02 квітня 2026 року м.Суми
Справа №578/1035/23
Номер провадження 22-ц/816/232/26
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),
суддів - Петен Я. Л. , Замченко А. О.
за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду в режимі відеоконференції у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Краснопільського районного суду Сумської області від 12 березня 2025 року в складі судді Зері Ю.О., ухвалене в селищі Краснопілля, повний текст якого складено 17 березня 2025 року,
22 березня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив виселити відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 ; зобов'язати ОСОБА_3 передати йому ключі від житлового будинку та правовстановлюючі, технічні та інші документи на житловий будинок та земельну ділянку з кадастровим номером 5922355100:01:005:0541, які розташовані по АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідачів у солідарному порядку 70000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначив, що він є власником спірного житлового будинку, у 2008 році до будинку вселилися відповідачі з метою стороннього догляду за позивачем. 30 жовтня 2013 року між сторонами був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 , який позивачем був укладений помилково. Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 грудня 2022 року у справі № 578/817/20 визнані недійсними договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки за вказаною вище адресою. Рішення суду набрало законної сили, на підставі цього рішення до Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесені відомості про позивача як власника спірного домоволодіння. У подальшому позивач як власник житлового будинку зняв з реєстрації відповідачів, однак останні продовжують безпідставно проживати у спірному домоволодінні. Звернення до відповідачів виселитись із займаного ними будинку у добровільному порядку, а також відповідні звернення до правоохоронних органів виявились безрезультатними, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав як власника нерухомого майна. У зв'язку з неправомірними діями відповідачів позивачеві також завдано моральної шкоди, яка виразилась у душевних стражданнях та яку він оцінює у 70000 грн.
Рішенням Краснопільського районного суду Сумської області від 12 березня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволений частково.
Виселено ОСОБА_3 з житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.
Виселено ОСОБА_4 з житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.
Зобов'язано ОСОБА_3 передати ОСОБА_1 ключі, технічний паспорт на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 на праві власності.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 5000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Стягнуто з ОСОБА_3 у дохід державного бюджету України 1211,20 грн судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_4 у дохід державного бюджету України 1211,20 грн судового збору.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В доводах апеляційної скарги звертає увагу на висновок Верховного Суду у справі № 442/7587/21 про те, що факт переходу права власності на будинок до іншої особи як такий не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх.
Вказує, що підстави виселення громадян без надання іншого жилого приміщення передбачені статтею 116 ЖК України. При цьому, враховуючи, що відповідачі вселилися до житла, з якого їх вимагають виселити, у 2009 році за добровільною згодою тодішнього власника, а у подальшому уклали договір купівлі-продажу будинку, який наразі визнано недійсним, вони не можуть бути визнані такими, що вселилися самоправно, а жодних підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення судом не встановлено.
Зазначає, що підстави для стягнення з відповідачів на користь позивача моральної шкоди були відсутні, оскільки жодних перешкод у користуванні житлом позивачу з боку апелянта не чинилося і не чиниться на даний час.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 05 березня 2026 року залучено до участі у справі ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_1 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.
ОСОБА_4 , ОСОБА_2 повідомлені про час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явилися. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без сторін, оскільки явка до апеляційного суду є необов'язковою, їх позиція є чіткою і зрозумілою.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За положеннями ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 30 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 , (продавцем) та ОСОБА_3 (покупцем) укладений договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на приватизованій земельній ділянці, площею 0,0530 га, кадастровий номер 5922355100:01:005:0541.
На момент укладення договору в житловому будинку зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Відповідно до паспортів відповідачів останні були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 з 11 вересня 2009 року.
Із змісту зазначеного договору слідує, що грошові кошти в сумі 50 000 грн за житловий будинок продавець ОСОБА_1 отримав від покупця ОСОБА_3 до підписання цього договору (пункт 5 договору). Сторони підтвердили факт повного розрахунку за проданий житловий будинок з господарськими будівлями та відсутність взаємних претензій (пункт 6 договору).
На підставі вказаного договору 30 жовтня 2013 року нотаріусом Краснопільської районної державної нотаріальної контори Вангородським В.В. проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , що підтверджується відповідним Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
30 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 (продавцем) та ОСОБА_3 (покупцем) укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0530 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Із змісту зазначеного договору слідує, що грошові кошти в сумі 5 000 грн за земельну ділянку продавець ОСОБА_1 отримав від покупця ОСОБА_3 до підписання цього договору (пункт 2.1 договору). Сторони підтвердили факт повного розрахунку за продану земельну ділянку та відсутність взаємних претензій (пункт 3.5 договору).
На підставі вказаного договору 30 жовтня 2013 року нотаріусом Краснопільської державної нотаріальної контори Вангородським В.В. проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , що підтверджується відповідним Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Згідно архівного витягу з додатку до розпорядження селищного голови від 19 лютого 2016 року № 5 вулиця Островського перейменована на вулицю Олександра Шкурка.
Відповідно до копії витягу з наказу Сумського геріатричного пансіонату для ветеранів війни та праці від 07 лютого 2020 року підопічний ОСОБА_1 , 1938 року народження, знятий з усіх видів державного забезпечення та виключений зі спискового складу пансіонату з 08 лютого 2020 року у зв'язку з вибуттям на постійне місце проживання до племінниці за адресою: АДРЕСА_2 . Підстава: особиста заява підопічного.
З копії паспорта ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , народився в с. Бранцівка Краснопільського району Сумської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 25 лютого 1969 року.
З довідки КЗ «Краснопільський ЦП МСД» слідує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає в АДРЕСА_2 , знаходиться на обліку в сімейного лікаря. Встановлено діагноз гіпертонія II ст, деформація колінного суглобу з порушенням ходи. Хворий рухається в межах своєї кімнати. Довідка видана 27 травня 2020 року.
Вказані обставини встановлені у рішенні Великописарівського районного суду Сумської області від 23 грудня 2022 року у справі № 578/817/20, а тому в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України не потребують доказування.
Крім того цим же рішенням суду встановлено, що відповідачами не доведено факт передачі грошових коштів позивачеві до укладення договору купівлі-продажу, оскільки не надано підтверджуючих доказів.
Відповідно до Витягів з Державного реєстру речових прав позивач є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки з кадастровим номером 5922355100:01:005:0514, розташованої за цією ж адресою (том 1, а.с. 21, 22).
Відповідно до Витягу № 02388-515/1065 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 06 червня 2023 року у будинку АДРЕСА_1 зареєстрований лише позивач ОСОБА_1 (том 1 а.с. 25).
Листом-повідомленням від 06 червня 2023 року, направленим рекомендованим відправленням з описом вкладення, позивач звернувся до відповідачів з вимогою негайно звільнити належне йому домоволодіння та надіслати (передати) будь-яким зручним способом ключі від будинку (том 1 а.с. 26, 27).
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення відповідачів зі спірного будинку, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року, на підставі якого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули право власності (користування) на спірне житло, рішенням суду, яке є чинним, визнаний недійсним, тому підстави для їх проживання відсутні.
Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 в частині стягнення з відповідачів у солідарному порядку моральної шкоди, місцевий суд дійшов висновку, що достатнім, справедливим та пропорційним розміром компенсації за таку шкоду, враховуючи всі встановлені судом обставини, є сума в розмірі 10000 грн, тобто з кожного з відповідачів окремо по 5000 грн на користь позивача.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Конституція України гарантує як захист права власності, так і захист права на житло.
Згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.
Європейський суд з прав людини дійшов висновків, згідно з якими визнанням права кожного на мирне володіння своїм майном, по суті, гарантовано право власності; право розпорядження є традиційним і фундаментальним аспектом права власності (рішення Суду у справі «Маркс проти Бельгії» від 27.04.1979, п. 63).
Стаття 316 ЦК України передбачає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частина 1 ст. 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно ст. 150 Житлового кодексу України, громадяни, які мають у приватній власності будинок, користуються ним для особистого проживання і проживання членів їх сімей, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначене положення закону визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь - яких усунень свого порушеного права від будь - яких осіб та будь - яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Відповідно до ст. 109 ЖК України, виселення із житлового приміщення допускається з підстав установлених законом, виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Статтею 116 цього Кодексу передбачені підстави виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
ЄСПЛ у своїй діяльності керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Таким чином, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Резюмуючи вищевикладене щодо принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету.
При зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 просив усунути йому перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відповідачів, а також передати позивачеві ключі від житлового будинку, а також технічний паспорт на спірний житловий будинок.
Суд першої інстанції правильно встановив, і з цим погоджується колегія суддів апеляційного суду, що позивач був власником житлового будинку АДРЕСА_1 та у подальшому вказаний будинок вибув з його володіння на підставі договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року, який рішенням суду від 23 грудня 2022 року визнаний недійсним, рішення суду залишене без змін за наслідками апеляційного та касаційного оскарження.
На час розгляду справи правонаступник позивача є єдиним власником спірного житлового будинку, водночас не має можливості ним користуватись на власний розсуд, оскільки у ньому проживають відповідачі.
Беручи до уваги, що з набуттям законної сили рішенням суду про визнання недійним договору купівлі-продажу житлового будинку від 30 жовтня 2013 року відповідачі втратили право власності на нього, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду, що безпідставне не звільнення будинку становить перешкоди правонаступнику позивача у користуванні належним їй нерухомим майном.
Оскільки договір купівлі-продажу, на підставі якого відповідачі набули право власності (користування) на житловий будинок, рішенням суду визнаний недійсним, місцевий суд дійшов правильного висновку про задоволення позову в цій частині та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 шляхом виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з житлового будинку по АДРЕСА_1 , що є ефективним способом захисту порушеного права правонаступника позивача.
Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду у постановах від 06 квітня 2022 року у справі № 332/2378/19, від 21 вересня 2022 року у справі № 331/4799/16.
При цьому колегія суддів апеляційного суду зазначає, що тривале користування спірним нерухомим майном відповідачами, які були достовірно обізнані про визнання договору купівлі-продажу недійсним, навіть з урахуванням відсутності у них іншого житла, не може превалювати над правами правонаступника позивача щодо мирного володіння майном, які він просить захистити.
Отже, відповідачі користуються належним правонаступнику позивача майном безпідставно і утримання вказаного майна не породжує за собою права на це майно.
Щодо доводу апеляційної скарги про відсутність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача моральної шкоди, оскільки жодних перешкод у користуванні житлом позивачу з боку апелянта не чинилося і не чиниться на даний час, то таке не підтверджено.
Способами захисту цивільних прав та інтересів у відповідності до ч. 2 ст. 16 ЦК України, серед іншого, є припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо.
Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , не зважаючи на наявність власного житла, протягом тривалого часу змушений проживати у чужому будинку, не будучи упевненим у можливості жити у майбутньому у власному домоволодінні, з метою захисту своїх прав змушений був звертатись до правоохоронних органів, до відповідачів з вимогою звільнити житловий будинок, а також до суду, при цьому витрачаючи сили та час з метою захисту свого порушеного права в судовому порядку, і у зв'язку з цим зазнав моральних страждань.
Протиправність дій відповідачів, яка полягала у вчиненні перешкод правонаступнику позивачу у користуванні ним власним житловим будинком для проживання підтверджена матеріалами справи.
Таким чином, оскільки права позивача були порушені, то він має право на відшкодування моральної шкоди на загальних підставах, навіть за відсутності спеціального закону щодо спірних правовідносин.
Враховуючи характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, їх тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення його права, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, враховуючи принципи розумності та справедливості, суд правильно визначив розмір компенсації позивачу 10000 грн, стягнувши такий у рівних частках з кожного з відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Вказану суму апеляційний суд погоджує як співмірне відшкодування правонаступнику позивача понесених моральних страждань та достатньою для відновлення нормального життєвого укладу.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з ухваленим рішенням, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, тому не заслуговують на увагу колегії суддів.
Рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального і процесуального права. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції з наведених в апеляційній скарзі мотивів відсутні.
За таких обставин апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 367 - 369, 374, 375, 381 - 384, 389-390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Краснопільського районного суду Сумської області від 12 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і на неї може бути подана касаційна скарга протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 07 квітня 2026 року.
Головуючий - В. І. Криворотенко
Судді: Я. Л. Петен
А. О. Замченко