27 квітня 2026 року м. Київ справа №320/33554/25
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Кочанової П.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 01.04.2025 № 80104300024554/82 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ,
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну, подану 08.10.2024, з урахуванням висновків суду.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області протиправно відмовлено позивачці у наданні дозволу на імміграцію в Україні на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 ЗУ «Про імміграцію», оскільки у спірному рішенні відповідачем не зазначено, які саме відомості, зазначені позивачем під час подання заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, є недостовірними або неправдивими.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 липня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Представником відповідача долучено до матеріалів справи відзив, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивач при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надала неправдиві відомості щодо місця свого проживання.
Водночас, інших документальних доказів на підтвердження обставин фактичного проживання позивача за вказаною нею адресою, як то доказів отримання кореспонденції за зазначеною адресою на ім'я позивача, довідки з місцевої житлово-експлуатаційної контори про проживання за вказаною адресою, доказів здійснення позивачем оплати орендної плати за договором оренди та/або комунальних платежів та інших рахунків на оплату послуг позивач до ЦМУ ДМС не надала, як і пояснень про причини відсутності у неї таких документів.
З огляду на вищенаведене ЦМУ ДМС за результатами розгляду заяви позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну та здійсненої перевірки, зокрема отриману від Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області інформацію, правомірно сформовано висновок, яким відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-ІІІ та Порядком № 1983 обґрунтовано відмовлено у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
У відповіді на відзив представник позивача наголошував на тому, що аргументи відповідача у відзиві не підтверджені жодними належними доказами, а тому є безпідставними.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Республіки Таджикистан.
Перебуваючи в Україні, 08.10.2024 позивач звернулася до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка має дитину громадянина України.
Син позивача громадянин України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про народження № 1371 видане 01.03.2024 м. Стамбул, Турецька Республіка, довідка № 61318/19-536-160 про реєстрацію особи громадянином України видана 09.04.2024 Генеральним консульством України в Стамбулі.
Рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 01.04.2025 номер: 80104300024554/82 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянці Республіки Таджикистан, відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україні на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 ЗУ «Про імміграцію».
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до ст. 1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства від 22.09.2011 № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України Про імміграцію від 07.06.2001 № 2491-III (далі Закон № 2491-ІІІ).
У розумінні положень статті 1 Закону № 2491-ІІІ, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом визначеного періоду; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію надається іммігрантам, категорії яких визначені в частинах другій і третій цієї статті. У разі масового прибуття іммігрантів в Україну для державного регулювання процесу імміграції за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Кабінетом Міністрів України встановлюється квота імміграції у визначеному ним порядку.
Пунктом 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-ІІІ передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;
Згідно зі ст. 6 Закону № 2491-ІІІ Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів:
1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;
2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, у тому числі перевірку обставин, визначених статтею 4-1 цього Закону, відсутності підстав для відмови у його наданні, надсилає запити до заінтересованих органів державної влади з метою отримання інформації про наявність/відсутність підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видачі копій цих рішень особам, яких вони стосуються;
4) організовує роботу з видачі та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання;
5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл на імміграцію, відмовлено у його наданні або прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію;
6) організовує роботу щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання особам, які звернулися із заявою про обмін посвідки на постійне проживання або набуття громадянства України, а також у разі встановлення обставин, за яких дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню відповідно до статті 12 цього Закону, забезпечує ведення провадження щодо прийняття такого рішення
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону № 2491-ІІІ.
Згідно із ч. 1 ст. 9 Закону № 2491-ІІІ заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 2491-ІІІ заяву про надання дозволу на імміграцію та документи, визначені цією статтею, заявник подає особисто або через законного представника до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або до дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном. Особи, зазначені у пункті 2 частини першої цієї статті, які звертаються із заявою про надання дозволу на імміграцію і досягли 12 років, зобов'язані подати свої біометричні дані (відцифрований образ обличчя особи та відцифровані відбитки пальців рук), а особи, які досягли 14 років, - також відцифрований підпис осіб.
Згідно із ч.ч. 5, 6 ст. 9 Закону № 2491-ІІІ передбачено, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) оригінал (після пред'явлення повертається) та копія паспортного документа іноземця (паспортних документів - якщо іноземець має множинне громадянство) або документа, що посвідчує особу без громадянства; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3, 6 частини третьої статті 4 цього Закону.
Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону № 2491-ІІІ у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Згідно із ч. 12 ст. 9 Закону № 2491-ІІІ строк розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати шість місяців з дня її подання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або один рік з дня її подання до дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном.
Приписами статті 10 Закону № 2491-ІІІ встановлені підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Так, зокрема відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи або документи, що не підтверджують законність перебування на території України на день подання документів для отримання дозволу на імміграцію чи наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або документи, що підтверджують підстави, які припинилися.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (в редакції, станом на час розгляду заяви позивача) (далі Порядок № 1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Відповідно до абзаців 1-2 підпункту 3 пункту 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (надалі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме батьків громадян України.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку № 1983 за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і дозвіл на імміграцію яким надається поза квотою імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган ДМС), а саме одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 14 цього Порядку передбачено, що територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний строк правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.
МВС, Держприкордонслужба, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається.
За результатами перевірки в місячний строк після надходження таких запитів надається відповідь про наявність або відсутність підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію. У разі наявності підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію у відповіді зазначається інформація про ці підстави з посиланням на відповідний підпункт частини першої статті 10 Закону України Про імміграцію та до неї долучаються матеріали, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення).
У разі коли у визначений строк відповідь щодо результатів перевірки, зазначеної в абзаці другому цього пункту, не отримана, рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову в наданні такого дозволу приймається відповідно до пункту 16 цього Порядку та в межах строків, визначених частиною дванадцятою статті 9 Закону України "Про імміграцію.
Пунктом 9 Порядку № 1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів, зокрема до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію";
Із аналізу наведених норм права вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону № 2491-ІІІ є підставою для не надання дозволу на імміграцію.
Отже, приписами Закону № 2491-ІІІ та Порядку № 1983 регламентований перелік документів та порядок їх розгляду. У той же час, оскільки відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, з огляду на що, перелік документів не є вичерпним та може бути розширений на розсуд відповідного суб'єкта владних повноважень.
Правовий аналіз зазначених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону № 2491-ІІІ.
Як встановлено під час розгляду справи, відмова у наданні дозволу на імміграцію позивачу обумовлена тим, що надані в матеріалах справи документи містять недостовірні відомості щодо місця проживання позивачки.
Зокрема, відповідач виснував, що позивач мала намір зареєструватись за адресою: АДРЕСА_1 , за згодою власника житла. Також, позивач у заяві про надання дозволу на імміграцію вказала зазначену адресу, як місце проживання в України.
За надісланим запитом отримано відповідь від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області від 15.01.2025 № 51/1-11/121-28, у якій зазначено, що громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заявленою адресою: АДРЕСА_1 , не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення неправдивих відомостей.
Крім цього, за надісланим запитом отримано відповідь управління організації запобігання нелегальній міграції ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 27.03.2025 №8010.8.2/21377-25, в якій зазначено, що працівниками вказаного управління здійснено перевірку адреси місця проживання громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .
За результатами перевірки встановлено, що ОСОБА_1 за вищевказаною адресою не проживає.
Оцінюючи доводи сторін і надані ними докази щодо наявності чи відсутності підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію", для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію, суд зазначає, що в разі виявлення факту, що особа, яка подавала заяву про надання дозволу на імміграцію, зазначила свідомо неправдиві відомості чи подала підроблені документи, то у контролюючого органу наявні підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Відтак станом на момент прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію особам або відмови у наданні такого дозволу ДМС аналізує отриману від уповноважених, відповідно до Порядку № 1893, органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймає рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Матеріали справи свідчать про те, що відповідачем було дотримано вказаного порядку та прийнято оскаржуване рішення з урахуванням всіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Згідно абзаців четвертого, п'ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.
Довідка про реєстрацію місця проживання - документ, який видається органом реєстрації особі за її вимогою та підтверджує реєстрацію місця проживання особи (абзац восьмий статті 3 вказаного Закону).
Разом з тим, позивачем не було надано як до ЦМУ ДМС, так і до суду, належних та підтверджуючих доказів дійсного, фактичного проживання за означеною у заяві адресою АДРЕСА_1 , як то довідки про реєстрацію місця проживання, а також доказів отримання кореспонденції за зазначеною адресою на ім'я позивача, довідки з місцевої житлово-експлуатаційної контори про проживання за вказаною адресою, доказів здійснення позивачем оплати орендної плати за договором оренди та/або комунальних платежів та інших рахунків на оплату послуг позивач.
Суд звертає увагу, що статтею 10 Закону України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази.
Отже, беручи до уваги викладене вище у сукупності, за наведених обставин суд приходить до висновку, що оскільки на час проведення перевірки уповноваженими органами було встановлено обставини щодо не проживання позивача за вказаною нею адресою проживання, відповідач обґрунтовано та правомірно прийняв рішення про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Інші доводи та заперечення сторін не спростовують вище встановленого судом та не мають визначального значення для вирішення спору по суті.
Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи встановлені обставини справи, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 27 квітня 2026 року.
Суддя Кочанова П.В.