25 березня 2026 року
м. Київ
справа №320/32095/25
адміністративне провадження №К/990/9821/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Соколова В.М., Желєзного І.В.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі № 320/32095/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, Обухівської міської ради Київської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулася з позовом до виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, Обухівської міської ради Київської області, в якому просила:
- скасувати рішення від 12 червня 2025 року №417 Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області "Про затвердження висновку органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання малолітніх дітей", яким визначено місце проживання її дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (4 роки), і ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (повних 11 років), з батьком ОСОБА_4 , як незаконне і винесене проти прав і інтересів малолітніх дітей.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09 липня 2025 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року, відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження в адміністративній справі.
12 січня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просила скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким відкрити провадження у цій справі, зупинити дію індивідуального рішення від 12 червня 2025 року №417, заборонити виконавчому комітету Обухівської міської ради Київської області передавати це рішення для використання у цивільній справі № 372/1284/25, заборонити Обухівському районному суду вчиняти дії у справі № 372/1284/25 з використанням рішення від 12 червня 2025 року №417.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року, повернуто особі, яка її подала.
04 березня 2026 року до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким відкрити провадження у цій справі, зупинити дію індивідуального рішення від 12 червня 2025 року №417, заборонити виконавчому комітету Обухівської міської ради Київської області передавати це рішення для використання у цивільній справі № 372/1284/25, заборонити Обухівському районному суду вчиняти дії у справі № 372/1284/25 з використанням рішення від 12 червня 2025 року №417.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд зазначає таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
У касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3 (повернення заяви позивачеві (заявникові)), 4 (відмови у відкритті провадження у справі), 12 (залишення позову (заяви) без розгляду), 13 (закриття провадження у справі), 17 (відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), 20 (заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження) частини першої статті 294 КАС України, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Положеннями частини четвертої статті 328 КАС України визначено перелік підстав касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті.
При цьому, перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень, прийнятих у справах, є вичерпним.
Так, за приписами абзацу другого частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Отже, підставами касаційного оскарження можуть бути помилки судів першої та (або) апеляційної інстанцій в питаннях права (застосування норм матеріального та дотримання норм процесуального права), але не в питаннях факту.
Своєю чергою, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону; застосування закону, який не належить застосуванню; незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Положеннями статті 330 КАС України визначено вимоги щодо форми та змісту касаційної скарги.
За приписами частини другої цієї статті у касаційній скарзі зазначаються: підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав) (пункт 4); у разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій та третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень) (абзац 4).
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Автор касаційної скарги повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Враховуючи те, що скаржник оскаржує ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі, після перегляду судом апеляційної інстанції, зазначену в частині другій статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження можуть бути неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Зі змісту рішень судів попередніх інстанцій, оприлюднених в Єдиному державному реєстрі судових рішень слідує, що предметом розгляду у цій справі є правомірність рішення від 12 червня 2025 року №417, яким Виконавчим комітетом Обухівської міської ради Київської області затверджено висновок про визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком.
Правовий статус органів опіки та піклування, їх завдання та функції визначено, зокрема, главою 6 Цивільного кодексу України, главою 19 Сімейного кодексу України, Порядком провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року за №866.
За приписами пункту 3 Порядку №866 органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об'єднаних територіальних громад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім'ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей.
Статтею 19 Сімейного кодексу України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Отож, апеляційний суд залишаючи без змін рішення суду першої інстанції урахував правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №500/6325/17 і від 04 липня 2018 року у справі №496/4271/16-а, постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №522/23095/16, та констатував, що оскаржувані висновки та рішення є дорадчими документами, та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов'язків у батьків щодо батьківських прав та визначення способів участі у вихованні дитини, оскільки такі висновки та рішення не порушують прав та обов'язків жодного з батьків. Правові наслідки для батьків виникають виключно в результаті прийняття рішення судом, в процесі якого і відбувається оцінка всіх доказів в сукупності, у тому числі і оспорюваних висновків та рішень органу опіки та піклування, які не мають наперед встановленої сили для суду, що розглядає спір про визначення місця проживання дитини.
Ураховуючи означене, ухвалюючи оскаржувані судові рішення у цій справі суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що заявлені позовні вимоги у цій справі не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так як підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України відмовлено у відкритті провадження.
Обґрунтовуючи порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, автор касаційної скарги зазначає, що висновки судів про неналежну юрисдикцію суперечать правовим позиціям Великої палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 25 квітня 2019 року у справі № 826/12123/16, зокрема, скаржник покликається на «узагальнений висновок» із практики Верховного Суду у справі № 14-584цс18 від 10 квітня 2019 року та у справі № 9901/19 від 27 листопада 2019 року.
Перевіряючи доцільність посилань скаржника на указані позиції Верховного Суду, колегією суддів встановлено, що у Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні постанови Верховного Суду у справі № 14-584цс18 від 10 квітня 2019 року, у справі № 826/12123/16 від 25 квітня 2019 року та №9901/19 від 27 листопада 2019 року .
Щодо покликання скаржника висновок Великої палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини в указаній справі склались з приводу визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстровано аналогічне право на ту саму земельну ділянку. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи указаний спір у контексті визнання судами попередніх інстанцій його, як такого, що підлягає правовому урегулюванню в межах адміністративного судочинства, виснувала, що указаний спір не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Так, спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна, таким чином, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що указаний спір не є не є публічно-правовим, відтак, не підлягає урегулюванню за правилами адміністративного судочинства.
В той час, як у даній справі, предметом спору є правомірність рішення від 12 червня 2025 року №417, яким Виконавчим комітетом Обухівської міської ради Київської області затверджено висновок про визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком, відтак, оцінка правовідносинам у даній справі та в справі № 823/2042/16 надавалась судами крізь призму різних обставин, та, відповідно, за різного нормативно-правового врегулювання.
На підставі викладеного, Суд робить висновок, що скаржник належним чином не обґрунтував у чому полягає порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права при відмові у відкритті провадження в адміністративній справі.
Варто зазначити, що відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Інші аргументи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з'ясування обставин справи судами попередніх інстанції. Суд зазначає, що за приписами частини другої статті 341 КАС України оцінка доказів, установлення обставин, що не були встановлені або відхилені судом та вирішення питання щодо переваги одних доказів над іншими, не є повноваженнями суду касаційної інстанції, а позивач обґрунтовує свої доводи саме посиланням на обставини справи, що мають оціночний характер у сукупності з іншими обставинами, що не є підставою для відкриття касаційного провадження у справі.
З огляду на викладене, автор касаційної скарги повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судових рішень, які, на його думку, допущені судами при їх ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX і які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Разом з касаційною скаргою скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження обґрунтоване тим, що копію ухвали про повернення касаційної скарги позивачкою отримано 02 лютого 2026 року засобами поштового зв'язку та на 28-й день подано касаційну скаргу повторно. На підставі викладеного просить колегію суду поновити строки на касаційне оскарження та відкрити провадження у справі.
З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає наступне.
Так, аналізуючи зазначені заявницею підстави, які вона вважає поважними причинами поновлення пропущеного процесуального строку, Судом установлено, що повний текст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції складено 22 грудня 2025 року, а касаційну скаргу вперше подано 12 січня 2026 року, що свідчить про дотримання скаржником строку звернення до суду з касаційною скаргою.
Зокрема, згідно з відомостями Автоматизованої системи документообігу суду скаржник звернувся до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, проте, ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі № 320/32095/25, було повернуто особі, яка її подала.
04 березня 2026 року скаржником вдруге подано до Верховного Суду касаційну скаргу.
Статтею 44 КАС України регламентовано обов'язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Тому виконання обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми, змісту і строку подання касаційної скарги покладається на особу, яка має намір її подати, а тому остання повинна вчиняти усі необхідні для цього дії.
Верховний Суд зазначає, що повернення касаційної скарги не є безумовною підставою для поновлення строку на касаційне оскарження і обставини, за яких Верховний Суд вже повертав попередні касаційні скарги, безпосередньо пов'язані саме з діями заявника щодо належного оформлення касаційної скарги протягом тривалого періоду.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії "права на суд", може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання касаційної скарги здійснюється судом касаційної інстанції у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на касаційне оскарження судового рішення.
Колегія суддів зауважує, що норми КАС України не містять виключень або підстав для звільнення учасників процесу від обов'язку надавати докази до суду та доводити ті обставини, які є підставами для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов'язаний з об'єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржником строку на оскарження рішення суду апеляційної інстанції, який складає більше двох місяців, та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржника. Непереборних обставин скаржником не наведено, а судом не встановлено.
Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Інших поважних та об'єктивних причин для поновлення строку на касаційне оскарження заявником не зазначено, тому Верховний Суд дійшов висновку про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку касаційного оскарження, а тому у задоволенні клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження необхідно відмовити.
Враховуючи викладене, Верховний Суд приходить до висновків, що наведені скаржником підстави для поновлення строку не можуть слугувати підставою для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Отже, заявнику необхідно подати заяву із зазначенням інших поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження, до якої надати належні та допустимі докази, що підтверджують ці обставини.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.
Керуючись статтями 169, 248, 332 КАС України, Суд
Визнати неповажними, вказані ОСОБА_1 , підстави для поновлення строку на касаційне оскарження.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі № 320/32095/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, Обухівської міської ради Київської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії- залишити без руху.
Надати заявнику касаційної скарги строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції:
- уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень;
- заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, а також надання відповідних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин.
Роз'яснити, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено.
Роз'яснити, що у разі невиконання вимог ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху в частині виконання вимог статті 330 КАС України, касаційну скаргу буде повернуто скаржнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
В.М. Соколов
І.В. Желєзний ,
Судді Верховного Суду