Окрема думка
20 квітня 2026 року«
Справа № 462/4571/24
Провадження № 22-ц/811/1185/25
№22-ц/811/1186/25
у справі за апеляційною скаргою Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 березня 2025 року та додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 березня 2025 року.
У червні 2024 року Приватне підприємство «Торгівельно-логістичний центр» звернулось до суду з позовом до Акціонерного товариства «Міжнародний інвестиційний банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна», ОСОБА_1 , третя особа - Приватне підприємство «Едель», про переведення прав та обов'язків покупця нежитлових приміщень за договором купівлі-продажу, стягнення сплаченої за даним договором вартості нежитлових приміщень та визнання права власності на нежитлові приміщення.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 26.04.2012, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Волинською Л.В., підприємство набуло у власність 49/100 частки будівель автостоянки КАМАЗ, загальною площею 445,0 м.кв., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (колишня адреса - АДРЕСА_2 .
Власником іншої частки (51/100) було ПП «Едель» (на підставі договору купівлі-продажу будівлі контрольно-пропускного пункту , що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С.О., та зареєстрований в реєстрі за №104 від 17.01.2002 і договору купівлі-продажу навісу з воротами, що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І., та зареєстрований в реєстрі за №2016 від 06.08.2002).
31.05.2013 ПП «Едель», за Іпотечним Договором №0006.13-СВD/PL.108, передало в іпотеку ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк» ряд приміщень, в тому числі нежитлову будівлю (навіс з воротами) під. літ. «Г'-1» площею 170,2 кв.м та нежитлове приміщення (контрольно-пропускний пункт) під літ. «Г-1» площею 151,8 кв.м. Рішенням Господарського суду Львівської області від 29.01.2018 про справі №914/2455/17 було звернено стягнення на заставлене майно ПП «Едель» шляхом визнання за ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк» права власності на предмет іпотеки, в тому числі на будівлі КПП та Навісу.
21.07.2022 між АТ «Міжнародний інвестиційний банк» з однієї сторони та ТОВ «Грінера Україна» й ОСОБА_1 з іншої сторони, було укладено договір купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна серед яких і КПП та Навіс (посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Черник Н.С. (зареєстровано в реєстрі за № 638). Зі змісту зазначеного договору випливає, що ТОВ «Грінера Україна» та ОСОБА_1 купили у рівних частках кожен (по частці) у АТ «Міжнародний інвестиційний банк» нежитлове приміщення літ. Г-1 (контрольно-пропускний пункт) по АДРЕСА_3 за ціною 816955 грн. та нежитлову будівлю літ. Г'-1 (навіс) по АДРЕСА_3 за ціною 620062 грн.
Позивач вважає, що він як співвласник майна, частка якого продавалась АТ «Міжнародний інвестиційний банк», мав переважне право на купівлю цієї частки за ціною, яка була оголошена для продажу. Проте, в супереч вимогам ч.2 ст. 362 ЦК України, АТ «Міжнародний інвестиційний банк» не повідомив позивача про намір продати свою частку та відчужив її ТОВ «Грінера Україна» й ОСОБА_1 , тим самим було порушено переважне право позивача на купівлю спірного майна.
24.06.2024 позивачем внесено на депозитний рахунок суду 1437017 грн., відповідно до вимог ч.4 ст.362 ЦК України.
В подальшому позивачем було доповнено позовні вимоги вимогою про стягнення з Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» та ОСОБА_1 сплачену ними, за Договором купівлі продажу від 21.07.2022 (реєстраційний №638), вартість нежитлового приміщення літ.Г-1 (контрольно-пропускний пункт) загальною площею 151,8 кв.м та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) загальною площею 170,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 , у сумі 1437017,00 грн., шляхом їх перерахування з депозитного рахунку ТУ ДСА України у Львівській області, внесених Приватним підприємством «Торгівельно-логістичний центр» згідно платіжної інструкції №10 від 24.06.2024.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 03 березня 2025 року в задоволенні позову Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» відмовлено.
Додатковим рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 25 березня 2025 року заяву представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» - адвоката Гнитки Тетяни Василівни про вирішення питання судових витрат задоволено частково.
Стягнуто із Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» 35 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу, 8 600 грн. витрат, пов'язаних із залученням спеціаліста для проведення оцінки спірного майна та 220 грн. витрат на надсилання поштової кореспонденції, а всього 43 820 грн. судових витрат. В решті вимог заяви - відмовлено.
Рішення та додаткове рішення суду оскаржило Приватне підприємство «Торгівельно-логістичний центр», в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення та додаткове рішення суду є незаконними та необґрунтованими, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що на момент продажу АТ «Міжнародний інвестиційний банк» нежитлового приміщення літ. Г-1 (контрольно-пропускний пункт) по АДРЕСА_3 та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) по АДРЕСА_3 мав місце продаж не окремих об'єктів права власності, а саме 51/100 частки у спільному майні - будівель автостоянки КАМАЗ, іншим співвласником яких і був позивач (49/100 частки). Оскільки, ні виділу в натурі частки (ПП «Едель», а в подальшому АТ «МІБ») із спільної власності, ні поділу майна (між ПП «ТЛЦ» з однієї сторони та ПП «Едель», чи АТ «МІБ», з іншої сторони) не здійснювалось, то зазначеним договором Відповідачем-1 фактично було відчужено 51/100 ідеальну частку будівель автостоянки КАМАЗ, що розташована на АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1 (колишня адреса АДРЕСА_2 .
З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі, перевести на Приватне підприємство «Торгівельно-логістичний центр» права та обов'язки покупця нежитлового приміщення літ.Г-1 (контрольно-пропускний пункт) загальною площею 151,8 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) загальною площею 170,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 за Договором купівлі продажу, який укладений 21.07.2022 між Акціонерним товариством «Міжнародний інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» й ОСОБА_1 і посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Черник Н.С. (зареєстровано в реєстрі за №638); Стягнути з Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» та ОСОБА_1 сплачену ними, за Договором купівлі продажу від 21.07.2022 вартість нежитлового приміщення літ.Г-1 (контрольно-пропускний пункт) загальною площею 151,8 кв.м та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) загальною площею 170,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_3 , у сумі 1437017,00 грн., шляхом їх перерахування з депозитного рахунку ТУ ДСА України у Львівській області, внесених Приватним підприємством «Торгівельно-логістичний центр» згідно платіжної інструкції №10 від 24.06.2024; визнати за Приватним підприємством «Торгівельно-логістичний центр» право власності на 51/100 частку будівель автостоянки КАМАЗ, а саме на нежитлове приміщення літ.Г-1 (контрольно-пропускний пункт) загальною площею 151,8 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та нежитлову будівлю літ. Г'-1 (навіс) загальною площею 170,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року апеляційну скаргу залишено без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 березня 2025 року та додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 березня 2025року залишено без змін.
Не погоджуюся з висновками колегії суддів апеляційного суду і суду першої інстанції та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
При вирішенні справи суд має з'ясувати, у зв'язку із чим між сторонами виник спір та якими обставинами кожна із сторін конфлікту доводить обґрунтованість своєї позиції.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
У рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» Європейський суд з прав людини зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей» (balance of probabilities).. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Аналогічний підхід заснований Верховний Судом у постановах від 09 березня 2026 року в справі № 616/300/20, від 06 березня 2026 року в справі № 215/178/25, від 04 лютого 2026 року в справі № 175/3524/23 та від 01 жовтня 2025 року в справі № 523/109/21.
Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 02 грудня 2025 року в справі № 926/1964/24, від 14 січня 2025 року в справі №925/1459/23, від 15 жовтні 2024 в справі № 917/531/19, від 23 липня 2024 року в справі № 913/162/22, від 13 лютого 2024 року в справі № 924/1022/22, від 17 січня 2024 року в справі № 906/1141/22, від 02 липня 2024 року в справі № 910/9544/23, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року в справі № 904/2104/19 (пункт 9.58).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2020 року в справі №370/999/16-ц, від 07 квітня 2020 року в справі № 372/1684/14-ц, постанову Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 263/11779/16-ц).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПП «Торгівельно-логістичний центр», суд виходив з того, що ним не встановлено обставин належності об'єкта нерухомого майна - будівель автостоянки КАМАЗ на праві спільної часткової власності ВАТ «Львівське АТП-24654» та ПП «Едель». Оскільки, саме щодо кожного з таких окремих об'єктів Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки було проведено державну реєстрацію права власності за ПП «Едель», при цьому не зазначено розмір частки, у випадку якщо б майно належало на праві спільної часткової власності, а натомість визначено, що будівлі під літ. Г-1 і Ґ-1 належать ПП «Едель» в цілому. Такі ж дані щодо цих об'єктів нерухомого майна відображені і в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Однак з такими висновками суду погодитись не можна з огляду на таке.
Відповідно до наказу Регіонального відділення фонду державного майна України по Львівській області №84 від 25.01.1997, створено Відкрите акціонерне товариство «Львівське АТП-24654» шляхом перетворення Державного підприємства «Львівське АТП-24654». З моменту державної реєстрації ВАТ «Львівське АТП-24654» стало правонаступником ДП «Львівське АТП-24654» в частині майна, що перебувало на його самостійному балансі та увійшло до статутного фонду ВАТ. Згідно з Переліком нерухомого майна переданого у власність ВАТ «Львівське АТП-24654» Регіональне відділення ФДМ України у Львівській області передало ВАТ «Львівське АТП-24654» об'єкти нерухомості, в тому числі Автостоянку КАМАЗ (м. Львів, промзона Сигнівка, вул. Конюшинна).
Відповідно до довідки-характеристики №59230 від 04.11.2001, будівлі автостоянки КАМАЗ, зареєстровані у Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки в реєстровій книзі №7 під реєстровим №1810 за ВАТ «Львівське АТП-24654» з цілою ідеальною часткою. Автостоянка КАМАЗ складається з будівлі контрольно-пропускного пункту площею 151,8 кв.м. - літ. «Г-1»; навісу площею 170,2 кв.м. - літ «Г'-1»; трансформаторної площею 51,6 кв.м. - літ. «Д-1»; артскважини площею 11,3 кв.м. - літ. «Є-1»; артскважини площею 8,3 кв.м.- літ. «Ж-1»; естакади - літ «З-1»; насосної площею 51,8 кв.м. - літ. «І-1».
09.11.2001 Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки видано реєстраційне посвідчення, яким посвідчено, що будівлі автостоянки КАМАЗ заг.пл.445,0 кв.м в цілому належать ВАТ «Львівське АТП-24654» на підставі наказу Регіонального відділення фонду державного майна України по Львівській області №84 від 25.01.1997.
17.01.2002 між ВАТ «Львівське АТП-24654» та ПП «Едель» укладено договір купівлі-продажу відповідно до якого, ПП «Едель» купило будівлю контрольно-пропускного пункту, позначену в плані будівлі літерою «Г-1», нежитловою площею 151,8 кв.м, що становить 43/100 частини будівель автостоянки КАМАЗ. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С.О., та зареєстрований в реєстрі за №104. Цього ж числа приватним нотаріусом Шахрай С.О. на зворотній стороні реєстраційного посвідчення від 09.11.2001 вчинено напис про відчуження 43/100 частини будівель автостоянки КАМАЗ.
15.02.2002 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, згідно з укладеним Договором від 17.01.2002 видано ПП «Едель» реєстраційне посвідчення Серії НОМЕР_1 , яким зареєстровано право власності на індивідуальний об'єкт нерухомості нежитлове приміщення під літ. «Г-1» в цілому, по АДРЕСА_2 .
06.08.2002 між ВАТ «Львівське АТП-24654» та ПП «Едель» укладено договір купівлі-продажу відповідно до якого, ПП «Едель» купило будівлю - навіс з воротами (літ. «Г'-1»), який розташований по вул. Конюшинна (промзона Сигнівка) у місті Львові. Нежитлова площа відчужуваної будівлі - навісу з воротами (літ. Г'-1) становить 170,2 кв.м, що становить 8/100 ідеальної частки будівель автостоянки КАМАЗ. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І., та зареєстрований в реєстрі за №2016. Цього ж числа приватним нотаріусом Загвойською Н.І. на зворотній стороні реєстраційного посвідчення від 09.11.2001 вчинено напис про відчуження 8/100 частини будівель автостоянки КАМАЗ
21.08.2002 Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, згідно з укладеним Договором від 06.08.2002 видано ПП «Едель» реєстраційне посвідчення Серії НОМЕР_2 , яким зареєстровано право власності на індивідуальний об'єкт нерухомості - нежитлову будівлю навісу з воротами, під літ. «Г'-1» в цілому по вул. Конюшинна (Промзона Сигнівка).
Листом №22/376-08 від 30.07.2004 Відділ комунального господарства Залізничної РА повідомив директора ПП «Едель» про те, що куплені будівлі ПП «Едель» від ВАТ «Львівське АТП-24654» (договір від 06.08.2002 та договір від 17.01.2002) знаходиться за адресою м. Львів, вул. Конюшинна,28.
Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №573 від 16.06.2005 «Про встановлення нумерації існуючим будівлям та спорудам на території району» присвоєно №30 на вул. Конюшинні у м. Львові автобазі Відкритого акціонерного товариства «Львівське автотранспортне підприємство 24654».
26.04.2012 між Приватним підприємством «Торгівельно-логістичний центр» та ВАТ «Львівське АТП-24654» укладено договір купівлі-продажу згідно з яким, ПП «ТЛЦ» купило нерухоме майно в тому числі будівлі автостоянки КАМАЗ, що складаються з: будівлі трансформаторної літ. «Д-1» пл.51,6 кв.м, артскважини літ. «Є-1» пл. 11,3 кв.м, артскважини літ. «Ж-1» пл. 8,3 кв.м, естакади літ. «З-1», насосної літ. «І-1» пл. 51,8 кв.м, асфальтобетонних замощень літ. «І» пл. 123 кв.м, що становлять 49/100 часток у складі будівель загальною площею 445,0 м.кв., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (колишня адреса - АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Волинською Л.В. та зареєстрований в реєстрі за №518.
Пунктом 4 цього договору сторони обумовили, що співвласником будівель автостоянки КАМАЗ є ПП «Едель», якому на праві спільної часткової власності належить 51/100 частка будівель і яке відмовилось від здійснення переважного права купівлі будівель, що є предметом цього договору, про що свідчить заява ПП «Едель» в особі директора Данчука Р.А., справжність підпису якого засвідчена приватним нотаріусом Михайленком О.В. 28.02.2012 (за реєстровим № 392).
Відтак саме правовстановлюючими документами, яким є договори купівлі-продажу визначено, що між ВАТ «Львівське АТП-24654» та ПП «Едель» мало місце відчуження якраз часток автостоянки КАМАЗ, а не окремих об'єктів нерухомого майна і подальша реєстрація права власності на спірне майно як на окремі об'єкти нерухомого майна, без вчинення правочину про припинення права на частку, не свідчить про таке припинення спільної часткової власності. Відчуження частини майна ВАТ «Львівське АТП-24654» (нежитлове приміщення під літ. Г-1 (контрольно-пропускний пункт) за результатом аукціону, проведеного філією «Львівський аукціонний центр ДАК «НМАЦ» 08.01.2002 р. (протокол № 04) не свідчить про припинення права спільної часткової власності, адже мало місце відчуження саме частини автостоянки КАМАЗ. Покликання відповідачів на частину першої статті 114 Цивільного Кодексу УРСР (в редакції від 30.10.1999, яка діяла станом на 17.01.2002), про відсутність права привілеєвої купівлі частки, що продається з прилюдних торгів не спростовує права позивача на переважне право купівлі спірного майна, адже позивач просить перевести на нього права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу від 21.07.2022, який не укладався за результатами прилюдних торгів. А відчуження спірного майна в 2002 році з аукціону свідчить лише про те, що в цей період, під час такого відчуження право привілеєвої купівлі частки не могло б виникнути у співвласника (якщо б такий існував). Однак, жодним чином не свідчить про автоматичне припинення права спільної часткової власності, особливо зважаючи на те, що якраз в 2002 році і мало місце відчуження саме частини майна (в тому числі і внаслідок аукціону).
Зібраними по справі доказами підтверджується, що спірне майно - контрольно-пропускний пункт та навіс з воротами, щонайменше з 1997 року були частиною автостоянки КАМАЗ, яка згідно наказу РВ ФДМ України у Львівській області №84 від 25.01.1997 була передана у власність ВАТ «Львівське автотранспортне підприємство 24654».
В 2002 році ПП «Едель» придбано у ВАТ «Львівське АТП 24654» не просто будівлі КПП (літ.Г-1) та Навісу з воротами (літ.Г'-1), а саме 43/100 та 8/100 частки автостоянки КАМАЗ, що підтверджується договорами купівлі-продажу від 17.01.2002 та від 06.08.2002, які були укладені між ВАТ «Львівське автотранспортне підприємство 24654» та ПП «Едель».
Також, зібраними по справі доказами підтверджується і те, що позивач уклавши з ВАТ «Львівське АТП 24654» 26.04.2012 договір купівлі-продажу, набув право власності на 49/100 часток у складі будівель автостоянки КАМАЗ.
Відтак, як суд першої інстанції так і суд апеляційної інстанції повинні були дійти висновку, що ПП «Едель» та ПП «Торгово-логістичний центр» були співвласниками спільного майна - автостоянки КАМАЗ, володіючи відповідно 51/100 та 49/100 частками зазначеної автостоянки. Адже, саме такі висновки підтверджуються і заявою про відмову від здійснення переважного права купівлі будівель, вчиненою ПП «Едель» (в особі директора Данчука Р.А.) 28.02.2012, в якій ПП «Едель» підтверджує, що є співвласником будівель автостоянки КАМАЗ, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .
Чинним законодавством встановлено, що право спільної власності співвласників майна може бути припинено і таке припинення може відбуватись шляхом поділу спільного майна (стаття 367 ЦК України), шляхом виділу частки співвласника із спільного майна або отримання співвласником компенсації вартості його частки в спільному майні (ст. 364 ЦК України), за рішенням суду на підставі позову інших співвласників про припинення права особи на частку у спільному майні (стаття 365 ЦК України). Як виділ так і поділ майна, що перебуває у спільній власності може відбуватись за домовленістю сторін шляхом укладення відповідного договору, або в судовому порядку за відсутності згоди співвласників на такий поділ чи виділ.
Схожі висновки викладені і в постанові Верховного Суду від 08.07.2020 по справі № 498/232/17.
У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 336/1136/19 зазначено, що «…виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частці в праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна»; «Аналіз змісту статей 356, 367, 364 ЦК України свідчить, що поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. Так, при поділі майно, що знаходиться у спільній частковій власності, розподіляється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. Натомість при виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється».
У постанові від 23 квітня 2025 року у справі № 357/3145/20 (провадження № 14-36цс25) Велика Палата Верховного Суду конкретизувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц, який полягає у тому, що:
- у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України, частини першої статті 50 Житлового кодексу України;
- поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;
-за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об'єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;
- за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;
- винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об'єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.
Статтею 115 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.
Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
Сторонами не доведено і судом не здобуто жодних доказів того, що право спільної часткової власності на будівлі автостоянки КАМАЗ у ПП «Едель» та ПП «Торгово-логістичний центр» припинилося.
Конституцією України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (ст. 41 Конституції України).
Статтею 3 ЦК України встановлено загальні засади цивільного законодавства, однією з таких засад є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.
Відтак, за відсутності договору чи рішення суду (правовстановлюючих документів) про припинення права спільної власності співвласників на належні їм частки у спільному майні таке право спільної власності не може вважатись припиненим ні внаслідок видачі реєстраційного свідоцтва на майно (як на ціле, а не як на частку), ні внаслідок присвоєння частині майна окремої поштової адреси.
Відповідно і передача ПП «Едель» спірного майна в іпотеку АТ «МІБ» із прихованням статусу цього майна як частки від цілого не призвело до втрати цим майном такого статусу. Відтак АТ «Міжнародний інвестиційний банк» набуваючи права власності на спірне майно шляхом визнання такого права за рішенням суду набув не просто право власності на нежитлове приміщення (контрольно-пропускний пункт) та нежитлову будівлю (навіс з воротами), а на 51/100 частку будівель автостоянки КАМАЗ.
Наведене узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 6 Закону України "Про іпотеку" в частині того, що в іпотеку може бути передана частка в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, що за обставинами цієї справи не встановлено.
Таким чином, на момент продажу АТ «Міжнародний інвестиційний банк» нежитлового приміщення літ. Г-1 (контрольно-пропускний пункт) по АДРЕСА_3 та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) по АДРЕСА_3 мало місце продаж не окремих об'єктів права власності, а саме 51/100 частки у спільному майні - будівель автостоянки КАМАЗ, іншим співвласником яких і був позивач (49/100 частки).
Матеріалами справи не спростовується того, що АТ «Міжнародний інвестиційний банк» перед укладенням договору купівлі-продажу спірного майна з ТОВ «Грінера Україна» та ОСОБА_1 не повідомив ПП «Торгово-логістичний центр» про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Відтак, як при розгляді справи в суді першої інстанції, так і при перегляді рішення в апеляційному порядку мало б бути встановлено, що мало місце порушення переважного права позивача на купівлю спірного майна, як частки у спільному майні ПП «Торгово-логістичний центр» та АТ «Міжнародний інвестиційний банк» за ціною та на умовах оголошених для продажу.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни). Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
У справі, що переглядається, враховуючи її фактичні обставини, а також поведінку відповідачів, яка є суперечливою, нерозумними видаються висновки колегії суддів про те, що один і той самий об'єкт цивільних прав може одночасно належати двом і більше особам, проте одній на праві спільної часткової власності, а іншим двом на праві особистої власності.
Щодо додаткового рішення суду першої інстанції, то вважаю, що безпідставно не враховано наступне.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України: «1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
3. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.»
Витрати відповідача по отриманню висновку про ринкову вартість будівель не пов'язані із залученням спеціалістів, експертів та проведенням експертизи, окільки вказаний висновок не є висновком експерта, а судом ФОП ОСОБА_2 як експерт та спеціаліст не залучалась (ст. 139 ЦПК України). Не є вказані витрати пов'язані із витребуванням доказів, оскільки суд першої інстанції такої процесуальної дії не вчиняв, зазначені витрати відповідача не пов'язані і з вчиненням інших процесуальних дій. Відтак вказані витрати не підлягали відшкодуванню.
З огляду на викладене вважаю, що:
апеляційну скаргу Приватного підприємства «Торгово-логістичний центр» слід було задовольнити частково. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 березня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу укладеного 21.07.2022 та в частині відмови стягнути з Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» та ОСОБА_1 сплачену ними вартість нерухомого майна скасувати. В цій частині ухвалити нове рішення про переведення на Приватне підприємство «Торгівельно-логістичний центр» прав та обов'язків покупця нежитлового приміщення літ.Г-1 (контрольно-пропускний пункт) загальною площею 151,8 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та нежитлової будівлі літ. Г'-1 (навіс) загальною площею 170,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 за Договором купівлі продажу, який укладений 21.07.2022 між Акціонерним товариством «Міжнародний інвестиційний банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» й ОСОБА_1 і посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Черник Н.С.
В решті рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 березня 2025 року слід було залишити без змін.
Додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 березня 2025 року в частині стягнення з Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» 8600 грн. витрат, пов'язаних із залученням спеціаліста для проведення оцінки спірного майна належало скасувати і в задоволенні цієї вимоги відмовити.
В решті додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 25 березня 2025 року слід було змінити, стягнути із Приватного підприємства «Торгівельно-логістичний центр» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Грінера Україна» 11666,67 грн витрат на професійну правничу допомогу та 73,34 грн витрат на надсилання поштової кореспонденції.
Окрема думка виготовлена 01.05.2026 року.
Суддя: О.М. Ванівський