22 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 473/1844/24
провадження № 51-717 ск 26
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянула касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 лютого 2025 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 27 листопада 2025 року і
встановила:
Як убачається зі змісту касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, за вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 лютого 2025 року, залишеним без змін 27 листопада 2025 року Миколаївським апеляційним судом, ОСОБА_4 було засуджено за ч. 1 ст. 342 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді штрафу в розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Цивільний позов потерпілої ОСОБА_5 задоволено частково, із засудженого стягнуто 15 000 грн у рахунок компенсації моральної шкоди.
Суд визнав ОСОБА_4 винним у вчиненні за викладених у вироку обставин опору представникові влади під час виконання ним службових обов'язків.
Як установив суд, 10 грудня 2023 року об 11:57 інспектор з паркування відділу інспекції з питань контролю за паркуванням апарату виконавчого комітету Вознесенської міської ради ОСОБА_5 під час патрулювання вулиць у м. Вознесенську виявила біля будинку № 12 на вул. Київській припаркований усупереч правилам автомобіль марки KIA Sportage(д.р.н. НОМЕР_1 ) і почала здійснювати відеофіксацію порушення. Натомість водій цього транспортного засобу ОСОБА_4 підійшов до інспектора, забороняючи фіксувати порушення правил паркування, шарпав ОСОБА_5 за формений одяг, зірвав із нього відеокамеру (портативний відеореєстратор) і поклав до салону свого автомобіля, а також брутально висловився в бік потерпілої. Таким чином засуджений умисно позбавив представника влади можливості виконувати свої посадові обов'язки щодо документування правопорушення в сфері правил дорожнього руху. Тому ОСОБА_5 викликала працівників поліції, після прибуття яких ОСОБА_4 повернув відеокамеру.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 просить на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати судові рішення і закрити кримінальне провадження у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості. Суть доводів зводиться до того, що оспорювані вирок й ухвала незаконні, висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях, не відповідають фактичним обставинам, котрі з'ясовано неповно. Як акцентує скаржник, у його діянні немає ознак складу проступку за ч. 1 ст. 342 КК, адже згідно із Законом України «Про державну службу» інспектор з паркування не належить до представників влади і такої посади немає в Класифікаторі професій. Зазначає, що суд не перевірив правомірності дій потерпілої з урахуванням статусу ОСОБА_4 як особи з інвалідністю, до того ж він не вчиняв активних дій, які б об'єктивно перешкодили інспектору з паркування виконувати службові обов'язки. На думку засудженого, суд не розглянув інших версій події, безпідставно послався на показання поліцейських, котрі не були очевидцями конфлікту, не перевірив походження відеозапису з камери та його достовірності експертним шляхом, натомість удався до самостійного відшукування обставин, які підлягають доказуванню. Разом із цим автор скарги ставить під сумнів достовірність свідчень потерпілої, указує на спотворення їх та показань свідка ОСОБА_6 через недослівне викладення у вироку. Крім того, посилаючись на те, що завдання моральної шкоди документально не підтверджено, скаржник заперечує правильність вирішення цивільного позову. Уважає, що апеляційний суд не зважив на допущені порушення, не додержав процедури перегляду, не забезпечив права на захист, усупереч ст. 404 КПК повторно не дослідив доказів і постановив ухвалу, яка не відповідає ст. 419 цього Кодексу.
Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження належить відмовити на таких підставах.
За правилами статей 433, 438 КПК суд касаційної інстанції переглядає оспорювані рішення в межах касаційної скарги; не уповноважений ревізувати повноти розгляду, відповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, перевіряти докази з погляду їх достовірності, а при вирішенні справи виходить із фактів, установлених судами попередніх інстанцій.
За змістом касаційної скарги, у ній її автор заперечує повноту судового розгляду, установлені фактичні обставини кримінального провадження, достовірність окремих доказів, що не належить до предмета ревізії за касаційною процедурою.
Як убачається з копії вироку, висновок суду про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні проступку проти авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян є обґрунтованим, його зроблено на підставі об'єктивного з'ясування обставин, передбачених ст. 91 КПК, котрі підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до гл. 4 розд. І цього Кодексу.
Такого висновку місцевий суд дійшов, проаналізувавши показання потерпілої ОСОБА_5 , свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , фактичні дані, що містяться в первинно оформлених як адміністративне провадження матеріалах за ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), а також зафіксовані на відеозаписі з відеокамери інспектора з паркування, у документах щодо статусу та кола повноважень цієї посадової особи, зміст яких детально відображено у вироку.
Попри твердження скаржника, у судовому засіданні ОСОБА_4 не повідомив іншої, ніж у вироку, версії подій, відмовившись дати показання щодо обставин кримінального провадження.
Разом із тим, згідно з вироком потерпіла ОСОБА_5 підтвердила суду факт перешкоджання засудженим фіксуванню порушення останнім правил паркування транспортних засобів і детально повідомили обставини цієї події. За її показаннями ОСОБА_4 кричав, образив лайливими словами, потім схопив за формений одяг і зірвав відеокамеру (портативний відеореєстратор), а тому надалі вона не могла виконувати свої службові обов'язки й викликала поліцію.
Наведені потерпілою обставини кореспондуються з показаннями свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , котрі прибули на виклик інспектора з паркування. За їх свідченнями ОСОБА_4 намагався покинути місце події, вони зупинили автомобіль і тоді засуджений повернув ОСОБА_5 відеокамеру.
Суд також з'ясував, що на відеозаписі зафіксовано момент зривання портативного реєстратора з форменого одягу інспектора з паркування Відповідний носій інформації містився в долучених до справи, первинно оформлених як адміністративне провадження, матеріалах, котрі раніше були скеровані до органу досудового розслідування згідно зі ст. 253 КУпАП у зв'язку з установленням у діяннях ОСОБА_4 ознак кримінального правопорушення. Тому доводи скаржника про порушення судом ст. 22 КПК унаслідок перебирання не себе не властивих функцій є неспроможними.
Аргументів, які би свідчили про недопустимість у розумінні ст. 87 КПК окреслених доказів у касаційній скарзі немає.
Не залишилися без оцінки суду і показання свідка ОСОБА_6 . За змістом його свідчень, ОСОБА_4 заперечував необхідність здійснення інспектором відеофіксування припаркованого автомобіля, після чого свідок зайшов у магазин, а повернувся, коли прибули поліцейські. Отже, усупереч міркуванням автора касаційної скарги, показання згаданого свідка не спростовують версії сторони обвинувачення.
Досліджені судом докази узгоджуються між собою і, перебуваючи в логічному взаємозв'язку, слугували підставою для висновку суду про доведеність поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого проступку.
Твердження засудженого про незаконність вироку через недослівне викладення в ньому показань допитаних осіб не корелюються з приписами ст. 374 КПК, які не вимагають відображати в судовому рішенні стенограму тих чи інших свідчень.
Доводи скаржника про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність теж не можна визнати слушними.
Згідно з доктриною кримінального права родовим об'єктом кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 342 КК є відповідна група суспільних відносин, що виникають між органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян і фізичними особами у зв'язку зі здійсненням адміністративно-розпорядчих функцій. Представники влади - це працівники органів чи установ, які наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги й приймати рішення. Опір - це активна протидія виконанню представником влади службових обов'язків, зокрема, перешкоджання здійсненню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень.
У цій справі суд установив, що ОСОБА_4 своїми активними діями свідомо перешкоджав інспектору з паркування виконувати її службові обов'язки, а саме вживати заходів для притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які порушують правила паркування транспортних засобів. Дослідивши нормативні акти, які визначають юридичний статус та службові повноваження потерпілої, суд обґрунтовано виснував, що ОСОБА_5 була представником влади, наділеним висувати вимоги, котрі стосуються сфери паркування транспортних засобів, і приймати обов'язкові до виконання рішення.
Водночас незгода громадянина з діяльністю представника влади має бути виражена у правовому полі, однак поведінка засудженого не відповідала цьому критерію.
Посилання автора скарги на положення законодавства, яке регулює відносини, пов'язані з державною службою, а також на Національний класифікатор професій не є релевантними юридичній ситуації в цій справі.
За встановлених фактичних обставин кримінального провадження діяння засудженого правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 342 КК.
Аргументів про несправедливість застосованого заходу примусу в касаційній скарзі не відображено.
Цивільний позов потерпілої розглянуто судом із додержанням положень гл. 9 розд. І КПК, розмір компенсації завданої проступком моральної шкоди належним чином умотивовано.
Ухвалений вирок не суперечить вимогам статей 370, 374 указаного Кодексу.
Крім того, подібні за змістом доводи сторони захисту були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, котрий у змагальній процедурі ретельно їх перевірив і вмотивовано відхилив, спираючись на фактичні дані в матеріалах кримінального провадження та відповідні норми права. Визначених ч. 3 ст. 404 КПК обставин, які би зобов'язували апеляційний суд повторно дослідити зібрані в справі докази, у касаційній скарзі не наведено.
Посилання скаржника на порушення його права на захист через недодержання апеляційної процедури непереконливі. Як убачається з рішення апеляційного суду, ОСОБА_4 користувався професійною правничою допомогою, він та його захисник брали участь у судовому засіданні, вирок ревізувався саме крізь призму позиції сторони захисту, суть якої та всі конкретні аспекти справи відображено в мотивувальній частині оспорюваної ухвали, у ній є докладні відповіді на поставлені питання. Зміст ухвали відповідає ст. 419 КПК.
Оскільки з касаційної скарги та доданих до неї судових рішень не вбачається підстав для її задоволення, немає потреби в перевірці матеріалів кримінального провадження.
Тому згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК необхідно відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 .
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, колегія суддів
постановила:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 лютого 2025 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 27 листопада 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3