12 травня 2026 року
м. Київ
справа №990/131/26
адміністративне провадження № П/990/131/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Смоковича М. І.,
суддів: Білак М. В., Мацедонської В. Е., Єресько Л. О., Соколова В. М.,
розглянув у порядку письмового провадження заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Курзіна Олександра Анатолійовича про поновлення строку звернення до суду ОСОБА_1 з позовом до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення та
17 квітня 2026 року ОСОБА_1 за посередництва свого представника - адвоката Курзіна О. А. звернувся до Верховного Суду (далі - Суд) з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) з вимогами:
- визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) від 18 грудня 2012 року № 1215/0/15-12 «Про залишення без задоволення скарги кандидата на посаду судді безстроково ОСОБА_1. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 червня 2012 року № 200/бо-12 про відмову у рекомендуванні названого кандидата для обрання на посаду судді Солом'янського районного суду міста Києва безстроково» в повному обсязі;
- визнати протиправним та скасувати рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року №1215/0/15-12 «Про залишення без задоволення скарги кандидата на посаду судді безстроково ОСОБА_1 на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 червня 2012 року № 200/бо-12 про відмову у рекомендуванні названого кандидата для обрання на посаду судді Солом'янського районного суду міста Києва безстроково» в частині внесення подання Президентові України про звільнення з посади судді Солом'янського районного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв'язку із закінченням строку, на який його призначено.
Щодо відповідача за цим позовом, то з цього приводу представник позивача - адвокат Курзін О. А. пояснив, що ВРЮ було реорганізовано шляхом перетворення у ВРП. З покликання на пункт 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пункт 4 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України [від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII] «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), рішення ВРЮ від 12 січня 2017 року №11/0/15-17, пункт 7 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII автор позову зазначив, що рішення, акти та інші документи ВРЮ зберігають чинність до їх скасування у встановленому порядку. Це означає, як пояснив представник позивача, що спірне рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року як акт, який не скасовано на момент реорганізації, є предметом правонаступництва, а ВРП є повним правонаступником ВРЮ у всіх правовідносинах, включно з тими, що виникли до моменту реорганізації.
Водночас, позаяк спірне рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року ухвалила понад десять років тому, представник позивача - адвокат Курзін О. А. заявив (одночасно з поданням позову) клопотання про поновлення строку звернення з цим позовом до суду, за наслідками розгляду якого Суд постановив ухвалу від 27 квітня 2026 року, якою визнав неповажними підстави пропуску строку звернення з цим позовом, що їх зазначив представник позивача, і, на підставі частини першої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), залишив позовну заяву без руху.
На виконання згаданої ухвали Суду від 27 квітня 2026 року представник позивача - адвокат Курзін О. А. надіслав (через підсистему «Електронний суд») заяву від 07 травня 2026 року про усунення недоліків позовної заяви, у якій, з уваги на мотиви Суду, висловив, як зазначив автор, нові об'єктивні підстави для поновлення строку звернення до суду з цим позовом, яким Суд в ухвалі від 27 квітня 2026 року хоч і не надав оцінки, але які, за текстом заяви 07 травня 2026 року, унеможливили або суттєво ускладнювали звернення позивача до суду протягом більшої частини цього строку. З цього приводу у заяві від 07 травня 2026 року зазначено про таке.
Передусім автор заяви підкреслив, що до ухвалення Закону № 1798-VIII (набрав чинності 05 січня 2017 року) та завершення практичного формування ВРП питання про правонаступника у спорах щодо актів ВРЮ, що їх ухвалено до 2017 року, не мало чіткої законодавчої та судової відповіді. З цієї причини позивач, як зазначив його представник, об'єктивно не міг - до завершення інституційної трансформації з достатньою визначеністю - встановити належного відповідача. Водночас притягнення неналежного відповідача призвело б до відмови у позові незалежно від суті вимог і це теж становило об'єктивну перешкоду для звернення до суду.
До того ж до набрання чинності новими процесуальними кодексами (15 грудня 2017 року), зокрема КАС України, юрисдикція щодо оскарження рішень ВРЮ не мала чіткого нормативного регулювання. Конституційна реформа 2016 року та оновлене процесуальне законодавство чітко визначили юрисдикцію Верховного Суду у таких справах лише з грудня 2017 року. До цього моменту позивач об'єктивно не міг з достатньою визначеністю встановити також і суд, до якого слід звертатися.
Представник позивача - зважаючи на зауваги Суду що доводів про «сприятливу» судову практику як умову доступу до суду - підкреслив, що є суттєва різниця між тим, що практика існувала, і тим, що позивач об'єктивно міг про неї дізнатися.
У цьому зв'язку представник позивача наголосив на тому, що у 2012- 2018 роках реєстр судових рішень лише формувався, а доступ до актуальних [судових] рішень для осіб без інституційних зав'язків із судовою системою (як-от: адвокатського статусу, доступу до корпоративних баз даних) був суттєво обмеженим, аніж сьогодні. Позивач після звільнення у 2013 році повністю втратив такі зв'язки і, зважаючи також на стан здоров'я у 2014- 2018 роках, об'єктивно не мав можливості систематично відстежувати судову практику.
Отож першою конкретною і достатньою інформацією про ефективний засіб юридичного захисту стала особиста розмова зі ОСОБА_2 на початку 2026 року, що підтверджено нотаріально засвідченою заявою свідка. Позов подано протягом кількох місяців після цього, тобто у найкоротші розумні строки.
За текстом заяви від 07 травня 2026 року, рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року, якщо воно є протиправним, породжує безперервне порушення права позивача, оскільки воно досі є чинним і продовжує зберігати правові наслідки - звільнення з посади судді. Безперервне порушення унеможливлює застосування стандартного підходу до обчислення строку звернення до суду, що підтверджено практикою Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд), зокрема, рішенням у справі «Ємельяненко [Омеляненко] проти України»). В контексті доктрини безперервного порушення строк звернення до суду не може вважатися таким, що спливає до усунення самого порушення.
Представник позивача зазначив, що з 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду сформував значний масив постанов про задоволення позовних вимог суддів, звільнених у 2010- 2014 роках на підставі рішень ВРЮ (у тому числі ухвалених на тих самих засіданнях, що й рішення щодо позивача). У переважній більшості цих справ строки звернення до суду також були пропущені, і суди поновлювали їх, мотивуючи відсутністю ефективного засобу правового захисту до формування відповідної практики.
У цій ситуації відмова у поновленні строку ОСОБА_1 за ідентичних фактичних обставин становила б порушення принципу рівності перед законом та недискримінації (стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у поєднанні зі статтею 6), оскільки позивач опинився б у гіршому становищі порівняно з колишніми колегами винятково через те, що пізніше дізнався про ефективність засобу захисту.
Відтак представник позивача, з покликанням на рішення Європейського суду від 12 січня 2021 року у справі «Олексій Овчаренко та інші проти України» (заяви № 27276/15 та ін.), наголосив на тому, що відлік строку звернення до Європейського суду [з цим позовом] починається не з дати ухвалення оскаржуваного рішення [ВРЮ від 18 грудня 2012 року], а з дати, коли порушення стало [для позивача] очевидним, а ефективний засіб [юридичного] захисту - доступним. Звернув увагу, що Європейський суд у названій вище справі підтвердив, що за умов системної інституційної слабкості органу правосуддя та відсутності усталеної практики до моменту набрання законної сили рішення у справі «Олександр Волков проти України» (набуло статусу остаточного 27 травня 2013 року), особа не могла бути зобов'язана звертатися за захистом до суду, ефективність якого на той момент залишалася невизначеною. Цей висновок, як наголошує представник позивача, має пряме значення для визначення початку відліку строку звернення до національного суду за аналогією.
Отож у підсумку представник позивача зазначив, що:
- відсутність визначеного відповідача та компетентного суду - до грудня 2017 року - питання про правонаступника ВРЮ та юрисдикцію щодо таких спорів не мало чіткої нормативної та судової відповіді;
- відсутність визнаної правової підстави - невідповідність складу ВРЮ вимогам статті 6 § 1 Конвенції як підстава для позову сформувалась у судовій практиці лише після грудня 2017 року;
- об'єктивна відсутність доступу до актуальної судової практики - після звільнення у 2013 році позивач втратив інституційні зв'язки з судовою системою, реєстр судових рішень на той час лише формувався;
- перша конкретна інформація про ефективний засіб захисту - надійшла на початку 2026 року з особистої розмови зі ОСОБА_2 , що підтверджено нотаріально засвідченою заявою;
- позов подано у найкоротші розумні строки після отримання цієї інформації - протягом кількох місяців 2026 року,
у своїй сукупності і є тими об'єктивними та непереборними обставинами, що перебувають у прямому причинному зв'язку із тривалим незверненням до суду й утворюють переконливі підстави для поновлення строку звернення до суду з цим позовом.
Представник позивача висловив також бачення про можливість - зі свого боку - уточнити позовні вимоги відповідно до вказівок Суду й заразом про необхідність допитати як свідка ОСОБА_2 з метою підтвердження обставин, які зазначено у нотаріально завіреній заяві, на яких ґрунтовано вимоги про поновлення строку звернення до суду.
Під час розгляду заяви від 07 травня 2026 року про поновлення строку звернення до суду з цим позовом Суд керувався таким.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною п'ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16 квітня 2026 року у справі № 990/592/25 зауважила, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У тій самій постанові зазначено також про те, що інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого ці правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 квітня 2026 року у справі № 990/592/25 зазначає також про те, що розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об'єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).
Спираючись на окреслену - на прикладі справи № 990/592/25 - позицію Великої Палати Верховного Суду, яку у цьому аспекті (щодо строку звернення до суду у публічно-правових спорах), сформовано, зокрема, за період діяльності Верховного Суду, достатньо чітко і передбачувано, Суд зазначає передовсім те, що спір, за вирішенням якого звернувся позивач, пов'язаний з проходженням публічної служби, - адже стосується професійної діяльності судді - для якого [спору] закон визначив місячний строк звернення до суду; відлік цього строку починається з дня, коли позивач дізнався або мав дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів унаслідок ухвалення відповідачем спірного рішення (акта індивідуальної дії).
Суд нагадає, що цей позов його автор подав через тринадцять років від дати ухвалення спірного рішення ВРЮ, переконуючи, з одного боку, у відсутності протягом цього періоду ефективних засобів юридичного захисту, зокрема в аспекті чіткості нормативного регулювання щодо підвідомчості спорів за участі ВРЮ та визначення відповідача за позовом, та, з іншого боку, невіданням позивача про стан судової практики - як, власне, свідчення існування протягом цього періоду ефективних засобів юридичного захисту - щодо оскарження актів ВРЮ про звільнення суддів (на кшталт того, що його оскаржує позивач у цьому позові) через втрату «інституційних зв'язків», що, в інтерпретації автора позову, має визначальне значення для реалізації права на судовий захист й, у наслідку, позначилося на даті, коли позивач фактично дізнався про порушення свого права (після приватної розмови з колишнім колегою ОСОБА_2 ) унаслідок ухвалення спірного рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року.
Варто зауважити, що КАС України, який визначає порядок звернення до адміністративного суду та порядок здійснення адміністративного судочинства, починаючи з дня набрання чинності Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», яким внесено зміни, зокрема, до частини третьої статті 99 КАС України (у тодішній редакції), й дотепер, коли цей Кодекс діє у новій редакції (з 15 грудня 2017 року), передбачає (частина п'ята статті 122 КАС України) місячний строк для звернення до суду у спорах, що пов'язані з проходженням публічної служби, якою, з-поміж інших, є професійна діяльність суддів.
Так само й у питанні про відлік строку звернення до суду, який КАС України пов'язує з днем, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Покликання в цій ухвалі на нормативне регулювання порядку звернення до адміністративного суду, що діяло у минулому (коли ВРЮ ухвалила спірне рішення), обумовлено винятково тим, що позивач оспорює рішення, з дати ухвалення якого минуло тринадцять років, тоді як для подібних спорів закон - за окреслений період - завжди визначав місячний строк для звернення до суду.
Наслідки недотримання цього строку - як тоді, так і по спливу тринадцяти років - закон визначив достатньо чітко і прогнозовано, надто для особи, яка має досвід роботи на посаді професійного судді (як-от позивач). Навіть за наявності труднощів із застосуванням закону щодо реалізації права на судовий захист особа, яка вважає своє право порушеним, у якомога стислі терміни мала б проявити поведінку, яка б засвідчила про намір звернутися до суду за захистом цього права, якщо такий намір справді був. Щонайменше в цілях поновлення місячного строку [саме] ця поведінка / дії з боку позивача могли б пояснити поважність причин його пропуску як умови для поновлення.
З цього приводу Великої Палати Верховного Суду у згадуваній постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/32/20 зазначила, що закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об'єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об'єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб'єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Повертаючись до доводів, що їх висловлено у заяві від 07 травня 2026 року, Суд спершу зупиниться на питанні про дату відліку строку звернення до суду з цим позовом, відтак - на обставинах, які представник позивача просить визнати такими, що об'єктивно завадили позивачу раніше дізнатися про порушення своїх прав і звернутися до суду.
Відповідно до зазначених вище приписів статті 3 КАС України Суд - у питаннях, що вимагає вчинення процесуальної дії - керується законом, що діє на час звернення до суду.
Частиною другою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме: з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду - у згадуваній постанові від 16 квітня 2026 року у справі № 990/592/25 - зауважила, що коли особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися», за текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2026 року у справі № 990/592/25, дає підстави виснувати про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Щоб переконатись, що особа могла і повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод, інтересів), суд повинен установити обставини, які б беззаперечно свідчили, що обізнаність особи була ймовірною, а ступінь ймовірності був високим і достатнім для висновку, що строк звернення до суду особа пропустила з поважних причин.
Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 9901/141/20, від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/473/21, від 27 липня 2023 року в справі №990/154/22, від 14 листопада 2024 року в справі № 990/241/24 та ін.).
У постанові від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила також про те, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо його прийнято за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.
Обсяг доводів представника позивача, що їх він висловив, зокрема, у заяві від 07 травня 2026 року, дозволяє виснувати, що відлік строку для звернення до суду з цим позовом пов'язано не з тим, коли ОСОБА_1 дізнався про спірне рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року № 1215/0/15-12 «Про залишення без задоволення скарги кандидата на посаду судді безстроково ОСОБА_1 на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 червня 2012 року № 200/бо-12 про відмову у рекомендуванні названого кандидата для обрання на посаду судді Солом'янського районного суду міста Києва безстроково», а винятково з тим, коли позивач дізнався про спосіб захисту порушеного права, яким, в інтерпретації автора позову, є «сприятлива для суддів» судова практика, що її сформував головно Верховний Суд починаючи з 2019 року.
З огляду на доводи представника позивача щодо поважності звернення до суду з позовом про оскарження рішення ВРЮ через тринадцять років з часу його ухвалення Суд підкреслює, що про порушення свого права спірним рішенням ВРЮ (від 18 грудня 2012 року) позивач мав дізнався тоді, коли це рішення ухвалили, тобто 18 грудня 2012 року. Принаймні до такого висновку дозволяє дійти щонайменше факт участі ОСОБА_1 на засіданні ВРЮ 18 грудня 2012 року, на якому розглядали його скаргу на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 12 червня 2012 року № 200/бо-12, про що, власне, зазначено у тексті цього рішення [ВРЮ].
Отож, зважаючи на приписи частини другої статті 122 КАС України, відлік строку на звернення до суду почався з дня, коли позивач дізнався про порушення свого права, тобто з 18 грудня 2012 року, й позаяк спірний акт ухвалено у правовідносинах, пов'язаних з проходженням публічної служби, цей строк становить один місяць.
З приводу покликань представника позивача на висновки Європейського суду щодо застосування статті 35 Конвенції, що визначають умови прийнятності справи до розгляду Європейського суду, які автор звернення інтерпретує - у контексті вирішення питання про поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом за правилами КАС України - як спосіб визначення дати, з якою потрібно пов'язувати факт порушення права особи, а затим і відлік строку звернення до суду за його захистом, Суд зазначає, що доводи в цій частині не ґрунтовано на законі, який визначає процедуру звернення до [національного] суду, зокрема в аспекті вирішення питання про поновлення строку для такого звернення у вимірі принципу юридичної визначеності.
У цьому зв'язку вартує уваги підхід, що його висловив Європейський суд, приміром, у рішенні від 23 липня 2019 року у справі «Сабадаш проти України» (заява № 28052/13), про те, що (пункт 31) « коли строк для оскарження поновлюється після спливу значного періоду часу без жодної потреби у виправленні серйозних судових помилок чи недоліків правосуддя, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Тоді як вирішення питання про будь-яке поновлення строку на оскарження відноситься саме до повноважень національних судів, такі повноваження не є необмеженими. У кожній справі національні суди мають перевірити, чи є підстави для поновлення строку на оскарження виправданими, а також обґрунтувати своє рішення про поновлення строку (див., наприклад, згадане рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), пункт 41 та рішення у справі «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), заява № 32053/13, пункт 47, від 29 жовтня 2015 року)».
Суд звертає увагу, що судова практика щодо поновлення суддів, звільнених у 2010- 2014 роках, що її автор позову навів як взірець (мовиться головно про справу № 800/428/15 за позовом судді ОСОБА_2), існувала й до 2017 року (до початку функціонування «нового» Верховного Суду»), а передувало її формуванню звернення до адміністративного суду за правилами чинного на той час КАС України (зокрема, статті 1711 «Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції [положення чинне з 15 травня 2010 року]).
Як зазначив Європейський суд у згадуваному рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) - у контексті застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції - «не можна дійти висновку, що національне законодавство «однозначно виключало можливість доступу до суду» для скарги заявника» (пункт 91 названого рішення).
Відомо, що з 27 травня 2013 року назване рішення Європейського суду набуло статусу остаточного і його висновки, як підтверджує сам автор позову, суттєво позначилася на національній правозастосовній практиці вирішення спорів, що пов'язані зі звільненням суддів.
Проте, як витікає з пояснень представника позивача, об'єктивність і непереборність обставин, що завадили позивачу раніше звернутися до суду чи, принаймні, дізнатися про судову практику розгляду подібних спорів пов'язана з тим, що, за текстом рішення Європейського суду у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «провадження у ВРЮ не відповідало принципам незалежності та безсторонності, які вимагаються пунктом 1 статті 6 Конвенції», а «сприятлива» судова практика щодо застосування цього рішення з'явилася тільки з грудня 2017 року, тоді як до того, принаймні до грудня 2017 року, не існувало ефективних засобів юридичного захисту. Втім, знов-таки, позивач, після звільнення з посади судді (відповідно до Указу Президента України від 13 березня 2013 року № 132/2013, виданого на підставі відповідного подання ВРЮ), не мав змоги ознайомитися із судовою практикою, - що він трактує як істотну умову доступу до суду, - тому що втратив «інституційні зав'язки із судовою системою», без чого, переконує, ніяк не міг стежити за судовими рішеннями у спорах щодо оскарження актів ВРЮ про звільнення суддів.
За цих умов про порушення свого права (в окресленій інтерпретації) позивач, за зазначив його представник, об'єктивно зміг дізнатися тільки з приватної розмови з паном ОСОБА_2 на початку 2026 року, після чого упродовж кількох місяців (у квітні 2026 року) - що з його погляду охоплюється межами розумного строку - звернувся з цим позовом до суду.
Зі змісту цих доводів можна виснувати, що позивач упродовж тринадцяти років не вчиняв дій для того, щоб реалізувати своє право на захист, принаймні у якомога коротший період часу, в межах якого існували б раціональні підстави для поновлення цього строку з уваги, принаймні, на цитовані як у позовній заяві, так і в заяві від 07 травня 2026 року висновки Європейського суду у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), на основі яких, як мовить автор звернення, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду сформував відповідну судову практику.
Представник позивача імпліцитно теж підтверджує відсутність з боку позивача активних дій (до 2026 року) для реалізації права на захист, коли апелює до приватної розмови з паном ОСОБА_2 та, заразом, до втрати позивачем доступу до судової практики після звільнення з посади судді й «станом здоров'я» (не розкриваючи суті того, що відбувалося у період з 2014-2018 років зі здоров'ям позивача в площині спроможності звернення до суду).
Суд зауважує, що доступ до судової практики, про який мовить автор позову, окрім того, що у вимірі порушеного питання не впливає на відлік строку звернення до суду, ніяким чином не пов'язаний з «інституційною пов'язаністю» особи позивача.
Відповідно до частин першої, третьої статті 4 Закону України від 22 грудня 2005 року № 3262-IV «Про доступ до судових рішень» (далі - Закон № 3262-IV), судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України; для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. До того ж, за підпунктом 2 пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону № 3262-IV, постійне внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень електронних копій судових рішень Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів розпочалося з 01 червня 2006 року.
Отож можливість ознайомлення із судовою практикою, зокрема, щодо розгляду спорів про оскарження актів ВРЮ, що їх ухвалено протягом 2012-2013 років, а також надання правничої допомоги у цьому зв'язку з метою звернення до суду, не залежать від приналежності (за родом професії чи зайнятості) особи, яка потребує інформації чи допомоги фахівця у сфері права, до сфери правосуддя.
Водночас той факт, що позивач змінив своє сприйняття перспектив оскарження рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року з уваги на інформацію, що він її довідався від свого співрозмовника на початку 2026 року, про «сприятливу» судову практику, не доводить існування протягом тринадцяти років об'єктивних, непереборних перешкод, які унеможливлювали чи суттєво ускладнювали йому звернення до суду.
Подібний за змістом висновок висловила також Велика Палата Верховного Суду у справі № 990/592/25 (постанова від 16 квітня 2026 року) щодо покликання на судову практику як причину пропуску строку на звернення до суду у визначений строк. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду - у контексті доводів позивачки у тій справі щодо обставин, які завадили їй своєчасно звернутися до суду - зазначила, що «незгода з оскаржуваним рішенням ВРП, яку вона мотивує, зокрема, формуванням Верховним Судом практики, недоліками в роботі ВРП, та у зв'язку із цим викладає й свої інші доводи, можуть обґрунтовувати підстави позову, однак не впливають на перебіг процесуальних строків для звернення до суду».
З наведених мотивів доводи про триваюче порушення прав позивача та про нерівне (дискримінаційне) становище позивача, що їх висловив представник останнього, опираючись (абстрактно) на практику розгляду позовів інших суддів, яких звільнили у 2010- 2014 роках на підставі рішень ВРЮ, і щодо яких «з 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду сформував значний масив постанов», не впливають на визначення події, що зумовила порушення права позивача, з якою, відтак, закон пов'язує дату відліку строку звернення до суду за захистом цього права, зокрема у спорах, пов'язаних з проходженням публічної служби, та не є тими чинниками, які можуть свідчити про поважність недотримання визначених законом строків саме через власну поведінку позивача.
Загалом же доводи представника позивача про поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом, що їх висловлено у заяві від 07 травня 2026 року, які, варто зауважити, по суті повторюють ті, що зазначено у позовній заяві, дозволяють виснувати, що мотиви поведінки і ставлення позивача до захисту своїх прав упродовж тринадцяти років в сукупності переконують у тому, що йому [позивачу] ніщо правдиво не заважало звернутися до суду з позовом про оскарження рішення ВРЮ від 18 грудня 2012 року, але цього він не зробив через власну незацікавленість, неорганізованість і байдуже ставлення до права на доступ до суду.
Підстав для допиту ОСОБА_2 як свідка немає, адже обставини і предмет приватної розмови на початку 2026 року, про які зазначено у заяві свідка, не впливають на визначення дати, з якої позивач дізнався про порушення своїх прав, й не стосується фактів, що можуть пояснити поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до частин першої та другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
З уваги на наведене Суд виснував, що позовна заява ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправним і скасування рішення підлягає поверненню.
Керуючись статтями 3, 122, 123, 169, 256, 266, 295 КАС України, Суд
Визнати неповажними підстави пропуску строку звернення до суду ОСОБА_1 з позовом до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення.
Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Курзіна Олександра Анатолійовича про поновлення строку звернення до суду ОСОБА_1 з позовом до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення повернути позивачу.
Роз'яснити, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційна скарга на ухвалу Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Суддя-доповідач М. І. Смокович
Судді М. В. Білак
Л. О. Єресько
В. Е. Мацедонська
В. М. Соколов