Житомирський апеляційний суд
Справа №761/6164/25 Головуючий у 1-й інст. Мозговий В. Б.
Категорія 58 Доповідач Коломієць О. С.
06 квітня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Григорусь Н.Й., Талько О.Б.
з участю секретаря
судового засідання Драч Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №761/6164/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» (Tradeand service enterprise «PHU Lechmar» LLC) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист ділової репутації, спростування недостовірної інформації
за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» (Trade and service enterprise «PHU Lechmar» LLC)
на рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року, яке ухвалено під головуванням судді Мозгового В.Б.
В лютому 2025 року представник позивача звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просив:
- визнати недостовірною та такою, що порушує немайнові права недоторканості ділової репутації позивача інформацію, автором якої є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 : «...організатори оборудки з віджимом 23 мільярдів у «Агенції оборонних закупівель» і зливом на польську «прокладку». Виявилось, що ці поляки саме під цю оборудку обзавелись партнерами в Україні з чекістським минулим - братами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . І ці партнери мають цілком партнерські стосунки з людьми, що організовували аферу з «Львівським арсеналом... ...І ось цей ОСОБА_5 також виявився керівником благодійного фонду у Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny». А цей чеський фонд є співзасновником у «Благодійному фонді «Душа та серце з Україною!», до керівництва якого входить ОСОБА_6 . Ще раз: ОСОБА_6 зі схеми «Лехмару» є чинним співзасновником благодійного фонду разом із чеською благодійною організацією, посадовою особою якої є ОСОБА_5 зі схеми «Львівського арсеналу». Небагатьом людям в світи вдалось так запартнеритись і взяти участь у двох послідовних оборудках з мільярдами на зброю для України...»; (далі - Інформація)
- зобов'язати ОСОБА_1 , спростувати недостовірну Інформацію та таку, що порушує його немайнові права недоторканості ділової репутації шляхом підготовки та розміщення на веб сторінці ІНФОРМАЦІЯ_1 у соціальній мережі Facebook посту під заголовком «Спростування недостовірної інформації, щодо « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_3 o.o», зазначивши вступну та резолютивну частину рішення суду, без додавання власних коментарів.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_4 о 10 годині 20 хвилин на веб сторінці https://www.facebook.com/yuurii.nikolov соціальної мережі Facebook, було опубліковано пост (ІНФОРМАЦІЯ_5 ). Вказаний пост містить, зокрема Інформацію, яка не відповідає дійсності, є недостовірною, негативно впливає на ділову репутацію Позивача, та була поширена лише з метою дискредитаційного впливу на позивача, без будь яких доказів.
Авторами недостовірної Інформації є відповідачі, посилання на співавторство та веб сторінку якої також розміщено в Пості ( ОСОБА_2 ). Інформація, що міститься у статті має ствердний характер, містять зверхній, образливий, однобічно виражений і такий, що порушує право на ділову репутацію Позивача зміст містять недостовірні відомості, виражені у формі негативної інформації.
Представник позивача посилаючись на те, що оскільки твердження відповідачів, які вони зазначили в Інформації є недостовірними та порочать ділову репутацію і формують у суспільства негативну думку щодо Позивача, що в свою чергу підриває довіру контрагентів з якими позивач співпрацює, просив позовні вимоги задовольнити
Рішенням Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» (Trade and service enterprise PHU Lechmar LLC) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про захист ділової репутації, спростування недостовірної інформації - відмовлено.
На погоджуючись із вказаним рішенням, представник ТОВ «ПХУ ЛЕХМАР»подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, просив рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що рішення суду першої інстанції не містить відомостей про дослідження доказів, які були подані під час розгляду справи та стали підставою для ухвалення рішення по справі.
Вказує, що суд першої інстанції помилково вважав, що пост, який було зроблено ОСОБА_1 , є його авторським коментарем до статті розміщеної у інтернет виданні «Дзеркалі тижня» під назвою «Кому Умеров і Дейнеко злили ІНФОРМАЦІЯ_6 з організатором оборудки «Львівського арсеналу» та розцінює такий коментар як судження, що направлене на підкреслення важливості теми, висловлення свого бачення проблеми, пояснення контексту та можливих наслідків подій та вважає їх оціночними судженнями - така позиція суду, на думку представника, є необґрунтованою та хибною.
Зазначає, що суд першої інстанції формально поставився до з'ясування аргументів, дослідження доказів та встановлення позиції апелянта, фактично самоусунувся від визначення наявності оціночних суджень чи фактичних тверджень в інформації, яку просив визнати недостовірною та спростувати апелянт. Надавши лише узагальнену позицію, що вся інформація, яка наявна в пості є оціночним судженням. Натомість, суд першої інстанції, мав дослідити кожне окремо твердження, яке просив спростувати скаржник та надати йому оцінку.
Вважає, що інформація, яка була поширена в оскаржуваному пості, не може бути віднесена до оціночних суджень, оскільки вона містить відомості про явища об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, посилання на суми контрактів, процедури делегування коштів державного бюджету на виконання державних програм, які стосуються озброєння, виду господарської діяльності апелянта.
Додає, що в порушення вимог ст. 302 ЦК України, поширена інформація щодо діяльності апелянта, викладеного в пості, не відповідає фактичним обставинам, тому на думку скаржника, вона не була перевірена перед її поширенням, або поширена з перекрученням та маніпулюванням фактами, результатом чого стало поширення серед необмеженого кола осіб недостовірної та такої, що порочить ділову репутацію позивача, незважаючи на відсутність будь-яких доказів, які б достовірно підтверджували поширені у вказаній статті фактичні негативні твердження.
Зазначає, що відповідачі позиціонують себе як журналісти відповідно до пп.1 п.2 ст.11 Закону України «Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста», зазначеною, що журналіст зобов'язаний подавати для поширення достовірну інформацію та дотримуватися вимог Кодексу етики українського журналіста.
Вказує, що інформація наявна у пості сформульована способом категоричного висловлювання у формі твердження про існування конкретних обставин (фактів) без використання слів, які б дозволили віднести їх до оціночних суджень (як то можливо, на мою думку, я вважаю та ін.), з посиланням на реальні події при цьому форма вираження вищезазначеної інформації не містить критики або оцінки дій, без застосування та вживання гіпербол, сатири та у формі констатації конкретних фактів (обставин), які нічим не підтверджені, така інформація визнається як недостовірна, таку, що порушує особисті немайнові права позивача.
Звертає увагу, що в пості, який містить недостовірну інформацію про апелянта навпаки констатується інформація у стверджувальній формі, у деяких випадках з повторенням та акцентуванням уваги на факти, відсутні мовно-стилістичні засоби, які б дозволили віднести її до оціночних суджень.
Вважає, що судом першої інстанції не було надано оцінку аргументам апелянта щодо можливості використання відповідника «прокладка» у відношенні до апелянта, що містить в собі інформація: «Бодрий ранок, хунта! Marina Ansiforova пройшла по слідах хлібних крихт, які лишили по собі організатори оборудки з віджимом 23 мільярдів у «Агенції оборонних закупівель» і зливом на польську «прокладку». Вказує, що сам вираз «фірма прокладка» несе в собі негативний зміст, що відтворює у читача образ недоброчесної компанії.
Зазначає, що рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 15.06.2023 у справі №295/4703/23 крім іншого встановлено, що розповсюджена інформація, яка також стосувалась апелянта, а саме використання її як «фірми-прокладки» є недостовірною. При цьому згадана інформація висвітлювала окремі обставини виконаного контракту.
Щодо тверджень: «І ось цей ОСОБА_5 також виявився керівником благодійного фонду у Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny». А цей чеський фонд є співзасновником у «Благодійному фонді «Душа та серце з Україною!», до керівництва якого входить ОСОБА_6 … Ще раз: ОСОБА_6 зі схеми ОСОБА_7 є чинним співзасновником благодійного фонду разом із чеською благодійною організацією, посадовою особою якої є ОСОБА_5 зі схеми «Львівського арсеналу». Небагатьом людям в світи вдалось так запартнеритись і взяти участь у двох послідовних оборудках з мільярдами на зброю для України…». То, на думку представника, суд першої інстанції залишив поза увагою, що ці твердження не відповідають дійсності. Так ОСОБА_8 відповідно до інформації з відкритих джерел, а саме реєстру юридичних осіб Чеської Республіки, не є керівником чеського благодійного фонду Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny, він входить до складу її наглядової ради, а відповідно до відомостей ЄДР щодо БФ «Душа та серце з Україною!», ОСОБА_6 не входить до керівництва даного фонду, а є одним із шести його засновників. Щодо твердження «взяти участь у двох послідовних оборутках», то відповідачі окрім своїх хибних тверджень, не підкріплюють їх доказами, а відповідно до «Великого тлумачного словника сучасної української мови» слово «оборутка» означає незаконну угоду, аферу, махінацію. Таким чином, відповідач стверджує про злочинну діяльність пов'язану з апелянтом, не надаючи тому ніяких підтверджень.
Вказує, що таким чином суть посту зводиться до дискредитації діяльності апелянта. Стверджується, що скаржник є учасником «оборудки» через партнерство з особами, які фігурують у попередніх корупційних скандалах («Львівський арсенал»). А відтак, суспільство однозначно сприймає цю інформацію як звинувачення в причетності апелянта до корупційних схем на оборонних закупівлях.
Додає, що місцевим судом зазначено, що поширена в пості інформація є власним коментарем до статті, яка є предметом розгляду в рамках іншої справи. На думку скаржника, таким чином судом першої інстанції підтверджено, що пост є самостійною інформацією, яка хоча і містить посилання на статтю у виданні «Дзеркало тижня», але може бути предметом окремого дослідження судом в іншій справі. Тобто, якщо б відповідачі обмежились у пості лише посиланням чи передруком тексту статті, без надання додаткових фактичних тверджень як засобу просування в мережі Фейсбук зазначеної статті, в цьому разі з висновками суду першої інстанції можна було б погодитись. Однак в даному випадку автори підготували та розповсюдили у Фейсбук окрему від статті інформацію, що є предметом оцінки у цій справі.
Звертає увагу, що авторами статті, яка була опублікована в інтернет виданні «Дзеркало тижня» ІНФОРМАЦІЯ_7 під назвою «Кому Умеров і ОСОБА_9 злили 23 мільярди: зв'язок Lechmar з організатором оборудки «Львівського арсеналу», є відповідачі. Тобто свої твердження, коментарі та аргументи ОСОБА_1 вже було виражено, оскільки ця стаття є авторським матеріалом, а не безпосередньо новиною редакції онлайн медіа.
Вказує, що ідентифікація апелянта здійснюється у пості через сукупність ознак, включаючи згадку по партнерів позивача-братів ОСОБА_10 . У спірному пості назва «Лехмар» прямо згадується у контексті «схеми ОСОБА_7 », в якій за твердженням відповідачів ОСОБА_6 є активним учасником, а це створює очевидний зв'язок між компанією апелянта та зазначеними особами.
Вважає, що згадка братів ОСОБА_10 не є нейтральною інформацією, а є частиною обвинувачення у причетності скаржника до протиправної діяльності. Тому вимога про спростування недостовірної інформації, в тому числі в частині пов'язаності апелянта з «Львівським арсеналом» є цілком обґрунтованою та закономірною.
Вказує, що аргументи суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем в рамках даної справи, є хибними, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 особи, які створили та поширили недостовірну інформацію, яка порушує недоторканість до ділової репутації апелянта.
Звертає увагу також на суперечливу поведінку ОСОБА_1 в рамках розгляду справи, оскільки спершу він заперечував причетність апелянта до недостовірної інформації, яка була поширена, а в іншому випадку навпаки підтверджує факт, що недостовірна інформація стосується скаржника. Тобто, ОСОБА_1 неодноразово здійснювались публікації інформації в контексті закупівель зброї в межах делегованих сум, які зазначені в пості та де згадувався апелянт. Тому мають чітку суперечливість у діях ОСОБА_1 , які вводять суд в оману, наслідком чого є хибне сприйняття фактів та, на думку скаржника, ухвалення помилкового рішення по справі.
Враховуючи вищевикладене, просив апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідач ОСОБА_1 скористався своїм правом та через представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення місцевого суду залишити без змін.
На спростування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що оспорювана інформація, викладена у пості в мережі Facebook, є оціночним судженням, яка не підлягає спростуванню. Позивач помилково ототожнює оціночні судження з фактами, що є основною хибою апеляційної скарги. Позивач взагалі не бере до уваги, що пост ОСОБА_1 є ніщо інше, як коментар до публікації (тобто вираження власної думки) з метою привернення уваги до інформації, опублікованої на веб-сайті онлайн - медіа zn.ua, яка містить суспільний інтерес. На його переконання інформація не просто має суспільний інтерес - вона стосується життєво важливих аспектів національної безпеки, ефективного використання мільярдів бюджетних коштів під час війни та потенційних зловживань на найвищому рівні влади.
Також апелянт не погоджується із позицією позивача, що виключно явні маркери оціночних суджень, такі як «можливо» властиві для оціночних суджень. Звертає увагу на наступне, що відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» оціночними судженнями є : 1) висловлювання, які не містять фактичних даних; 2) критика; 3) оцінка дій ; 4) висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Із згаданого випливає, що коментар у вигляді оцінки певних дій це є ніщо інше як оціночне судження. На згадане свідчить і висновок зроблений у постанові ВС від 14.02.2024 у справі № 757/30839/20-ц : «в силу статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод».
Щодо позиції позивача в апеляційній скарзі, що суд начебто не звернув увагу на позицію позивача щодо слова «прокладку» та не надав належної оцінки, то на думку ОСОБА_1 , суд першої інстанції досліджував питання чи позивач є виробник оборонної продукції, чи він є посередник, на що два представники не з могли надати точну відповідь на згадане питання суду. На сьогодні відомо, вже з апеляційної скарги, що позивач є посередник, а не виробник оборонно продукції. Звертає увагу, що в оскаржуваному реченні слово «прокладку», позначена лапками, згадане у мові журналістики та в розмовній мові відповідно до визначень, які наводяться в українській мові, лапки часто використовуються для позначення слова або фрази, які вживаються в переносному або іронічному значенні. Це так званий «метафоричний» або «фігуральний» вираз. Тобто вживання «прокладку» дорівнює «посереднику», якщо перекладати, що мав на увазі журналіст. Тому лапки сигналізують, що автор не стверджує, що фірма фіктивна (чи щось робить незаконне), в чому бажає переконати суд апеляційної інстанції Позивач в своїй апеляційній скарзі, а висловлює свою думку про те, що фірма має ознаки, характерні для компаній-посередників. Тому суд першої інстанції правильно оцінив, що це є оціночні судження.
Вказує, що суд першої інстанції вірно не врахував рішення Богунського районного суду м. Житомира справа № 295/4703/23, тому що згадана справа не може встановлювати жодних фактів в нашій справі.
Вважає, що суд першої інстанції вірно встановив, що оскаржувані речення «…І ось цей ОСОБА_5 також виявився керівником благодійного фонду у Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny». А цей чеський фонд є співзасновником у «Благодійному фонді «Душа та серце з Україною!», до керівництва якого входить ОСОБА_6 . Ще раз: ОСОБА_6 зі схеми «Лехмару» є чинним співзасновником благодійного фонду разом із чеською благодійною організацією, посадовою особою якої є ОСОБА_5 зі схеми «Львівського арсеналу». Небагатьом людям в світі вдалось так запартнеритись і взяти участь у двох послідовних оборудках з мільярдами на зброю для України…» не стосуються позивача та суд першої інстанції надав вірну оцінку згаданим реченням. Як вбачається з оскаржуваної інформації, найменування позивача там прямо не згадується. Згадуються інші юридичні та фізичні особи, які не є співпозивачами в цій справі, отже суд правильно зробив висновки, що інформація не стосується товариства. Окрім того, суд першої інстанції правильно вирішив, що не оцінював інформацію на предмет достовірності такої інформації.
Позивач у скарзі посилається на інші публікації апелянта ОСОБА_1 у соціальних мережах, намагаючись кваліфікувати їх як доказ так званої «суперечливої поведінки» та начебто підтвердження того, що саме він є об'єктом критики в оспорюваному дописі. Ця позиція є юридично неспроможною з низки підстав. По-перше, необхідно чітко розмежовувати предмет позову та інші матеріали, що не мають до нього прямого відношення. Предметом даного позову є конкретний допис за конкретним посиланням, опублікований у конкретну дату. Інші дописи, опубліковані в інший час, у відмінному контексті та з іншим змістом, не можуть бути джерелом доказів щодо змісту та спрямованості оспорюваної публікації. Вони є окремими, самостійними висловлюваннями, які не мають відношення до юридичного складу правопорушення в нашій справі.
У поданому відзиві ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області залишити без змін.
На спростування доводів апеляційної скарги вказує, що позивач у даній позовній заяві ототожнює та поєднує, як єдине ціле, зміст оспорюваного ним тексту (Інформації), розміщеної ОСОБА_1 на своїй сторінці у соціальній мережі «Фейсбук» зі змістом зазначеної вище статті. Так само і доводи позовної заяви виходять не тільки зі змісту посту, але і статті на сайті інтернет-видання «ZN.UA». Однак, позивачем було проігноровано той факт, що зазначена вище стаття на сайті інтернет-видання «ZN.UA» є предметом судового розгляду у іншій справі, яка розглядається Печерським райсудом м. Києва. Натомість, суд першої інстанції, виходячи із наявних у матеріалах справи документів, дійшов правильного висновку про те, що необхідно розділяти предмет оскарження у даній справі - Пост, який було опубліковано на підставі статті, та безпосередньо статтю в інтернет-виданні «ZN.UA», яка є предметом судового розгляду в іншій справі - №757/5896/25-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗН.УА» про захист честі, гідності та ділової репутації (https://reyestr.court.gov.ua/Review/125379700).
Зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, оскільки оспорювана позивачем інформація, викладена ОСОБА_1 саме у Пості є коментарем до статті авторами якої є відповідачі, тобто є авторським коментарем. Отже, місцевий суд дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки Пост, який було зроблено ОСОБА_1 , містить в собі оціночні судження.
Вважає, що доводи апеляційної скарги, викладені апелянтом у п.п. 32 та 34 апеляційної скарги про «успішне виконання десятків контрактів» та «апелянт є компанією, яка понад 10 років здійснює господарську діяльність саме на ринку озброєнь, має позитивну ділову репутацію» є голослівними, оскільки не підтверджені жодними доказами взагалі, а тому висновків суду першої інстанції не спростовують.
Вказує, що треба відокремлювати зміст статті, співавтором якої вона є і яка оскаржується в іншому судовому процесі - від змісту Посту, розміщеного ОСОБА_1 на своїй особистій сторінці у мережі «Фейсбук». Оспорюваний текст Посту є власноручно написаним текстом виключно власника даної сторінки у соціальній мережі Facebook, оскільки апелянт жодного доступу до даної сторінки (окрім перегляду, як усі інші користувачі мережі Інтернет) не має. У свою чергу, зазначення у першому реченні імені та прізвища ОСОБА_2 є гіпер посиланням, яке веде на її особисту сторінку у соціальній мережі Facebook та яке було проставлено ОСОБА_1 з метою, щоб їй прийшло сповіщення про дану публікацію. Позивач не надав жодних доказів авторства оспорюваного тексту ОСОБА_2 . Таке посилання (тег) не робить особу, на чий аккаунт міститься таке посилання, автором будь-якого посту. Більше того, навіть сам Позивач у абзацах 41-47 своєї позовної заяви зазначає про належність профілю у соціальній мережі Facebook виключно ОСОБА_1 .
Таким чином, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , оскільки оспорювана Інформація є коментарем ОСОБА_1 до статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», а тому апелянт не є поширювачем цієї Інформації та не є її автором, в зв'язку з чим є неналежним відповідачем у цій справі.
Вважає, що жодної «суперечливої поведінки» з боку ОСОБА_1 не має і не було, а доводи апеляційної скарги у цій частині направлені, на думку ОСОБА_2 , на штучне створення нових доказів на стадії апеляційного розгляду та, відповідно, створення нових підстав позову, що не передбачено процесуальним законом.
В судовому засіданні представники позивача доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Представники відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги заперечили, просили рішення місцевого суду залишити без змін.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
За приписами статті 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Судом під час розгляду справи встановлено, що в інтернет виданні «Дзеркало тижня» 21 січня 2025 року о 8 год 30 хв було опублікувало статтю «Кому Умеров і Дейнеко злили 23 мільярди: зв'язок Lechmar з організатором оборудки «Львівського арсеналу», авторами якої зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с.28).
Також встановлено, що 21.01.2025 року о 10 год 20 хв ОСОБА_1 на своїй сторінці ОСОБА_11 опублікував пост, який містить на ступну інформацію: «...організатори оборудки з віджимом 23 мільярдів у «Агенції оборонних закупівель» і зливом на польську «прокладку». Виявилось, що ці поляки саме під цю оборудку обзавелись партнерами в Україні з чекістським минулим - братами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . І ці партнери мають цілком партнерські стосунки з людьми, що організовували аферу з «Львівським арсеналом... ...І ось цей ОСОБА_5 також виявився керівником благодійного фонду у Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny». А цей чеський фонд є співзасновником у «Благодійному фонді «Душа та серце з Україною!», до керівництва якого входить ОСОБА_6 . Ще раз: ОСОБА_6 зі схеми «Лехмару» є чинним співзасновником благодійного фонду разом із чеською благодійною організацією, посадовою особою якої є ОСОБА_5 зі схеми «Львівського арсеналу». Небагатьом людям в світи вдалось так запартнеритись і взяти участь у двох послідовних оборудках з мільярдами на зброю для України...»(а.с.56).
Як слідує зі змісту посту, який було опубліковано ОСОБА_1 , останній в ньому крім Інформації, зазначив: «Вся інформація в «Дзеркалі тижня» та залишив відповідне посилання на сторінку цього інтернет видання, де було опубліковано статтю «Кому Умеров і Дейнеко злили 23 мільярди: зв'язок Lechmar з організатором оборудки «Львівського арсеналу».
Як вбачається з матеріалів справи та ЄДРСР на даний час в провадженні Печерського районного суду м. Києва знаходиться справа №757/5896/25-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗН УА» про захист честі, гідності та ділової репутації (https://reyestr.court.gov.ua/Review/125379700).
З позовної заяви вбачається, що предметом позову є інформація, яка була опублікована в інтернет виданні «Дзеркало тижня» ІНФОРМАЦІЯ_7 під назвою «Кому Умеров і Дейнеко злили ІНФОРМАЦІЯ_8 », авторами якої зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с.103-118).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювана позивачем інформація, яку було опубліковано на підставі статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», є виключно оцінкою дій осіб, про яких йдеться у статті, з метою підкреслення важливості цієї теми аби звернути увагу на питання, яке має суспільний інтерес. Тому не може бути спростовано інформацію, яку було викладено у вигляді коментаря до статті, яка наданий час є предметом судового розгляду в іншій справі. Крім того, суд вважає, що не може бути спростовано інформацію щодо інших осіб, про яких по суті йдеться у контексті всього посту, тобто осіб, які не є учасниками цієї справи та які не зверталася до суду за захистом своїх прав та інтересів.Оскільки оспорювана інформація є коментарем ОСОБА_1 до статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не є поширювачем цієї Інформації та не є її автором, в зв'язку з чим є неналежним відповідачем у цій справі, а тому у задоволенні позовних вимог до відповідачки ОСОБА_2 слід відмовити.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Статтею 34 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб (ст.68 Конституції України).
За змістом ч.1 ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення свобод (зокрема, свободи дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та інш.), передбачених статтею 10 Конвенції, пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Отже, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 у справі №905/902/20).
Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.1 ст.91 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст. 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Ділова репутація належить до особистого немайнового блага, яке охороняється цивільним законодавством (ч.1 ст.201 ЦК України).
Відповідно до ст. 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
Поряд з тим, в силу ст.2 Закону України «Про інформацію» основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
Статтею 5 ЗУ «Про інформацію» визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом (ч.ч.1,2 ст.7 ЗУ «Про інформацію»).
У відповідності до ч.1 ст.91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, яка порушує право на ділову репутацію юридичної особи.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
У ст. 30 ЗУ «Про інформацію» визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Європейський суд з прав людини зазначав, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати (постанова Верховного Суду від 21.01.2020 у справі №910/10429/18).
При вирішенні питання про визнання поширеної інформації недостовірною, має бути визначено характер такої інформації та з'ясовано, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанова Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №910/19082/16).
Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.
Разом з тим, позивач повинен довести факт поширення недостовірної інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17).
З матеріалів справи вбачається, що предметом позову є інформація, яка була опублікована в інтернет виданні «Дзеркало тижня» ІНФОРМАЦІЯ_7 під назвою «Кому Умеров і Дейнеко злили ІНФОРМАЦІЯ_8 », авторами якої зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що підставою опублікування посту ОСОБА_1 на своїй сторінці соціальної мережи Facebook, який містить Інформацію, стала публікація статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», в якій він та ОСОБА_2 зазначені авторами, та про що ним було зроблено відповідне посилання та вважав, що Пост, який було зроблено ОСОБА_1 , є фактично коментарем до статті, авторами якої є відповідачі у справі, тобто є авторським коментарем.
Авторський коментар - тлумачення автором певних слів, фрагментів чи сюжетних ліній свого твору у вигляді приміток та пояснень.
Коментар журналіста до його ж статті можна розцінити як власне судження, що направлене на підкреслення важливості теми, висловлення свого бачення проблеми, пояснення контексту та можливих наслідків подій.
Частина перша статті 30 Закону України «Про інформацію» встановлює заборону на притягнення до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» оціночними судженнями є: 1) висловлювання, які не містять фактичних даних; 2) критика; 3) оцінка дій; 4) висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).
У постанові Верховного Суду від 14.02.2024, справа № 757/30839/20-ц, зазначено: «в силу статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод».
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, що відповідачі, які позиціонують себе як журналісти, виклали неперевірену та недостовірну інформацію щодо позивача, оскільки відповідно до пп.1 п.2 ст.11 Закону України «Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста», журналіст зобов'язаний подавати для поширення достовірну інформацію та дотримуватися вимог Кодексу етики українського журналіста.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов'язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов'язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/49189/16-ц (провадження № 61-34417св18) зазначено, що «у зв'язку із внесенням з 27 березня 2014 року змін до Цивільного кодексу України, зокрема, статті 277, принцип презумпції добропорядності (частина третя статті 277 ЦК України) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме - недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2023 року у справі № 761/14615/21 (провадження № 61-4435св23) зазначено, що «тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справа № 536/911/21 (провадження № 61-4812св23) зазначено, що «недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Негативною потрібно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц (провадження № 61-13490св21).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) вказано, що:
«суду слід розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року). Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 278/1638/19 (провадження № 61-3525св21).
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зроблено висновок, що: «згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи, або посадової особи рівня суспільного значення та його діяльність представляє суспільний інтерес.
За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої ним думки, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.
Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб'єктивної оцінки, а відображенням об'єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 200/20351/18 (провадження № 61-21258св19) вказано, що:
«вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина перша та друга статті 30 Закону України «Про інформацію»).
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).
При зверненні до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 позивач просив: - визнати недостовірною та такою, що порушує немайнові права недоторканості ділової репутації Позивача інформацію, автором якої є ОСОБА_1 , ОСОБА_2 : «...організатори оборудки з віджимом 23 мільярдів у «Агенції оборонних закупівель» і зливом на польську «прокладку». Виявилось, що ці поляки саме під цю оборудку обзавелись партнерами в Україні з чекістським минулим - братами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . І ці партнери мають цілком партнерські стосунки з людьми, що організовували аферу з «Львівським арсеналом... ...І ось цей ОСОБА_5 також виявився керівником благодійного фонду у Чехії «Rozvoj budoucnosti Ukrajiny». А цей чеський фонд є співзасновником у «Благодійному фонді «Душа та серце з Україною!», до керівництва якого входить ОСОБА_6 . Ще раз: ОСОБА_6 зі схеми «Лехмару» є чинним співзасновником благодійного фонду разом із чеською благодійною організацією, посадовою особою якої є ОСОБА_5 зі схеми «Львівського арсеналу». Небагатьом людям в світи вдалось так запартнеритись і взяти участь у двох послідовних оборудках з мільярдами на зброю для України...»; (далі - Інформація)
- зобов'язати ОСОБА_1 , спростувати недостовірну Інформацію та таку, що порушує його немайнові права недоторканості ділової репутації шляхом підготовки та розміщення на веб сторінці ІНФОРМАЦІЯ_1 у соціальній мережі Facebook посту під заголовком «Спростування недостовірної інформації, щодо « ІНФОРМАЦІЯ_2 » Sp.z.o.o», зазначивши вступну та резолютивну частину рішення суду, без додавання власних коментарів.
Колегія суддів погоджується з висновком суду, що оспорювана позивачем Інформація, яку було опубліковано на підставі статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», є виключно оцінкою дій осіб, про яких йдеться у статті, з метою підкреслення важливості цієї теми аби звернути увагу на питання, яке має суспільний інтерес.
Такі висловлювання є вираженням суб'єктивної думки і поглядів ОСОБА_1 і не свідчать про приниження ділової репутації позивача. У викладеній публікації міститься посилання на співавторство та вебсторінку, яка також розміщена в пості ( ОСОБА_2 ), на якому була раніше розміщена така інформація. Також в пості розміщено адресу інтернет видання «Дзеркало тижня».
Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що оспорювана інформація є суб'єктивною думкою автора, тобто авторським коментарем. Крім того у інформації, що є предметом судового захисту, є висловлення, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 203/360/20 (провадження № 61-17422св20) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.»
Колегія суддів враховує, що хоча опублікована ОСОБА_1 спірна інформація й містить елементи провокативного характеру, однак її не можна витлумачити як таку, що містить фактичні дані, оскільки вона є оцінкою дій і не містить ствердження про порушення позивачем законодавства чи вчинення злочину, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб'єктивними переконаннями.
Щодо доводів позивача, що місцевий суд не звернув увагу на позицію позивача щодо слова «прокладку» та не надав належної оцінки, колегія зауважує, що в оскаржуваному реченні слово «прокладку», позначено лапками, згадане у мові журналістики та в розмовній мові відповідно до визначень, які наводяться в українській мові, лапки часто використовуються для позначення слова або фрази, які вживаються в переносному або іронічному значенні. Це так званий «метафоричний» або «фігуральний» вираз. Тобто вживання «прокладку» дорівнює «посереднику», якщо перекладати, що мав на увазі журналіст. Тому лапки сигналізують, що автор не стверджує, що фірма фіктивна (чи щось робить незаконне), а висловлює свою думку про те, що фірма має ознаки, характерні для компаній-посередників. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що це є оціночні судження.
Колегія апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не було досліджено та не взято до уваги рішення Богунського районного суду м. Житомира від 15.06.2023 у справі №295/4703/23, в якому крім іншого було встановлено, що розповсюджена інформація, яка також стосувалась апелянта, а саме використання її як «фірми-прокладки» є недостовірною. Однак зі змісту рішення Богунського районного суду м. Житомира вбачається, що предмет спору у справі №295/4703/23, є відмінним від даної справи.
Відповідно до статті 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву.
Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу (стаття 94 ЦК України).
Норма ст. 277 ЦК України передбачає, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Отже, вирішальним є, чи стосується інформація певної юридичної особи та чи завдано шкоди діловій репутації..
Зі змісту оскаржуваної Інформації слідує, що найменування позивача там прямо не згадується. При цьому в даному пості йде мова про інших юридичних та фізичних осіб, які не є співпозивачами в цій справі, отже суд дійшов вірного висновку, що поширена інформація щодо цих осіб не може бути спростована, оскільки вони не є учасниками справи.
Посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду постанові від 05.04.2023 у справі №757/8829/19, є помилковим, оскільки викладений в цій постанові висновок не є релевантним до фактичних обставин, встановлених у справі, що переглядається, та не може бути застосований до спірних правовідносин.
Також колегія суддів погодужється з висновком суду прешої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 як неналежного відповідача, виходячи з наступного.
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, на неврахування якої скаржник посилається у межах визначеної ним підстави касаційного оскарження та наведених в цій частині обґрунтувань), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог.
Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №686/20282/21).
Велика Палата Верховного Суду в пункті 6.5 постанови від 12.11.2019 у справі №904/4494/18, на яку в аспекті визначеної підстави касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК) посилається скаржник, зазначила, що «належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет».
У постанові від 18.12.2019 у справі №742/286/17, предметом розгляду якої були вимоги про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірних відомостей, Верховний Суд також зауважив, що:
«Відповідачами у справі про захист честі, гідності чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
У випадку коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем.
При опублікуванні чи іншому поширенні оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової інформації.
Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Якщо недостовірна інформація, що принижує честь, гідність чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів суди мають керуватися нормами, які регулюють діяльність засобів масової інформації.
Аналогічний правовий висновок висловив Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2019 року (справа №439/1469/15-ц, провадження №61-5189св18).
Ураховуючи наведене, відповідачами у справі мають бути автор та власник веб-сайта відповідного інформаційного матеріалу. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Тобто Верховний Суд неодноразово виснував про те, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Оспорюваний текст Посту є власноручно написаним текстом виключно власника даної сторінки у соціальній мережі Facebook, яким є ОСОБА_1 . При йьому ОСОБА_2 жодного доступу до даної сторінки (окрім перегляду, як усі інші користувачі мережі Інтернет) не має. У свою чергу, зазначення у першому реченні імені та прізвища ОСОБА_2 є гіпер посиланням, яке веде на її особисту сторінку у соціальній мережі Facebook та яке було проставлено ОСОБА_1 з метою, щоб ОСОБА_2 прийшло сповіщення про дану публікацію.
Під час розгляду справи позивач не надав жодних доказів авторства оспорюваного тексту ОСОБА_2 . Таким чином, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , оскільки оспорювана Інформація є коментарем ОСОБА_1 до статті в інтернет виданні «Дзеркало тижня», а тому ОСОБА_2 не є поширювачем цієї Інформації та її автором, в зв'язку з чим не є належним відповідачем у цій справі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги, висновків суду не спростовують і на законність ухваленого рішення не впливають. Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги немає.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПХУ ЛЕХМАР» (Trade and service enterprise «PHU Lechmar» LLC) залишити без задоволення, а рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 22 липня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 10 квітня 2026 року.
Головуючий Судді