23.03.2026 року м. Дніпро Справа № 904/2044/25
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Чередка А.Є. (доповідач)
суддів: Мороза В.Ф., Кощеєва І.М.,
при секретарі судового засідання: Кишкань М.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Панна С.П.) від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД", 11502, Житомирська обл., м. Коростень, вул. Каштанова, буд. 3, код ЄДРПОУ 01374567
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ", 49051, м. Дніпро, вул. Журналістів, буд. 9Д, код ЄДРПОУ 45234489
про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу в розмірі 1 218 789,62 грн, -
У квітні 2025 р. Товариство з додатковою відповідальністю "КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ", в якій просило суд стягнути кошти у сумі 1 218 789,62 грн, з яких: 1 072 154,00 грн - сума основного боргу, 37 951,51 грн - сума інфляційних втрат, 98 638,17 грн - сума пені, 10 045,94 грн - 3 % річних.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за Договором купівлі-продажу № 26082024-Л від 26.08.2024 р., в частині оплати поставленого позивачем товару.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25:
- позовні вимоги задоволено в повному обсязі;
- стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ" на користь Товариства з додатковою відповідальністю "КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД" суму основного боргу 1 072 154,00 грн, суму інфляційних втрат 37 951,51 грн, суму пені 98 638,17 грн, три проценти річних 10 045,94 грн, а всього: 1 218 789,62 грн (один мільйон двісті вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят дев'ять гривень 62 коп.);
- стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ" на користь Товариства з додатковою відповідальністю "КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД" судовий збір у розмірі 14 625,47 грн (чотирнадцять тисяч шістсот двадцять п'ять гривень 47 коп.).
Не погодившись з цим рішенням господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ", в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивача відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що ухвалами Печерського районного суду міста Києва від 05.03.2025 р. у справі № 757/8748/25-к та від 03.07.2025 р. у справі № 757/31573/25-к всі активи відповідача були передані в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
У зв'язку з наведеним, на переконання апелянта, судом першої інстанції не було враховано:
- що задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача грошових коштів напряму впливає на права та інтереси Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів і розглянувши цю справу без залучення останнього суд першої інстанції припустився порушень процесуального права;
- зважаючи на обставини щодо передачі майна відповідача в управління АРМА та накладення арешту із забороною користування на рухоме та нерухоме майно та грошові кошти відповідача, у зв'язку з відсутністю організаційних і технічних умов господарської діяльності, відповідач призупинив свою діяльність і за адресою підприємства його працівники та керівництво не перебувають, отже неможливо встановити факти укладення відповідачем договору з позивачем, постачання товару і проведення оплати.
Апелянт вказує на відсутність в матеріалах справи податкових накладних, що, на його думку, свідчить про безпідставність вимог позивача.
Також, відповідач вважає, що навіть у разі існування договору та боргу, він не міг виконати свої зобов'язання за договором купівлі-продажу № 26082024-Л від 26.08.2024 р. з поважних та об'єктивно незалежних від нього причин, оскільки ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16.11.2024 р. у справі № 757/53858/24-к пр. 1-кс-45773/24 на всі належні відповідачу банківські рахунки накладено арешт. У зв'язку з чим вважає необґрунтованим оскаржуване рішення в частині стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
Окрім цього апелянт зазначає, що зважаючи на викладене, стягнення штрафних санкцій буде неспівмірним тягарем для відповідача у такому розмірі.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 29.10.2025 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 09.02.2026 р.
Товариство з додатковою відповідальністю "КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД" подало до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, згідно з яким позивач заперечує проти її задоволення та просить оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.
В обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги позивач, зокрема, зазначає наступне:
- вказує на те, що перебування окремо визначеного майна відповідача в управлінні АРМА не змінює титулу власності та не перетворює ці активи на державну власність, а тому твердження відповідача щодо повноважень АРМА вирішувати питання оплати на користь позивача грошових коштів за зобов'язаннями відповідача у цій справі не ґрунтується на нормах законодавства;
- вважає, що призупинення відповідачем господарської діяльності та, як наслідок, неможливість з його сторони перевірити наявність/відсутність боргу перед позивачем, не може бути підставою для перегляду судового рішення, оскільки матеріалами справи підтверджено у повному обсязі факт поставки товару, часткової оплати та наявності боргу;
- з приводу посилання відповідача на неможливість своєчасно виконати зобов'язання з проведення розрахунку за поставлений товар з огляду на арешт рахунків, накладений ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16.11.2024 р. у справі № 757/53858/24-к, позивач зазначає, що це твердження спростовується матеріалами справи, оскільки відповідач після 16.11.2024 р. проводив оплати з інших (не арештованих) рахунків;
- з урахуванням низького рівня виконання відповідачем основного зобов'язання та відсутність об'єктивних причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання, співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені, а також невжиття ним можливих заходів до виконання зобов'язання, позивач вважає, що відсутні жодні підстави для зменшення розміру пені. Клопотання ж відповідача в частині зменшення розміру інфляційних втрат та 3 % річних, на думку позивача, не підлягає задоволенню, оскільки не ґрунтується на нормах законодавства.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 09.02.2026 р. у судовому засіданні по справі оголошено перерву до 23.03.2026 р.
Представник позивача у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечив, вважає оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, прийнятим із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу безпідставною.
Апелянт не скористався своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечив явку свого представника, про час та місце судового засідання був повідомлений апеляційним судом належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Враховуючи приписи ст. 202 ГПК України, а також те, що явка представників учасників справи в судове засідання апеляційним судом не визнавалася обов'язковою, а неявка представників сторін не перешкоджає апеляційному перегляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу по суті за відсутності представника відповідача.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 26.08.2024 р між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЮНІ СТОУН ПЛЕЙН» (покупець) та Товариством з додатковою відповідальністю «КОРОСТЕНСЬКИЙ ЩЕБЗАВОД» (продавець), було укладено договір купівлі-продажу № 26082024-Л.
Відповідно до п. 1.1. договору Продавець зобов'язується продати Покупцеві на умовах даного Договору товарно-матеріальні цінності, згідно заздалегідь погоджених Специфікацій до Договору, (далі - Товар), а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити Товар на умовах даного Договору.
Згідно з п. 1.2. та 1.3. договору ціна на Товар встановлюється згідно видаткових накладних та заздалегідь погоджених Специфікацій, які є невід'ємними частинами даного Договору. Загальна сума Договору становить, згідно видаткових накладних на фактично отриманий товар, впродовж терміну дії Договору.
Приймання-передача Товару здійснюється на підставі видаткових накладних та/або Актів приймання передачі, які підписуються уповноваженими представниками Сторін. (п. 1.4. договору).
Строк та умови поставки Товару визначаються Специфікаціями по Договору (п. 1.5.).
У пункті 2.1. договору сторони визначили, що Товар постачається за узгодженими Сторонами договірними цінами, які є звичайними, справедливими та ринковими. Ціни на Товар зазначаються у видаткових накладних та/або актах прийому-передачі, які є невід'ємною частиною цього Договору.
Відповідно до п. 2.5. договору ціна на Товар, зазначена у рахунку, розраховується відповідно до вимог даного пункту цього Договору та Специфікації і вважається погодженою Сторонами.
Згідно з пунктами 2.9-2.11. договору розрахунки між Сторонами здійснюються шляхом перерахування на поточний рахунок Постачальника вартості Товару (у тому числі її навантаження) на умовах, визначених Специфікацією. Сторони можуть передбачити інший порядок розрахунків, про що укладається і підписується Сторонами додаткова угода до цього Договору. Датою оплати (отримання грошових коштів Продавцем) вважається дата зарахування грошових коштів на поточний рахунок Продавця. Продавець має право зарахувати кошти, що надійшли за оплату Товару, в рахунок погашення суми неустойки, пені, штрафу за умови письмового повідомлення про це Покупця.
Пунктом 3.4. договору передбачено, що у випадку несвоєчасної сплати грошових коштів за цим Договором Покупцю нараховується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. Розмір пені обчислюється від суми заборгованості за кожен день прострочення (включаючи день оплати) до повного розрахунку.
Відповідно до п. 8.1. даний договір набуває чинності з моменту його підписання Сторонами та діє до 31 грудня 2024 року. У випадку якщо жодна з сторін не заявила про намір про припинення дії договору, даний договір вважається пролонгованим на наступний рік на тих самих умовах.
Судом першої інстанції встановлено, що на виконання умов договору, між позивачем та відповідачем було укладено три специфікації на поставку товару (запчастин), а саме:
- специфікація № 1 від 29.08.2024 р. на суму 619 536,00 грн;
- специфікація № 2 від 08.11.2024 р. на суму 1 262 154,00 грн;
-специфікація № 3 від 23.12.2024 р. на суму 630 474,00 грн.
Позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 2 512 164,00 грн, що підтверджується наступними видатковими накладними:
-видаткова накладна № 1998 від 29.08.2024 р. на суму 619 536,00 грн (з ПДВ);
-видаткова накладна № 2735 від 08.11.2024 р. на суму 1 262 154,00 грн (з ПДВ);
-видаткова накладна № 3014 від 23.12.2024 р. на суму 620 736,00 грн (з ПДВ);
-видаткова накладна № 3015 від 23.12.2024 р. на суму 9 738,00 грн (з ПДВ).
Видаткові накладні підписані з обох сторін без зауважень.
Відповідач частково оплатив придбаний товар на суму 1 440 010,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними інструкціями (а.с. 17-43).
Як стверджує позивач, заборгованість відповідача перед позивачем за поставлений товар за договором становить 1 072 154,00 грн, що і стало причиною звернення до суду.
Вирішуючи спір у цій справі, місцевий господарський суд встановив, що невиконання відповідачем зобов'язання з оплати отриманого товару за договором підтверджується матеріалами справи, у зв'язку з чим дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат є обґрунтованими, підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та підлягають задоволенню.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками місцевого господарського суду, з огляду на наступне.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Укладений між сторонами правочин за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Умовами договору передбачено строки, розмір та порядок оплати поставленого товару.
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України зазначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтями 525 та 526 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Відповідно до ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Судом першої інстанції встановлено, що факт неналежного виконання відповідачем умов договору в частині повної та своєчасної оплати вартості придбаного товару підтверджується матеріалами справи.
Доказів на підтвердження повної оплати придбаного товару в суму 1 072 154,00 грн, відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу, шляхом надання належних доказів, не спростував.
Враховуючи зазначені норми чинного законодавства України та обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними належними доказами, у зв'язку з чим підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання повинні виконуватись належним чином та у встановлені строки.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія констатує, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 1 072 154,00 грн.
Також позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача на свою користь пеню у розмірі 98 638,17 грн.
Відповідно до положень ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписом ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Стаття 549 Цивільного кодексу України визначає, що неустойкою (пенею, штрафом) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Пунктом 3.4. Договору сторони передбачили, що у випадку несвоєчасної сплати грошових коштів за цим Договором Покупцю нараховується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. Розмір пені обчислюється від суми заборгованості за кожен день прострочення (включаючи день оплати) до повного розрахунку.
Отже судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що вимога про стягнення з відповідача на користь позивача пені є обґрунтованою та ґрунтується на умовах укладеного між сторонами договору, здійснений позивачем розрахунок пені є арифметично правильним.
Окрім цього позивачем заявлені до стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та 3 % річних.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач заявив вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних у розмірі 10 045,94 грн за загальний період з 01.01.2025 по 24.04.2025 та інфляційних втрат у розмірі 37 951,51 грн за січень 2025 року по березень 2025 року.
Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/21/19 наведено формулу за якою можна розрахувати інфляційні втрати: "Х" * "і-1" - 100 грн = "ЗБ", де "Х" - залишок боргу на початок розрахункового періоду, "і-1" - офіційно встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці та 100 грн - умовна сума погашення боргу у цьому місяці, а "ЗБ" - залишок основного боргу з інфляційною складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці та часткового погашення боргу у цьому ж місяці). При цьому зазначено, що за наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць ("ЗБ" відповідно до наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося).
У випадку якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого періоду ("ЗБ") перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період, протягом якого не відбувалося погашення боргу, та ділиться на 100 %.
Зазначена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 904/3546/19.
Крім того, об'єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 надала роз'яснення, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Щодо індексу інфляції слід також зазначити, що показники індексу споживчих цін (індексу інфляції за окремі місяці та сукупного індексу інфляції за певний період часу) обчислюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, та публікується в офіційних періодичних виданнях десятковим дробом, з одним числовим знаком після коми (тобто округленими до десятих). Отже, застосування у розрахунку індексу інфляції (сукупного індексу інфляції) з округленням до сотих є неправомірним.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3 % річних та інфляційних витрат, суд першої інстанції встановив, що заявлені до стягнення суми вказаних нарахувань є правильними та підлягають задоволенню у повному обсязі, з чим також погоджується судова колегія.
За таких обставин, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив наявність в позивача суб'єктивного матеріального права, на захист яких подано позов, з'ясував наявність факту порушення і ухвалив обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача сум основного боргу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
При цьому судова колегія відхиляє доводи відповідача, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, з огляду на наступне.
Так, апелянт, з посиланням на ухвали Печерського районного суду міста Києва від 05.03.2025 р. у справі № 757/8748/25-к та від 03.07.2025 р. у справі № 757/31573/25-к, згідно з якими активи відповідача були передані в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, зазначає, що задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача грошових коштів напряму впливає на права та інтереси вказаного агентства і розглянувши цю справу без залучення останнього суд першої інстанції припустився порушень процесуального права.
Проте судова колегія не погоджується з такими доводами апелянта.
Так, відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
У частині першій статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядження його майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частини перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності можливе лише за умов суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.
Право власності є безстроковим. Підстави припинення права власності передбачені, зокрема, статтею 346 ЦК України.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 321 ЦК України).
Разом з тим, законодавець поряд з державною, комунальною та приватною власністю на майно відповідно до частини 2 статті 316 ЦК України передбачив право довірчої власності як особливий вид права власності, яке виникає із закону або договору управління майном.
У главі 70 ЦК України (статті 1029 - 1045 ЦК України) передбачено особливості укладення, виконання та припинення договорів управління майном як різновиду цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов'язки установника управління як власника майна, що є предметом управління, та управителя майна, який в силу взятих на себе договірних зобов'язань за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
Відповідно до частини п'ятої статті 5 статті 1033 ЦК України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.
У частині другій статті 1029 ЦК України зазначено, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Водночас, за абзацом 2 частини другої статті 1029 ЦК України законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.
Отже, на відміну від права власності як цивільного права власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном (частина перша статті 316 ЦК України), що здійснюється власником в межах закону на власний розсуд та незалежно від волі інших осіб, право довірчої власності (частина друга статті 316 ЦК України) може обмежуватися (частина друга статті 1029 ЦК України) в силу закону або відповідно до умов договору управління майном.
Аналіз положень частини другої статті 1029 та частини п'ятої статті 1033 ЦК України дає підстави зробити висновок, що укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя. Управитель може набути статусу довірчого власника лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено умовами договору.
Окрім механізму управління майном, передбаченого главою 70 ЦК України, існує також інститут управління активами, що регулюється нормами КПК України та Законом України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (надалі - Закон України № 772-VIII).
Так, управління активами - діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу АРМА, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (пункт 4 частина перша стаття 1 Закону України № 772-VIII).
Як зазначено у частині першій статті 2 Закону України № 772-VIII, АРМА є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, та/або з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
Так, відповідно до частини першої статті 170 КПК України арешт майна - тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Арешт може бути накладений у встановленому КПК України порядку в тому числі на цінні папери, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна (частина десята статті 170 КПК України).
Отже, норми кримінального процесуального законодавства передбачають можливість арешту акцій (цінні папери) та корпоративних прав.
Арешт корпоративних прав із встановленням заборони на розпорядження акціями у кримінальному провадженні веде до тимчасового позбавлення власника акцій можливості розпоряджатися цими акціями, згідно з частиною першою статті 170 КПК України. Цей арешт може також обмежувати право користування акціями, зокрема права на участь у управлінні компанією та інші корпоративні права, якщо такі обмеження чітко зазначені в ухвалі суду.
Господарський суд не має повноважень змінювати чи роз'яснювати ухвали слідчого судді, що постановлені у кримінальному провадженні. Господарський суд може лише дослідити зміст ухвали про арешт та її вплив на спірні правовідносини, тому керуючись принципом правової визначеності, зобов'язаний керуватися буквальним формулюванням резолютивної частини ухвали про арешт щодо встановлених заборон та обмежень.
За загальним правилом, якщо акції передані в управління на підставі ухвали слідчого судді, управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління юридичної особи зобов'язаний погоджувати свої дії з власником акцій. Такий обов'язок відсутній - якщо акції передані в управління підприємству за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку особливої процедури.
Водночас, одним із важливих аспектів забезпечення права особи на мирне володіння майном у межах кримінального провадження є порядок збереження речових доказів, який визначений у статті 100 КПК України.
Абзац сьомий частини шостої цієї статті визначає, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом.
У частині першій статті 19 Закону України № 772-VIII зазначено, що АРМА здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред'явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, а також у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами.
Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону України № 772-VIII управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснює АРМА шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління.
Управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 ЦК України з урахуванням особливостей, визначених Законом України № 772-VIII.
Отже, аналіз статей 317, 1033 ЦК України та пункту 4 частини першої статті 1 Закону України № 772-VIII свідчить, що право власності, право довірчої власності, а також управління активами включає так звану «тріаду» правомочностей власника.
Проте наявність однакових правомочностей не дозволяє ототожнювати зазначені правові інститути, оскільки право власності - це класичний інститут приватного права, у межах якого особа має повне, самостійне і незалежне право розпоряджатися майном у власних інтересах, а право довірчої власності (управління майном) - також належить до приватноправової сфери, але передбачає фідуціарний характер відносин: управитель володіє, користується і розпоряджається майном не для себе, а в інтересах іншої особи, тобто установника управління. Натомість управління активами відповідно до Закону № 772-VIII є правовим механізмом, що застосовується у кримінальному провадженні та у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами.
Управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до частини третьої статті 21 Закону України № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління.
Отже, власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності - воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту. Це узгоджується зі статтею 41 Конституції України та статтею 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини, які гарантують непорушність права власності та передбачають, що позбавлення цього права можливе лише за законом, в інтересах суспільства та з дотриманням принципу пропорційності.
Чітке розмежування між правом власності та управлінням майном у межах КПК України та Закону України № 772-VIII є необхідною умовою дотримання конституційного принципу недоторканності власності та забезпечення балансу між публічним інтересом і захистом прав особи. Це також узгоджується з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини щодо втручання у мирне володіння майном.
Отже, управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України.
Наведене узгоджується з правовою позицією, що викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.05.2025 р. у справі № 903/421/24.
Судова колегія зауважує, що ухвалами Печерського районного суду міста Києва від 05.03.2025 р. у справі № 757/8748/25-к та від 03.07.2025 р. у справі № 757/31573/25-к, на які посилається апелянт, передано в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів майно ТОВ "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ", що визнане речовим доказом у кримінальному провадженні та арештоване судом. Майно відповідача, що передане в управління АРМА, визначено в ухвалах Печерського районного суду міста Києва за чітко визначеним переліком: корпоративні права, чітко визначене рухоме та нерухоме майно.
З огляду на наведені вище норми законодавства та правову позицію об'єднаної палати Касаційного господарського суду, судова колегія зазначає, що перебування окремо визначеного майна ТОВ "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ" в управлінні АРМА не змінює титулу власності та не перетворює це майно на державну власність, а тому твердження апелянта щодо необхідності залучення АРМА для розгляду цієї справи є безпідставним та не ґрунтується на нормах законодавства.
Водночас судова колегія відзначає, що чинними нормами ЦК України та Закону України № 772-VIII не передбачено заборони суду стягувати суми боргу з суб'єктів господарювання, окремо визначене майно яких передано в управління АРМА.
Також відхиляє судова колегія доводи апелянта щодо неможливості останнім підтвердити чи заперечити факти укладення договору з позивачем, здійснення оплати за цим договором та наявності заборгованості перед позивачем, з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Положеннями частин 1, 3 статті 74, частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Судова колегія констатує, що позивачем надано суду належні та допустимі докази у достатній їх кількості, що надають можливість встановити обставини справи та підтверджують доводи позивача щодо порушення відповідачем умов договору та наявності у відповідача заборгованості перед позивачем за поставлений товар за укладеним між сторонами договором.
Водночас обставини, на які посилається відповідач, що нібито зумовлюють неможливість підтвердження чи заперечення ним доводів позивача, судова колегія визнає необґрунтованими та такими, що не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позовних вимог у цій справі.
Доводи апелянта про неможливість виконання ним зобов'язання з незалежних від нього причин, а саме через арешт банківських рахунків відповідача, що накладений ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16.11.2024р. у справі № 757/53858/24-к, також відхиляються судовою колегією, оскільки неможливість здійснення відповідачем платежів спростовується матеріалами справи, відповідно до яких відповідачем здійснювалися платежі за укладеним з позивачем договором вже після 16.11.2024р.
Окрім цього судова колегія відхиляє доводи апелянта про необхідність зменшення судом розміру належних до стягнення штрафних санкцій.
Так, відповідно до частини 3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Судова колегія звертає увагу, що зазначена вище норма чинного законодавства України не містить переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання; наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам; поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Верховний Суд у постанові від 10.12.2020 по справі № 904/6250/19 звертав увагу, що реалізуючи своє право на зменшення розміру штрафних санкцій відповідно до положень статті 233 Господарського кодексу України та частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, суди повинні виходити з фактичних обставин, встановлених у кожній справі на підставі доказів, наданих учасниками справи на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким повинна надаватися оцінка згідно з вимогами статті 86 Господарського процесуального кодексу України, тобто судами повинні досліджуватися конкретні обставини справи щодо ступеня виконання умов договорів, розміру заборгованості, майнового стану сторін тощо.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що застосоване в статті 233 Господарського кодексу України та частині 3 статті 551 Цивільного кодексу України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанції користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи обставини, які мають значення.
Відповідно до частини третьої статті 13, частини першої статті 76, частини першої статті 78, частини першої статті 79 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування
Позивач і відповідач є господарюючими суб'єктами і вони несуть відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності. Зменшення (за клопотанням сторони) заявленої неустойки, яка нараховується за неналежне виконання стороною своїх зобов'язань кореспондується із обов'язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з положеннями статті 74 Господарського процесуального кодексу України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.
Судова колегія звертає увагу, що відповідач не звертався до суду першої інстанції з відповідним клопотанням про зменшення неустойки. Крім цього, звертаючись вже до апеляційного суду з таким клопотанням, відповідач не наводить жодних обґрунтувань щодо необхідності зменшення розміру штрафних санкцій, а також винятковості цього випадку.
Судова колегія наголошує, що загальними засадами цивільного законодавства згідно зі статтею 3 ЦК України є не тільки судовий захист цивільного права та інтересу, свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а й справедливість, добросовісність та розумність.
При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 Цивільного кодексу України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає, що у цьому випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положення частини 3 статті 551 ЦК України.
З урахуванням усього вищенаведеного, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскаржуване рішення відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у цій справі відсутні.
Згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті апелянтом судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 21 938,21 грн слід покласти на останнього.
З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.06.2025 р. у справі № 904/2044/25 - залишити без змін.
Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮНІ СТОУН ПЛЕНТ".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повна постанова складена та підписана 06.04.2026 року.
Головуючий суддя А.Є. Чередко
Суддя В.Ф. Мороз
Суддя І.М. Кощеєв