Сквирський районний суд Київської області
Справа № 376/2336/25
Провадження № 2/376/1337/2025
28 серпня 2025 року Сквирський районний суд Київської області
в складі: Головуючого - судді Коваленка О.М.,
за участю секретаря - Таранчук В.О.,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Сквира Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю,
12.08.2025 позивачка звернулася до суду із вищевказаним позовом в обгрунтування якого зазначила, що є внучкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є її дідусем та бабця відповідно.
У 1967 році її дідусю ОСОБА_3 було виділено квартиру АДРЕСА_1 , про що свідчить будинкова книга.
ЇЇ мати ОСОБА_5 (дівоче ОСОБА_6 ) проживала разом з батьками в цьому будинку. ЇЇ батько ОСОБА_2 одружився з її мамою у 1976 році, та стали проживати з батьками її матері у будинку АДРЕСА_2 . Біля будинку знаходилися господарські споруди.
У 1977 році її батьком ОСОБА_2 разом з дідусем було збудовано гараж, що підтверджується технічним паспортом на жилий будинок індивідуального жилого фонду, виготовлений 17.01.1991. З моменту побудови цього гаражу її батько ОСОБА_2 постійно користувався цим гаражем. Після смерті дідуся квартира та відповідно господарські споруди та гараж перейшли у власність її бабці ОСОБА_4 , яка у 2014 році померла, та квартиру із господарськими спорудами та гаражем успадкувала її мати ОСОБА_5 . Оскільки з 2006 року позивачка придбала автомобіль, її батько, який будував гараж, надав їй у користування, володіння та розпорядження цей гараж, (до цього користувався він). 14.06.2016 її мати подарувала їй квартиру АДРЕСА_1 . Згідно технічного паспорту на гараж, цей гараж знаходиться по АДРЕСА_3 , загальною площею 47кв.м, який складається з підсобного приміщення площею 5, 7кв.м та гаражу, площею 41,3кв.м. Цим гаражем відповідач користувався постійно, з 1977 року, а в 2006 році він передав у користування позивачці, де в 2016 році вона стала також законним власником квартири, яка знаходиться поряд з цим гаражем. Відповідно позивачка вже понад 19 років користується цим гаражем відкрито, безперервно, добросовісно, доглядає та утримує його, постійно проводить поточні та капітальні ремонти. З приводу користування даним гаражним приміщенням ніхто і ніколи претензій до неї не пред'являв.
Крім цього гаражу на АДРЕСА_3 побудовано у 1977-1978 роках ще НОМЕР_1 гаражів. На даний час у більшості громадян виготовлені правовстановлюючі документи. Зокрема, свої документи погодилася надати сусідка по її квартирі та гаражу - гр. ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що проживає навпроти позивачки за адресою: АДРЕСА_4 , яка при потребі може підтвердити факти, викладені у позовній заяві. Крім того, свої пояснення надали свідки будівництва гаражу у 1977 році її батьком ОСОБА_2 та безперервного користування ним та позивачкою. Оскільки батько передав їй цей гараж у постійне користування та володіння ще у 2006 році, і протягом часу користування і володіння зазначеним гаражем ніхто не заявляв своїх прав на це майно, позивачка вважає єдиним засобом набуття права власності на гараж звернення до суду з цим позовом.
На підставі викладеного позивач ОСОБА_1 просить суд:
Визнати за нею право власності на гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 47,0 кв.м.
Позивач ОСОБА_1 в підготовче судове засідання не з'явилась, надала суду клопотання в якому просить провести підготовче судове засідання у її відсутність, а також всі інші судові засідання, слухати без її участі. Позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить винести рішення на підставі поданих доказів (а. с. 43).
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, надав суду відзив на позовну заяву в якому зазначив, що в провадженні суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 до нього про визнання права власності на гараж, що знаходиться на АДРЕСА_3 , площею 47,0 кв. м. в м. Сквира Білоцерківського району.
Він з позивачкою надав суду заяву про затвердження мирової угоди. Цю заяву він відкликає, оскільки вони помилково її подали.
Щодо позовних вимог позивачки про визнання за нею права власності на цегляний гараж, що знаходиться на АДРЕСА_3 , то з цього приводу повідомляє, що дійсно цей гараж належав йому, оскільки ще в 1977 році він разом зі своїм тестем ОСОБА_3 , будували цей гараж. Вони тоді з дружиною проживали по АДРЕСА_2 у її батьків. Згодом народилась дочка ОСОБА_8 ( ОСОБА_9 ). Біля будинку були господарські споруди. Біля цих господарських споруд вони збудували також нежиле приміщення - гараж і господарську споруду.
Оскільки дочка вже стала дорослою, придбала собі автомобіль, відповідач віддав цей гараж їй. Крім їх, їхньої сім'ї, цим гаражем ніхто з інших людей не користувався. Гараж передав дочці у володіння і користування ще у 2006 році. Претензій до неї відповідач не має. Дочка користується цим гаражем, проводить поточні та капітальні ремонти. На підставі викладеного відповідач просить суд:
Вважати заяву про затвердження мирової угоди не поданою.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.
Справу розглянути у його відсутності (а. с. 42).
Частинами 3,4 ст. 200 ЦПК України передбачено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 206 ЦПК Позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Згідно з вимогою ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Частиною 3 ст. 211 ЦПК України визначено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Виходячи з наведеного, суд вважає, що рішення у справі можливо ухвалити при проведенні підготовчого судового засідання у відсутності учасників справи на підставі вимог ст. ст. 200,206,211,247 ЦПК України
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 ЦПК України.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що позивачка є донькою відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження Серї НОМЕР_2 , виданого 15.09.1977, актовий запис № 221 (а. с. 9) та копією Свідоцтва про одруження Серія НОМЕР_3 , актовий запис № 49, видано 16 травня 1989 року (а. с. 10) та внучкою ОСОБА_3 .
З копії Будинкової книги вбачається, що в кв. АДРЕСА_5 зареєстровані були ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 07.12.1967 по день їх смерті (а.с. 23-26).
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією Свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_4 , видано відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Сквирського районного управління юстиції у Київській області 30 грудня 2014 року, актовий запис № 265 (а.с.27).
Згідно Договору дарування квартири від 14.06.2016 ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,90 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами : прибудова -літ. «а1», ганок - літ. «а4», сарай- літ «Г», сарай- літ. «Д». (а.с.28,29).
Згідно Технічного паспорту на жилий будинок індивідуального жилого фонду, виготовленого 17.01.1991, до житлового будинку (будівля до 1940 року) належать гаражі, позначені літ. «В», рік будівництва - 1977, фундамент - бутовий, підлога бетонна, цегляними стінами (а.с.30-34).
З пояснень гр. ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка проживає в АДРЕСА_5 , та гр. ОСОБА_11 , який проживає в АДРЕСА_5 , вбачається, що вони знають ОСОБА_2 понад 30 років. Вони підтверджують, що гараж цегляний знаходиться по вул. К. Болсуновського, належить ОСОБА_2 , який приблизно у 1977 році будував його та безперервно користувався ним, робив постійно поточний та капітальний ремонт. В той час Сквирська міська рада надавала дозвіл на будівництво гаражів. І на цій вулиці побудовано приблизно 12 гаражів.(а.с.20,21).
З пояснень гр. ОСОБА_12 , що проживає в АДРЕСА_6 , вбачається, що вона знає ОСОБА_2 з 1996року. Їхні сім'ї (батьки) дружили з сім'єю ОСОБА_2 . Вона знає, що ОСОБА_2 побудував гараж по АДРЕСА_7 , біля свого будинку, де він раніше проживав, а саме - біля будинку, що знаходиться на АДРЕСА_5 . Власником цього будинку була його дочка ОСОБА_1 , яка також користувалася цим гаражем. Вони користувалися цим гаражем з 1977 року (дата будівництва гаража). Постійно здійснюють в ньому капітальні та поточні ремонти, користуються ним та є його власниками (а.с.22).
Згідно Витягу з рішення виконавчого комітету Сквирської міської ради від 19.11.2013 № 992/60 «Про впорядкування нумерації житлових будинків та нежитлових споруд в м. Сквира за зверненням ОСОБА_7 гаражі збудовані в АДРЕСА_7 , за її заявою присвоєно адресу її гаражу - АДРЕСА_8 . (а.с.11).
Згідно Технічного паспорту на гараж, що знаходиться на АДРЕСА_3 , гараж цегляний побудований в 1977 році, фундамент - бутовий, підлога бетонна, площею 41,3кв.м., підсобне приміщення площею 5,7кв.м., загальною площею 47кв.м.
Таким чином, спірний гараж побудований відповідачем в 1977 році біля будинку, де проживала позивачка та відповідач, а з 2006 року позивачка вільно користується та володіє цим гаражем.
Правовідносини, яким відповідають встановлені фактичні обставини, врегульовані загальними нормами Цивільного кодексу України щодо права власності.
Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з вимогами ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Згідно п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.
П. 13 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав » визначено, що можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей15,16 ЦК України, а також ч. 4 ст. 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права.
У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.
Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Згідно п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:
- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;
- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є: фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз.2 ч.3ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи зазначене про умови набуття права власності за набувальною давністю, не вбачає підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом ч.1ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17.
Рішення суду, що набрало законної сили, про задоволення позову про визнання права власності за набувальною давністю є підставою для реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно п.5 ч.1ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (п. 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).
Отже, враховуючи, що позивачка ОСОБА_1 у 2006 році заволоділа чужим майном - гаражем на АДРЕСА_3 , на дане майно не претендують інші особи, вона відкрито, безперервно і тривало володіє даним майном, поводиться з ним як власник, закон не обмежує і не забороняє таке набуття права власності, як набувальна давність, тому наявні всі передбачені законом передумови в сукупності, які є підставою для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю та задоволення позову.
На підставі викладеного та керуючись ст. 41 Конституції України, ст.ст. 2,4,12,13,76,81,200,206,211,247,258,259,263-265,268, 351,352,354,355 ЦПК України, ст.16,328,344 ЦК України, п. 9,13,14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю - задовольнити в повному обсязі.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) право власності за набувальною давністю на гараж, що знаходиться на АДРЕСА_3 , загальною площею 47 кв.м.
З текстом рішення можливо ознайомитися за адресою: court.gov.ua
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення справи) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя О.М. Коваленко