28 квітня 2026 року
м. Київ
справа №200/6054/25
адміністративне провадження № К/990/16427/26
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
ревіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив:
-визнати протиправною бездіяльність відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 та його територіального підрозділу - ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка виражається в ненаданні відповіді на запит позивача на публічну інформацію про виключення позивача з військового обліку за віком;
-зобов'язати розглянути запит позивача в цій частині і ухвалити обґрунтоване рішення про його задоволення, або про відмову в задоволенні;
-визнати протиправною бездіяльність відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 та його територіального підрозділу - ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка виражається в несвоєчасному та неповному наданні інформації на інформаційний запит про те: на підставі якого нормативно-правового акта, рішення чи документа його було внесено до переліку осіб, які вважаються такими, що «розшукуються ТЦК», що відображено в його мобільному застосунку «Резерв+»; яким саме нормативно-правовим актом (із зазначенням назви, номера, дати прийняття та положень) передбачено можливість внесення особи до розшуку ТЦК, порядок ухвалення такого рішення, орган, який його приймає, і механізм поновлення/зняття/оскарження відповідного статусу; хто саме (посадова особа, підрозділ, дата) прийняв рішення про внесення його до розшуку, з наданням копії даного рішення; на підставі якого нормативно-правового акта було змінено позивача статус у застосунку «Резерв+» з «Не на обліку» на «На обліку» та присвоєно звання «Рекрут», якщо він особисто не подавав заяву до ТЦК про взяття на облік або присвоєння військового звання, з наданням копії цього акта; якими актами регламентовано функціонування електронного сервісу «Резерв+», його зв'язок із реєстром «Оберіг», а також правила формування, оновлення й обміну персональними даними у цьому застосунку; чи інформував його орган ТЦК у встановленому законом порядку про підстави для внесення відомостей до зазначеного електронного реєстру про розшук, в тому числі щодо ознак адміністративного правопорушення;
-визнати протиправними дії відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 та його територіального підрозділу - ІНФОРМАЦІЯ_2 , щодо направлення звернення до органів та підрозділів, що входять до системи поліції, щодо здійснення до позивача адміністративного затримання та доставлення до територіального центру комплектування та соціальної підтримки в порядку статті 259 КУпАП, а також дії щодо внесення запису про можливе порушення позивачем правил військового обліку та передачу його в розшук;
-зобов'язати відповідача скасувати відносно позивача позначку в системі «Резерв+» наступного змісту «Вас розшукує ТЦК. ТЦК та СП 18 червня 2025 року звернувся до Нацполіції, щоб доставити для складання протоколу. Звання Рекрут. Категорія обліку: військовозобов'язаний» та внести позначку «Не на обліку».
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2026 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
13 квітня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій останній просив скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у справі №200/6054/25.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд виходить із такого.
Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Крім того, при поданні касаційної скарги на підставі пунктів 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначені скаржником норми права, які на його переконання неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених Кодексом адміністративного судочинства України підстав для його скасування або зміни (статті 351 - 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Крім того, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
З урахуванням змін до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
На обґрунтування цих підстав автор касаційної скарги посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо того, як має діяти військовозобов'язаний та ТЦК у ситуації «подвійної адреси», коли особа має зареєстроване місце проживання (наприклад, у м.Маріуполі) та одночасно перебуває на обліку як ВПО (у м.Василькові). Стверджує, що у рішеннях судів наявна колізія норм права, а саме: згідно з підпунктом 1 пункту 1 Правил (Додаток 2 до Порядку № 1487), базовим правилом є облік за задекларованим (зареєстрованим) місцем проживання. Водночас, указує, що підпункт 7 вимагає від ВПО ставати на облік за місцем реєстрації ВПО. Указує на правову невизначеність та вважає, що суди попередніх інстанцій у даній справі надали безумовний пріоритет «методу особистої явки» за місцем ВПО, проігнорувавши, що за основною нормою права позивач мав перебувати на обліку в Маріупольському РТЦК.
Поряд із цим, скаржник, обґрунтовуючи підстави допуску скарги до касаційного перегляду, стверджує, що наразі відсутній висновок Верховного Суду, який би чітко вказав, що за наявності інформації в Реєстрі «Оберіг» (через електронну взаємодію), вимога особистої явки для ВПО є надмірним формалізмом, який заборонений Приміткою до статті 210 КУпАП.
У контексті наведеного обґрунтування підстав допуску скарги до касаційного перегляду Верховний Суд зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову, але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд зазначає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, тощо), а також значення, у чому, на думку скаржника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Застосування пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України передбачає обов'язок касатора:
-визначити конкретну норму права, щодо якої, на його думку, відсутній висновок Верховного Суду;
-обґрунтувати необхідність формування такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, визначення норми, що врегульовує спірні правовідносини т.і.);
-зазначити, у чому саме полягає неправильне застосування відповідної норми судами попередніх інстанцій; - викласти власне бачення правильного застосування цієї норми.
Отже, сам по собі факт відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права не є достатньою підставою для відкриття касаційного провадження у справі. Необхідним є належне й аргументоване обґрунтування як помилки судів щодо її застосування, так і потреби у формуванні відповідного правового підходу.
В свою чергу, наведені скаржником у касаційній скарзі норми є загальними, а касаційна скарга не містить об'єктивних мотивів їх неправильного застосування судами попередніх інстанцій та необхідності висновку Верховного Суду саме у цій справі щодо вказаних норм.
Скаржник не наводить об'єктивних підстав щодо необхідності їхнього тлумачення, обмежившись описом обставин цієї справи та незгодою із прийнятим у справі рішенням. Доводи касаційної скарги в цій частині переважно стосуються питань, пов'язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній.
Зокрема, твердження скаржника про відсутність єдиного підходу щодо застосування місцевими судами норм права у при вирішенні подібних спорів є припущенням та не підтверджене належними і допустимими доказами.
Суд зазначає, що формальне посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах та незгода із встановленими обставинами справи та прийнятими судовими рішеннями, не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Доводи касаційної скарги в контексті наявності/відсутності передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України підстави переважно зводяться до оцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, а тому посилання скаржника в цій частині не узгоджуються з наведеною скаржником підставою касаційного оскарження судових рішень - пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
З огляду на викладене Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Крім того, по тексту касаційної скарги позивач цитує постанови Верховного Суду у справах №380/916/20, 300/3435/21, 160/17347/22 та стверджує про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 58 Конституції та статті 28 Закону № 2232, зауважує, що суди попередніх інстанцій протиправно застосували норми про підвищення віку до 60 років, прийняті пізніше, тим самим надали закону зворотної дії. Вважає, що суди попередніх інстанцій проігнорували сталу практику Верховного Суду, викладену, зокрема, у постановах від 20 березня 2024 року у справі № 380/916/20 та від 25 червня 2024 року у справі № 300/3435/21.
Таке обґрунтування підстав касаційного оскарження Судом відхиляється, оскільки, в межах перевірки підстав для відкриття касаційного провадження у справі, колегія суддів оцінює правильність/неправильність застосування тієї чи іншої норми права судами попередніх інстанцій при постановленні оскаржуваних рішень, відтак, вказівка на норми права питання щодо застосування яких перед судами попередніх інстанцій, при вирішенні указаного спору, не ставилось, не є належним обґрунтуванням підстав касаційного оскарження у розумінні статей 328, 330 КАС України.
Крім того, указуючи на протиправний розгляд справи неповноважним складом суду, скаржник має надати указаному твердженню належне обґрунтування. Оскільки, ані із матеріалів касаційної скарги, ані із судових рішень у даній справі неможливо встановити у який саме спосіб останнім було висловлено недовіру складу суду і чи було судом надано оцінку заявленій позиції позивача.
Також, відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами "а" - "г" цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, справа розглянута Донецьким окружним адміністративним судом в порядку спрощеного позовного провадження.
Так, обґрунтовуючи передумови допуску скарги до касаційного перегляду, скаржник посилається на підпункти «а», «б», «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
В обґрунтування дії підпункту «а» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України позивач зазначає, що справа стосується системного питання застосування статті 58 Конституції України для осіб, які досягли 45-річного віку до 01 квітня 2014 року. Вважає, що справа стосується системної проблеми незаконної перекваліфікації запитів на публічну інформацію у «звернення громадян» суб'єктами владних повноважень (ТЦК та СП). Стверджує, що такі дії вчиняються з метою приховування підстав для оголошення осіб у розшук та уникнення п'ятиденного строку надання інформації, що є грубим порушенням ЗУ «Про доступ до публічної інформації».
В обґрунтування дії підпункту «б» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що наразі ініціює новий судовий процес у Київському окружному адміністративному суді щодо оскарження повторного розшуку від 06 квітня 2026 року. Вважає, що без касаційного перегляду даної справи останній позбавлений можливості спростувати обставини щодо його статусу як «військовозобов'язаного».
В обґрунтування дії підпункту «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України касант зазначає, що незаконний статус «у розшуку» та категорія «рекрут» паралізують його професійну діяльність з надання допомоги вразливим верствам населення, унеможливлюючи доступ до приміщень судів та правоохоронних органів, що є грубим втручанням у професійні гарантії та порушенням статті 8 Конвенції.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржника, оскільки позивачем не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб'єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб'єкта правозастосування, не обов'язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Водночас, скаржник не наводить аргументів, які б свідчили про значну кількість оскарження таких рішень у подібних справах та не зазначає в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин скаржником не обґрунтовано.
Отже, доводи скаржника, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових прав є необґрунтованими.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для відповідача в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно «виняткового значення» справи для її учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Водночас, Суд враховує, що для кожної із сторін справа, в якій він є учасником має виняткове значення, оскільки спірні правовідносини, що склались, потребують судового втручання.
Разом з тим, скаржник повинен довести, що спірні правовідносини є винятковими та такими, що без судового захисту можуть призвести до незворотних наслідків.
Проте, твердження скаржника, що справа становить для нього виняткове значення (підпункт "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Такі посилання автора касаційної скарги мають загальний характер та притаманні кожній аналогічній справі, а тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Щодо посилання скаржника на підпункт «б» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, Суд зазначає наступне.
Обґрунтовуючи дію указаного підпункту автор касаційної скарги має повідомити Верховний Суд про наявність відкритого провадження у справі, у якій він позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями. Тобто, зазначений виняток має обґрунтовуватися не ймовірністю звернення до суду з позовом, а наявністю вже існуючого відкритого провадження у справі. Позивач таких відомостей не повідомив, а лише зазначив про ініціювання позову, який стосуватиметься обставин, встановлених у цій справі. Відтак, указане покликання колегія суддів вважає недостатнім для допуску даної скарги до касаційного перегляду.
Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки. Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Отже, аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з пунктом 8 частини другої якої основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та, у визначених законом випадках, - на касаційне оскарження судового рішення.
Зазначена конституційна норма кореспондується з положеннями частини першої статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Необхідно зазначити, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції.
На підставі викладеного суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Інші аргументи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з'ясування обставин справи судом апеляційної інстанції. Суд зазначає, що за приписами частини другої статті 341 КАС України оцінка доказів, установлення обставин, що не були встановлені або відхилені судом та вирішення питання щодо переваги одних доказів над іншими, не є повноваженнями суду касаційної інстанції, а позивач обґрунтовує свої доводи саме посиланням на обставини справи, що мають оціночний характер у сукупності з іншими обставинами, що не є підставою для відкриття касаційного провадження у справі.
У цьому контексті варто зауважити, що сама собою незгода із судовим рішенням не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі, рішення у якій не підлягають касаційному розгляду.
Інші аргументи скарги також свідчать про переоцінку доказів та обґрунтовані неповним з'ясуванням обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість перегляду судового рішення із цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіА.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Сколов