Апеляційне провадження 22-ц/824/7482/2026
Справа № 760/30167/24
Іменем України
08 квітня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Солом'янського районного суду м. Києва в складі судді Кицюк В.С., ухвалене в м. Київ 18 грудня 2025 року (повний текст рішення складено 22 грудня 2025 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дітей,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В листопаді 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просив визначити місце проживання дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою АДРЕСА_1 з батьком, заборонити виїзд за кордон малолітніх дітей без письмової згоди батька.
Позов мотивував тим, що сторони з 28 квітня 2012 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, під час яких у них народилися спільні діти ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф та систематичною відсутністю електроенергії в грудні 2022 року сторони разом з дітьми виїхали до Італії. В серпні 2023 року позивач повернувся до України для вирішення побутових питань. Через декілька тижнів відповідач перестала виходити на зв'язок та почала перешкоджати спілкуванню позивача з дітьми шляхом обмеження їх доступу до засобів відео- та аудіозвязку, змінила місце проживання в Італії, що повністю унеможливлювало їх спілкування. В червні 2024 року відповідач повідомила позивача, що він має забрати дітей, оскільки вони їй заважають. Протягом проведеного в Італії з дітьми часу відповідач не займалася їх фізичним, інтелектуальним, моральним, культурним, духовним і соціальним розвитком, не надавала належне лікування, не здійснювала обов'язки, пов'язані з вихованням дітей, систематично травмувала їх фізичний та духовний стан, не брала матеріальної участі в утриманні дітей. З червня 2024 року відповідач не намагається приймати участь у вихованні дітей.
Повідомляв, що відповідач не має свого житла в Україні і не намагається його орендувати, натомість житло, в якому позивач проживає з дітьми, належить йому особисто. У зв'язку з великою фінансовою заборгованістю відповідача перед банками, фінансовими установами та юридичними особами у позивача є побоювання, що відповідач намагатиметься вивезти дітей за кордон для фінансового шантажу. Також стан фінансової заборгованості перед кредиторами та спосіб життя відповідача не надає впевненості у фізичній безпеці дітей.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18 грудня 2025 року позов задоволено частково, визначено місце проживання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 , в решті позову відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 грудня 2025 року в частині відмови у позові та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги посилався на правові висновки Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, вказував, що факт проживання дитини за кордоном, незалежно від того, чи вивезення дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після, не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця її проживання. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.
Наводив зміст ст. 55, 129 Конституції України, ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 141, 161 СК України, ст. 3 Конвенції про права дитини, судову практику ЄСПЛ у справі «М.С. проти України», правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, підсумовував, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у спірній ситуації, а вже тільки потім права батьків.
Зазначив, що Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року, на яку посилався суд першої інстанції, не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їхнє спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі і матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Разом з тим, положення Конвенції про права дитини про те. що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати всі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Наводив зміст ст. 162 СК України, відповідно до якої якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Зазначав, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини, й обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Отже, при вирішенні таких спорів доцільно керуватися виключно інтересами дитини, і судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийняте рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.
При цьому під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою повинен проводити психолог, головним завданням такої бесіди є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків або встановлення прихильності чи схильності з огляду на вік до одного з них.
Захисту прав дитини та перевірки дотримання її прав та найкращих інтересів повинні сприяти не тільки батьки, але й правоохоронні та інші державні органи, до компетенції яких входить перевірка інформації щодо дитини, її стану, місцезнаходження тощо.
Від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір'ю ОСОБА_3 , у разі визначення місця проживання старших дітей з батьком зобов'язати сторони забезпечити безперешкодне спілкування дітей з матір'ю та можливість їх виїзду до матері за кордон під час канікул та в інші погоджені періоди.
Зазначала, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та ґрунтуються на суб'єктивному тлумаченні обставин. Твердження апелянта про нібито неналежне виконання матір'ю батьківських обов'язків є безпідставними та не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. В матеріалах справи відсутні висновки органів опіки про неналежне виховання, рішення судів або адміністративні матеріали щодо притягнення ОСОБА_3 до відповідальності, докази загрози життю чи здоров'ю дітей з її боку. Наведені позивачем твердження мають виключно оціночний характер.
Вказувала, що не заперечує проти проживання старших дітей разом з батьком, якщо це відповідає їх реальному бажанню та найкращим інтересам, разом із тим, вважала за необхідне забезпечити гарантоване право дітей на безперешкодне спілкування з матір'ю, можливість їх виїзду до матері за кордон під час канікул та в інші погоджені періоди, відсутність заборони на їх тимчасове перебування з матір'ю. Обмеження таких прав суперечитиме ст. 3 Конвенції про права дитини та принципу збереження зв'язків дитини з обома батьками.
Повідомляла, що малолітній ОСОБА_6 проживає разом з нею, забезпечений належними умовами проживання, навчання та розвитку, вона здійснює його повне матеріальне забезпечення, виховання та повсякденний догляд, підстав для зміни його місця проживання не існує.
Звертала увагу на можливість психологічного впливу дітей при формуванні їх позиції щодо місця проживання. В разі необхідності просила розглянути питання призначення незалежної психологічної експертизи для встановлення їх реального психоемоційного стану.
Щодо оцінки мотивів подання апеляційної скарги, посилалася на положення ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», просила суд оцінити обставини фактичного утримання кожної дитини та мотиви наполягання позивача на визначенні місця проживання усіх трьох дітей виключно з ним.
Крім того, 07 квітня 2026 року представником відповідача ОСОБА_7 подано пояснення, за змістом яких, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції встановив фактичні обставини щодо проживання двох старших дітей з позивачем та молодшого сина з відповідачем, сторони визнали такі обставини. Судом першої інстанції не встановлено жодних обставин, які б свідчили про заперечення з боку відповідача проти проживання двох старших дітей з батьком, що послугувало б для звернення до суду з даним позовом. Всі діти за спільною згодою сторін у справі виїхали разом проживати за кордон, так само за спільною згодою сторін старші діти повернулися з позивачем (тобто з батьком) назад проживати в Україні, а молодший залишився проживати з відповідачем поза межами України.
Наводила зміст ст. 15 ЦК України, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, ст. 55 Конституції України, посилалася на правові висновки Верховного Суду про те, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Вважала, що подання даного позову позивачем викликано виключно неприязними відносинами між сторонами та переслідуванням корисливих мотивів з боку відповідача.
Оскільки позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачем, суд першої інстанції мав би відмовити у задоволенні позову.
В свою чергу, задоволення судом першої інстанції позовних вимог без доведеності, які саме права позивача порушені, не визнані або оспорюються відповідачем, покладають на неї додаткове фінансове навантаження у вигляді пропорційного відшкодування судових витрат.
На підставі вищевикладеного просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, застосувати положення ч. 4 ст. 367 ЦПК України та скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову щодо визначення місця проживання дітей та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині рішення залишити без змін.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Враховуючи вищевикладене, оскільки зустрічного позову про визначення місця проживання дітей відповідачем не подавалося, предметом розгляду в суді першої інстанції відповідні вимоги не були, рішення з приводу їх вирішення судом не ухвалене, а власної апеляційної скарги на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 грудня 2025 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 не подала, апеляційний суд не вирішує вимоги відзиву на апеляційну скаргу, в яких відповідач просить визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір'ю ОСОБА_3 , а у разі визначення місця проживання старших дітей з батьком зобов'язати сторони забезпечити безперешкодне спілкування дітей з матір'ю та можливість їх виїзду до матері за кордон під час канікул та в інші погоджені періоди, а також вимоги пояснення до апеляційної скарги, в яких відповідач просить скасувати судове рішення.
В судове засідання ОСОБА_1 не з'явився, від його представника ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку із зайнятістю в іншій судовій справі, яка розглядається у Шевченківському суді м. Полтави.
Будь-яких доказів на підтвердження цих обставин до клопотання про відкладення розгляду справи додано не було, в зв'язку з чим апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання як необґрунтованого.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, вказаним вимогам закону відповідає.
Частково задовольняючи позов та визначаючи місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із усталеного місця проживання дітей, а саме що син ОСОБА_6 проживає з відповідачем (матір'ю) за кордоном, а донька ОСОБА_8 та син ОСОБА_5 проживають разом з позивачем (батьком).
Відмовляючи в позові про заборону виїзд за кордон малолітніх дітей без письмової згоди батька, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано жодних доказів, які б вказували на фактичне вчинення відповідачем будь-яких дій, спрямованих на викрадення (незаконне переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Судом встановлено, що сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб 28 квітня 2012 року (а. с. 22), шлюб розірваний рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 26 грудня 2024 року у справі № 760/25842/24 (а. с. 132 - 133).
Сторони є батьками неповнолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 16, 17, 23).
Солом'янською районною державною адміністрацією, як органом опіки та піклування, 21 серпня 2025 року на засіданні комісії з питань захисту прав дитини розглянуто питання про надання висновку до суду про визначення місця проживання малолітніх дітей у присутності ОСОБА_1 та адвоката Васковець Я.О., ОСОБА_7 , за результатами розгляду було складено висновок № 108-10625 від 10 вересня 2025 року (а. с. 118 - 119).
За змістом даного висновку, з матеріалів справи вбачається, що батьки дітей перебували у шлюбі з квітня 2012 року до грудня 2024 року, мешкали спільно сім'єю до серпня 2023 року. У позовній заяві та у бесіді з працівником служби у справах дітей та сім'ї Солом'янської РДА ОСОБА_1 зазначив, що у зв'язку з повномасштабним вторгненням рф в грудні 2022 року він вивіз родину до Республіки Італії. В серпні 2023 року ОСОБА_1 повернувся до України для вирішення побутових питань. Через декілька тижнів ОСОБА_3 перестала виходити на зв'язок та почала перешкоджати спілкуванню батька з дітьми, змінила місце проживання в Італії, що повністю унеможливило його спілкування з дітьми. В червні 2024 року ОСОБА_3 вийшла на зв'язок та повідомила, щоб він забрав дітей. Після того, як ОСОБА_1 забрав дітей в Україну, з червня 2024 року матір не виконувала батьківські обов'язки. Після приїзду матері в Україну в листопаді 2024 року вона забрала та вивезла ОСОБА_6 в Італію. На даний час ОСОБА_8 та ОСОБА_5 проживають з батьком.
Відповідно інформації, наданої 11 квітня 2025 року ліцеєм № 221 м. Києва, де навчаються ОСОБА_5 та ОСОБА_8 , батько дітей ОСОБА_1 відвідує батьківські збори, підтримує зв'язок з класним керівником, цікавиться досягненнями дітей.
ОСОБА_1 працює, має дохід, житлом забезпечений. Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду від 10 квітня 2025 року ОСОБА_1 на «Д» обліку не перебуває, наркологічної патології не виявлено. Відповідно до акту обстеження умов проживання від 19 серпня 2025 року, складеного працівниками Служби, за місцем проживання батька для дітей облаштовані окремі кімнати, створені належні умови проживання.
Відповідно до листа Солом'янського районного в м. Києві центру соціальних служб від 18 серпня 2025 року проведено психологічне консультування малолітніх ОСОБА_8 та ОСОБА_5 . 19 серпня 2025 року під час бесіди з працівниками Служби ОСОБА_8 зазначила, що проживає з батьком та ОСОБА_5 , спілкування з матір'ю у них відбувається під час відеозв'язку та переписок в смс-повідомленнях, приблизно раз в два тижні. Дівчинка виявила бажання надалі проживати з батьком та спілкуватися з мамою. ОСОБА_5 повідомив, що хотів би проживати з батьком та матір'ю, якби матір виконувала свої обіцянки.
З письмових пояснень ОСОБА_3 до Служби від 02 липня 2025 року та 10 липня 2025 року вбачається, що вона мешкає з ОСОБА_6 в Італії і вбачає за доцільне визначити місце проживання дітей з нею.
Зважаючи на те, що ОСОБА_3 , з малолітнім ОСОБА_6 не мешкають на території Солом'янського району м. Києва, провести бесіду з матір'ю та дитиною, з'ясувати думку дитини по суті спору, обстежити умови проживання малолітнього працівникам Служби не виявилось за можливе. Зважаючи на зазначене, орган опіки та піклування не має правових підстав та можливості здійснити передбачені законодавством дії для надання до суду обґрунтованого висновку щодо розв'язання спору в частині визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1.
Керуючись ст. 19, 160, 161, 171 СК України, виходячи з наявних матеріалів справи, враховуючи думку дітей та рішення комісії з питань захисту прав дитини при Солом'янській РДА, Солом'янська РДА як орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з батьком ОСОБА_1 .
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За правилом ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно ст. 141 цього СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Згідно з положеннями ст. 29 ЦК України, що дублюється з ч. 1, 2 ст. 160 СК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Відповідно до ст. 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
У статті 150 СК України передбачені обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини. Так, у вказаній статті зазначено, що батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
У § 54 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Згідно з частинами 1-2 статті 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 161 СК України).
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 01 липня 2017 року у справі «М.С. проти України» (заява № 2091/13) наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Суди повинні з урахуванням обставин справи та бажання дитини, оцінити її найкращі інтереси, зокрема забезпечення стабільного, надійного середовища перебування, навчання та розвитку дитини.
При вирішенні спору щодо місця проживання дитини, суд бере до уваги обставини, що мають істотне значення, але насамперед має виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Розглядаючи даний спір, суд першої інстанції вірно визначився з тим, що під час вирішення спору щодо місця проживання дітей беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дітей до кожного з них, вік дітей, стан їх здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дітей для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дітей. Діти, які не досягли 14 років, повинні проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з батьків. Питання про визначення місця проживання дітей має вирішуватись, насамперед, з урахуванням прав та законних інтересів дітей.
Судом першої інстанції досліджено висновок Солом'янської РДА, як органу опіки та піклування № 108-10625 від 10 вересня 2025 року, у якому визнано за доцільне визначити місце проживання малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з батьком ОСОБА_1 , а щодо малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1, зазначено, що мати ОСОБА_3 , з малолітнім ОСОБА_6 не мешкають на території Солом'янського району м. Києва, провести бесіду з матір'ю та дитиною, з'ясувати думку дитини по суті спору, обстежити умови проживання малолітнього працівникам Служби не виявилось за можливе. Зважаючи на зазначене, орган опіки та піклування не має правових підстав та можливості здійснити передбачені законодавством дії для надання до суду обґрунтованого висновку щодо розв'язання спору в частині визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1.
Відповідно до п. 5 ст. 19 СК України, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв'язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).
З огляду на введення воєнного стану в Україні, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення її безпеки і права на життя. Сам факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з одним із батьків. Водночас обставини, пов'язані із безпекою дитини та наслідками бойових дій є істотними, підлягають встановленню та оцінці судом. При вирішенні спору про місце проживання дитини під час воєнного стану суди мають оцінювати всі обставини справи в їх сукупності, застосовувати гнучкі підходи до ухвалення рішення у справі з урахуванням найкращих інтересів дитини, балансу між інтересами дитини та правами батьків на її виховання (див. постанову Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21 (провадження № 61-5668св23).
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що внаслідок загрози життю та здоров'ю дітей у грудні 2022 року сторони разом із дітьми виїхали до Республіки Італія, де отримали тимчасовий захист. В подальшому позивач повернувся до України, через деякий час забрав старших дітей за згодою матері, у той же час молодша дитина проживає з матір'ю у Республіці Італія.
Докази самочинної зміни місця проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, його матір'ю ОСОБА_3 шляхом вивезення до Республіки Італія в матеріалах справи відсутні.
Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні (правові висновки, викладені в постанові Об'єднаної Палати Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, на які міститься посилання в апеляційній скарзі).
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції, який при вирішенні спору врахував усталене місце проживання дітей (двоє старших дітей разом із батьком в Україні, молодша дитина з матір'ю в Італійській Республіці) в сукупності з доводами апеляційної скарги, апеляційний суд враховує, що будь-яких доказів, які б підтверджували наявність сталих соціальних зв'язків за місцем проживання батька, відвідування навчального закладу (закладу дошкільної освіти) за місцем проживання батька, психологічного стану тощо дитини малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, матеріали справи не містять.
Крім того, апеляційний суд враховує та погоджується з доречними доводами відзиву ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, що твердження апелянта про нібито неналежне виконання матір'ю батьківських обов'язків є безпідставними та не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, в матеріалах справи відсутні висновки органів опіки про неналежне виховання, рішення судів або адміністративні матеріали щодо притягнення ОСОБА_3 до відповідальності, докази загрози життю чи здоров'ю дітей з її боку, наведені позивачем твердження мають виключно оціночний характер.
При таких обставинах, ураховуючи, що ОСОБА_1 , будучи ініціатором судового спору щодо визначення місця проживання малолітньої дитини, ухилився від виконання своїх процесуальних обов'язків та не надав суду відомостей, на підставі яких суд може визначити, що місце проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із батьком буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визначення місця проживання молодшої дитини.
Оскільки мати ОСОБА_3 зустрічних позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини разом із нею не заявляла, сторони не позбавлені можливості самостійно на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства врегулювати спірні питання щодо місця проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, а за відсутності згоди звернутися для вирішення спору до органу опіки та піклування або суду повторно.
Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 травня 2025 року у справі № 211/2629/23 (провадження № 61-17076св24).
Отже, позивач не надав достатніх належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання ОСОБА_6 з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків, а також, що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатись з матір'ю в Італійській Республіці.
Апеляційний суд, враховуючи норми Конвенції про права дитини щодо забезпечення її якнайкращих інтересів та безпеки і права на життя, введення в Україні воєнного стану, перебування дитини з матір'ю в Італійській Республіці, її право бути заслуханою, доходить висновку про обґрунтованість рішення суду першої інстанції щодо недоведеності позовних вимог та відсутності підстав для задоволення позову в частині визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1.
Такі правові висновки узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 753/572/20 (провадження № 61-9115св22).
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в частині вимог про заборону виїзд за кордон малолітніх дітей без письмової згоди батька, апеляційний суд виходить із наступного.
Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.
Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України).
На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.
Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
При вирішенні спору суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції «найкращих інтересів дитини».
За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, Верховний Суд, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.
Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року в справі № 755/17184/19.
У розглядуваній справі суд першої інстанції, з висновком якого погоджується апеляційний суд, з'ясовуючи питання існування ризику незаконного переміщення відповідачем малолітніх дітей за кордон без згоди батька, в повній мірі з'ясував обставини справи та дослідив надані сторонами докази.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що відсутні законні підстави для заборони виїзду малолітніх дітей за межі України без згоди батька, оскільки позивач не довів створення відповідачем реальної загрози неправомірного вивезення дітей.
Внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов'язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей.
Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Підстав для виняткового врегулювання цього питання саме щодо малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачем у цій справі не доведено.
В ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дитини ОСОБА_3 , що є його процесуальним обов'язком відповідно до приписів статей 12, 81 ЦПК України.
Крім того, зважаючи на тимчасове перебування малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на час розгляду справи у Італійській Республіці, необхідно враховувати правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі № 359/1506/21 (провадження № 61-17756св21), згідно яких: «Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з огляду на те, що неповнолітня ОСОБА_3 як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір'ю. Оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо лише після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України».
Посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на ст. 162 СК України відхиляються апеляційним судом як безпідставні, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач не заявляв вимог про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання, та не надав доказів самочинної зміни місця проживання дитини її матір'ю ОСОБА_3 , у тому числі способом її викрадення.
При цьому посилання суду в мотивувальній частині рішення на Декларацію прав дитини від 20 листопада 1959 року, яка не була ратифікована Україною, на що звертав увагу позивач у апеляційній скарзі, не вплинуло на правильність висновків суду першої інстанції в цілому і не є підставою для скасування законного і обґрунтованого рішення.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 грудня 2025 року в частині відмови у позові залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 09 квітня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.