СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/24001/25
пр. № 2/759/3131/26
23 квітня 2026 року Святошинський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Ключника А.С. за участю секретаря судового засідання Валинкевич В.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди,
10.10.2025 року до Святошинського районного суду м. Києва надійшли матеріали позовної заяви, у якій позивач просив суд стягнути з відповідача матеріальну шкоду у розмірі 12680,00 грн, витрати по сплаті судового та на правничу допомогу.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 07.07.2025 року сталося залиття квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 та тривало 12 год. 00 хв. Причиною залиття стало розірваний шланг подачі води на санвузол у кімнаті туалету кв. №26 , яка знаходиться над квартирою позивача, яка належить відповідачу. Внаслідок залиття, усі кімнати квартири №19 постраждали, вода стікала по стінах, електричних комунікаціях, пошкоджено побутову техніку, меблі та підлогу. На підставі вказаних обставин на замовлення ОСОБА_3 було проведено експертну оцінку пошкодження майна на підстав якої визначено вартість матеріальних збитків, яка становить 284345,00 грн. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06.06.2025 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 відшкодування шкоди у розмірі 284345,00 грн, однак відмовлено в частині понесених витрат на проведення експертизи вартості завданих збитків у розмірі 12680,00 грн, оскільки на підтвердження витрат було подано квитанції платником яких був ОСОБА_4 , дочка ОСОБА_3 , яка не була стороною по справі. Наведене свідчить, що вартість експертної оцінки відноситься до понесених збитків, пов?язаних саме з випадком залиття квартири, без яких не можливо було встановити розмір завданої шкоди. При цьому, в основу рішення суду взято саме Звіт про визначення матеріальних збитків, здійснений ПП «Аріадна» на підставі укладеного Договору №AR240722-002 від 22.07.2024. Отже, вартість звіту про розмір збитків від залиття квартири є частиною збитків, які підлягають відшкодуванню, оскільки це витрати, необхідні для відновлення порушеного права, встановлення та доведення реальної суми завданої шкоди. Таким чином ОСОБА_2 має обов?язок відшкодувати збитки, пов?язаних з відновленням порушеного права та фактично понесені саме ОСОБА_4 фактичним платником вартості експертного дослідження. Після чого,17 липня 2025 року було укладено договір згідно якого ОСОБА_4 здійснила відступлення права вимоги щодо стягнення 12 680 грн з винної особи ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , про що 17.07.2025 письмово повідомили ОСОБА_2 про здійснену уступку права вимоги та зазначили банківські реквізити нового кредитора. Таким чином, право на стягнення фактично понесених збитків в розмірі 12680,00 грн перейшло до позивача. Однак відповідач даний лист проігнорувала, хоча фактично його отримала 20.07.2025 року. А також під час судового процесу змінила власника своєї квартири.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2025 року розгляд справи призначено в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін (а.с. 31).
Ухвалою суду відповідачу надано встановлений законом строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, надано строк для направлення відзиву на позовну заяву.
Відповідачу направлялася копія ухвали суду про відкриття провадження про розгляд справи в порядку спрощеного провадження (а.с. 33).
03.11.2025 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де просив відмовити у задоволенні позову, оскільки зазначені вимоги безпідставними, які не ґрунтуються на жодних зобов'язальних відносинах між позивачем та відповідачем і особою, яка передала право вимоги. На думку представника така передача права вимоги є нікчемною та не породжує правових наслідків, так як предметом передачі права вимоги є неіснуюче право, зважаючи на те, що у первісного кредитора було відсутнє право вимоги до відповідача. Щодо звільнення позивача від сплати судового збору, представник відповідача вважає це як зловживанням процесуальними правами, ґрунтуючись на тому, що зазначений договір відступлення права вимоги був укладений виключно з метою уникнення сплати судового збору та для отримання необґрунтованої процесуальної переваги, шляхом використання статусу позивача. Також представник відповідача не погоджується із витратами на правову допомогу, оскільки такі витрати є необґрунтованими.
07.11.2025 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив у якій зазначив, що позиція представника відповідача та його заперечення не заслуговують на увагу з огляду на наступне. Зокрема, представник позивача не погоджується із позицією про те, що ОСОБА_4 , яка понесла витрати на оплату експертного висновку, який враховано судом при ухваленні рішення, а відповідно і ОСОБА_1 , як новий кредитор не мають право на відшкодування цих витрат, оскільки ОСОБА_4 передала новому кредитору неіснуюче право. При цьому, такий висновок відповідача грунтується на тексті того самого рішення суду, на підставі якого і було подано позов до ОСОБА_2 у даній справі. В частині стягнення понесених витрат на проведення експертизи вартості завданих збитків в розмірі 12680,00 грн було відмовлено, оскільки на підтвердження понесених витрат позивач надала квитанцію №W 140202677 від 23.07.2024 року на суму 6340,00 коп., №W141463640 від 02.08.2024 року на суму 6340 грн. 00 коп. Платником у даних квитанціях зазначена ОСОБА_4 , яка є дочкою ОСОБА_3 , а з позовом до суду звернулась ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_4 не є стороною у справі і не заявляла позовних вимог, тому такі витрати не підлягають стягненню. Отже у рішенні суду вказано, що ОСОБА_4 не була стороною цього судового провадження, не зверталась з позовом. При цьому, жодного рішення суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення цих витрат не існує. Аналогічно і не заслуговує увагу позиція відповідача про те, що ОСОБА_4 відступила ОСОБА_5 право, якого не існує. Яка грунтовується на тому, що у відзиві обгрунтовано що договір уступки вимоги є нікчемним та що він суперечить інтересам держави та суспільству. Але жодного доказу цього не надано, і які саме права та інтереси держави або суспільства захищає ОСОБА_2 в цій справі не наведено. Натомість представником відповідача зазначено у відзиві, що уступка права вимоги - це «штучний правочин», однак не врахував, що визначення «штучний правочин» норми ЦК України не містять, а відносять його до удаваного правочину (ст. 235 ЦК України) - удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Отже, в даному випадку необхідно довести який саме правочин приховано та які норми необхідно застосувати. Удаваний правочин не вважається недійсним. Відповідач не надав суду доказів того, що існує рішення суду про визнання договору відступлення права вимоги недійсним. Таким чином, з врахуванням презумпції правомірності правочину, договір породив певні права і обов?язки, які фактично реалізовані шляхом звернення з позовом до суду. Щодо стягнення з позивача витрат ОСОБА_2 на правничу допомогу, предстанвик позивача зазначив, що відповідач просить стягнути вже понесені витрати на правову допомогу в розмірі 4750,000 грн сплачені готівкою по квитанції №3561905 від 27.10.2025 року, а також майбутні витрати за можливу підготовку заперечень в розмірі 3000,00 грн., що загалом складає 7750,00 грн. Сторона позивача вважає, що ці витрати не можуть бути стягнуті з огляду на те, що позивачем було зазначено орієнтовний (попередній) розмір витрат майже в такій саме сумі, що і вказує відповідач орієнтовно від 10000,00 грн., які наразі ще не понесені позивачем, ще невідомо їх точний розмір, можливо навіть менший ніж вказано, а відповідач вже вказує, що вони є завищеними та необгрутованими. Отже, відповідач намагається обійти принцип рівності сторін перед законом і судом на думку якого відповідач може вимагати стягнення витрат на правову допомогу, а позивач ні.
14.11.2025 року від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, де зазначив, що суд у рішенні Святошинського районного суду м. Києва від 06.06.2025 року визначив, що витрати на проведення експертизи не підлягають відшкодуванню відповідачем, а право вимоги у позивача щодо цих коштів відсутнє. Також ОСОБА_4 не є стороною у правовідносинах, що виникли внаслідок затоплення, та не є потерпілою особою у цій ситуації. Вона здійснила оплату експертної оцінки добровільно, в інтересах своєї матері, без будь-якого обов?язку чи правового зобов?язання з боку відповідача. Відповідно, відповідач не несе перед нею жодної майнової відповідальності, оскільки між ними відсутні деліктні чи договірні правовідносини. Посилання на укладений між ОСОБА_4 та іншою особою договір відступлення права вимоги (цесії) не може бути підставою стягнення коштів з відповідача. Відповідно до положень Цивільного кодексу України, відступлення права вимоги можливе лише за умови наявності реального, існуючого права вимоги. У даному випадку таке право не існувало, оскільки судом у справі №759/22797/24 встановлено, що право вимоги не належало позивачці, а ОСОБА_4 не довела наявності самостійного права вимоги до відповідача. Тому твердження позивача про те, що відповідач своїми висловлюваннями «підмінює функцію суду щодо здійснення правосуддя», є безпідставними та помилковими. Висловлення правової позиції, наведення аргументів і правової оцінки спірних обставин це передбачене законом право сторони у процесі, яке не може розцінюватися як втручання у здійснення судової. Отже, позиція позивача є неправомірною, грунтується на довільному тлумаченні правових норм і спрямована не на захист порушеного права, а на оспорювання фактичних обставин, уже встановлених судом. Щодо тверджень позивача про те, що відповідач не визначився який саме це правочин. Так, у відповіді на відзив позивач зазначає, що відповідач нібито не визначився, який саме правочин удаваний, нікчемний чи фіктивний він має на увазі. Однак позивач сам приходить до висновку, що так вживання терміну відповідачем «штучний правочин» є удаваним, проте не наводить жодних аргументів чи правового обгрунтування, чому саме відносить його до удаваних. При цьому окремого поняття «штучний правочин» у чинному законодавстві не існує. Зазвичай цей термін застосовується у сфері податкових правовідносин як синонім понять «операція, яка не має розумної економічної причини (ділової мети)» або «нереальна господарська операція». Водночас за своєю суттю «штучний правочин» є ближчим до фіктивного, оскільки в обох випадках дійсна воля сторін не відповідає змісту оформленого документа.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів.
Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 06.06.2025 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 шкоду, завдану внаслідок залиття квартири у розмірі 284345,00 грн (а.с. 17-22).
Вказаним рішенням суду відмовлено в частині стягнення витрат, на оплату вартості проведення оцінки майна в розмірі 12680 грн. 00 коп., оскільки на підтвердження понесених витрат позивач надала квитанцію №W140202677 від 23.07.2024 на суму 6340 грн. 00 коп., №W141463640 від 02.08.2024 на суму 6340 грн. 00 коп. Платником у даних квитанціях зазначена ОСОБА_4 . При цьому, з позовом до суду звернулась ОСОБА_3 , докази понесених позивачем витрат оплату вартості проведення оцінки майна, суду надано не було, ОСОБА_4 не є стороною у справі, а тому такі витрати не підлягають стягненню з відповідача.
Постановою Київського апеляційного суду від 30.09.2025 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06.06.2025 року залишено без змін у якій зокрема зазначено, що відповідачкою не було доведено невідповідності вартості матеріальних збитків визначеної у звіті від 24 липня 2024 року, складеному СПД ПП «Аріадна», реальним пошкодженням, завданим внаслідок залиття квартири позивачки. (а.с. 23-25).
За нормою частини четвертої ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
22.07.2024 року між ОСОБА_3 та ПП «Аріадна» укладено договір №AR240722-002 про проведення оцінки майна (а.с. 8).
Згідно акту здачі-приймання наданих послуг від 31.07.2024 року до договору №AR240722-002 від 22.07.2024 року загальна вартість наданих послуг складає 12680,00 грн. (а.с. 9).
Згідно квитанції №W140202677 від 23.07.2024 року на суму 6340,00 грн, як авансовий платіж, згідно пп.2.3. договору №AR240722-002 від 22.07.2024 року та квитанції №W141463640 від 02.08.2024 року на суму 6340,00 грн, як доплата, згідно пп.2.3. договору №AR240722-002 від 22.07.2024 року, платком вказаних сум є ОСОБА_4 (а.с. 11).
На пісдтаві договору №AR240722-002 від 22.07.2024 року, СПД ПП «АРІАДНА» складено звіт про визначення матеріальних збитків, що нанесені власнику пошкодженого майна, внаслідок затоплення трьох кімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 .
Відповідно до звіту, складеного СПД ПП «Аріадна» від 24.07.2024 року, вартість матеріального збитку, що нанесений власнику пошкодженого майна, внаслідок затоплення квартири за адресою: АДРЕСА_4 ., складає на дату оцінки 284345 грн. 00 коп.
Отже, як вбачається із рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06.06.2025 року з відповідача на користь ОСОБА_3 стягнено суму матеріального збитку у розмірі 284345 грн. 00 коп., яка визначена звітом про визначення матеріальних збитків від 24.07.2024 року.
17.07.2025 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, предметом якого є те, що кредитор передає, а новий кредитор одержує право вимоги до боржника - ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ) або до інших осіб, які є власниками вказаної квартири та які будуть встановлені судом як особи, які повинні відшкодувати збитки, завдані залиттям квартири ОСОБА_3 , яке відбулось 07.07.2024 р. Предметом права вимоги є відшкодування витрат на проведення оцінки (розміру завданих залиттям квартири збитків), які поніс Кредитор шляхом оплати за Договором на проведення оцінки №AR240722-002 від 22.07.2024. а саме - 6 340,00 грн (сплачено згідно квитанції № W140202677 від 23.07.2024 року) та 6 340.00 грн (сплачено згідно квитанції № W 141463640 від 02.08.2024 року), а всього 12 680 грн 00 коп. (а.с. 13, 14).
17.07.2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 надіслали на адресу відповідача повідомлення про відступлення права вимоги.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у частині другій статті 16 ЦК України.
Зобов'язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.
У відповідності до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
За приписами ч. 3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Згідно ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Для відшкодування шкоди за правилами ст. 1166 ЦК України необхідно довести такі факти: а) неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії; б) наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки ст. 22 ЦК України); в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; г) вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
Частина 2 цієї статті встановлює презумпцію вини завдавача шкоди, що означає, що особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона сама не доведе відсутність своєї вини (у зв'язку із наявністю вини іншої особи або у зв'язку із дією об'єктивних обставин).
Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкода завдана не з її вини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 2 Постанови від 27.03.1992 №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи. Для наявності деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди, б) протиправна поведінка заподіювача шкоди, в) причинний зв'язок між шкодою та поведінкою заподіювача, г) вина.
Отже, цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини, якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 03 грудня 2014 року у справі №6-183цс14 та Верховного Суду від 11.12.2018 у справі №759/4781/16-ц, від 11.09.2019 у справі №203/2378/14-ц та від 28.08.2019 у справі № 638/20603/16.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 04 серпня 2020 року у справі №925/1478/16, протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Отже у вказаній справі предметом спору є повернення грошових коштів позивачу, як новому кредитору, що надані особою, яка без будь-яких договірних зобов?язань із потерпілою особою сплатила в добровільному порядку грошові кошти за проведення оцінки майна, не вимагаючи їх повернення у потерпілої особи в рамках правовідносин про відшкодування шкоди, завданої майну в результаті залиття квартири.
Суд звертає увагу на те, що у вказаних правовідносинах відсутня, як така презумпція вини або причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди з боку відповідача по відношенню до позивача.
Відповідно до статті 512 ЦК України, кредитор у зобов?язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов?язку боржника поручителем заставодавцем. Таким чином, передання права вимоги можливе лише за наявності дійсного зобов?язання, тобто коли існує право, яке належить кредитору і може бути реалізоване. У ній справі такого права не існувало, оскільки рішення суду встановило відсутність обов?язку відповідача здійснювати будь-які виплати.
Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України, первісний кредитор повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються.
Таким чином, укладений 17.07.2025 року договір про відступлення права вимоги між ОСОБА_4 , як особою, яка добровільно сплатила кошти за проведення оцінки пошкодженого майна та ОСОБА_1 , сам по собі ніяким чином не породжує право на стягнення певних грошових коштів, оскільки ОСОБА_4 , не виступала в рамках правовідносин про відшкодування шкоди, завданої майну в результаті залиття квартири, як потерпіла особа або як кредитор, а тому фактично її права ніяким чином порушено не було.
З огляду на наведене та, з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди, а позивач доказує наявність шкоди та її розмір.
Вимога ефективності судового захисту перекликається з міжнародними зобов'язаннями України.
Зокрема, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Одними із основних засад цивільного судочинства є змагальність сторін (ст. 2 ЦПК України). Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимі докази). Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно з ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Разом з тим, позивачем не надано доказів порушення його права, а тому відсутні фактичні підстави для задоволення вимог про відшкодування матеріальної шкоди.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).
Відповідно до ч. 1 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Виходячи із вищенаведеного, після всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, викладені позивачем у позовній заяві обґрунтування позовних вимог, не знайшли своє підтвердження у ході судового розгляду, доводи позивача не підтверджені достовірними та достатніми доказами, що викликають у суду певний сумнів.
Оскільки у позові відмовлено, то, відповідно до ст. 141 ЦПК України в такому разі розподіл судового збору не проводиться.
Щодо вимоги позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до пункту 3 статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до загальноприйнятої практики документом, що оформляє операції з надання/отримання послуг, є акт приймання-передавання юридичних послуг. Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виробним з'їздом адвокатів України 09.06.2017, формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту є гонорар, який має бути законним за формою і порядком внесення та розумно обґрунтованим за розміром.
При визначенні обґрунтованого розміру беруться до уваги такі фактори як обсяги, час роботи, необхідність виїзду у відрядження, важливість доручення для клієнта та досягнення позитивного результату, особливі або додаткові вимоги клієнта, характер, тривалість професійних відносин адвоката з клієнтом, професійний досвід, репутація тощо. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, належить до предмета доказування по справі.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03.03.2021 по справі № 379/1487/18, не може підлягати задоволенню заява щодо стягнення витрат на правову допомогу у разі неподання заявником всіх, передбачених законодавством документів для підтвердження понесення відповідних витрат, у тому числі й детальний опис робіт/послуг, виконаних адвокатом.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані крім договору про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із надання правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо).
У додатках до позовної заяви відсутній договір про надання професійної правової допомоги, будь-які квитанції, платіжні доручення з відміткою банку, які б були належним доказом сплати коштів, а також будь-які інші докази надання правової допомоги.
У постанові Верховного Суду від 13.01.2021 по справі № 596/2305/18-ц зазначено про те, що Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.202 по справі № 755/9215/15-ц та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 по справі № 904/4507/18).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними та неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Еазі/Шезі АПіапсе Ьітіїесі" проти України" від 23.01.2014 (Еазі/Шехі АНіапсе Ьітіїесі у.ІЛсгаіпе, заява № 19336/04, §268).
Отже, витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження таких витрат, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, у позивача відсутні правові підстави для відшкодування витрат на правничу допомогу.
Щодо вимоги відповідача про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу суд прийшов до наступного висновку.
Представник відповідача заявив вимогу про стягнення з позивача витрат на правову допомогу на підставі договору про надання правничої допомоги № 2179 від 20.10.2025 року, укладеного між відповідачем та адвокатом Сациком Р.В., додатком №1 до договору у якому визначено витрати пов?язані із збором доказів, підготовкою справи до розгляду, оплатою вартості послуг помічника, що щагалос складається із: консультація - 750,00 грн (30 хв); вивчення матеріалів справи - 1000,00 грн (1 год.), підготовка та складання документів - 1000,00 грн (1 год.), представництво інтересів клієнта в судах першої інстанції 2000,00 грн (1 год.) та представництво інтересів клієнта в судах апеляційної та касаційної інстанції - 4000,00 грн (1год.), актом про надання правової допомоги від 27.10.2025 року, де сторони домовилися, що до сплати належить 4750,00 грн та попереднім (орієнтовним) розрахунком суми судових витрат від 27.10.2025 року у розмірі 4750,00 грн.
Згідно ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат з надання професійної правничої допомоги суд виходить із того, що при визначенні суми відшкодування витрат слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
В додатковій постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року в справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року в справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. В такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. В зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
На підставі викладеного, визначаючи розмір витрат на професійну правничу допомогу за результатами розгляду цієї справи, з урахуванням характеру правовідносин, обсягу наданих адвокатом послуг відповідачу, складністю справи, реальністю наданих адвокатських послуг, розумністю їхнього розміру, непропорційності розміру витрат щодо предмета спору, а саме ціни позову в розмірі 12680,00 грн., та враховуючи заперечення представника позивача суд дійшов висновку про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у розмірі 3000,00 грн.
Вказані вище висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові № 205/5969/15-ц від 22 травня 2024 року.
На підставі викладеного, керуючись, ст.ст. 15, 22, 263, 386, 512, 517, 1166 ЦК України; ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди - відмовити
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Суддя Ключник А.С.