Номер провадження 22-ц/821/889/26Головуючий по 1 інстанції
Справа №705/6621/23 Піньковський Р.В.
Доповідач в апеляційній інстанції
Новіков О. М.
29 квітня 2026 року м. Черкаси :
Черкаський апеляційний суд в складі колегії:
судді-доповідача Новікова О. М.,
суддів: Василенко Л. І., Карпенко О. В.,
секретаря Костенко А. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 09 лютого 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про неправомірність правочину, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що, згідно з Договором дарування від 27.05.1994 ОСОБА_2 і йому належить цілісний майновий комплекс по АДРЕСА_1 .
Уманська міська рада із належного їм спільного майна 27.04.2005 за № 2.6-46/4 передала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 150 кв.м, як землю сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства згідно зі ст. 22 ЗК України, що суперечило встановленому цільовому призначенню цієї ділянки для будівництва і благоустрою будинку. У зв'язку з чим виник спір для визнання недійсним рішення місцевої влади в судовому порядку і рішення у справі не прийнято, що є наявною судовою забороною до закінчення процесу передачі земельної ділянки іншим особам. Але ОСОБА_2 по договору дарування від 29.08.2017 спірну земельну ділянку передала по домовленості ОСОБА_4 . Крім того, передача ОСОБА_5 спірної земельної ділянки відбулася в період дії мораторію на такі дії, що є забороною за законом. Недодержані вимоги законодавства щодо заборони по договору, так як це їх спільна сумісна власність з 1994 року, а у договорі ОСОБА_6 умисно представлена як приватна особиста власність ОСОБА_2 . Відчуження земельної ділянки здійснено з порушенням вимог частин 1 та 5 ст. 203, ч. 1 ст. 204 ЦК України і ст. 210 ЗК України, що і стало причиною його звернення до суду з цим позовом.
Просив суд визнати договір дарування від 29.08.2017, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 150 кв.м неправомірним та недійсним з моменту його вчинення.
Заочним рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 09.02.2026 відмовлено у задоволенні позову.
Своє рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів щодо порушення його прав, свобод чи законних інтересів.
Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 09.02.2026 скасувати.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судове засіданні відбулося поза межами 60 денного терміну розгляду даної справи, встановленого ст. 279 ЦПК України.
В апеляційній скарзі просить визнати рішення суду від 09.02.2026 технічним висновком без законної сили, скасувати його.
Відзив на апеляційну скаргу до Черкаського апеляційного суду не надходив.
В судове засідання апеляційного суду сторони, належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду даної справи, не з'явились. Відповідно до приписів ч. 2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
За змістом ст. ст. 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ЦПК України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати договір дарування від 29.08.2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_8 на земельну ділянку пл. 150 кв.м. по АДРЕСА_1 неправомірним та недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З матеріалів справи вбачається, що за договором дарування від 27.05.1994 ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 прийняли в дар кожен в рівних частках належну ОСОБА_9 1/3 частину будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_2 (а.с. 3).
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказує на те, що згідно з договором дарування від 29.08.2017 ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 із їхньої спільної земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку 150 кв.м. землі під особисте селянське господарство.
Однак, матеріали справи не містять зазначеного договору.
Разом з тим, з викладеного вище вбачається, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору дарування, а отже не має ні прав, ні обов'язків по даному договору.
Крім того, ОСОБА_1 ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі не наводить доводів, яким саме чином порушені його права та інтереси, що вірно було встановлено судом першої інстанції.
Апеляційний суд враховує, що подання доказів визначено ст. 83 ЦПК України. Так сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Зокрема, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано, причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. При цьому, копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 не зазначав про неможливість отримання будь-яких доказів, не заявляв жодних клопотань про їх витребування у відповідності до вимог ст. 84 ЦПК України, яка регламентує витребування доказів.
Тому висновок суду першої інстанції, що позивачем не надано суду договір дарування від 29.08.2017 в якості доказу для дослідження на предмет його відповідності або невідповідності вимогам цивільного законодавства, колегія суддів вважає вірним.
Доводи апелянта, що суд не розглянув справу у визначені цивільно-процесуальним законодавством строки - шістдесят днів, а тому є підстави для припинення судового розгляду, є необґрунтованими, оскільки суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження. В цій справі неодноразово змінювався склад суду, ОСОБА_1 заявлялися відводи суддям, зокрема й судді Піньковськму Р.В. Срава відкладалася через неявку відповідачів, тому стверджувати про порушення судом строків немає підстав.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України).
За ч. ч. 1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з нормами ч. 1 та ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У ч. 1 с. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами існування в нього прав чи законних інтересів, які були б порушені відповідачем при розпорядженні своєю часткою майна, що належала їй на підставі договору дарування від 27.05.1994, зокрема, у спосіб визначений ОСОБА_1 .
Щодо вимоги ОСОБА_1 про стягнення судового збору з відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги і колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні його апеляційної скарги і залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги компенсується за рахунок держави. Докази наявності інших судових витрат, понесених сторонами, у матеріалах справи відсутні, тому відсутні підстави для їх стягнення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст. ст. 35, 258, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 09 лютого 2026 року у даній справі залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді