Справа №588/1920/25 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/796/26 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - 357
11 травня 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд колегією суддів судової палати з розгляду кримінальних справ у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
з участю секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
учасників судового провадження:
прокурора ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора ОСОБА_7 на вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 23 грудня 2025 року щодо
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Тростянець, зареєстрованого та проживаючого по АДРЕСА_1 ,
засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, -
встановив:
Вироком Тростянецького районного суду Сумської області від 23 грудня 2025 року ОСОБА_8 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України і йому призначено покарання за цим законом у виді трьох років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на один рік. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_8 звільнений від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком тривалістю два роки. На підставі ст. 76 КК України на ОСОБА_8 покладені обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Суд першої інстанції визнав доведеним, що ОСОБА_8 , будучи раніше засудженим за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, вчинив нове кримінальне правопорушення проти правосуддя за таких обставин.
Постановою Тростянецького районного суду Сумської області від 21 червня 2024 року, ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП і на нього накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в сумі 48000 грн, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на п'ять років.
Крім того, постановою Тростянецького районного суду Сумської області від 19 серпня 2024 року, ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП і на нього накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в сумі 48000 грн, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на п'ять років та без оплатного вилучення транспортного засобу.
Будучи позбавленим права керувати транспортними засобами ОСОБА_8 діючи умисно, достовірно знаючи про наявність постанов суду, якими його позбавлено права керувати транспортними засобами, будучи ознайомленим з такими постановами, підриваючи авторитет органів правосуддя України, умисно не виконував постанови Тростянецького районного суду Сумської області.
Так, 24 вересня 2025 року о 17 год. 48 хв. навпроти будинку № 5 по вул. Сосновий бір в м. Тростянець ОСОБА_8 керував автомобілем ВАЗ 2109 без посвідчення водія, тобто не маючи права керування таким транспортним засобом та порушуючи вимоги пункту 2.1 «а» Правил дорожнього руху.
Таким чином, ОСОБА_8 достовірно знаючи про наявність постанов Тростянецького районного суду, що набрали законної сили, та якими його позбавлено права керувати транспортними засобами на строк п'ять років, умисно вчинив дії щодо їх невиконання, хоча був зобов'язаний і мав реальну можливість їх виконати.
Вчиняючи вказані злочинні дії, ОСОБА_8 розумів їх суспільну небезпечність, усвідомлював можливість настання суспільно-небезпечних наслідків від цих дій у вигляді спричинення шкоди правосуддю, в частині забезпечення повного і своєчасного виконання судових рішень, та бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.
Прокурор просив скасувати вирок суду першої інстанції в частині призначення основного та додаткового покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України призначити покарання у виді трьох років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки.
Доводи прокурора зводяться до того, що суд першої інстанції при призначенні обвинуваченому покарання належним чином не умотивував застосування ст. 75 КК України. Прокурор в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що визнання вини обвинуваченим не можна назвати повним, а його розповідь про обставини злочину правдивою. Зокрема, під час допиту обвинувачений пояснив, що перебував за кермом через збіг обставин і причину порушення чітко не пояснив та не навів повних і послідовних пояснень щодо причин та мотивів вчинення правопорушення. Пояснення обвинуваченого не містили ознак щирого усвідомлення протиправності своїх дій та неприпустимості їх повторення. Визнання обвинуваченим самого факту керування автомобілем по суті здійснено ним під впливом викриття працівниками поліції, які зупинили його в момент керування. Обвинувачений не сплатив штрафи за вчинення адміністративних правопорушень. Тому з урахуванням цього, каяття обвинуваченого не можна вважати щирим. Також обвинувачений не сприяв розкриттю злочину, а його вік та відсутність негативних характеристик не може свідчити про можливість виправлення без відбування покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. Призначене судом додаткове покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. Також прокурор звертав увагу, на підвищену суспільну небезпечність дій осіб, які керують транспортними засобами, не маючи достатніх теоретичних і практичних знань та не отримавши у передбаченому законом порядку посвідчення водія. Крім того, обвинувачений раніше засуджувався за аналогічний злочин, вчиняв адміністративні правопорушення, передбачені ст. 126 КУпАП, що свідчить про стійку зневагу до закону та правосуддя.
Обвинувачений ОСОБА_8 , будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився. Він неодноразово викликався в судове засідання. Апеляційним судом також неодноразово вживалися заходи для забезпечення його участі в апеляційному перегляді шляхом приводу.
У відповідності до ч. 4 ст. 401 КПК України, обвинувачений підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в апеляційному розгляді, якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погіршення його становища.
Враховуючи, що апеляційний суд неодноразово викликав обвинуваченого в судове засідання та доклав усіх зусиль, яких від нього розумно можна було очікувати, аби забезпечити його участь у апеляційному провадженні, однак обвинувачений, який належним чином повідомлений про дату судового засідання, у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, клопотань про відкладення розгляду не заявив, апеляційний суд дійшов висновку, що така поведінка свідчить про фактичну відмову від реалізації свого права на участь у апеляційному перегляді, а тому, з урахуванням необхідності забезпечення розумних строків розгляду справи та недопущення зловживання процесуальними правами, апеляційний суд вважає за можливе здійснити апеляційний розгляд за відсутності обвинуваченого.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені в скаргах доводи, апеляційний суд доходить до наступних висновків.
Апеляційний суд враховує доводи апеляційної скарги прокурора про те, що кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 382 КК України, належить до категорії тяжких злочинів, посягає на авторитет правосуддя та належне виконання судових рішень, у зв'язку з чим держава зобов'язана забезпечити адекватну кримінально-правову реакцію на такі діяння.
Апеляційний суд погоджується з тим, що посягання на правосуддя, зокрема у формі умисного невиконання судового рішення, є суспільно небезпечним діянням, яке за наявності відповідних ознак складу злочину потребує застосування ефективних заходів кримінально-правового впливу, у тому числі у виді реального позбавлення волі.
Водночас сама по собі тяжкість інкримінованого злочину та необхідність суворого реагування не звільняє суд від обов'язку перевірити, чи дійсно у конкретному випадку мало місце кримінальне правопорушення, передбачене законом.
Навпаки, чим більш суворим є передбачене законом покарання, тим вищими є вимоги до якості встановлення фактичних обставин, повноти їх дослідження та правильності юридичної кваліфікації діяння.
У цьому контексті апеляційний суд виходить із того, що застосування кримінальної відповідальності, особливо пов'язаної з позбавленням волі, можливе лише за умови беззаперечного встановлення всіх елементів складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідною нормою закону.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції здійснив розгляд справи у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, визнавши недоцільним дослідження доказів щодо фактичних обставин, які ніким не оспорювалися, та обмежившись допитом обвинуваченого і дослідженням матеріалів, що характеризують його особу. Судом було роз'яснено обвинуваченому наслідки такого порядку розгляду, зокрема позбавлення права оспорювати встановлені фактичні обставини в апеляційному порядку.
Однак зазначена вище норма не звільняє суд від обов'язку встановити обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні та визначені ст. 91 КПК. Тобто законодавець зобов'язує суд встановити усі обставини, що мають значення для кримінального провадження, а ст. 349 КПК лише визначає обсяг та порядок дослідження доказів на підтвердження цих обставин (див. висновки Верховного Суду у постанові від 22 березня 2018 року в справі № 521/11693/16-к).
Отже, застосування положень ч. 3 ст. 349 КПК України не звільняє суд від обов'язку перевірити, чи утворюють встановлені та визнані сторонами обставини склад кримінального правопорушення, а також надати їм належну правову оцінку.
Обмеження, пов'язані із зазначеним порядком судового розгляду, стосуються виключно можливості оспорювання фактичних обставин, однак не поширюються на питання правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність та наявності у діянні особи складу кримінального правопорушення (див. рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2017 року у справі «Ростовцев проти України», п. 34).
За змістом ч. 1 та ч. 2 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції перевіряє судове рішення в межах апеляційної скарги, однак не обмежений доводами апеляційної скарги, зокрема в частині застосування закону України про кримінальну відповідальність, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
Отже, навіть за відсутності відповідних доводів у апеляційній скарзі прокурора, суд апеляційної інстанції зобов'язаний перевірити правильність юридичної кваліфікації дій особи та наявність у її діянні складу кримінального правопорушення.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, полягає в одному з таких, альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об'єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь дії (перешкоджання) чи бездіяльність (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим. Невиконання судового акту це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб'єкт був зобов'язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.
Однією з форм (способу) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати.
Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов'язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акту, але вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання (див. висновки Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року в справі № 319/841/16-к)
У відповідності з п. 5 ч. 1 ст. 24 КУпАП, яка передбачає види адміністративних стягнень, за вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення: позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання).
Згідно з ч. 2 ст. 30 КУпАП, позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом.
Отже, за змістом вказаних норм такий вид адміністративного стягнення як позбавлення права керування транспортними засобами може застосовуватися за грубе або повторне, або навіть систематичне порушення порядку користування цим правом.
За керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або особою, позбавленою права керування транспортними засобами, встановлена адміністративна відповідальність передбачена ст. 126 КУпАП. При чому така відповідальність передбачена, як одноразове порушення заборони керування, так і за повторне.
Положення ст. 317-1 КУпАП визначають порядок виконання постанови про позбавлення права керування транспортним засобом.
У відповідності з цією нормою, виконання постанови про позбавлення права керування транспортним засобом здійснюється шляхом вилучення посвідчення водія на строк позбавлення права керування транспортними засобами та внесення до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України відомостей про позбавлення права керування транспортним засобом на строк, визначений постановою, та про вилучення посвідчення водія. Особа вважається позбавленою права керування транспортним засобом після набрання законної сили рішенням суду про позбавлення цього права. Якщо посвідчення водія не було тимчасово вилучено в порядку, передбаченому ст. 265-1 цього Кодексу, особа, позбавлена права керування транспортним засобом, зобов'язана негайно здати посвідчення водія до уповноважених органів Національної поліції. У разі виявлення в особи посвідчення водія, яке підлягає здачі, його вилучення здійснюється поліцейським. Після закінчення строку позбавлення права керування транспортним засобом посвідчення водія повертається в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Із аналізу зазначених вище норм убачається, що законодавець врегулював питання позбавлення права керування транспортними засобами та відповідальності за порушення такого обмеження в межах адміністративної відповідальності. При цьому, законодавець прямо визначив позбавлення права керування транспортними засобами як вид адміністративного стягнення, яке застосовується за порушення порядку користування таким правом, та передбачив можливість його застосування як за грубе порушення, так і за повторне або систематичне порушення.
Таким чином, навіть систематичне і неодноразове ігнорування встановленої заборони на керування транспортними засобами законодавець розглядає як адміністративне правопорушення, а не як кримінальне.
Крім того, ст. 126 КУпАП прямо передбачає адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка позбавлена права керування. При цьому така відповідальність встановлена як за одноразове, так і за повторне вчинення відповідного порушення.
Отже, законодавець чітко визначив правову природу таких діянь, передбачив механізм реагування на їх вчинення, встановив градацію відповідальності залежно від характеру та повторюваності порушень, а також передбачив, що виконання постанови суду про позбавлення права керування транспортними засобами забезпечується спеціальним адміністративно-правовим механізмом.
Тобто, законодавець визначив не лише відповідальність, а й повний порядок реалізації та контролю за виконанням такого рішення в межах адміністративного провадження.
За таких обставин, порушення особою заборони на керування транспортними засобами, встановленої судовим рішенням, саме по собі охоплюється нормами КУпАП, які передбачають адміністративну відповідальність.
Як убачається з вироку, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_8 , будучи позбавленим права керування транспортними засобами на підставі постанов суду прийнятих у справах про адміністративні правопорушення, 24 вересня 2025 року керував транспортним засобом без посвідчення водія, чим, на думку суду, умисно не виконав відповідні судові рішення.
Разом із тим наведені у вироку місцевим судом фактичні обставини вказують про факт порушення визначеного судовими рішеннями порядку користування спеціальним правом.
Зокрема, суд першої інстанції встановив, що обвинувачений вчинив одноразове керування транспортним засобом, не маючи на це права, однак не встановив обставин, які б свідчили про свідоме, цілеспрямоване ухилення від виконання судового рішення як юридичного обов'язку.
Постанова суду про позбавлення права керування транспортними засобами за своєю правовою природою встановлює заборону користуватись спеціальним правом, а її порушення тягне відповідальність, прямо передбачену нормами адміністративного законодавства (ст.126 КУпАП).
Отже, встановивши лише факт керування транспортним засобом особою, позбавленою такого права, суд першої інстанції фактично ототожнив адміністративне правопорушення з кримінальним, не навівши жодних додаткових обставин, які б свідчили про підвищену суспільну небезпечність діяння та його кримінально-правову природу.
Крім того, як убачається з вироку, суд першої інстанції встановив лише один епізод керування обвинуваченим транспортним засобом, однак не надав належної оцінки цьому в контексті систематичності, тривалості чи злісності невиконання судового рішення.
Таким чином, суд першої інстанції, здійснюючи розгляд кримінального провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, не забезпечив належної перевірки того, чи утворюють встановлені та визнані обвинуваченим обставини склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК України.
Окремої уваги апеляційний суд надає оцінці показань обвинуваченого ОСОБА_8 , наданих у судовому засіданні в суді першої інстанції, а також доводам прокурора, викладеним в апеляційній скарзі щодо їх змісту та доказового значення.
Як убачається зі змісту показань, обвинувачений пояснив, що керував транспортним засобом не з власної ініціативи, а на прохання знайомого, який не мав можливості самостійно забрати автомобіль. Сам транспортний засіб знаходився у відкритому стані з ключами всередині, а дії обвинуваченого були спрямовані виключно на перегін автомобіля на незначну відстань до будинку АДРЕСА_2 , де й проживає знайомий.
При цьому, обвинувачений, відповідаючи на запитання прокурора та суду, не заперечував обставин, викладених в обвинувальному акті, та підтвердив свою обізнаність про наявність постанов суду, якими його було позбавлено права керування транспортними засобами.
Таким чином, зі слів обвинуваченого, його поведінка була зумовлена сприйняттям своїх дій як допомоги знайомому, а не як свідомого ігнорування судового рішення.
Отже, сам характер пояснень обвинуваченого свідчить про відсутність у нього сформованої протиправної мети невиконання судового рішення як такого, а його дії виглядають як реакція на зовнішні обставини, а не як реалізація внутрішнього наміру ігнорувати судову заборону.
При цьому, як вірно зазначено прокурором в апеляційній скарзі, показання обвинуваченого не є повними та послідовними, не містять чіткого пояснення причин і мотивів його дій, а також не свідчать про належне усвідомлення протиправності поведінки.
Однак наведені доводи прокурора не спростовують позицію обвинуваченого і не підтверджують його вину, а навпаки свідчать про те, що обставини кримінального провадження не були з'ясовані судом першої інстанції у повному обсязі.
Фактично сторона обвинувачення вказує на неповноту та суперечливість показань обвинуваченого, відсутність чітких і послідовних пояснень щодо мотивів його дій, необхідність критичної оцінки його позиції.
За таких умов ці обставини не могли бути покладені в основу обвинувального вироку без їх належної перевірки та необхідності з'ясування того, чи усвідомлював обвинувачений у конкретній ситуації протиправний характер своїх дій саме як невиконання судового рішення, чи мав він реальну можливість утриматися від таких дій та чи не були його дії зумовлені помилковим уявленням про допустимість короткочасного керування у виключних обставинах.
Зазначені обставини мають істотне значення для правильної правової кваліфікації діяння та не можуть бути встановлені виключно на підставі формального визнання обвинуваченим окремих фактів.
Проте суд першої інстанції, обмежившись констатацією того, що обвинувачений не заперечує обставин, викладених в обвинувальному акті, фактично не дослідив зміст його показань у частині мотивів та психічного ставлення до вчиненого, не перевірив їх та не співставив з іншими доказами у справі.
Отже, ухваливши рішення про можливість проведення розгляду справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, тобто без дослідження доказів у цій частині, суд першої інстанції допустив порушення вимог кримінального процесуального закону, яке, на думку апеляційного суду, є істотним, оскільки це перешкодило ухвалити законне й обґрунтоване рішення, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 КПК України є підставою для скасування вироку.
Крім того, Верховний Суд неодноразово зазначав про обов'язок апеляційного суду перевірити, чи не суперечить висунуте особі обвинувачення, з урахуванням викладених у ньому фактичних обставин, гарантіям, закріпленим у ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, чи не було допущено в цьому провадженні порушень згаданого Протоколу у зв'язку із засудженням особи за ст. 382 КК після її притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП (див. висновки Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2025 року в справі № 688/4650/23).
У зв'язку з цим апеляційний суд звертає увагу, що з матеріалів кримінального провадження убачається, що постанова Тростянецького районного суду Сумської області від 21 червня 2024 року, невиконання якої інкримінується обвинуваченому у цьому кримінальному провадженні, вже була предметом кримінально-правової оцінки у межах іншого кримінального провадження.
Зокрема, вироком Тростянецького районного суду Сумської області від 31 липня 2024 року ОСОБА_8 вже було засуджено за ч. 1 ст. 382 КК України за невиконання зазначеної постанови, що полягало у керуванні транспортним засобом 05 липня 2024 року.
Таким чином, факт невиконання цієї ж постанови суду вже отримав кримінально-правову оцінку.
За таких обставин повторне інкримінування невиконання того самого судового рішення шляхом посилання на інший епізод керування транспортним засобом без належного обґрунтування відмежування такого діяння як самостійного складу злочину викликає обґрунтовані сумніви у правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Суд першої інстанції не надав належної оцінки зазначеним обставинам, не з'ясував правову природу інкримінованого діяння (як триваючого чи такого, що складається з окремих самостійних епізодів), а також не обґрунтував можливість повторного притягнення до кримінальної відповідальності за невиконання того самого судового рішення.
Зазначені порушення у відповідності з ч. 1 ст. 412 КПК України є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
З огляду на те, що суд першої інстанції не дослідив докази та не встановив фактичні обставини у повному обсязі, апеляційний суд позбавлений можливості усунути ці порушення під час апеляційного розгляду та дати остаточну правову оцінку діям обвинуваченого, оскільки такі обставини не можуть бути встановлені судом апеляційної інстанції без безпосереднього дослідження доказів, яких наразі немає у матеріалах судового провадження.
За таких обставин вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду.
При цьому апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги прокурора щодо м'якості призначеного покарання не можуть бути перевірені без попереднього усунення зазначених порушень та встановлення всіх обставин кримінального провадження.
З огляду на встановлені апеляційним судом недоліки, суду першої інстанції належить здійснити судовий розгляд із додержанням засад безпосередності, повноти та всебічності дослідження обставин кримінального провадження та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
За результатами нового розгляду суду першої інстанції необхідно дати належну правову оцінку тому, чи охоплюються встановлені фактичні обставини ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК України, з урахуванням положень законодавства про адміністративні правопорушення, яке самостійно врегульовує відповідальність за керування транспортним засобом особою, позбавленою такого права.
Крім того, суду належить безпосередньо допитати обвинуваченого, з'ясувати зміст і спрямованість його мотивів, причини керування транспортним засобом, а також перевірити, чи свідчать наведені ним обставини про наявність саме прямого умислу на невиконання судового рішення.
Суду також належить перевірити значення тієї обставини, що попереднім вироком уже надавалася кримінально-правова оцінка невиконанню однієї з постанов суду, та з'ясувати, чи не відбулося у цьому провадженні фактичного повторного врахування тих самих юридично значимих обставин.
Підлягають безпосередньому дослідженню також постанови суду, дані про набрання ними законної сили, порядок доведення їх до відома обвинуваченого, а також інші докази, що мають значення для встановлення його реальної обізнаності не лише про факт позбавлення права керування транспортними засобами, а й про обов'язок виконання відповідних судових рішень.
У разі якщо за наслідками нового розгляду суд першої інстанції дійде висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 , суду належить повторно вирішити питання про призначення покарання, надавши належну оцінку всім обставинам, які мають значення для його індивідуалізації, у тому числі тим доводам, які наведені прокурором в апеляційній скарзі щодо м'якості призначеного покарання.
При цьому суд першої інстанції повинен мати на увазі, що оскільки вирок скасовано за апеляційною скаргою прокурора, який оспорює його саме з підстав м'якості покарання, новий розгляд не обмежує суд у можливості ухвалення рішення щодо призначення більш суворого покарання, якщо таке рішення буде належно вмотивоване встановленими за результатами судового розгляду обставинами та відповідатиме вимогам закону.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_7 задовольнити частково.
Вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 23 грудня 2025 року щодо ОСОБА_8 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали буде проголошено о 8 год. 10 хв. 13 травня 2026 року.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4