30 квітня 2026 року м. Чернівці
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Чернівецького апеляційного суду у складі:
Головуючого ОСОБА_1
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
при секретарі ОСОБА_4
учасників судового провадження:
прокурора ОСОБА_5
захисника ОСОБА_6
потерпілого ОСОБА_7
представника потерпілого ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги потерпілого ОСОБА_7 та першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури ОСОБА_9 на вирок Садгірського районного суду м. Чернівці від 18 лютого 2026 року в кримінальному провадженні №12025262020002389 від 27.06.2025 року щодо
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, українця, уродженця м. Чернівці, зареєстрованого: АДРЕСА_1 , неодруженого, раніше судимого вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року за ч. 2 ст. 263 КК України до покарання у виді 120 годин громадських робіт,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України,-
Вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 18 лютого 2026 року ОСОБА_10 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 289 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинання менш суворого покарання, призначеного за вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року, невідбуте
ЄУНСС: 726/2799/25 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_11
НП: 11-кп/822/132/26 Суддя-доповідач: ОСОБА_1
покарання у виді 120 годин громадських робіт поглинуто більш суворим покаранням, призначеним за цим вироком та остаточно призначено ОСОБА_10 покарання у виді 3 років позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_10 від відбування призначеного покарання з іспитовим строком в 1 рік, з покладенням відповідних обов'язків передбачених ст. 76 КК України.
Відмовлено у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 про стягнення моральної та матеріальної шкоди.
Вирішено долю речових доказів та судових витрат.
Згідно вироку районного суду, в період часу з 15.06.2025 року по 27.06.2025 року, ОСОБА_10 , перебуваючи у АДРЕСА_1 , з корисливих мотивів, маючи на меті незаконне збагачення, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, умисно, протиправно, заволодів транспортним засобом, скориставшись відсутністю сторонніх осіб та власника транспортного засобу поблизу, здійснив продаж автомобіля марки «ВАЗ 21063» реєстраційний номер НОМЕР_1 , таким чином умисно, незаконно заволодів автомобілем марки «ВАЗ 21063» синього кольору, 1991 року випуску, який належить потерпілому ОСОБА_7 , який залишив даний транспортний засіб на зберігання гр. ОСОБА_12 . Після цього, ОСОБА_13 передав даний автомобіль у користування гр. ОСОБА_14 , чим спричинив потерпілому матеріальних збитків, згідно із висновком експерта №CE-19/126-25/8403-АВ, на суму в розмірі 17297,37 грн.
На вказаний вирок надійшли апеляційні скарги потерпілого ОСОБА_7 , та першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури ОСОБА_15 .
Потерпілий ОСОБА_7 у поданій апеляційній скарзі не заперечує кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_10 та доведеність його вини, однак не погоджується із вироком районного суду в частині вирішення цивільного позову.
Вважає помилковим висновок районного суду, що шкода завдана кримінальним правопорушенням відшкодовується тільки власнику транспортного засобу.
Зазначає, що потерпілим від кримінального правопорушення є саме він - ОСОБА_7 , що не заперечується і власником транспортного засобу.
Вказує, що згідно довіреності від 09 липня 2025 року власник авто - ОСОБА_16 , довірив йому експлуатувати з правом керування, а також правом укладати договори чи продавати автомобіль ВАЗ 21063 д.н.з. НОМЕР_2 .
Звертає увагу на те, що ОСОБА_16 не залучений в кримінальному провадженні, як потерпілий.
Стверджує, що на час вчинення правопорушення саме він володів автомобілем за домовленістю з ОСОБА_16 , який на той момент перебував на військовій службі, та якому він сплатив 600 доларів, шляхом передачі коштів його матері.
Вважає, що він, як законний володілець, має право на відшкодування йому майнової та моральної шкоди.
Зазначає, що із врахуванням висновка експерта, неправомірними діями ОСОБА_10 було завдано матеріальної шкоди в розмірі 17297, 37 грн., які підлягають стягненню в повному обсязі.
Також зазначає, що із ОСОБА_10 слід стягнути на його користь 80 000 грн. моральної шкоди, оскільки подія викрадення автомобіля стала для нього глибоким потрясінням, злочин стався у час коли він через хворобу фізично не міг себе захистити, що викликало почуття безпорадності, приниження та страху за власну безпеку.
Вказує, що злочин спричинив тяжкі моральні страждання та порушив його звичайний життєвий уклад.
Просить оскаржуваний вирок змінити, цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 задовольнити повністю, стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 завдану майнову шкоду в розмірі 17 297,37 грн., а також стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 завдану моральну шкоду в розмірі 80 000 грн.
Перший заступник керівника Чернівецької обласної прокуратури ОСОБА_17 у поданій апеляційній скарзі не заперечує правову кваліфікацію дій обвинуваченого та доведеності його вини, однак вважає, що вирок районного суду підлягає зміні, у зв'язку із неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Стверджує, що районний суд, призначаючи остаточне покарання ОСОБА_10 безпідставно застосував вимоги ч. 4 ст. 70 КК України.
Посилається на висновки Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14.06.2021 року у справі №183/6854/20.
Зазначає, що за вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року ОСОБА_10 призначено покарання у виді 120 годин громадських робіт, тобто таке, що належить відбути реально.
Вказує, що оскаржуваним вироком ОСОБА_10 призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі із звільненням від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Вважає, що у даному випадку застосування принципів поглинання, часткового чи повного складання покарань не допускається, а кожен вирок виконується самостійно.
Просить оскаржуваний вирок змінити, виключити посилання на призначення остаточного покарання на підставі ч.4 ст. 70 КК України, вирок Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року виконувати самостійно.
Заслухавши доповідь судді, думку прокурора ОСОБА_5 , яка підтримала подану стороною обвинувачення апеляційну скаргу, думку потерпілого ОСОБА_7 та його представника ОСОБА_8 , які підтримали подану потерпілим апеляційну скаргу, думку захисника ОСОБА_6 , який заперечував щодо задоволення апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційних скарг, колегія судді прийшла наступних висновків.
Відповідно до ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Оскільки у поданих апеляційних скаргах не оспорюється доведеність вини та правильність кваліфікації дій ОСОБА_10 , колегія суддів керуючись вимогами ст. 404 КПК України, не переглядає вирок районного суду в цій частині.
Перевіряючи вирок районного суду в частині призначеного покарання, апеляційним судом встановлено наступне.
Відповідно до ст. 50 КК України, покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення особи, яка вчинила злочин, та попередження вчиненню ним нових злочинів.
Згідно ст. 65 КК України суд призначає покарання у межах установлених у санкції статті, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Вказані вимоги районним судом були дотримані частково.
Районний суд належним чином врахував особу обвинуваченого, який раніше судимий, відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 03.07.2025 року №527 на даний час виявляє ознаки психічного захворювання у формі помірно виражених розладів особистості та поведінки зміщеного генезу.
Враховано і обставини вчинення кримінального правопорушення, зокрема вартість автомобіля марки «ВАЗ 21063» д.н.з. НОМЕР_2 , яка становить 17297,37 грн.
Обставинами, які пом'якшують покарання районний суд вказав, визнання ОСОБА_10 своєї вини, щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Обставин, які обтяжують покарання районним судом не встановлено.
Враховуючи сукупність зазначених обставин, районний суд вважав за можливе призначити ОСОБА_10 покарання у виді позбавлення волі, звільнивши його від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, поклавши обов'язки, передбачені ст. 76 КК України.
Апеляційний суд погоджується із таким висновком районного суду, оскільки призначене покарання є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_10 і попередження нових кримінальних правопорушень, відповідає вимогам ст.ст. 50, 65 КК України.
Разом з тим, доводи апеляційної скарги першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури ОСОБА_9 щодо неправильного застосування районним судом закону України про кримінальну відповідальність при призначенні остаточного покарання, є обґрунтованими.
Так, районний суд призначив ОСОБА_10 остаточне покарання на підставі ч.4 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинання менш суворого покарання, призначеного за вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року, більш суворим покаранням, призначеним за оскаржуваним вироком у виді 3 років позбавлення волі.
При цьому, районний суд звільнив ОСОБА_10 від відбування остаточного покарання на підставі ст. 75 КК України.
Згідно вироку Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року ОСОБА_10 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 263 КК України та призначено покарання у виді громадських робіт строком 120 годин.
Правопорушення, яке інкриміновано ОСОБА_10 в цьому кримінальному провадженні було вчинено ним до постановлення вироку Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК України за правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку.
При цьому, призначаючи покарання за сукупністю кримінальних правопорушень на підставі положень ч. 4 ст. 70 КК України, суд не вправі змінювати покарання, призначене попереднім (першим) вироком за окремий злочин. Він також не повинен ще раз призначати (дублювати) це покарання в новому (другому) вироку. У цьому разі діє юридична презумпція законності й обґрунтованості попереднього вироку, яку суд підтверджує, застосовуючи ч. 4 ст. 70 КК України.
Водночас призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень на підставі положень ч. 4 ст. 70 КК України має ряд особливостей, одна з яких полягає в тому, що в разі, коли особа засуджується до покарання, яке належить відбувати реально, а за наступним вироком звільняється від відбування покарання з випробуванням, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.
Відповідно до висновку об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 01 квітня 2024 року (справа № 183/6854/20, провадження № 51-4885кмо23), якщо особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, за вироком суду було призначено покарання, яке ухвалено відбувати реально, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших кримінальних правопорушеннях, за які за новим вироком особі призначається покарання із застосуванням на підставі ст. 75 КК України звільнення від відбування покарання з випробуванням, положення частини 4 ст. 70 КК України щодо призначення остаточного покарання не застосовуються і кожний вирок - попередній, за яким особа має відбувати покарання реально, та новий, за яким її звільнено від відбування покарання з випробуванням, виконуються самостійно.
За таких обставин, застосування районним судом вимог ч. 4 ст. 70 КК України при призначенні остаточного покарання ОСОБА_10 є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Відповідно до положень ст.ст. 409, 413 КПК України підставою для зміни чи скасування судового рішення судом апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Таким чином вказаний вирок суду першої інстанції підлягає зміні в частині призначеного покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону судом першої інстанції при призначенні обвинуваченому ОСОБА_10 покарання.
Щодо доводів потерпілого в частині вирішення цивільного позову, то колегія суддів вважає їх частково обґрунтованими виходячи з наступного.
Районний суд, відмовляючи у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_7 вказав, що власником транспортного засобу є ОСОБА_16 , який довірив ОСОБА_7 автомобіль «ВАЗ 21063» д.н.з. НОМЕР_2 згідно Довіреності №239 від 09 липня 2025 року, тобто після вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення щодо цього автомобіля.
За таких обставин, районний суд вважав, що цивільний позов ОСОБА_7 не підлягає задоволенню.
Апеляційний суд вважає поспішними такі висновки районного суду виходячи з наступного.
Вимогами п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК визначено право потерпілого на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди.
Як вбачається із обвинувального акту, потерпілим у цьому кримінальному провадженні є ОСОБА_7 .
Заяву про вчинення кримінального правопорушення подано також потерпілим ОСОБА_7 (т.1 а.с.9).
ОСОБА_7 набув цей процесуальний статус відповідно до вимог КПК України, і сторони кримінального провадження не ставлять під сумнів його статус потерпілого, отже він має належні підстави до використання всіх прав потерпілої особи в цьому кримінальному провадженні, зокрема й права на отримання відшкодування шкоди внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
З 09 липня 2025 року ОСОБА_18 має довіреність від ОСОБА_16 на право представляти його інтереси в судах загальної юрисдикції, з усіма правами, які надано законом позивачу, відповідачу, третій особі або потерпілому, в тому числі з правом пред'явлення позову (т.1 а.с. 61).
На час вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, ОСОБА_18 фактично розпоряджався зазначеним автомобілем за усною домовленістю із ОСОБА_16 , за що сплатив останньому грошові кошти.
Згідно п. 2.2 ПДР України фактична передача транспортного засобу і реєстраційного документа до нього іншій особі є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля.
Оскільки ОСОБА_18 був фактичним користувачем автомобіля, вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_10 щодо цього автомобіля, заподіяло ОСОБА_18 шкоду, а тому він може бути цивільним позивачем.
За приписами ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом.
Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Згідно ч.1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно ст. 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
У своїх позовних вимогах ОСОБА_7 просить стягнути на його користь з ОСОБА_10 майнову шкоду (збитки) заподіяну вчиненням кримінального правопорушення на суму 17 297,37 грн, згідно вартості транспортного засобу зазначеної у висновку експерта.
Однак у позовній заяві та апеляційній скарзі потерпілим ОСОБА_7 не наведено доводів, що підтверджують пошкодження транспортного засобу, а наявне тільки посилання на ринкову вартість автомобіля зазначену у висновку експерта.
Згідно висновку експерта №СЕ-19/126-25/8403-АВ від 28.07.2025 року було розраховано ринкову вартість автомобіля марки «ВАЗ» моделі «21063» д.н.з. НОМЕР_2 , яка станом на 27.06.2025 року складає 17297,37 грн.
Згідно протоколу огляду місця події з фототаблицями від 27.06.2025 року за адресою м. Чернівці вул. Заводська 56 було виявлено та вилучено автомобіль «ВАЗ» моделі «21063» д.н.з. НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 20-27).
Постановою слідчого СВ ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області ОСОБА_19 від 27.06.2025 року вилучений 27.06.2025 року транспортний засіб марки «ВАЗ» моделі «21063» д.н.з. НОМЕР_2 (синього кольору ХТА210630N2788072), визнаний речовим доказом в кримінальному провадження та залишений за зберігання на території спеціального майданчика центру забезпечення ГУНП в Чернівецькій області за адресою м. Чернівці, вул. Комунальників, 4В (т.1 а.с. 29).
Оскаржуваним вироком районного суду було вирішено долю вказаного речового доказу, а саме транспортний засіб марки «ВАЗ» моделі «21063» реєстраційний номер НОМЕР_2 (синього кольору ХТА 210630 N2788072) - повернуто власнику ОСОБА_16 за належністю.
З наведеного вбачається, що вказаний транспортний засіб, який був речовим доказом, не був знищений чи втрачений, а повернутий власнику, при цьому доказів того, що протиправними діями ОСОБА_10 було завдано шкоди цьому майну немає, таких доказів не було надано потерпілим та його представником під час розгляду справи в районному та апеляційному суді.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_10 наділений правом на відшкодування завданих кримінальним правопорушенням матеріальних збитків, однак через відсутність доказів підтверджуючих завдання матеріальних збитків, підстав для задоволення цивільного позову в цій частині немає.
Що стосується цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди, колегія суддів прийшла наступного.
За змістом ч.ч.1, 2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичній болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Разом з цим, відповідно до ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь-яка компенсація моральної шкоди не є (не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
Згідно практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом національного законодавства, порушення прав людини вже само по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам по собі факт порушення права (справа Науменко проти України).
Разом з тим, визначаючи розмір відшкодування потерпілому понесеної ним моральної шкоди саме у такій сумі, суд виходить з того, що визначаючи розмір відшкодування, слід керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності та розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення, про що також зазначила Велика Палата Верховного Суду у справі № 752/17832/14-ц від 15.12.2020 року.
Колегія суддів вважає, що заявлені потерпілим ОСОБА_7 позовні вимоги про стягнення з обвинуваченого моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.
Апеляційний суд оцінює моральну шкоду з огляду на фактичні обставини справи, характер, глибину моральних страждань та переживань потерпілого ОСОБА_7 , які зазначені ним в позовній заяві, керуючись вимогами розумності, виваженості та справедливості, оцінює завдану моральну шкоду потерпілому в розмірі 40 000 гривень та саме така сума відшкодування моральних страждань потерпілого за переконанням суду є достатньою для розумного задоволення потреб потерпілого і не буде становити надмірного тягаря для обвинуваченого ОСОБА_10 .
На підставі наведеного та керуючись ч.2 ст. 376, ст.ст. 404, 405, 407, 409, 413, 419 КПК України, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Чернівецького апеляційного суду, -
Апеляційну скаргу першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури ОСОБА_9 - задовольнити.
Апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_7 - задовольнити частково.
Вирок Садгірського районного суду м. Чернівці від 18 лютого 2026 року щодо ОСОБА_10 - змінити в частині призначення покарання та вирішення цивільного позову.
Виключити з вироку посилання про призначення ОСОБА_10 остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень на підставі ч.4 ст. 70 КК України.
Вважати ОСОБА_10 засудженим за ч.1 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, із застосуванням ст. 75 КК України та звільненням від відбування призначеного покарання з іспитовим строком в 1 рік, з покладенням обов'язків передбачених ст. 76 КК України: періодично з'являтись для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи.
Вирок Садгірського районного суду м. Чернівці від 10.09.2025 року, яким ОСОБА_10 засуджено за ч. 2 ст. 263 КК України до покарання у виді 120 годин громадських робіт - виконувати самостійно.
Цивільний позов ОСОБА_7 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 завдану моральну шкоду в розмірі 40 000 грн., в решті позову відмовити.
В решті вирок залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий [підпис] ОСОБА_1
Судді [підпис] ОСОБА_2
[підпис] ОСОБА_3
"Копія. Згідно з оригіналом."
Суддя - доповідач _________________ ОСОБА_1
(посада) (М.П., підпис) (ПІБ)
01.05.2026 року
(дата засвідчення копії)