Іменем України
23 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 199/3815/23
провадження № 61-4461ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.
вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру про відшкодування моральної та матеріальної шкоди,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) та просила стягнути з відповідача 1 586 629,00 грн у відшкодування матеріальної шкоди та 3 000 000,00 грн - моральної шкоди.
Позов мотивувала тим, що 15 квітня 2022 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 160/18668/21, яким задовольнив її позов, визнав протиправним та скасував наказ Держгеокадастру від 13 серпня 2021 року № 392 «Про анулювання кваліфікаційних сертифікатів» (далі - Наказ) у частині, що стосується сертифікованого інженера-землевпорядника ОСОБА_1 (сертифікат від 03 березня 2013 року № 000516). Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 20 жовтня 2022 року та Верховний Суд постановою від 16 березня 2023 року скарги Держгеокадастру залишили без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2022 року - без змін.
Зазначила, що її вид діяльності - ФОП - сертифікований інженер-землевпорядник, вона регулярно проходила курси підвищення кваліфікації згідно із чинним законодавством. Статус ФОП є юридичним статусом, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю. Згідно із Законом України «Про землеустрій» кваліфікаційний сертифікат видається та анулюється відповідачем - Держгеокадастром, тому займатися своєю діяльністю вона може тільки за рішенням відповідача.
У червні 2021 року позивачку повідомили про надходження до кваліфікаційної комісії Держгеокадастру скарги на її дії. Вона надала заперечення та пояснення, копії документів, однак комісія не перевірила обставини, зазначені у скарзі, ухвалила рішення, оформлене протоколом від 29 липня 2021 року № 2 щодо звернення з поданням до Держгеокадастру для прийняття рішення про анулювання кваліфікаційного сертифікату.
Пояснила, що з червня 2021 року припинила брати замовлення на виготовлення документації, оскільки час до розгляду питання щодо сертифікату вирішила використати, щоб виконати всі замовлення, які знаходилися у неї в роботі. Справи, які були недороблені на момент винесення наказу, на суму 37 750,00 грн. їй довелось передати іншому сертифікованому землевпоряднику.
Зазначила, що пояснюючи замовникам причини відмови, вона відчувала образу та приниження честі та гідності. Після викладення цієї інформації в соцмережі відносно неї почався мобінг, інші землевпорядники уникали спілкування з нею та пояснювали іншим особам, які були її замовниками, що вона вже не вважається фахівцем у зв'язку з анулюванням сертифікату, переконували скористатись їх власними послугами як інженерів-землевпорядників. У результаті цих дій вона втратила сон, існувала на межі нервового зриву, була вимушена витрачати значні кошти на лікування мігреней та серцевого болю. За захистом прав та інтересів вона зверталася і до Держгеокадастру, і до Офісу Президента України, і до медіа, але від посадових осіб отримувала лише відписки.
Посилаючись на статтю 15 Закону України «Про підприємництво», вказала, що збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законом обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами.
Крім того, як зазначила позивач, її діяльність регулюється Законом України «Про землеустрій», стаття 66 якого передбачає, що сертифікованими інженерами-землевпорядниками є особи, які мають вищу освіту за спеціальностями та кваліфікаціями у галузі знань землеустрою, мають стаж роботи за спеціальністю не менше одного року, склали кваліфікаційний іспит, одержали сертифікат та зареєстровані в Державному реєстрі сертифікованих інженерів-землевпорядників відповідно до цього Закону.
Пояснила, що Держгеокадастр 13 серпня 2021 року на підставі подання кваліфікаційної комісії прийняв наказ № 392 про анулювання кваліфікаційного сертифікату № 000516, що автоматично призвело до закриття ФОП. Її фактично позбавили роботи, отримання доходів для її існування та сім'ї, завдали шкоди діловій репутації, зруйнували бізнес, принизили честь та гідність. За 2019 рік її дохід склав 514 900,00 грн, за 2020 рік - 946 550,00 грн, до червня 2021 року дохід склав 499 150,00 грн, тобто середньомісячний заробіток складав 83 191,00 грн. Таким чином, її незаконно позбавили заробітку 83 191,00 грн за 19 місяців з моменту анулювання до моменту відновлення сертифікату, що становить 1 580 629,00 грн. Матеріальними збитками позивач також вважала 6 000,00 грн за надання правничої допомоги під час розгляду адміністративної справи.
Зазначила, що після цих подій не змогла влаштуватися на роботу в Україні в зв'язку із зіпсованою репутацією, вимушена була виїхати за кордон в пошуках роботи, однак у зв'язку з життєвими обставинами їй довелось повернутися.
Вважала, що незаконними діями відповідача їй завдано моральну шкоду, яка складається зі шкоди, завданої її репутації, в розмірі 1 000 000,00 грн, за мобінг - 1 000 000,00 грн, за зруйнований бізнес - 1 000 000,00 грн, усього - 3 000 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 27 листопада 2025 року Солом'янський районний суд м. Києва позов задовольнив частково, стягнув з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування матеріальної шкоди 37 750,00 грн та моральної шкоди 15 000,00 грн. У решті позову відмовив.
Задовольняючи позов у частині відшкодування матеріальної шкоди, місцевий суд виходив із того, що на підтвердження упущеної вигоди, тобто доходів, які позивач могла отримати як сертифікований інженер-землевпорядник у період дії Наказу, ОСОБА_1 надала копію акта № 1 приймання-передачі робіт (замовлень) із землеустрою від 25 серпня 2021 року на суму 37 750,00 грн, яка підлягає відшкодуванню позивачу.
Відмовляючи у відшкодуванні витрат, понесених на правничу допомогу, місцевий суд виходив із відсутності передбаченої законодавством можливості відшкодування витрат на оплату правової допомоги в адміністративній справі у порядку цивільного судочинства, як і відсутності правових підстав для ототожнення витрат на правову допомогу і шкоди (збитків) у розумінні положень чинного законодавства.
З урахуванням характеру та обсягу душевних страждань позивача внаслідок порушення її ділової репутації як сертифікованого інженера-землевпорядника, що безумовно змінило її нормальний життєвий ритм, місцевий суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди, а саме 15 000,00 грн з урахуванням вимог розумності та справедливої сатисфакції.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою від 25 березня 2026 року Київський апеляційний суд скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 27 листопада 2025 року - без змін.
Постанову мотивував тим, що місцевий суд, встановивши, що на підтвердження упущеної вигоди, тобто доходів, яких позивач могла отримати як сертифікований інженер-землевпорядник у період дії Наказу, позивачем надано копію акта № 1 приймання-передачі робіт (замовлень) із землеустрою від 25 серпня 2021 року на суму 37 750,00 грн, дійшов правильного висновку, що саме ця сума є упущеною вигодою сертифікованого інженера-землевпорядника ОСОБА_1 та підлягає відшкодуванню (стягненню) на користь позивача.
Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, що оскільки відносини між ФОП ОСОБА_1 та Держгеокадастром не є трудовими та не регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), так як позивачка не є працівником/найманим працівником відповідача, а здійснює свою діяльність самостійно як ФОП на підставі кваліфікаційного сертифікату Державного агентства земельних ресурсів України, тому посилання позивачки на неотримання середньомісячної заробітної плати за вимушений прогул у розмірі 1 580 629,00 грн не заслуговують на увагу.
Суд апеляційної інстанції також погодився з правильними висновками місцевого суду, що податкові декларації ОСОБА_1 за 2019 рік на суму 514 900,00 грн, за 2020 рік на суму 946 550,00 грн, надані на підтвердження розрахунку доходу, який позивач ототожнює з неотриманою середньомісячною заробітною платою за час дії Наказу, не є належними доказами упущеної нею вигоди, оскільки позивачка, здійснюючи свою діяльність як ФОП, на власний ризик здійснює господарську діяльність із визначеною самостійно періодичністю, та не може підлягати середньому розрахунку.
Апеляційний суд зауважив, що аналогія закону, про яку зазначає позивачка, не може бути застосована, оскільки належним способом захисту порушеного права позивачки у цих правовідносинах є саме відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, і саме так місцевий суд вирішив цей спір, частково задовольнивши позов.
Вважав, що відмовляючи ОСОБА_1 у стягненні 6 000,00 грн витрат на правничу допомогу, понесених під час розгляду адміністративної справи № 160/1868/21, місцевий суд вірно врахував релевантні висновки, висловлені у пункті 6.19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18, про те, що процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц, пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18).
Погодився з висновком місцевого суду про те, що доводи позивачки про завдання їй моральної шкоди протиправним рішенням Держгеокадастру, що встановили суди у своїх рішеннях, які набрали законної сили, знайшли своє підтвердження у ході розгляду справи, у зв'язку з чим позивачка має право на відшкодування завданої моральної шкоди.
Оскільки відносини між ФОП ОСОБА_1 та Держгеокадастром не є трудовими та не регулюються КЗпП України, то апеляційний суд вважав висновок місцевого суду, про те, що законодавче визначення поняття «мобінгу» не застосовується до правовідносин між сторонами, отже не є моральною шкодою, обґрунтованим.
Апеляційний суд також погодився з місцевим судом в тому, що позивачка, як ФОП після поновлення судами її порушеного права має змогу самостійно та на власний розсуд продовжувати здійснювати господарську діяльність, а тому посилання на зруйнований бізнес не може вважатись доведеною моральною шкодою, яка також не підлягає відшкодуванню.
Оскільки ділова репутація є особистим немайновим благом, яке охороняється цивільним законодавством, з урахуванням характеру та обсягу душевних страждань позивачки внаслідок порушення охоронюваної ділової репутації як сертифікованого інженера-землевпорядника, що безумовно змінило її нормальний життєвий ритм, місцевий суд правильно визначив розмір моральної шкоди - 15 000,00 грн з урахуванням вимог розумності та справедливої сатисфакції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевий суд правильно встановив правову природу позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Узагальнені доводи касаційної скарги
04 квітня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернулася з касаційною скаргою та просила скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 березня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження зазначила пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, що суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування статей 22, 1173 ЦК України, висловленого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22.
Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник.
Встановлені судами обставини
Із виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 17 червня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована як ФОП з 15 червня 2015 року, основним видом економічної діяльності якого є - 71.12 «Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах».
Згідно з кваліфікаційним сертифікатом Державного агентства земельних ресурсів України від 03 січня 2013 року № 000516, ОСОБА_1 є інженером-землевпорядником.
30 листопада 2016 року та 28 вересня 2020 року ОСОБА_1 видано свідоцтва про підвищення кваліфікації інженера-землевпорядника.
Рішенням від 15 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2022 року та постановою Верховного Суду від 16 березня 2023 року, Дніпропетровський окружний адміністративний суд задовольнив позов ОСОБА_1 до Держгеокадастру про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії. Визнав протиправним та скасував Наказ у частині, що стосується сертифікованого інженера-землевпорядника ОСОБА_1 (сертифікат інженера-землевпорядника від 03 січня 2013 року № 000516).
Рішення мотивував тим, що анулювання сертифіката інженера-землевпорядника на підставі подання Держгеокадастру (за відсутності акта перевірки за наслідками здійснених заходів державного нагляду) без обґрунтованого викладу (у рішенні Кваліфікаційної комісії), у чому полягає саме «грубе» порушення позивачем вимог законодавства при виконанні робіт із виготовлення проекту землеустрою та вимог нормативно-правових актів у сфері землеустрою, є протиправним.
Листом Держгеокадастру від 22 березня 2023 року ОСОБА_1 повідомлено про те, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2022 року у справі № 160/18668/21 вилучено відомості про анулювання кваліфікаційного сертифіката від 03 січня 2013 року № 000516 із Державного реєстру сертифікованих інженерів землевпорядників та поновлено дію кваліфікаційного сертифіката ОСОБА_1 від 03 січня 2013 року № 000516 у вищезазначеному реєстрі.
Відповідно до копії акта № 1 приймання-передачі робіт (замовлень) із землеустрою від 25 серпня 2021 року, ФОП ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що тимчасово не може виконувати землевпорядні роботи, передала всі замовлення, які були станом на 25 серпня 2021 року з оплатою на момент передачі робіт, передала ФОП ОСОБА_2 для виконання робіт. Загальна сума на момент передачі робіт становить 37 750,00 грн.
Згідно з податковими деклараціями ОСОБА_1 отримала дохід в 2019 році у розмірі 514 900,00 грн, у 2020 році - у розмірі 946 550,00 грн, в 2021 році - у розмірі 461 400,00 грн. У звітних періодах займалась підприємницькою діяльністю по коду КВЕД 71.12 «Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування у цих сферах».
За відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за 2021 рік, ОСОБА_1 отримала заробітну плату у ТОВ «ЮЕГ» у листопаді в розмірі 5 454,55 грн та в грудні 2021 року в розмірі 7 381,36 грн.
Адвокатське об'єднання «ЮК «Легалітас» прийняло від ОСОБА_1 6 000,00 грн на підставі договору від 17 серпня 2021 року № 17/08/21.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (стаття 4 ЦПК України).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 3 Конституції України визначає, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це конституційне положення більшу конкретизацію знаходить у статті 56 Основного Закону, яка закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Враховуючи, що у цій справі позивачка порушує питання про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їй рішенням Держгеокадастру, яка є органом державної влади, суди попередніх інстанцій вірно виснували, що відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади.
Частина перша статті 1166 ЦК України визначає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Загальні правила про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (частина перша статті 1174 ЦК України).
Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.
Суди попередніх інстанцій встановили, Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 15 квітня 2022 року встановив протиправність дій відповідача відносно позивачки як сертифікованого інженера-землевпорядника.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 66 Закону України «Про землеустрій» встановлює, що сертифікованими інженерами-землевпорядниками є особи, які мають вищу освіту за спеціальностями та кваліфікаціями у галузі знань землеустрою, мають стаж роботи за спеціальністю не менше одного року, склали кваліфікаційний іспит, одержали сертифікат та зареєстровані в Державному реєстрі сертифікованих інженерів-землевпорядників відповідно до цього Закону.
Згідно зі статтею 68 Закону України «Про землеустрій» Кваліфікаційна комісія за результатами розгляду письмових звернень заінтересованих осіб, замовників документації із землеустрою, органів державної влади та місцевого самоврядування, саморегулівних організацій у сфері землеустрою робить подання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, про позбавлення сертифікованого інженера-землевпорядника кваліфікаційного сертифіката (його припинення дії) з підстав, зокрема, встановлення Кваліфікаційною комісією факту порушення сертифікованим інженером-землевпорядником законодавства у сфері землеустрою та Державного земельного кадастру, що призвело до порушення прав та/або законних інтересів замовників документації із землеустрою, юридичних або фізичних осіб, держави, територіальної громади, на підставі розгляду письмових звернень таких осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
На підставі подання Кваліфікаційної комісії про позбавлення сертифікованого інженера-землевпорядника кваліфікаційного сертифіката центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, приймає відповідне рішення та повідомляє його письмово у двотижневий строк після надходження відповідного протоколу засідання Кваліфікаційної комісії.
Рішення про позбавлення сертифікованого інженера-землевпорядника кваліфікаційного сертифіката може бути оскаржено в судовому порядку.
Притягнення осіб, винних у порушенні законодавства у сфері землеустрою, до відповідальності, передбаченої законами України, не звільняє їх від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну в результаті порушення цього законодавства.
Відповідно до частин першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Тобто, упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки особи; 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв1язку між протиправною поведінкою особи та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди.
За відсутності одного з елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальність з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04 липня 2011 року у справі № 3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14, від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20).
У постанові від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вину завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлені Верховним Судом у постановах від 23 червня 2021 року у справі № 201/12077/19 (провадження № 61-11501св20), від 24 вересня 2025 року у справі № 591/5206/21 (провадження № 61-4034св24) та інших.
У цій справі звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила, що єдиною підставою нездійснення нею професійної діяльності сертифікованого інженера-землевпорядника та як наслідок - неотримання доходу був Наказ.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Встановивши, що на підтвердження упущеної вигоди, тобто доходів, яких позивачка могла отримати як сертифікований інженер-землевпорядник у період дії Наказу, позивачка надала копію акту № 1 приймання-передачі робіт (замовлень) із землеустрою від 25 серпня 2021 року на суму 37 750,00 грн, місцевий суд, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що сума у розмірі 37 750,00 грн є упущеною вигодою сертифікованого інженера-землевпорядника ОСОБА_1 та підлягає відшкодуванню (стягненню) на користь позивачки.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (частина перша статті 21 КЗпП України).
Частина перша статті 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (частина перша статті 21 КЗпП України).
Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Водночас, стаття 42 Конституції України окремо від гарантованого статтею 43 Конституції України права на працю, передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц (провадження № 14-39цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17 (провадження № 12-43гс19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 263/2359/19 (провадження № 14-467цс19), від 25 лютого 2020 року у справі № 916/385/19 (провадження № 12-167гс19) та інших.
У цій справі Верховний Суд у постанові від 03 квітня 2024 року виснував, що ОСОБА_1 саме як фізична особа, а не ФОП, звернулася до суду за захистом своїх цивільних прав - відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди, завданих їй як фізичній особі незаконним рішенням органу державної влади.
Вирішуючи питання щодо обґрунтованості решти заявлених позивачем вимог про відшкодування матеріальної шкоди, суди попередніх інстанцій вірно визначилися з тим, що оскільки відносини між позивачкою та відповідачем не є трудовими та не регулюються КЗпП України, адже позивачка не є працівником/найманим працівником відповідача, а здійснює свою діяльність самостійно як ФОП на підставі кваліфікаційного сертифікату Державного агентства земельних ресурсів України, відтак посилання позивачки на неотримання середньомісячної заробітної плати за вимушений прогул у розмірі 1 580 629,00 грн не заслуговують на увагу та не застосовуються до спірних правовідносин.
Суди також правильно вказали, що податкові декларації на підтвердження розрахунку доходу, який позивач ототожнює з неотриманою середньомісячною заробітною платою за час дії Наказу не можуть вважатись належними доказами упущеної нею вигоди, оскільки позивачка, здійснюючи свою діяльність як ФОП, на власний ризик здійснює господарську діяльність із визначеною самостійно періодичністю, та не може підлягати середньому розрахунку.
Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суди попередніх інстанцій звернули увагу позивачки, що аналогія закону, про яку вона зазначає, у цьому випадку не може бути застосована, оскільки належним способом захисту порушеного права позивачки в спірних правовідносинах є саме відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, і саме таким чином місцевий суд, застосувавши принцип jura novit curia, вирішив спір, частково задовольнивши позов в межах позовних вимог, які знайшли своє підтвердження належними та допустимими доказами, у розмірі 37 750,00 грн.
Відмовляючи ОСОБА_1 у стягненні 6 000,00 грн витрат на правничу допомогу, понесених під час розгляду адміністративної справи № 160/1868/21, суди врахували релевантні правові висновки, викладені у пункті 6.19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18 про те, що процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, які можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц, пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18).
Частково задовольняючи позов у частині відшкодування моральної шкоди, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що доводи позивача про завдання їй моральної шкоди протиправним рішенням Держгеокадастру знайшли своє підтвердження під час розгляду справи, у зв'язку з чим позивач має право на відшкодування завданої моральної шкоди.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та на яких міркуваннях він у цьому базується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, потрібні для відновлення попереднього стану. Водночас суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Наявність заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Порушення прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Rysovskyy v. Ukraine»).
Отже, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у виді погіршення здоров'я, можуть підтверджувати завдання моральної шкоди.
З огляду на загальні засади доказування у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і яким є розмір її відшкодування.
Вирішувати такі спори потрібно з урахуванням того, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (статті 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19, постанова Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі № 753/4289/23, провадження № 61-7327св24).
Суди попередніх інстанцій надали оцінку доводам позивачки про завдання їй моральної шкоди.
Частина перша статті 2-2 КЗпП України визначає, що мобінг (цькування) - систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця, окремих працівників або групи працівників трудового колективу, які спрямовані на приниження честі та гідності працівника, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов'язків, що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій, створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує його недооцінювати свою професійну придатність.
Оскільки відносини між ФОП ОСОБА_1 та Держгеокадастром не є трудовими та не регулюються КЗпП України, відтак правильними є висновки судів, що законодавче визначення поняття «мобінгу» не застосовується до правовідносин між сторонами, тому суди вважали доводи позивачки про завдання їй моральної шкоди «мобінгом» необґрунтованими.
Посилання позивачки на зруйнований бізнес, що завдало їй моральної шкоди, є також безпідставними, так як адміністративні суди поновили її порушене право, та скасували Наказ у частині, що її стосується, а тому позивачка має змогу продовжувати самостійно, на власний розсуд здійснювати господарську діяльність.
Разом із тим, оскільки ділова репутація є особистим немайновим благом, яке охороняється цивільним законодавством, з урахуванням характеру та обсягу душевних страждань позивача внаслідок порушення охоронюваної ділової репутації як сертифікованого інженера-землевпорядника, що безумовно змінило її нормальний життєвий ритм, місцевий суд обґрунтовано визначив розмір моральної шкоди у сумі 15 000,00 грн, з яким погодився й апеляційний суд, з урахуванням вимог розумності та справедливої сатисфакції.
Стягуючи суми у відшкодування матеріальної та моральної шкоди з Державного бюджету України, а не з Держгеокадастру, суди вірно врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах [постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)].
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган [постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 905/1907/21 (пункти 8.5, 8.6), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/5880/21 (пункти 34, 35)].
У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави, не є обов'язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною. До такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц та від 14 січня 2026 року у справі 465/5323/15.
Таким чином, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами висновку щодо застосування статей 22, 1173 ЦК України, висловленого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, Верховний Суд зазначає таке.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).
Подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).
У справі № 335/6977/22 розглядався позов фізичної особи до Департаменту патрульної поліції про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до адміністративної відповідальності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 зазначила: «Для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов'язковою є наявність трьох елементів (умов): неправомірний характер дії (бездіяльності) цього органу (посадових або службових осіб), наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою. Водночас наявність вини посадових осіб органів державної влади не є обов'язковою умовою такого виду відповідальності. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
Встановлення протиправності у діях працівника патрульної поліції під час складання протоколу про адміністративне правопорушення є обов'язковою умовою для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди.
Відповідність протоколу про адміністративне правопорушення (за формою чи змістом) вимогам закону, складення такого протоколу уповноваженою особою, а також правомірність інших дій (бездіяльності) працівників патрульної поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення може бути встановлено судом у справі про адміністративне правопорушення.
У разі відповідності протоколу про адміністративне правопорушення вимогам закону та вчинення працівниками патрульної поліції під час складання протоколу всіх дій згідно із законом та в межах їхніх повноважень факт закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю складу правопорушення не є фактом, який підтверджує протиправність дій патрульних поліцейських щодо складання такого протоколу.
При невстановленні під час розгляду справи про адміністративне правопорушення невідповідності дій (бездіяльності) працівників патрульної поліції щодо складання протоколу, які мали наслідком закриття справи про адміністративне правопорушення, дії патрульного поліцейського щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі подальшого закриття справи у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення можуть бути підставою для відшкодування шкоди державою лише у тому випадку, якщо закриття справи у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення відбулося через очевидну невідповідність протоколу вимогам закону або внаслідок інших протиправних дій працівників патрульної поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення, або які мають ознаки свавільності».
Таким чином, вбачається, що рішення судів попередніх інстанцій не суперечать вищезазначеним висновкам Великої Палати Верховного Суду.
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди попередніх інстанцій розглянули справу відповідно до такого висновку.
Доводи касаційної скарги хоча й містять посилання на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, проте фактично зводяться до незгоди позивачки зі здійсненою судами оцінкою доказів.
Втім, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів і, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася.
Таким чином, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суди під час вирішення справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська