16 квітня 2026 року м. Київ
Справа № 755/15443/25
Провадження: № 22-ц/824/8379/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Лакусти Дениса Івановича в інтересах ОСОБА_1
на заочне рішення Дніпровського районного суд м. Києва від 20 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Марфіної Н. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що їй на праві спільної часткової власності належить частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з кімнати № 33. Зазначала, що інша частина квартири належить відповідачці, у приміщенні фактично проживає син відповідачки, ОСОБА_3 , який самовільно зайняв належну позивачці кімнату, змінив замки у вхідних дверях, викинув належні їй речі та здійснює перебудову приміщення. На її думку, вказані дії створюють перешкоди у користуванні належним їй майном, у зв'язку з чим вона просила усунути такі перешкоди шляхом її вселення до квартири та передачі ключів від вхідних дверей.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд дійшов помилкового висновку про неналежність відповідача, оскільки відповідачка має правовий зв'язок із спірним житловим приміщенням, зареєстрована за відповідною адресою та є особою, через яку здійснюється користування квартирою. Зазначає, що суд не врахував, що фактичне проживання у квартирі сина відповідачки не виключає відповідальності відповідача як особи, пов'язаної із спірним майном. Крім того, посилається на те, що відповідачка, будучи належним чином повідомленою про розгляд справи, не подала відзиву та не спростувала обставин, викладених у позовній заяві, що залишено судом поза увагою.
Також зазначає, що суд першої інстанції не дослідив усіх обставин справи, не перевірив належним чином доводи позивачки та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 19 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В судовому засіданні адвокат Лакуста Д. І. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити.
Відповідачка в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за її відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачці на праві спільної часткової власності належить 5/100 частин квартири спільного заселення за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 8).
З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_4 неодноразово звертався до Дніпровського управління поліції ГУНП у м. Києві із заявами про вчинення перешкод у користуванні кімнатою № 33 зазначеної квартири (а. с. 7).
У вказаних заявах зазначалося, що син власника кімнати № 32, ОСОБА_3 , змінив замки у спільних вхідних дверях, самовільно зайняв кімнату № 33 , викинув належне позивачці майно та здійснює перебудову приміщення.
За результатами розгляду зазначених звернень Дніпровське УП ГУНП у м. Києві повідомило про наявність у спірних правовідносинах ознак цивільно-правового характеру.
Крім того, судом першої інстанції з метою з'ясування місця проживання відповідача було здійснено запит до територіальної громади м. Києва (а. с. 18), за результатами якого надано відповідь про відсутність відомостей щодо реєстрації ОСОБА_2 .
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що перешкоди у користуванні спірним майном створюються не відповідачкою, а іншою особою, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про пред'явлення позову до неналежного відповідача.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що матеріали справи не містять доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на обмеження права позивача у користуванні належною їй частиною квартири, а також не підтверджують наявності перешкод з боку відповідача як співвласника майна.
Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 317, частини першої статті 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права та інтересу.
Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що у разі обмеження у здійсненні права користування майном власник має право вимагати усунення таких перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду.
При цьому власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо вони не пов'язані з позбавленням володіння.
Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей.
Отже, право власності як абсолютне право підлягає судовому захисту за умови доведення самого факту його порушення.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у разі звернення особи до суду із таким позовом вирішальним є встановлення факту порушення, невизнання або оспорювання прав позивача, зокрема наявності перешкод у реалізації повноважень щодо належного йому майна.
Подібний правовий висновок викладено у додатковій постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 461/484/18 (провадження № 61-19122св20).
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Згідно зі статтею 383 ЦК України власник житла має право використовувати його для проживання інших осіб, однак це не повинно порушувати права інших співвласників.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається (стаття 81 ЦПК України).
Обґрунтовуючи звернення до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що у користуванні належною їй частиною квартири їй створюються перешкоди, які, за її твердженням, полягають у самовільному зайнятті приміщення ОСОБА_5 , зміні замків у спільних вхідних дверях та обмеженні доступу до житла.
Суд першої інстанції вважав, що такі дії вчиняються не відповідачкою, а іншою особою, у зв'язку з чим дійшов висновку про пред'явлення позову до неналежного відповідача.
Колегія суддів не погоджується з такими мотивами, оскільки відповідачка як співвласник спірного майна може бути належним відповідачем у справах цієї категорії.
Так, відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, а кожен зі співвласників зобов'язаний утримуватися від дій, які порушують права інших співвласників.
З огляду на це, дії співвласника, а також допущення ним дій третіх осіб, які об'єктивно створюють перешкоди у користуванні спільним майном, можуть бути підставою для судового захисту прав іншого співвласника, зокрема шляхом пред'явлення вимог, передбачених статтею 391 ЦК України.
Отже, висновок суду першої інстанції про пред'явлення позову до неналежного відповідача є помилковим.
Разом з тим, колегія суддів виходить з того, що для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном необхідним є доведення факту існування таких перешкод, тобто наявності реальних, об'єктивно існуючих обмежень у здійсненні позивачкою правомочностей власника.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а обов'язок доведення обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, покладається саме на цю сторону.
Як убачається з матеріалів справи, позивачка пов'язує створення перешкод у користуванні спірним майном із діями третьої особи, ОСОБА_6 , який, за її твердженням, самовільно зайняв приміщення, змінив замки у спільних вхідних дверях та обмежує доступ до житла.
Водночас належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження вказаних обставин матеріали справи не містять.
Зокрема, єдині відомості щодо можливого створення таких перешкод містяться у зверненнях ОСОБА_4 до органів поліції, за результатами розгляду яких повідомлено про наявність у спірних правовідносинах ознак цивільно-правового характеру. Разом з тим, зазначена особа не є учасником даної справи, у якості свідка судом не допитувалася, а викладені у відповідних заявах обставини не перевірені у встановленому процесуальному порядку та не можуть вважатися належними доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України.
Інших доказів, які б безпосередньо підтверджували факт створення перешкод у користуванні спірним майном, зокрема факт зміни замків, недопуску позивачки до житла, перешкоджання у користуванні належною їй частиною квартири або вчинення інших дій, спрямованих на обмеження її прав, позивачкою не надано.
Також, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідачка як співвласник вчиняє такі дії особисто, допускає їх вчинення іншими особами чи ухиляється від виконання обов'язків співвласника щодо забезпечення можливості реалізації позивачкою права користування спільним майном.
Сам по собі факт проживання у квартирі третьої особи або родинний зв'язок такої особи з відповідачкою не може свідчити про наявність порушення прав позивачки з боку відповідачки без належного підтвердження відповідних обставин.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що позивачкою не доведено самого факту порушення її права, що є обов'язковою передумовою для застосування способів захисту, передбачених статтею 391 ЦК України.
Відсутність належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували наявність об'єктивних перешкод у користуванні спірним майном, виключає можливість задоволення позовних вимог та є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові.
При цьому колегія суддів враховує, що апеляційна скарга не містить переконливих доводів і належного обґрунтування того, що саме відповідачка вчиняє дії, які створюють перешкоди у користуванні майном, або несе відповідальність за дії третьої особи.
Сам по собі факт проживання у спірному житлі сина відповідачки, без встановлення його протиправної поведінки та зв'язку такої поведінки з діями чи бездіяльністю відповідачки, не може свідчити про наявність підстав для покладення на неї обов'язку усунути відповідні перешкоди.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак помилково визначив підстави такої відмови, у зв'язку з чим рішення Дніпровського районного суд м. Києва від 20 січня 2026 року підлягає зміні в частині мотивів його ухвалення з викладенням їх у редакції цієї постанови.
Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Лакусти Дениса Івановича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Дніпровського районного суд м. Києва від 20 січня 2026 року змінити, викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст рішення складено 22 квітня 2026 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура