таку передачу.
Отже, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів передачі права вимоги від первісних кредиторів до позивача за Кредитними договорами, що в свою чергу свідчить про відсутність підстав до задоволення позову про стягнення з відповідача заборгованості за вказаними договорами на користь позивача.
Аналогічну правову позицію висловив і Київський апеляційний суд у своїй постанові від 12.12.2024 у справі № 758/6759/24.
Також за договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
В постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 905/306/17 Верховний Суд дійшов висновку, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (постанови Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі №753/20537/18, від 21.07.2021 року у справі № 334/6972/17, від 27.09.2021 року у справі №5026/886/2012 тощо).
Проте, позивачем не надано доказів сплати ціни продажу, що ставить під сумнів виконання зобов'язань фактором за договорами факторингу, а відповідно і набуття права вимоги до Відповідача.
Також, у матеріалах справах відсутнє повідомлення про відступлення права грошової вимоги за кредитними договорами та будь-яке підтвердження про направлення відповідачці таких повідомлень.
Відповідно до ч. 4ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів.
Згідно з ч. 1ст. 1 ЦК Україницивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Відповідно до положень ч. 1, 2ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 3 ст. 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ч. 1ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
За нормами ч. 1ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частиною 1ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до норм ст.526,527,530,610, ч.1 ст.612 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 1ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1ст. 1048 ЦК України).
Частиною 2ст. 1054 ЦК України, встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (позика), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 1055 ЦК України).
Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
У ч. 1ст. 513 ЦК України, зазначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Відповідно до ч. 1ст. 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно з ч. 8ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.
Відповідно до п. 22 ч. 1ст. 1 цього Закону, споживач - фізична особа, яка набуває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Відповідно до пункту 2 розділу VII Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженомупостановою Правління НБУ від 05.11.2014 № 705, форми документів за операціями з використанням електронних платіжних засобів установлюються правилами платіжних систем і повинні містити обов'язкові реквізити, визначені цим Положенням.
Пунктом 7 цього розділу передбачено, що документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів повинні містити такі обов'язкові реквізити:
1) ідентифікатор еквайра та торговця або іняі реквізити, що дають змогу їх ідентифікувати; 2) ідентифікатор платіжного пристрою; 3) дату та час здійснення операції; 4) суму та валюту операції; 5) суму комісійної винагороди; 6) реквізити електронного платіжного засобу, які дозволені правилами безпеки платіжної системи; 7) вид операції; 8) код авторизації або інший код, що ідентифікує операцію в платіжній системі.
Відповідно дост. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 78 ЦПК України визначено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Стаття 80 ЦПК України визначає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч.ч. 1, 6ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
У частині другій статті 95 ЦПК України, передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Позивачем не надано доказів на підтвердження укладення договорів позики, а саме видачі ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ТОВ «МІЛОАН» (виписки з особового рахунку, копії квитанції, меморіального ордеру тощо) оскільки за нормами п. 2 ч. 1 ст.1046, ч. 2 ст.1054 ЦК України кредитний договір є укладений з моменту передання грошей.
За таких обставин, суд констатує недоведеність позивачем факту укладення із відповідачем Договорів позики №8188043, №79518683 та № 2438184, на умовах, зазначених позивачем.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 Цивільного процесуального України, з відповідача не підлягає стягненню на користь позивача сплачена сума судового збору у розмірі 3028 грн.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 526, 610, 611, 612, 1049, 1050, 1054 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 280, 354, 355 ЦПК України, суд,
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 22 квітня 2026 року.
Суддя Тетяна ІЛЬЄВА