ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Гудими Д. А.
Справа № 216/5161/22
Провадження № 61-11317св25
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (далі - позивачі) звернулися до суду з позовними вимогами (уточненими) до російської федерації (далі - рф): (1) визнати повномасштабну збройну агресію рф проти України, захоплення воєнним шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію рф родовищ корисних копалин на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і Автономної Республіки Крим (далі - АРК) геноцидом Українського народу; (2) стягнути з рф на користь кожного позивача 1 990 149,79 доларів США майнової шкоди, а також 5 200 000,00 грн компенсації моральної (немайнової) шкоди, завданої порушеннями майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних воєнних дій рф проти Українського народу. Мотивували, зокрема, так:
- 20 лютого 2014 року розпочалася збройна агресія рф проти України, що призвела до окупації рф частини території України, а саме АРК і міста Севастополя та включення цієї території до складу рф на правах суб'єктів федерації - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя, що рф проголосила 18 березня 2014 року нібито внаслідок проведення 16 березня 2014 року так званого референдуму про статус Криму;
- у квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби рф проголосили створення Донецької народної республіки (7 квітня 2014 року) та Луганської народної республіки (27 квітня 2014 року);
- 27 серпня 2014 року рф розпочала масове вторгнення регулярних підрозділів її збройних сил на територію Донецької та Луганської областей;
- 21 лютого 2022 року президент рф підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними, а також підписав з ними договори про дружбу, співпрацю та допомогу;
- 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення агресора на суверенну територію України;
- рф протиправними діями завдала як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, але і її громадянам, порушуючи права на життя, мирно володіти та розпоряджатися майном на території АРК, Донецької та Луганської областей і на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Тому рф несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території;
- за інформацією газети «The Washington Post» і компанії «Нафтогаз України» за час незаконної окупації Криму та Донецької області рф присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по 1 родовищу урану, золота та великий кар'єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні;
- за підрахунками експертів «Нафтогаз України» Україна втратила 63 % покладів вугілля, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу, 42 % родовищ металів і 33 % родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об'єктами права власності Українського народу;
- як повідомила газета «The Washington Post», із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадської аналітичної компанії «SecDev», рф взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйонів доларів США, і це лише половина доларової вартості 2 209 родовищ;
- «акціонери» України, яким є Український народ, тобто громадяни України, понесли збитки на суму 36 трильйонів 700 мільярдів доларів США, тобто на кожного громадянина України припадає 1 990 149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва та споживання хліба населенням України у 2020 році без урахування населення на тимчасово окупованих територіях, які за час окупації добровільно набули громадянство рф і з урахуванням 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон (як зазначила Державна служба статистики України за І півріччя 2020 року виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 000 тон, а за весь 2020 рік становитиме 746 000 тон; середньостатистична кількість споживання хліба на одну людину становить 88,38 кг/рік (2020) без урахування населення на тимчасово окупованих територіях);
- незаконною експропріацією зазначених природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей рф порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Протоколів до неї, що зумовило завдання позивачеві майнової шкоди в розмірі 1 990 149,79 доларів США та моральної шкоди в розмірі 5 200 000 грн.
2. 26 вересня 2024 року суд першої інстанції ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково: стягнув із рф на користь кожного з позивачів по 10 000 грн компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації рф природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії; відмовив в іншій частині вимог. Мотивував, зокрема, так:
- згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, в якій відповідачем є рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф;
- у зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з відповідачем, що унеможливило з цієї дати надсилання різних запитів і листів до посольства рф в Україні з огляду на припинення його роботи в Україні. Починаючи з 2014 року, немає необхідності в надсиланні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням збройної агресії проти України й ігноруванням суверенітету та територіальної цілісності Української держави;
- оскільки внаслідок збройної агресії проти України рф вийшла за межі своїх суверенних прав, вчинила акт неповаги до суверенітету та територіальної цілісності іншої держави, вона не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за завдані позивачеві збитки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17);
- позивачі зареєстровані та постійно проживають у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, яке не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих рф;
- визнання народу України суб'єктом права «виключної власності» на певні природні ресурси не породжує «самостійної форми власності на ці об'єкти». За своєю економічною природою власність на ці об'єкти фактично є державною. Тому позивачі не мають матеріально-правової зацікавленості (інтересу) у відшкодуванні рф майнової шкоди;
- окупація рф природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивачів.За змістом позовних заяв у позивачів очевидно відсутній законний інтерес, оскільки вони не належать до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з рф відшкодування шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто позивачі не мають «матеріальної правоздатності»;
- доводи позивачів є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Крім того, позивачі не надали жодного належного та допустимого доказу розміру збитків, завданих окупацією;
- вже є політичне визнання злочину геноциду (заяви щодо геноциду в Україні зробили Верховна Рада України і парламенти низки держав у Європі та Північній Америці). Крім того, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування. Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії рф геноцидом всього Українського народу;
- немає належних і допустимих доказів того, що позивачам моральну шкоду завдала Україна внаслідок її незаконних (неправомірних) дій. Але у зв'язку зі збройною агресією рф проти України позивачі вочевидь зазнали душевних страждань і приниження, перенесли стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені їхні нормальні життєві зв'язки, потрібні додаткові зусилля для організації життя та захисту порушеного права.
3. 11 грудня 2024 року суд першої інстанції ухвалив додаткове рішення, згідно з яким стягнув із рф на користь держави 13,11 грн судового збору.
4. 5 серпня 2025 року апеляційний суд частково задовольнив апеляційні скарги позивачів (крім ОСОБА_2 ), змінивши рішення суду першої інстанції у частині розміру стягнутої компенсації моральної шкоди, а саме збільшив цей розмір до 100 000,00 грн кожному позивачеві; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін; апеляційні скарги на додаткове рішення суду першої інстанції теж задовольнив частково, змінивши це рішення в частині розміру стягнутої з рф суми судового збору: збільшив цей розмір із 13,11 грн до 7 000,00 грн; в іншій частині додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував так:
- висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання збройної агресії рф геноцидом Українського народу є вірним з огляду на те, що вже є політичне визнання цього злочину (заяви щодо геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада України і парламенти низки держав у Європі та Північній Америці). Крім того, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування. Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії рф геноцидом всього Українського народу;
- загальновідомо, що рф відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право, за захистом якого позивачі звернулися до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би рф не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації. Тому звернення позивачів до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі;
- правильним є висновок суду першої інстанції про те, що позивачі не мають матеріально-правової зацікавленості (інтересу) у відшкодуванні майнової шкоди, бо «право виключної власності», яке закріплене у статті 13 Конституції України, не породжує для них як громадян України «самостійної форми власності» на відповідні об'єкти; окупація рф природних ресурсів України не порушує безпосередньо права власності позивачів;
- суд першої інстанції вірно встановив очевидну відсутність у позивачів законного інтересу, бо вони не належать до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з рф відшкодування шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто позивачі не мають «матеріальної правоздатності»;
- правильним є висновок суду першої інстанції про те, що доводи позивачів про відшкодування майнової шкоди є абстрактними та немає жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України саме на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Тобто відсутній предмет захисту у суді;
- з огляду на місце проживання позивачів, яке не віднесене до території можливих бойових дій, значну кількість тривалих повітряних тривог, які стали частиною повсякденного життя в Дніпропетровській області із лютого 2022 року до липня 2024 року, вимушені зміни у житті позивачів, глибину фізичних і душевних страждань внаслідок ракетних обстрілів з ураженням цивільних об'єктів, порушення нормальних життєвих зв'язків внаслідок збройної агресії рф проти України, які вимагають додаткових зусиль для організації життя, необхідною й достатньою сатисфакцією для позивачів є 100 000 грн компенсації кожному позивачеві моральної шкоди;
- у матеріалах справи немає доказів завдання моральної шкоди внаслідок погіршення стану здоров'я позивачів, які б давали підстави для задоволення позову в повному обсязі.
5. Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (далі - скаржники), тобто всі, крім ОСОБА_2 , подали касаційні скарги. Просили скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій, а справу скерувати на новий розгляд до суду першої інстанції.
6. 11 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив постанову, згідно з якою касаційні скарги скаржників залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції «у нескасованій апеляційним судом частині щодо відмови у задоволенні позовних вимог кожного з позивачів» і постанову апеляційного суду «в частині відмови у задоволенні позовних вимог кожного з позивачів» - без змін. Мотивував, зокрема, так:
- щодо визнання збройної агресії рф геноцидом Українського народу, то висновки судів відповідають сталій практиці Верховного Суду (див. постанови від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22, від 14 жовтня 2025 року у справі № 212/5631/23, від 15 жовтня 2025 року у справі № 211/515/24, від 12 листопада 2025 року у справі № 211/2449/24, від 29 грудня 2025 року у справі № 216/5143/23). Суди обґрунтовано відмовили у визнанні повномасштабної збройної агресії рф проти України геноцидом Українського народу з огляду на те, що Верховна Рада України 14 квітня 2023 року вже схвалила Заяву «Про вчинення рф геноциду в Україні»;
- апеляційний суд, погодившись із висновком суду першої інстанції, правильно встановив, що позивачі не надали належних і допустимих доказів завдання безпосередньо йому майнової шкоди внаслідок російської військової агресії та тимчасової окупації суверенної території України, зокрема, привласнення її природних ресурсів;
- відсутні підстави стверджувати, що позивачі навели обставини, які б давали підстави для висновку про задоволення тієї частини позову про стягнення компенсації моральної шкоди, у задоволенні якої суди відмовили.
ІІ. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
7. Скаржники оскаржили рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в цілому, але касаційні скарги подали не всі позивачі (не подала ОСОБА_2 ). Тому Верховний Суд мав вирішувати питання щодо суті скарг на судові рішення судів попередніх інстанцій лише стосовно тих позивачів, які подали відповідні скарги, а не щодо «кожного з позивачів», як він вказав у мотивувальній (пункт 7) і резолютивній частинах постанови.
8. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
9. За змістом вказаних приписів суд має надавати лише ефективний захист порушеним правам позивачів. Це завдання має перевагу над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі. Національна судова система не призначена для того, щоби «продукувати» судові рішення, які неможливо виконати, якщо за змістом такі рішення підлягають примусовому виконанню. У випадку продовження такого «продукування» ми матимемо (і вже маємо) так звану інфляцію судових рішень. Так само судова система не призначена для того, щоб під виглядом вирішення юридичного спору у цивільному судочинстві фактично вирішувати питання щодо дотримання або порушення державою-відповідачем вимог Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
10. Скаржники у касаційних скаргах неодноразово звернули увагу на те, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. А за змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Наявність саме такого спору є підставою для відкриття провадження у справі, а встановлення відсутності спору - підставою для закриття провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
11. Первинне, що мали з'ясувати суди у цій справі, включно з Верховним, - це те, чи є у позивачів як громадян України юридичний спір із рф щодо визнання геноцидом Українського народу «повномасштабної збройної агресії рф проти України, захоплення воєнним шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріації рф родовищ корисних копалин на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і АРК». Скаржники наполягали у касаційних скаргах на тому, що вказана вимога була основною, бо від її задоволення мало залежати стягнення з відповідача відшкодування. Тому Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 400 ЦПК України, незважаючи на доводи та вимоги касаційних скарг, мав з'ясувати, чи поширюється юрисдикція судів України на розгляд зазначеної «основної» вимоги.
12. Скаржники, як видно з матеріалів справи, не вчиняли дії, спрямовані на виконання постанови апеляційного суду в частині задоволених вимог. Їм ще випаде нагода спробувати це зробити. І саме на стадії виконання відповідного судового рішення буде можливо оцінити користь для держави-відповідача (!) від розгляду та вирішення справи так, як це зробили суди у цій справі, порушивши фундаментальні принципи судочинства, внаслідок чого унеможливили виконання у будь-якій країні світу рішення про часткове задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди.
13. Захист цивільних прав буде позбавлений властивості ефективності, якщо суд ухвалює рішення, яке завідомо не можна виконати ні в Україні, ні в жодній іноземній юрисдикції. У разі ухвалення національними судами таких судових рішень страждає авторитет вітчизняного правосуддя. Страждає як в Україні (громадяни якої раніше чи пізніше зіткнуться з проблемою того, що ухвалені її судами рішення не відновлюють права, на порушення рф яких вони скаржаться), так і за кордоном, де потенційно можна би було ставити питання про виконання рішення національного суду про стягнення з рф відшкодування шкоди, якщо би суд в Україні дотримав фундаментальні принципи цивільного судочинства.
14. Стосовно вимог про відшкодування шкоди, то значну частину міркувань, викладених далі у цій окремій думці, я вже висловив в окремій думці (https://reyestr.court.gov.ua/Review/122253201) щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року в близькій за змістом (аналогічній) справі № 216/5657/22 за позовом ОСОБА_8 до рф. З огляду на те, що факти порушень принципів справедливого судочинства негативно вплинуть на виконуваність рішення суду про часткове задоволення позову, змушений ще раз викласти відповідні аргументи. Вони спрямовані на те, щоб за умови повного чи часткового задоволення вимог позивачів до рф про відшкодування моральної шкоди в інших справах уможливити виконання відповідних рішень. В іншому разі останні будуть завідомо такими, що не можна буде виконати у жодній юрисдикції світу.
ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
(1) Щодо меж касаційного оскарження судових рішень
15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 18 вересня 2025 року відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами скаржників на підставах, передбачених у пунктах 1 і 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
16. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
17. З огляду на вказаний припис Верховний Суд за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційного провадження. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду ОСОБА_2 не оскаржила. Тому Верховний Суд не міг переглядати судові рішення у частині вимог цієї позивачки.
(2) Щодо вимоги «визнати повномасштабну збройну агресію рф проти України, захоплення воєнним шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію рф родовищ корисних копалин на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і АРК геноцидом Українського народу»
18. На мій погляд, у частині цієї вимоги Верховний Суд мав скасувати судові рішення обох інстанцій і закрити провадження у справі, оскільки таку вимогу не можна розглядати за правилами жодного виду судочинства через відсутність у позивачів відповідного юридичного спору з рф.
19. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (речення перше частини третьої статті 124 Конституції України).
20. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
21. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (абзац перший частини першої статті 19 ЦПК України).
22. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, такий суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їхнє вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.
Однак, визначаючи предметну юрисдикцію, суди повинні зважати не тільки на суб'єктний склад учасників спору, але й на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, зміст заявлених вимог, характер спірних правовідносин і суттєві обставини справи (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 лютого 2025 року у справі № 757/29209/22-ц (пункти 27-30)).
23. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (частина перша статті 2 ЦПК України) можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство саме для такого захисту (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
24. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
25. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
26. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
27. Обраний спосіб захисту цивільного права або інтересу має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. Якщо ж заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 36), від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц (пункт 23), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 лютого 2025 року у справі № 757/29209/22-ц (пункт 26), від 22 січня 2026 року у справі № 670/729/22 (пункт 70)).
28. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
29. Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 30), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2026 року у справі № 670/729/22 (пункт 72)).
30. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні «вимоги про визнання». Зауважив, що вже є політичне визнання злочину геноциду в заявах Верховної Ради України та парламентів низки держав Європи і Північної Америки. А крім того, суд першої інстанції не є компетентним для розгляду питання про визнання подій в Україні геноцидом. Апеляційний і Верховний суди погодилися із таким рішенням. Однак позивачі не є суб'єктами міжнародного права й учасниками міжнародних відносин. Розгляд справи відбувався у суді за правилами цивільного судочинства. Жодне цивільне право за означеною вище вимогою позивачі не захищали. Відмова у задоволенні такої вимоги у конкретній справі означає, що в іншій справі таку вимогу суд може за наявності підстав задовольнити. Тоді як насправді суди неповноважні розглядати та вирішувати питання, які взагалі не належать до їхньої юрисдикції. І таку некомпетентність визнав суд першої інстанції в цій справі.
31. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
32. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).
33. Тому слід було скасувати оскаржені судові рішення в частині вимоги «визнати повномасштабну збройну агресію рф проти України, захоплення воєнним шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію рф родовищ корисних копалин на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і АРК геноцидом Українського народу» та закрити провадження у справі, оскільки розгляд відповідної вимоги не належить до юрисдикції судів.
34. Твердження Верховного Суду про те, що відмова у задоволенні тієї вимоги відповідає його усталеній практиці (див. постанови від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22, від 14 жовтня 2025 року у справі № 212/5631/23, від 15 жовтня 2025 року у справі № 211/515/24, від 12 листопада 2025 року у справі № 211/2449/24, від 29 грудня 2025 року у справі № 216/5143/23), може засвідчувати виключно потребу у відступі від відповідних висновків Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, а не залишення без змін судових рішень про відмову у задоволенні вимоги, яку взагалі не можна було розглядати, і щодо розгляду якої суд першої інстанції визнав себе некомпетентним.
35. Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати правомірну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
36. Відсутність у позивачів юридичної можливості заявляти означену позовну вимогу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права, зокрема щодо оцінки злочину геноциду. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається тим, що позивачі мали можливість заявити та доводити вимоги про відшкодування шкоди.
(3) Щодо вимог про стягнення з рф відшкодування шкоди
37. Рішення суду про часткове задоволення майнових вимог у вигляді стягнення із рф коштів як компенсації завданої нею моральної шкоди неможливо виконати в Україні. За певних умов для цього могла би бути використана іноземна юрисдикція, яка допускає насамперед так званий деліктний виняток (tort exception) із правила про судовий імунітет держави. Однак для того, щоб можливість такого виконання була не уявною, а ймовірною, важливо як належно обґрунтувати підстави для застосування зазначеного винятку, так і дотримати всі гарантії справедливого судового розгляду стосовно відповідача.
(3.1) Щодо деліктного винятку з принципу про судовий імунітет держави-відповідача
38. Згідно з цим винятком держава не має імунітету щодо відшкодування шкоди, яку вона завдала на території держави суду. Проте помилково встановлювати у конкретній справі відсутність такого імунітету в рф виключно на підставі того, що це держава-агресор, яка порушує норми міжнародного права, і що Верховний Суд, починаючи з постанови від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, уже сформулював висновок про цю відсутність. Застосовуючи деліктний виняток, слід приділяти максимально уваги аналізу становища саме позивачів як потерпілих від дій рф. Звуження мотивів суду лише до того, що за умов агресії проти України у рф судового імунітету немає, так би мовити, за замовчуванням, є недостатнім обґрунтуванням деліктного винятку для мети виконання судового рішення:
39. Суд першої інстанції зазначив про висновки Верховного Суду щодо відсутності в рф судового імунітету з огляду на порушення нею державного суверенітету України, яке не є здійсненням суверенних прав (див. постанови від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17).
40. Апеляційний суд зазначив, що не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право, за захистом якого позивачі звернулися до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би рф не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації; тому звернення позивачів до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту їхніх прав. Верховний Суд оскаржені судові рішення в частині питання про судовий імунітет рф не переглядав.
41. За наведеного обґрунтування відсутності у конкретній справі судового імунітету в рф негативний вплив останньої саме на позивачів ніби не має юридичного значення. Інакше кажучи, немає жодного обґрунтування зв'язку дій рф зі становищем позивачів для вирішення питання про можливість застосування деліктного винятку. На моє переконання, такі недоліки мотивації судових рішень ставлять під загрозу можливість його виконання за кордоном. Лише констатації того, що рф зневажила суверенітет України, є державою-агресором і порушником норм міжнародного права, недостатньо для того, щоб застосувати деліктний виняток. Для такого застосування суд має приділити увагу становищу позивачів внаслідок дій держави-відповідача (у цій справі - питанню про те, як саме позивачі постраждали від конкретних діянь рф).
42. Верховний Суд не перевірив правильність застосування судами деліктного винятку щодо скаржників. Але, на мою думку, слід було це зробити, керуючись завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України), з огляду навіть на те, що мова йде про справу за участю іноземної держави як сторони (новели для української правової системи, починаючи з 2022 року).
(3.2) Щодо гарантій справедливого судового розгляду
(3.2.1) Загальні міркування
43. Станом на цей час (і, як можна припустити, у майбутньому теж) рішення національних судів про стягнення відшкодування шкоди з рф не будуть виконані в Україні. Так само ці рішення прогнозовано не вдасться виконати на території рф. Тому чи не єдиним можливим варіантом для їхнього виконання може бути використання іншої іноземної юрисдикції. Вказане не означає, що відповідні рішення українських судів будуть виконані у будь-якій іноземній юрисдикції, проте є можливість звернутися до деяких із них, зокрема, з огляду на визнання у певних правових системах «деліктного винятку» із судового імунітету держави. Я не знайомий із інформацією про те, що до цього часу будь-який із позивачів, якому суд в Україні задовольнив вимоги до рф про відшкодування шкоди, звертався до суду іншої, ніж рф, іноземної юрисдикції для того, щоб спробувати виконати таке рішення національного суду. Проте, ухвалюючи ці рішення, не слід забувати, що вони мають бути виконуваними, а для цього повинні узгоджуватися, зокрема, з гарантіями справедливого правосуддя.
44. Для того, щоб іноземний суд мав підставу визнати та надати дозвіл на виконання рішення суду України, він має переконатися у тому, що вказані гарантії забезпечили суди, які розглядали справу. Зокрема мова йде про гарантування верховенства права, рівності сторін і змагальності. У цьому контексті важливо, що за загальним правилом для визнання та надання дозволу на виконання іноземного судового рішення суд держави виконання з'ясовує, чи був обізнаним про судове провадження відповідач (чи отримав ухвалу про відкриття провадження у справі й інші процесуальні документи, чи був ознайомленим із позовною заявою, чи мав можливість подати відзив на неї, чи знав про час і місце проведення судових засідань тощо).
45. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін (пункти 1, 2, 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
46. Загальновизнано, що елементами верховенства права (правовладдя) є, зокрема, законність, юридична визначеність, заборона свавілля та доступ до правосуддя (пункти 41-44, 46, 48, 51-52, 53-54 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).
47. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша - третя статті 12 ЦПК України).
48. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункти 3 і 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України).
49. За змістом наведених приписів суд України, якому відомо про відсутність у нашої держави дипломатичних відносин із рф і якому відповідно відомо про неможливість використання каналів поштового зв'язку для інформування рф про провадження у справі за позовом про відшкодування нею шкоди, на мій погляд, зобов'язаний:
- роз'яснити позивачеві як стороні, яка ініціювала вирішення судом справи та може бути зацікавленою у подальшому виконанні судового рішення у разі задоволення позову, право (можливість) самостійно інформувати державу-відповідача в особі її органів державної влади (наприклад, президента, парламенту, уряду, міністерства юстиції, міністерства оборони) про провадження у справі в українському суді;
- попередити позивача про наслідки неповідомлення держави-відповідача про провадження у справі для можливості виконання судового рішення в іноземній юрисдикції.
50. Слідуючи роз'ясненню суду, позивач надсилатиме на відомі електронні адреси органів влади рф або на офіційні сторінки цих органів у соціальних мережах повідомлення щодо провадження у справі (за бажанням переклавши всі документи), починаючи з ухвали про відкриття провадження та позовної заяви з додатками, і закінчуючи рішенням суду, яке набрало законної сили. Докази такого інформування (роздруківки електронних листів, знімки екрана з повідомлень у соціальних мережах тощо) позивач долучатиме до матеріалів справи. Належність повідомлення рф про всі дії позивача та українського суду у справі оцінюватиме суд держави виконання, до якої позивач звертатиметься із заявою про визнання та надання дозволу на виконання рішення суду України.
51. Роз'ясненням позивачеві зазначених можливостей суд в Україні, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприятиме обом учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України. Для позивача таке сприяння необхідне з метою, зокрема, забезпечення можливого виконання рішення суду у разі його ухвалення на користь цієї сторони, а для держави-відповідача - з метою дотримання загальних гарантій справедливого судочинства щодо участі у судовому провадженні, реалізації можливості висловитися стосовно позову та провадження в українському суді тощо.
52. Якщо ні суд, ні позивач не інформують рф як державу-відповідача про провадження у справі (не надсилають ухвалу про відкриття провадження у справі, позовну заяву з додатками, не надають строк для надання відзиву, не повідомляють про час і місце судового розгляду тощо), відсутні підстави вважати, що гарантії верховенства права, рівності всіх учасників перед законом і судом, а також змагальності сторін дотримані. Відповідно судове рішення, ухвалене в Україні з такими порушеннями засад цивільного судочинства, навряд чи може бути виконаним в іншій державі.
53. Виключно повідомлень про судові засідання на вебсторінці суду, а також згадок в ухвалах суду про те, що слід надіслати ці судові рішення й інші документи всім учасникам справи, на мій погляд, недостатньо для дотримання судом гарантій справедливого судочинства у справі за участі держави-відповідача, з якою в України відсутні дипломатичні відносини. У разі пред'явлення рішення національного суду про задоволення позову в іншій державі для визнання та надання дозволу на виконання суд держави виконання буде оцінювати те, наскільки сумлінно виконувався обов'язок щодо забезпечення відповідачеві можливостей ознайомитися з вимогами до нього, надати щодо них заперечення, заявити клопотання, взяти участь у судових засіданнях, оскаржити судові рішення тощо.
54. Замість того довідається із рішення суду першої інстанції про задоволення у цій справі клопотань двох позивачів про врегулювання спору за участі судді, встановлення строків такого врегулювання, зупинення з цією метою провадження у справі з подальшим припиненням процедури врегулювання спору за участі судді, поновленням провадження у справі та новим автоматизованим розподілом справи (див. ухвали суду першої інстанції від 22 вересня 2023 року, від 16 і 30 жовтня 2023 року). На моє переконання, суди не можуть доводити розгляд справ, у яких відповідачем є рф, до такого абсурду, знаючи, що навіть не можуть належно виконати обов'язок з інформування відповідача про провадження у справі.
55. Крім того, зауважу, що хибною є вказівка у супровідних листах судів першої, апеляційної та касаційної інстанції, а також у рішенні суду першої інстанції на те, що «місцезнаходженням» рф є «03049, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 27». Цю адресу місцезнаходження посольства рф в Україні ні юридично, ні фактично не можна вважати адресою рф (хоча би з огляду на відсутність дипломатичних відносин із Україною). Пишучи таке у судах різних інстанцій із повним усвідомленням того, що у закритій будівлі за вказаною адресою немає відповідача, суди не сприяють виконанню завдань цивільного судочинства й унеможливлюють в майбутньому виконання їхніх рішень про часткове задоволення позову. Проте немає такого сприяння і у випадку, коли суд узагалі ігнорує наявність іншої сторони справи як адресата процесуальних документів, судових рішень тощо, обмежуючись в ухвалах «ритуальною» вказівкою самому собі «про дату, час та місце розгляду справи повідомити учасників справи», «роз'яснити учасникам справи право подати… відзив» тощо.
56. Зауважу, що немає жодного висновку Верховного Суду про те, що у справах, в яких позивач визначив рф відповідачем, слід ігнорувати гарантії справедливого судового розгляду щодо такого відповідача. Вочевидь такого висновку не може бути. Тоді за відсутності у матеріалах справи будь-яких даних про те, що позовну заяву, ухвалу про відкриття провадження у справі, судові виклики та повідомлення, судові рішення, апеляційну та касаційну скаргу, ухвали про відкриття апеляційного та касаційного проваджень позивачі або суд надсилали державі-відповідачеві, чи можна взагалі вважати, що рф була залучена до участі у справі? Якщо так, то що дозволяє про це стверджувати? Лише те, що у позовних заявах позивачі назвали рф відповідачем? Але ні вони, ні суди всіх інстанцій не повідомляли такого відповідача про провадження у справі.
(3.2.2) Питання дотримання гарантій справедливого судочинства у цій справі
57. Зверну увагу виключно на провадження у Верховному Суді, маючи на увазі, що у судах попередніх інстанцій ситуація з дотриманням вказаних гарантій нічим не краща: у матеріалах справи відсутні дані про надсилання відповідачеві касаційних скарг і судових рішень. Верховний Суд як державний орган об'єктивно цього не може зробити, а скаржники не дбали про власний інтерес у майбутньому виконанні рішення суду про часткове задоволення їхніх позовів, самостійно відповідного відправлення не робили, доказів такого надсилання не надали.
58. Вважаю, що процесуальних порушень, які нівелюють гарантії справедливого судового розгляду і, на мою думку, унеможливлять виконання в іноземній юрисдикції рішення суду можна було б уникнути, якби суди виконали вимоги пунктів 3 і 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України, а саме з огляду на відсутність в України з рф дипломатичних відносин:
- роз'яснили позивачам можливість самостійно інформувати державу-відповідача в особі її органів державної влади про провадження у справі в українському суді, зокрема надсилати на відомі електронні адреси органів влади рф або на офіційні сторінки цих органів у соціальних мережах заяви по суті справи, заяви з процесуальних питань і всі судові рішення з подальшим наданням суду доказів такого інформування рф (роздруківок електронних листів, знімків екрана з повідомленнями у соціальних мережах тощо);
- попередили позивачів про наслідки неповідомлення держави-відповідача про провадження у справі для можливості виконання судового рішення в іноземній юрисдикції.
IV. ВИСНОВОК
59. З огляду на викладене вважаю, що Верховний Суд не міг залишити без задоволення касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а без змін - рішення суду першої інстанції «у нескасованій апеляційним судом частині щодо відмови у задоволенні позовних вимог кожного з позивачів» (включно з ОСОБА_2 ) і постанову апеляційного суду «в частині відмови у задоволенні позовних вимог кожного з позивачів» (включно з ОСОБА_2 ).
60. Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 слід було задовольнити частково:
(1) скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині вимоги визнати повномасштабну збройну агресію рф проти України, захоплення воєнним шляхом значної частини території суверенної держави України та експропріацію рф родовищ корисних копалин на тимчасово окупованих рф територіях Луганської і Донецької областей і АРК геноцидом Українського народу та закрити провадження у справі за вказаною вимогою;
(2) скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вимог скаржників про відшкодування шкоди та спрямувати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суддя Д. А. Гудима