06 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 902/1168/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,
розглянувши касаційну скаргу Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу Святого Миколая
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2026 і рішення Господарського суду Вінницької області від 04.11.2025 у справі
за позовом Вінницької міської ради
до: (1) Релігійної громади Хрестовоздвиженського Храму УПЦ м. Вінниця; (2) Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу Святого Миколая
про визнання договору суперфіцію недійсним та скасування державної реєстрації
Верховний Суд ухвалою від 06.04.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу Святого Миколая (далі - Комплекс, відповідач-2, скаржник) на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2026 і рішення Господарського суду Вінницької області від 04.11.2025.
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
Вінницька міська рада (далі - Рада, позивач) звернулася до суду з позовом до Релігійної громади Хрестовоздвиженського Храму УПЦ м. Вінниця (далі - Релігійна громада) та Комплексу про визнання недійсним договору суперфіцію від 26.07.2016 та скасування державної реєстрації речового права на об'єкт нерухомого майна - права забудови земельної ділянки.
Позов мотивований тим, що всупереч приписам статті 102-1 Земельного кодексу України, статті 413 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір суперфіцію укладений відповідачами без участі позивача, як власника земельної ділянки, тобто не уповноваженим суперфіціаром.
Господарський суд Вінницької області рішенням від 04.11.2025 позов задовольнив. Визнав недійсним укладений між відповідачами договір суперфіцію земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 0520688900:05:001:0102 (далі - земельна ділянка), скасував державну реєстрацію за Комплексом права забудови земельної ділянки.
Суд мотивував рішення тим, що спірний договір суперфіцію укладений відповідачем-1, який не є власником земельної ділянки, тобто останній не мав повноважень розпоряджатися земельною ділянкою комунальної власності. Саме Раді належить право володіння, користування та розпоряджання земельною ділянкою, а вчинення дій щодо майна позивача поза його волею обмежує право останнього, передбачене статтями 317, 319 ЦК України.
Суд також зазначив, що позовна давність до заявлених позовних вимог не застосовується, оскільки обмеження прав позивача внаслідок дії та виконання даного договору є триваючим правопорушенням. З огляду на що власник земельної ділянки має право на звернення з позовом до суду протягом усього строку дії договору суперфіцію.
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 28.01.2026 змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, виклавши її в редакції постанови.
Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду по суті спору. Разом з тим у спірних правовідносинах, які стосуються недійсності правочину, про існування триваючого правопорушення не йдеться, а тому здійснене судом першої інстанції застосування положень про позовну давність не відповідає вимогам закону. До заявленої у цій справі вимоги про визнання недійсним договору застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки. Суд констатував, що право Комплексу користування земельною ділянкою грунтується на укладеному з Релігійною громадою спірному договорі суперфіцію. Натомість належне Релігійній громаді право постійного користування цією земельною ділянкою тривалий час оспорювалося у суді і саме з моменту набрання чинності судовим рішенням у справі № 902/834/23 (30.10.2024) для Ради стало очевидним відсутність у Релігійної громади права постійного користування земельною ділянкою, з якого походить право суперфіцію Комплексу. Отже, саме з 30.10.2024 для Ради почався перебіг позовної давності, яка на момент звернення з даним позовом не сплила.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач-2 звернувся з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
За доводами скаржника суди попередніх інстанцій порушили вимоги статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, внаслідок не врахування висновків Верховного Суду в постановах від 05.08.2025 у справі № 694/1099/22 щодо моменту недійсності оспорюваного договору; від 31.10.2024 у справі № 693/319/20, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 щодо застосування позовної давності; від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 30.07.2025 у справі № 363/130/23, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 щодо визначення ефективного способу захисту суб'єктивних цивільних прав.
Скаржник вважає, що перебіг позовної давності для позивача розпочався саме з дати укладення договору суперфіцію. Отже суд апеляційної інстанції помилково встановив початок перебігу позовної давності з дати набрання законної сили рішенням суду у справі № 902/862/32. Також скаржник вважає, що правильним способом захисту у даній справі є лише пред'явлення віндикаційного позову, задоволення якого могло б слугувати підставою для проведення державної реєстрації речових прав.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
На предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критерієм відповідно.
Не можна посилатись на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
До того ж алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
У касаційній скарзі Комплекс не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо дотримання позивачем позовної давності при зверненні з позовом.
У цьому контексті цитує висновки Верховного Суду у справі № 914/3224/16 щодо застосування інституту позовної давності, оціночного характеру обставин, які визначають момент початку перебігу позовної давності, зокрема щодо презумпції можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав (аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися").
Верховний Суд зазначає, що висновки суду касаційної інстанції у наведеній справі стосувались позовної давності за віндикаційним позовом, були зроблені з урахуванням конкретних обставин, а також наявних і оцінених судами доказів, а отже, застосування судами положень статей 256, 257, 261, 267 ЦК України у справі, на яку посилається скаржник, залежало від встановлення певної сукупності фактів, які мають матеріально-правове значення у питанні позовної давності.
Щодо справи № 693/319/20, то посилання скаржника на цю справу обмежується лише буквальним цитуванням змісту статті 256 ЦК України. При цьому суд касаційної інстанції у вказаній справі взагалі не робив правових висновків щодо позовної давності по суті спірних правовідносин вказавши про те, що касаційна скарга у цій справі не містить доводів щодо позовної давності.
Верховний Суд відзначає, що скаржник не наводить мотивів, яким чином неврахування згаданих висновків касаційного суду призвело до прийняття незаконних судових рішень у даній справі. По суті доводів касаційної скарги у цій частині скаржник ставить перед Верховним Судом питання щодо переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі статтею 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
У касаційній скарзі також наявні посилання на загальні висновки Верховного Суду, викладені у справах № 925/1265/16, № 125/2157/19, № 363/130/23, № 378/596/16-ц, № 910/12525/20, № 199/8324/19 щодо застосування конкретного способу захисту цивільного права.
Проте правовідносини у вказаних справах, на які посилається скаржник, є неподібними із правовідносинами у справі, що розглядається, оскільки в кожній із наведених справ Верховний Суд сформував висновки про належний та ефективний спосіб захисту права в залежності від конкретного предмета та підстав позову, які визначав позивач та конкретного складу учасників кожного окремого спору.
Суд касаційної інстанції вважає доцільним звернути увагу скаржника на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
При цьому відповідач-2 лише цитує окремі абзаци тексту мотивувальних частин відповідних постанов суду касаційної інстанції у наведених справах, проте не зазначає конкретних аргументів щодо неправильного застосування судами у справі, що переглядається, норм права та не викладає суті допущених судами порушень.
Разом із тим підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Отже, цитування скаржником окремих висновків, наведених Верховним Судом, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.
З цих же підстав Верховний Суд відхиляє суто декларативне цитування скаржником окремих абзаців тексту постанови Верховного Суду від 05.08.2025 у справі № 694/1099/22, без наведення як конкретної норми права, яка, на думку скаржника порушена судами попередніх інстанцій у справі, що переглядається, так і змісту такого порушення.
Таким чином правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду, є істотно відмінні за нормативно-правовим регулюванням, фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.
Верховний Суд наголошує, що положення ГПК України покладають обов'язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов'язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
У цьому контексті Верховний Суд не враховує посилання скаржника в тексті касаційної скарги на постанови Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 05.01.2024 у справі № 761/40240/21, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.08.2020 у справі № 372/266/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц, які не визначені ним в якості підстави касаційного оскарження, за якою відкрито касаційне провадження у цій справі.
Відтак визначений скаржником виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.
Відповідно до положень частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, є не лише неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, можливість касаційного оскарження судових рішень із посиланням у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виникає у поєднанні із виключними випадками, передбаченими у пункті 1 цієї норми, якщо, зокрема суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, на що у касаційній скарзі у даній справі посилався відповідач-2.
Отже, саме лише посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права без підтвердження виключного випадку, передбаченого, зокрема у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не є правовою підставою для касаційного оскарження та касаційного перегляду судових рішень, що також вбачається із положень статті 296 ГПК України.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Як вказала об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-2 підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.
Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу Святого Миколая на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2026 і рішення Господарського суду Вінницької області від 04.11.2025 у справі № 902/1168/25 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Берднік І.С.
Зуєв В.А.