ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
09 квітня 2026 року Справа № 924/1174/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Олексюк Г.Є.
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради
на рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.02.2026
(ухвалене о 11:07 год. у м. Хмельницькому, повний текст складено 09.02.2026)
у справі № 924/1174/25 (суддя Яроцький А.М.)
за позовом Акціонерного товариства "Укртелеком"
до Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради
про стягнення 34 192 грн 58 коп. заборгованості
Відповідно до ч.13 ст.8, ч. 10 ст.270 ГПК України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Акціонерне товариство "Укртелеком" звернулося до Господарського суду Хмельницької області із позовом до Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради про стягнення 34 192 грн 58 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач надавав телекомунікаційні послуги пільговим категоріям громадян в період 2024-2025 роки, а відповідач не відшкодував їх вартість.
Господарський суд Хмельницької області рішенням від 09.02.2026 у справі № 924/1174/25 позов задовольнив частково. Стягнув з Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради на користь Акціонерного товариства "Укртелеком" 32 040 грн 08 коп. заборгованості та 2 270 грн 28 коп. судового збору. В стягненні 2 152 грн 50 коп. боргу відмовив.
При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивач має право на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним пільговим категоріям споживачів.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд взяв до уваги, що одна громадянка, яка була включена у поіменний список щомісячних пільговиків, померла.
Розглядаючи спірні правовідносини місцевий господарський суд застосував відповідні положення ст. 92 Конституції України, ст. ст. 11, 167, 170, 525, 526, 610, 617 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 48, 82, 83, 84, 85, 91 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), ст. 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", 6 ст. 6 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань", ст. 63 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", ст. 9 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", ст. 23 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ст. ст. 18, 19, 20 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", постанови Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 № 117 "Про Реєстр осіб, які мають право на пільги", Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №295.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради звернулося з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, відповідно до якої просить рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.02.2026 у справі № 924/1174/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга обґрунтована таким.
Судом не враховано, що після 01.01.2023, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2022 №1041 функції з призначення, обліку та виплати пільг передані від органів соціального захисту до органів Пенсійного фонду України.
Місцевий господарський суд не встановив правових підстав для виникнення боргу у відповідача, зокрема між сторонами за спірний період не укладено жодного договору і не погоджено: порядок компенсації; обсяг зобов'язань; строки оплати; механізм звірки.
Судом не була врахована актуальна позиція Верховного Суду у справі № 922/1418/22.
Вважає рішення суду ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права і без повного з'ясування обставин справи.
Позивач подав суду апеляційної інстанції відзив, у якому вважає рішення суду першої інстанції таким, що ухвалене з повним з'ясуванням всіх обставин справи, що мали значення, з дослідженням усіх матеріали справи, з вірним застосуванням норм матеріального права та дотриманням процесуального права, з огляду на таке.
Судом вірно було встановлено, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані із наданням операторами телекомунікацій споживачам, які мають установлені законодавством пільги, телекомунікаційних послуг з урахуванням цих пільг, а також із відшкодуванням витрат на надання таких послуг.
Законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян, оскільки зобов'язання сторін у даних правовідносинах виникають безпосередньо із законів України і не залежать від їх бажання. (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 911/1165/19).
Відповідач оскаржуючи рішення вказує, що з позивачем не було укладено Договору, але не повідомляє, що отримував від позивача пропозицію з проектом Договору про відшкодування витрат за надані телекомунікаційні послуги. Отже, такими своїми твердженнями відповідач вводить суд в оману, оскільки отримував від позивача не тільки розрахунки видатків за надані телекомунікаційні послуги пільговим категоріям населення, акти звіряння, але і проект Договору, в якому були обумовлені і обсяги компенсацій і строки оплати і механізми звірки.
Надання послуг зв'язку пільговій категорії громадян є обов'язком позивача, і цей обов'язок з надання таких пільг не перебуває у залежності від наявності бюджетних коштів для відшкодування відповідних витрат, а визначається виключно статусом відповідної категорії споживачів, наданого державою.
Єдиним органом уповноваженим здійснювати повноваження в спірних правовідносинах та розпорядником коштів бюджетного фінансування спрямованого на забезпечення компенсації за надані пільги з послуг зв'язку та встановлення квартирних телефонів Шепетівської міської територіальної громади є Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради.
Саме Управління соціального захисту та ветеранської політики Шепетівської міської ради зобов'язане проводити розрахунки з організаціями - надавачами послуг за надані пільги окремим категоріям громадян. Враховуючи наведене та те, що бюджетне законодавство України відносить витрати на пільги з послуг зв'язку до видатків місцевих бюджетів, то відповідач, як представницький орган місцевого самоврядування не скористався своїм правом та не запланував у своєму бюджеті, і відповідно не отримав фінансування на відшкодування пільг своїм жителям.
Право АТ "Укртелеком" на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним своїм абонентам пільговим категоріям споживачів, підлягає реалізації і захисту, оскільки фінансові зобов'язання держави виникли із законодавства, яким унормовано надання соціальних пільг визначеним законодавчо особам, а також з нормативно-правових актів, якими встановлено порядок здійснення розрахунків з постачальниками, зокрема, телекомунікаційних послуг таким категоріям споживачів.
Просить рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.02.2025 у справі №924/1174/25 залишити без змін.
Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши в межах доводів та вимог апеляційної скарги правильність застосування місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржене рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у позові відмовити, виходячи з такого.
Судом апеляційної інстанції встановлено та як убачається з матеріалів справи, що позивач - АТ "Укртелеком" є оператором телекомунікацій, яке надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до вимог ЦК України, Господарського кодексу України (в редакції чинній у період виникнення спірних правовідносин), Закону України "Про телекомунікації", Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 295, інших законодавчих актів України.
З матеріалів справи вбачається, що в період 01.01.2024-31.10.2025 позивачем надані телекомунікаційні послуги споживачам, які проживають у місті Шепетівка Хмельницької області і мають право на відповідні пільги, передбачені чинним законодавством.
Розмір витрат позивача на надання послуг зв'язку пільговим категоріям споживачів підтверджуються щомісячними розрахунками витрат, пов'язаними з наданням пільг (т. 1, а. с. 8-40, 65-86) та актами звірок розрахунків (т. 1, а. с. 53-64, 97-106), що із відповідними листами (т. 1, а. с. 41-52, 87-96) надсилалися позивачем відповідачу (т. 1, а. с. 107-132), які останнім не підписані.
Листом № 80С310/СЦ/ВИХ/766 від 05.08.2025 позивач вимагав від відповідача перерахувати на рахунок позивача заборгованість за надані телекомунікаційні послуги пільговим категоріям населення за період січень 2024 року - червень 2025 року на суму 30 112 грн 58 коп. у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги (т. 1, а. с. 133-134).
В свою чергу, відповідач на вказану претензію надіслав лист від 25.09.2025, у якому зазначено, що на 2024, 2025 роки не передбачені видатки з бюджету Шепетівської громади на надання пільг з послуг зв'язку, тому відшкодування витрат для АТ "Укртелеком" за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян здійснюватися не буде (т. 1, а. с. 139-140).
За таких обставин, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.
Пунктами 1, 6 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту тощо.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ч. 1 ст. 170 ЦК України).
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 ЦК України).
Позивач є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.
Метою діяльності позивача, як учасника господарських відносин, є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності.
Таким чином, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №927/291/17, від 17.04.2018 у справі №906/621/17, від 23.10.2019 у справі №911/1924/18.
Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначає Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Статтею 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії").
Стаття 19 цього Закону розділяє соціальні гарантії на обов'язкові та додаткові.
Відповідно частини 3 вказаної норми державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Водночас частина третя вказаної статті визначає, що органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.
Пільги з оплати користування послугами зв'язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України, зокрема, Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу", "Про жертви нацистських переслідувань", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус", "Про охорону дитинства", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено Законами України.
Згідно з частиною 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в, межах Конституції і законів України.
Відповідно до Конституції України (стаття 143) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (стаття 16) повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.
Здійснення зазначених соціальних виплат відносяться саме до делегованих і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (пункт "а" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.
Зазначене повністю відповідає положенням ч. 3 ст. 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Водночас відповідно до пп. "є" пункту 9 частини першої статті 87 БК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Положення пункту 6 статті 92 Конституції України та вищенаведених статей Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.
Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Пільги, введені Законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах. Відповідна правова викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21.
Таким чином, стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому відповідач не може бути боржником за такими зобов'язаннями.
При цьому задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України.
Вирішальним для вирішення питання за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися відшкодування наданих послуг є встановлення органу, який прийняв рішення щодо введення відповідних пільг.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07.08.2023 у справі №922/1418/22.
В той же час, із аналізу наявних у справі доказів не вбачається, що уповноважений орган Шепетівської територіальної громади Хмельницької області (Шепетівська міська рада) приймала рішення щодо компенсації (відшкодування) витрат оператору телекомунікаційних послуг за рахунок саме місцевого бюджету.
Також матеріалами справи не підтверджено надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету для здійснення відповідного відшкодування витрат позивача за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян за рахунок місцевого бюджету.
Отже, за наведених обставин визначений позивачем відповідач (Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради) є неналежним відповідачем.
Висновок суду першої інстанції про те, що за відсутності іншого органу, уповноваженого виконувати відповідні функції, заперечення відповідача не підлягають врахуванню, є помилковим та таким, що суперечить усталеній правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 07.08.2023 у справі №922/1418/22.
Вказане було залишене поза увагою суду першої інстанції, у зв'язку із чим суд виснував про можливість відшкодування вартості наданих послуг за рахунок місцевого бюджету.
Колегія суддів бере до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 14 ГПК України).
Частиною 1 статті 45 ГПК України унормовано, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, зокрема, фізичні і юридичні особи.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (п. п. 2, 4 ч. 3 ст. 162 ГПК України).
Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17.
Відтак, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ГПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
В силу ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Тому, позивач несе наслідки пред'явлення позову до неналежного відповідача, а також неподання заяви про заміну неналежного відповідача.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ст. 48 ГПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц.
Звернення з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові. Аналогічна правова позиція наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20.
За таких обставин, у задоволенні позову слід відмовити, оскільки Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради не є належним відповідачем.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В справі "Салов проти України" від 06.09.2005 Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі "Hirvisaari v. Finland"). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі "Ruiz Torija v. Spain").
У пунктах 32, 34, 36 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованими; підстави прийняття рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими; вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку міркувань, які привели суддю до ухваленого ним рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржник був почутим і йому надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного провадження.
З урахуванням викладеного в сукупності, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позов пред'явлено до неналежного відповідача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в позові, незалежно від інших доводів.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.
В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Згідно із п. п. 1, 3 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради підлягає до задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.02.2026 у справі № 924/1174/25 слід скасувати та ухвалити нове, яким в позові відмовити.
Керуючись статтями 269, 270, 273, 275-279, 282 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.02.2026 у справі №924/1174/25 скасувати.
Ухвалити нове рішення.
В позові відмовити повністю.
3. Стягнути з Акціонерного товариства "Укртелеком" (01601, Україна, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, будинок 18, код 21560766) на користь Управління соціальної та ветеранської політики Шепетівської міської ради (30405, Україна, Шепетівський р-н, Хмельницька обл., місто Шепетівка, вулиця Соборності, будинок 4, код 03198586) - 3 633 грн 60 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.
4. Господарському суду Хмельницької області видати наказ на виконання цієї постанови.
5. Справу № 924/1174/25 надіслати Господарському суду Хмельницької області.
6. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
Головуючий суддя Петухов М.Г.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Олексюк Г.Є.