06 травня 2026 рокусправа № 380/13791/25
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Морської Галини Михайлівни, розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства (далі - відповідач), в якому просить: мовою оригіналу
"1. Визнати протиправною бездіяльність Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства (ЄДРПОУ 44921644), яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час проходження військової служби з 19 липня 2022 року по дату подання цього позову.
2. Зобов'язати Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за вказаний період, виходячи з середньомісячного розміру 17921 грн."
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи головуючим суддею визначено суддю Кисильову Ольгу Йосипівну.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 11.07.2025 відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно розпорядження керівника апарату Львівського окружного адміністративного суду відповідно до п.2.3.44 Положення про автоматизовану систему документообігу суду проведено повторний автоматизований розподіл справи №380/13791/25.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями головуючою суддею визначено суддю Морську Галину Михайлівну.
Ухвалою від 19.01.2026 справа прийнята до провадження.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач із 09.08.2021 працював на різних посадах Закарпатського ОУЛМГ та Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства.
На підставі Указу Президента України та Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" позивач був мобілізований 19.04.2022 та продовжує проходити військову службу у Службі безпеки України до теперішнього часу. У період з квітня 2022 року по 18.07.2022 включно, відповідно до чинної на той момент редакції ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, за ним зберігався середній заробіток. Після 19.07.2022, внаслідок внесених змін, роботодавець припинив виплату заробітної плати, мотивуючи це відсутністю норми в законі.
Позивач вважає таку бездіяльність протиправною, стверджує, що він як особа, яка була мобілізована до дати внесення змін, зберіг право на гарантовану виплату середнього заробітку на весь період проходження військової служби.
Із вказаних підстав просить суд задовольнити позов.
Відповідач надіслав суду відзив, у якому заперечив проти задоволення позову, мотивуючи тим, що Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства розпочало забезпечення здійснення покладених на нього повноважень та функцій з 19.01.2023, що підтверджується наказом Управління від 19.01.2023 року № 4 «Про початок забезпечення здійснення повноважень та функцій Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства». Тому у період з 19.07.2022 по 18.01.2023 Управління не існувало як суб'єкт владних повноважень чи роботодавець для Позивача. В цей період повноваження здійснювало Закарпатське обласне управління лісового та мисливського господарства.
Стверджує: «…Наказом Управління від 18.01.2023 року № 33-к ОСОБА_1 призначено з 19.01.2023 року на посаду заступника начальника відділу лісового та мисливського господарства в Закарпатській області в порядку переведення. Наказом від 19.01.2023 року № 44-к Позивача увільнено від виконання посадових обов'язків у зв'язку з призовом на військову службу до Служби безпеки України, зі збереженням за ним місця роботи та посади на період проходження військової служби. З моменту фактичного набуття статусу працівника Управління (19.01.2023 року) Позивач не виконував посадові обов'язки у зв'язку з мобілізацією, а тому не набував права на середній заробіток відповідно до чинного законодавства… Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні. Твердження позивача на те, що право на отримання середнього заробітку під час проходження військової служби продовжує діяти протягом усього періоду служби, незважаючи на подальші зміни в законодавстві, не відповідають нормам права…».
Із вказаних підстав просить суд відмовити у задоволенні позову.
Позивач надіслав відповідь на відзив, де зазначив, що відповідач є правонаступником Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства та повторив свої аргументи щодо права на середній заробіток.
Відповідач надіслав заперечення на відповідь на відзив, а позивач додаткові пояснення, де повторили доводи, викладені у раніше поданих суду заявах по суті справи.
Розглянувши наявні у справі документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 , наказом Державного агентства лісових ресурсів України №380-к призначений на посаду заступника начальника Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства з організаційних питань з 09.08.2021.
Наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 30.03.2022 №24-к ОСОБА_1 звільнений з посади заступника начальника Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства з організаційних питань з 31.03.2022 та цим же наказом призначений на посаду заступника начальника відділу лісового та мисливського господарства Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства з 01.04.2022.
На підставі Указу Президента України та Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" ОСОБА_1 мобілізований 19.04.2022, де продовжує проходити військову службу у Службі безпеки України до теперішнього часу.
Наказом №33-к від 27.06.2022 Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, позивача увільнено від виконання посадових обов'язків у зв'язку з мобілізацією до Служби безпеки України з 19.04.2022.
Наказом №03-к від 16.01.2023 Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, позивача звільнено з 18.01.2023 за переведенням в Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства.
Наказом Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства №33-к від 18.01.2023 ОСОБА_1 призначений на посаду заступника начальника відділу лісового та мисливського господарства в Закарпатській області з 19.01.2023 в порядку переведення.
Наказом Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства №44-к від 19.01.2023 позивача з 19.01.2023 увільнено від виконання посадових обов'язків у зв'язку з мобілізацією до Служби безпеки України зі збереженням місця роботи і посади на період проходження військової служби.
Позивач за час проходження військової служби не отримував середній заробіток за місцем роботи, у зв'язку із чим звернувся до суду.
Спір у цій справі стосується двох аспектів:
по-перше, обов'язку відповідача відповідати за вимогами за період до 19.01.2023 - початку діяльності Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства;
по-друге, обов'язку нарахування середнього заробітку і зв'язку із призовом позивача на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07.09.2022 року № 1003 «Деякі питання реформування управління лісової галузі», було розпочато процес реорганізації обласних управлінь, у результаті якого створено міжрегіональні органи управління.
На виконання цієї постанови, Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства розпочало забезпечення здійснення покладених на нього повноважень та функцій з 19.01.2023 року, що підтверджується наказом Управління від 19.01.2023 року № 4 «Про початок забезпечення здійснення повноважень та функцій Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства».
Суд зауважує, що відповідно до п. 3 Постанови КМУ № 1006 міжрегіональні територіальні органи Державного агентства лісових ресурсів, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Державного агентства лісових ресурсів, які ліквідуються згідно з пунктом 1, згідно з додатком 3.
Відповідно до додатку 3 Постанови КМУ № 1006 Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства (м. Львів) є правонаступником Львівського обласного управління лісового та мисливського господарства, Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства.
Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів. У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.
Відтак відповідач у силу правонаступництва відповідає за зобов'язаннями Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, у зв'язку із чим суд відхиляє наведені доводи відповідача.
Надаючи оцінку позиціям сторін у цій справі щодо обов'язку нарахування середнього заробітку і зв'язку із призовом позивача на військову службу під час мобілізації, суд застосовує наступні правові норми.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов'язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору.
Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесені зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). Та з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов'язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
Так, позовні вимоги стосуються виплати позивачу середнього заробітку саме із 19.07.2022.
Відтак припинення виплати позивачу середнього заробітку із 19.07.2022 відбулось у межах чинного законодавства.
Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Суд відхиляє аргументи позивача, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв'язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Доводи позовної заяви про незастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року, суд також відхиляє.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суд вважає, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.
Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов'язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
Аналогічна правова позиціям викладена Верховним Судом у постанові від 28.06.2023 у справі № 753/12209/22, яка в силу ч. 5 ст. 241 КАС України обов'язкова до застосування судом.
За приписами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, разом із тим, якщо суб'єкт владних повноважень надасть докази правомірності свого рішення, то обов'язок спростувати такі докази покладається на позивача, що кореспондується із принципом змагальності сторін, закріпленому у ст. 2 КАС України.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Оскільки позивач у цій справі звільнений від сплати судового збору, розподіл витрат судом не проводиться.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, підп.15.5 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяМорська Галина Михайлівна