Головуючий І інстанції: Волошин Д.А.
24 квітня 2026 р. Справа № 520/22815/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2026, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/22815/25
за позовом ОСОБА_1
до Державної установи «Первомайська виправна колонія (№117)»
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до «Первомайська виправна колонія (№117)», в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Первомайська виправна колонія (№ 117)» щодо непроведення зі ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні;
- стягнути з Державної установи «Первомайська виправна колонія (№ 117)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 59856,16 грн (п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот п'ятдесят шість гривень 16 копійок).
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на виконання рішення суду відповідач здійснив нарахування належних йому при звільненні сум у розмірі 7632,27 грн, які виплатив 25.07.2025, тобто йому була виплачена частину недоотриманого грошового забезпечення лише 25.07.2025. Разом із тим, відповідач не нарахував та не виплатив позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені зі служби за період з 02.12.2022 (дата звільнення) по 25.07.2025 (момент повного розрахунку), тому відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у ненарахуванні та невиплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2026 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Державної установи "Первомайська виправна колонія (№ 117)" щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців.
Стягнуто з Державної установи "Первомайська виправна колонія (№ 117)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 6404,61 грн (шість тисяч чотириста чотири гривні 61 копійка).
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Первомайська виправна колонія (№ 117)" області судові витрати по сплаті судового збору у сумі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок).
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині визначеної судом суми виплат у розмірі 6404,610 грн, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати у вказаній частині та ухвалити нове судове рішення, яким визначити належну позивачу суму виплат в порядку ст. 117 Кодексу законів про працю України (далі-КЗпП України) в розмірі 47765,21 грн.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач вказує, що оскільки, при обрахунку істотної частки сум грошового забезпечення, виплачених з затримкою від обсягу належних сум грошового забезпечення, які належать позивачу при звільненні, суд першої інстанції безпідставно включив одноразову грошову допомогу при звільненні.
Так, істотна частка сум грошового забезпечення, виплачених з затримкою, виділяється від обсягу належних сум грошового забезпечення, які належать позивачу при звільненні, однак, одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення
Таким чином, істотна частка сум грошового забезпечення, виплачених з затримкою від обсягу належних сум грошового забезпечення, які належать позивачу при звільненні складає: 7632,27 грн./( 63393,20 грн. 61467,19 грн. +7632,27 грн) х 100% = 79,8%. Отже, належні співмірні суми в порядку ст. 117 КЗпП становлять належних 79,8% від 59856,16 грн. ( повна відповідальність в порядку ст.117 КЗпП) що складає 47 765,21 грн., а не 6404,61 грн. (10,7% від 59856,16 грн.), як вказав суд.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначається про обґрунтованість та законність рішення суду першої інстанції, тому просить відмовити в її задоволенні.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині відмовлених позовних вимог, отже, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній позивачем частині.
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив службу у Державній установі "Первомайська виправна колонія (№117)", що вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами.
Відповідно до витягу з наказу від 01.12.2022 №320/ОС-22 позивача звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі відповідно до Закону України "Про національну поліцію" за пунктом 7 частини 1 статті 77 (за власним бажанням) з 02.12.2022 (а.с.7).
У зв'язку з проведенням не в повному обсязі нарахувань та виплат грошового забезпечення під час проходження позивачем служби, позивач звертався до суду з метою захисту своїх законних прав та інтересів.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2025 у справі №520/30127/24, зокрема, зобов'язано Державну установу "Первомайська виправна колонія (№117)" здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 по 30.11.2018, із урахуванням вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 "Порядку проведення індексації грошових доходів населення", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 за №1078.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2025 по справі №520/30127/24 апеляційну скаргу Державної установи «Первомайська виправна колонія (№117)» - задоволено частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2025 по справі № 520/30127/24 - змінено шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови, а абзацу третього резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Зобов'язати Державну установу "Первомайська виправна колонія (№ 117)" нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 щомісячну фіксовану індексацію грошового забезпечення, виходячи з її щомісячного розміру 848,03 грн за період з 01.03.2018 по 30.11.2018 у сумі 7632,27 грн відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2025 по справі № 520/30127/24 - залишено без змін.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.02.2025 у справі №520/30127/24, з урахуванням постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2025, відповідачем нараховано позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 30.11.2018 у сумі 7632,27 грн, що підтверджується відповідним скрін-шотом (а.с. 8) та листом від 11.08.2025 №10/9-2760/Кз-25 (а.с.9-10).
Разом із тим, за доводами позивача, відповідач має додатково виплатити йому середній заробіток за час затримки в розрахунку при звільненні за період з 02.12.2022 (дата звільнення) по 25.07.2025 (момент повного розрахунку), однак відповідна виплата йому не була здійснена.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з протиправної бездіяльності Державної установи "Первомайська виправна колонія (№ 117)" щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців.
У зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде стягнення з Державної установи "Первомайська виправна колонія (№ 117)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 6404,61 грн (шість тисяч чотириста чотири гривні 61 копійка).
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу наведених вище законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність.
Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 року (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.
Колегія суддів враховує, що Верховний суд України у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами зазначених вище норм матеріального права, виклав таку правову позицію: не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідно до витягу з наказу від 01.12.2022 №320/ОС-22 позивача звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі відповідно до Закону України "Про національну поліцію" за пунктом 7 частини 1 статті 77 (за власним бажанням) з 02.12.2022.
Фактичний розрахунок щодо грошового забезпечення в належному розмірі проведено з позивачем лише 25.07.2025 на виконання рішення суду (виплачено індексацію грошового забезпечення. Сума донарахованої доплати грошового забезпечення склала 7632,27 грн.
Судом установлено, що з позивачем не проведено остаточного розрахунку у повному обсязі, а такий розрахунок здійснено на виконання рішення суду у справі №520/30127/24 лише 25.07.2025, у зв'язку з чим наявні підстави для застосування до відповідача наслідків статті 117 КЗпП України.
Щодо розрахунку суми середнього заробітку, колегія суддів зазначає наступне.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Абзацом 3 п.2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з п.4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховується, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати.
Відповідно до п.8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні начисло відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи наведене, нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням.
Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовцям обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки про грошове забезпечення за 2020-2022 роки, вбачається, що за останні два місяці перед звільненням позивачу було виплачено грошове забезпечення: у жовтні 2022 - 10022,90 грн, у листопаді 2022 - 10039,10 грн (а.с.11-12).
Кількість календарних днів у жовтні 2022 становило 31, у листопаді 2022 - 30.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 328,88 грн = (10022,90 грн + 10039,10 грн) / (31+30).
Як уже було зазначено, стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку не може перевищувати шість місяців такого прострочення.
Отже, розмір середнього заробітку позивача за шість місяців (з 03.12.2022 (наступний день за днем звільнення) - по 02.06.2023 - 182 календарних дні) становить 59856,16 грн (328,88 грн х 182 день).
Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року та дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Так, Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Аналізуючи обставини справи та порівнюючи розмір грошового забезпечення, виплаченого позивачу на виконання рішення суду, що не було виплачено позивачу при звільненні, з сумою середнього заробітку, розрахованого судом у межах даної справи, суд доходить висновку про наявність підстав для зменшення відповідного розміру середнього заробітку.
Водночас, загальна сума грошового забезпечення, що повинна була бути виплачена позивачу при звільненні, становить: 63393,20 грн (виплачені суми при звільненні, що вбачається з довідки про грошове забезпечення за 2020-2022 роки, зокрема, 63188,68 грн за листопад 2022 + 204,52 грн за грудень 2022) + 7632,27 грн (сума, виплачена на виконання рішення суду) = 71025,47 грн.
Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 7632,27 грн у процентному виразі дорівнює 10,7 %.
Враховуючи, що істотність частки невиплаченого грошового забезпечення складає 10,7%, то розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені з урахуванням принципу співмірності становить (328,88 грн х 182 календарні дні) х 10,7% = 6404,61 грн.
Щодо доводу апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно включив одноразову грошову допомогу при звільненні до складу грошового забезпечення під час виділення істотної частки, колегія судів зазначає наступне.
За позицію Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, згідно з якою під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). За таких обставин суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами позивача (апелянта) в частині безпідставності включення в обрахунок істотності частки індексації грошового забезпечення суми виплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні, оскільки врахуванню підлягають всі належні позивачу суми, на які він мав право на час звільнення.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що справедливим, співмірним та таким, що відповідає обставинам справи, є визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 6404,61 грн.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд
Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. В апеляційній скарзі також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судом першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведених аргументів.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції, в оскаржуваній позивачем частині, є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2026 по справі № 520/22815/25 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді З.Г. Подобайло І.М. Ральченко