Постанова
Іменем України
18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 305/528/20
провадження № 61-600св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - релігійна організація релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи: орган опіки та піклування Ясінянської селищної ради, виконавчий комітет Ясінянської селищної ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року (повне судове рішення складено 22 грудня 2025 року) в складі колегії суддів: Фазикош Г. В., Кожух О. А., Мацунич М. В.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У квітні 2020 року релігійна організація релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області звернулась з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення.
Позов мотивований тим, що позивач є Релігійною громадою Української православної церкви Свято-Ільїнського храму (ПЦУ) смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської області і безпосередньо входить до складу Закарпатської єпархії Української православної церкви та діє на підставі Статуту, зареєстрованого розпорядженням голови Закарпатської ОДА від 25 квітня 2019 року за № 238.
Релігійна громада створюється за бажанням віруючих громадян з благословення єпархіального архієрея. Органами парафіяльного управління є парафіяльні збори членів Парафії та Парафіяльна рада.
Проведеними 25 вересня 2019 року парафіяльними зборами було прийнято рішення стосовно обрання голови Парафіяльної ради та обрано ним ОСОБА_7 .
За офіційними даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань повноваження голови Парафіяльної ради (керівника) здійснює ОСОБА_7 , що підтверджується відповідною випискою від 03 вересня 2019 року.
Релігійна громада Української православної церкви Свято-Ільїнського храму (ПЦУ) смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської області є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за кадастровим номером 2123656200:09:003:0066 по АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 14 лютого 2019 року № 156248671 та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 28 січня 2020 року № НВ-2104096832020.
Однак, у домоволодінні, що належить позивачу, зареєстровані та фактично проживають відповідачі, які не були попередніми власниками цього майна, і не будучи власником майна або членом сім'ї позивача, перешкоджають позивачу у користуванні його власністю та не бажають добровільно виселитися та знятися з реєстрації. Жодного договору найму житла між сторонами не було укладено.
01 червня 2019 року на адресу відповідачів було надіслано вимогу про добровільне виселення з житлового будинку (фари), однак в добровільно порядку останні житло не звільнили.
Релігійна організація релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області просила:
усунути перешкоди у здійсненні релігійною громадою Української православної церкви Свято-Ільїнського храму ПЦУ смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області права власності щодо житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом виселення з цього будинку відповідачів ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Рахівського районного суду від 24 травня 2022 року у задоволенні позову Релігійної організації Релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
власник спірного житлового будинку змінився, адже це майно зі зміною у 2019 році підпорядкування громади до Православної Церкви України перейшло до релігійної організації «Релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області», де настоятелем храму став ієрей ОСОБА_8 , і, відповідно, повноваження ОСОБА_1 , як настоятеля храму припинилися;
звертаючись із цим позовом, релігійна громада посилалася на порушення її прав, вказувала про необхідність звільнення спірного житлового будинку (фари), що належить їхній парафії. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном;
статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції;
у цій справі виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення їх права на житло. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Як вбачається з висновку органу опіки та піклування Ясінянської селищної ради Рахівського району Закарпатської області №1256 від 24.06.2021 працівниками служби у справах дітей Ясінянської селищної ради здійснено обстеження умов проживання сім'ї відповідачів та встановлено, що дана сім'я проживає в будинку АДРЕСА_1 , де створені всі належні умови для розвитку та проживання дітей. Враховуючи, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відсутнє інше житло на праві власності, яким би вони могли забезпечити своїх малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , тому комісія з питань захисту прав дитини Ясінянської селищної ради вважала за недоцільне задоволення цього позову про виселення цих осіб. Під час розгляду справи не було встановлено, що відповідачі мають будь-яке інше житло для свого проживання;
з огляду на те, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де постійно проживають і зареєстровані з 22 липня 2015 року, іншого житла не мають, що позивачем і не заперечується, суд робить висновок, що виселення відповідачів з будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1 , що належить релігійній громаді Української православної церкви Свято-Ільїнського храму Української Православної церкви (Православної церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області, суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені Релігійною громадою матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника, тому у задоволенні позову слід відмовити.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року:
апеляційну скаргу Релігійної організації Релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області задоволено;
рішення Рахівського районного суду від 24 травня 2022 року скасовано, позовні вимоги Релігійної організації Релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області задоволено;
усунуто перешкоди у здійсненні Релігійної організації релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області права власності щодо житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом виселення з цього будинку відповідачів ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
у судовому засіданні в апеляційній інстанції представник Релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (ПЦУ) смт Ясіня Поштак Ю. С. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити, з наведених у ній підстав. Відповідачі та їх представники у черговий раз до суду не з'явилися, хоча були повідомлені про час та місце розгляду справи належним чином. Подану заяву від імені адвоката Країло М. В. про відкладення розгляду справи апеляційний суд сприймає критично та не приймає до уваги, оскільки така надійшла через систему електронний суд о 14 год. 04 хв., тобто після завершення судового засідання, яке було призначено на 13 год. 00 хв. Крім того, заява аналогічного змісту подається цим адвокатом не вперше, а відтак її метою є затягування часу вирішення справи. При цьому апеляційний суд врахував, що позов у цій справі було подано у квітні 2020 року. Провадження у справі було відкрито судом першої інстанції 04 травня 2020 року. Рішення по суті спору було ухвалено Рахівським районним судом 24 травня 2022 року. Апеляційне провадження у справі було відкрито апеляційним судом 09 січня 2023 року. У подальшому ухвалою апеляційного суду від 13 вересня 2023 року до участі у справі було залучено Виконавчий комітет Ясінської селищної ради Рахівського району Закарпатської області як орган опіки і піклування. 07 грудня 2023 року виконавчий комітет відповідної ради направив апеляційному суду висновок органу опіки та піклування від 28 листопада 2023 року. В подальшому справа призначалась до розгляду неодноразово, сторонам також надавався час для укладення мирової угоди, однак сторони такої не уклали. Таким чином, оскільки поважність причин неявки представників відповідача судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), розгляд апеляційним судом справи у відсутності відповідачів та їх представників, які належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, є можливим, адже подальше відкладення розгляду справи спричинить затягування часу її вирішення та порушення розумних строків розгляду;
відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив з того, що виселення відповідачів із спірного житлового будинку суперечить принципу пропорційності, дотримання принципу справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому місцевий суд встановив, що згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку 2123656200:09:003:0066, Релігійній громаді Свято-Ільїнського храму Української православної церкви передано земельну ділянку площею 0,0800 га, у АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, яка належить до комунальної власності. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 156248671 від 14 лютого 2019 року житловий будинок АДРЕСА_3 належить релігійній організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Свято-Ільїнського храму Закарпатської області» смт Ясіня-Лопушанка, Рахівського району. Згідно з довідкою виконавчого комітету Ясінянської селищної ради Рахівського району Закарпатської області № 343 від 10 березня 2020 року в будинку АДРЕСА_3 з 22 липня 2015 року зареєстровані відповідачі. З листа мешканців смт Ясіня, Лопушанка та парафіян Свято-Ільїнського храму від 01 червня 2019 року слідує, що останні звернулися до ОСОБА_1 про звільнення власності громади - фари, де був встановлений термін звільнення до 15 червня 2019 року. Таким чином встановлено, що власник спірного житлового будинку змінився, адже це майно зі зміною у 2019 році підпорядкування громади до Православної Церкви України перейшло до релігійної організації "Релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області", де настоятелем храму став ієрей ОСОБА_8 , і, відповідно, повноваження ОСОБА_1 , як настоятеля храму припинилися. Місцевий суд встановив, що ОСОБА_1 був вселений у зв'язку з призначенням настоятелем храму. В подальшому власник приміщення змінився, настоятелем храму була призначена інша особа - ієрей ОСОБА_8 . Договір найму житла між позивачем та відповідачем не укладався та був відсутнім. Право власності на будинок належить позивачеві. Відповідачі перешкоджають позивачеві як власнику користуватись цією власністю, однак у задоволенні позову відмовив, оскільки на його думку відповідачі не мають іншого житла і виселення із будинку порушить їх житлові права.
висновки місцевого суду є помилковими, зроблені без належного з'ясування усіх обставин справи. Місцевий суд не з'ясував предмет спору, характер правовідносин, а також спосіб захисту права. Допущені порушення є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення по суті позовних вимог (статті 376 ЦПК України). Згідно статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Положеннями частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до статті 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частини першої статті 383 ЦК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (статті 391 ЦК України). За змістом частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу;
з матеріалів справи слідує, що позивач є Релігійною організацією релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області і безпосередньо входить до складу Закарпатської єпархії Української православної церкви та діє на підставі Статуту, зареєстрованого розпорядженням голови Закарпатської ОДА від 25 квітня 2019 року за № 238. Релігійна громада створюється за бажанням віруючих громадян з благословення єпархіального архієрея. Органами парафіяльного управління є парафіяльні збори членів Парафії та Парафіяльна рада. Проведеними 25 вересня 2019 року парафіяльними зборами було прийнято рішення стосовно обрання голови Парафіяльної ради та обрано ним ОСОБА_7 . За офіційними даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб та громадських формувань повноваження голови Парафіяльної ради (керівника) здійснює ОСОБА_7 , що підтверджується відповідною випискою. Таким чином, Релігійна організація релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за кадастровим номером 2123656200:09:003:0066 по АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 14 лютого 2019 року № 156248671 та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-2104096832020. При цьому цільове призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій належить до комунальної власності. Відповідно до витягу № 12-09/272 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою: АДРЕСА_1 , 27 квітня 2021 року зареєстровані ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_13 ІНФОРМАЦІЯ_10 та ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_11 . При цьому ОСОБА_9 призначений настоятелем відповідного храму;
в домоволодінні, що належить позивачу, зареєстровані та фактично проживають відповідачі, які не були попередніми власниками цього майна, і не будучи власником майна перешкоджають позивачу у користуванні його власністю та не бажають добровільно виселитися та знятися з реєстрації. Договір найму житла між сторонами укладався. 01 червня 2019 року на адресу відповідачів було надіслано вимогу про добровільне виселення з житлового будинку (фари), однак в добровільно порядку останні житло не звільнили. Апеляційним судом також встановлено, що житло по АДРЕСА_1 складається з двох жилих кімнат, кухні та санвузла. Усі ці приміщення зайняті відповідачами. Позивач, як власник житлового будинку, позбавлений можливості користуватися цими житловими та допоміжними приміщеннями;
вирішуючи питання щодо втручання у право особи на повагу до приватного житла та права на житло, апеляційний суд враховує, що таке втручання повинно переслідувати легітимну мету і є необхідним у демократичному суспільстві. В даному випадку така мета і необхідність обумовлена наявними у справі обставинами, адже в іншому випадку право власності буде знецінене і власник майна буде позбавлений можливості будь-яким чином користуватися своєю власністю. Можливості поєднати право користування житлом власником та колишніми мешканцями в цьому випадку не має, враховуючи те, що цей будинок складається з двох житлових кімнат та допоміжних приміщень, а відтак даний будинок може використовуватися або власником, або колишніми мешканцями в кількості п'яти чоловік. Отже, з викладеного слідує, що в кожному конкретному випадку повинно бути ретельно досліджено, чиї інтереси перевищують та мають пріоритетне значення: власника приміщення чи колишніх мешканців. В цьому випадку інтереси власника перевищують та мають пріоритетне значення, оскільки в іншому випадку такий буде позбавлений права користування своїм житлом на користь осіб, які на цей момент до нього жодного відношення не мають. Таке втручання у право на житло переслідує легітимну мету і є необхідним в демократичному суспільстві, адже в зворотному випадку власник буде позбавлений права користування своєю власністю. Наявний у справі висновок органу опіки та піклування, затверджений рішенням виконкому Ясінянської селищної ради від 28 листопада 2023 року № 122, апеляційний суд сприймає критично, оскільки такий належним чином не обґрунтований, а його зміст зводиться виключно до констатації відсутності у відповідачів іншого житла. Стаття 114 ЖК регулює можливість виселення громадян із житлових приміщень із наданням іншого житла лише у певних випадках. У справі, що переглядається такі відсутні. За цих обставин позов релігійної громади є обґрунтованим та підлягає задоволенню.
Аргументи учасників справи
13 січня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_6 , на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року (повне судове рішення складено 22 грудня 2025 року),у якій просив:
постанову апеляційного суду скасувати;
рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла;
сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке також гарантується і захищається Конституцією України та Конвенцією;
під час вирішення справи про виселення особи, чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою;
навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві;
суд апеляційної інстанції ухвалив рішення, яким виселив відповідачів без надання іншого приміщення. Суд апеляційної інстанції не дослідив питання пропорційності втручання у право на житло та здійснив виселення з порушенням приписів статті 109 ЖК України;
суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме суд не надав належної правової оцінки наявним у матеріалах справи висновкам органу опіки № 1256 від 24 червня 2021 року та від 28 листопада 2023 року № 122, якими встановлено, що сім'я відповідачів проживає в спірному будинку, де створені всі належні умови для розвитку та проживання дітей, іншого житла на праві власності немає, а тому комісія з питань захисту прав дитини не вбачала підстав для задоволення цього позову про виселення відповідачів.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2026 року:
відкрито касаційне провадження у справі;
клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року задоволено;
зупинено виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2026 року заяву ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , про надіслання ухвали, повернуто.
09 березня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 18 лютого 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц; від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22; від 07 квітня 2021 року у справі № 562/2088/19; від 10 лютого 2021 року у справі № 482/16/19; від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; від 23 січня 2018 року у справі № 521/10070/14; від 24 грудня 2021 року у справі № 128/1710/19; від 23 травня 2023 року у справі № 185/539/20; від 14 вересня 2023 року у справі № 645/1063/21; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; від 16 листопада 2023 року у справі № 11-228сап21; від 10 червня 2021 року у справі № 11-104сап21; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
Релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області діє на підставі статуту, зареєстрованого начальником управління національностей та релігій Закарпатської облдержадміністрації у новій редакції 25 квітня 2019 року №238:
Голова Парафіяльної ради повноважно представляє релігійну громаду у фінансово-господарських та адміністративних відносинах з органами державної влади, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності, а також у суді (пункт 20);
будівлі, споруди, предмети культу, об'єкти соціального, добродійного та господарського призначення, грошові засоби, література, інше майно, набуте парафією, створене нею за рахунок власних засобів, пожертвуване громадянами, підприємствами, закладами й організаціями, передане державною у власність, а також набуте на інших законних підставах, є власністю парафії (пункт 31).
Відповідно до Указу єпископа Ужгородського і Закарпатського від 17 березня 2020 року ієрей ОСОБА_8 був призначений настоятелем храму святого пророка Іллі смт Ясіня (Лопушанка), у зв'язку з чим повноваження ОСОБА_1 як настоятеля цього храму були припинені.
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку 2123656200:09:003:0066 Релігійній громаді Свято-Ільїнського храму Української православної церкви передано земельну ділянку площею 0,0800 га, у АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, яка належить до комунальної власності.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №156248671 від 14 лютого 2019 року житловий будинок АДРЕСА_3 належить релігійній організації «Релігійна громада Української Православної Церкви Свято-Ільїнського храму Закарпатської області» смт Ясіня-Лопушанка, Рахівського району.
Згідно з довідкою виконавчого комітету Ясінянської селищної ради Рахівського району Закарпатської області №343 від 10 березня 2020 в будинку АДРЕСА_3 з 22 липня 2015 року зареєстровані відповідачі: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Відповідно до листа мешканців смт Ясіня, Лопушанка та парафіян Свято-Ільїнського храму від 01 червня 2019 року останні звернулися до ОСОБА_1 про звільнення власності громади - фари, де був встановлений термін звільнення до 15 червня 2019 року.
Відповідно до витягу № 12-09/272 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою: АДРЕСА_1 , 27 квітня 2021 року зареєстровані ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_13 ІНФОРМАЦІЯ_10 та ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_11 . При цьому ОСОБА_9 призначений настоятелем храму.
Власник спірного житлового будинку змінився, адже це майно зі зміною у 2019 році підпорядкування громади до Православної Церкви України перейшло до релігійної організації «Релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області», де настоятелем храму став ієрей ОСОБА_8 , і, відповідно, повноваження ОСОБА_1 , як настоятеля храму припинилися.
Житло по АДРЕСА_1 складається з двох жилих кімнат, кухні та санвузла. Усі ці приміщення зайняті відповідачами.
Позиція Верховного Суду
Касаційний суд відхиляє аргументи касаційної скарги з таких підстав.
Щодо позовних вимог Релігійної організації релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).
Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов'язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).
Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (стаття 318 ЦК України).
Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (частина перша статті 2 ЦК України).
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).
Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодексів, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України, Великою Палатою Верховного Суду, касаційними судами (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 753/95/21 (провадження № 61-3800сво23)).
Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб'єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));
згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));
відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п'ятої статті 13 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18));
власник житла зобов'язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права) (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Касаційний суд зауважує, що:
в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного не пред'являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла»;
з позицій існування речових і зобов'язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов'язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла).
Касаційний суд вже зазначав, що:
за загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язальними відносинами. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов'язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов'язані із позбавленням володіння (див. пункти 8.20, 8.21, 8.25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21));
негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18));
тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном. Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2024 року в справі № 570/2575/20 (провадження № 61-12628св23)).
Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом (частина перша статті 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Право власності релігійних організацій охороняється законом (частина дев'ята статті 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року в справі № 308/7081/15-ц (провадження № 61-4086св20) вказано, що:
«релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши баланс прав сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для усунення перешкод у користуванні позивачем - Закарпатською Єпархією Української православної церкви Київського патріархату (змінена назва Управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)) своєю власністю -будинковолодінням по АДРЕСА_1, шляхом зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його виселення із житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що права позивача на користування і розпорядження на власний розсуд своєю власністю (будинковолодінням) підлягають захисту.
При вирішенні спору судом апеляційної інстанції встановлено, що управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) є законним власником житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1. Відповідні правовстановлюючі документи, які засвідчують це право за позивачем, є чинними, в судовому порядку недійсними не визнані. Позивач заявляв, що будинковолодіння по АДРЕСА_1 використовується для проживання священнослужителів Єпархії. ОСОБА_1 мав усвідомлювати, що будинковолодіння по АДРЕСА_1 використовується релігійною організацією для проживання священнослужителів Єпархії, він користувався домоволодінням для проживання у період здійснення функцій єпископа Ужгородського і Закарпатського (2003-2015 роки), та після його увільнення та призначення єпископом ОСОБА_14 і Закарпатським іншої особи релігійна організація мала потребу у забезпеченні житлом новопризначеного єпископа. Відповідачем при вирішенні спору не доведено що він є власником спірного будинку та земельної ділянки. Доказів на підтвердження того, що він за власні кошти здійснив реконструкцію будинку з введенням до експлуатації, відповідачем надано не було. ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до власника нерухомого майна із вимогами щодо відшкодування понесених ним витрат на поліпшення спірного нерухомого майна, надавши на підтвердження своїх доводів відповідні докази».
Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей (частина перша статі 242 ЦК України).
Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом (частина перша статті 59 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом позивач посилався на те, що у належному йому домоволодінні зареєстровані та фактично проживають відповідачі, які не були та не є власниками цього майна, перешкоджають позивачу у користуванні його власністю та не бажають добровільно виселитися та знятися з реєстрації;
апеляційний суд встановив, що позивач є релігійною організацією релігійної громади Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області. Релігійна організація є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за кадастровим номером 2123656200:09:003:0066 на АДРЕСА_2 . Проведеними 25 вересня 2019 року парафіяльними зборами було прийнято рішення стосовно обрання голови Парафіяльної ради та обрано ним ОСОБА_7 ;
апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був вселений у зв'язку з призначенням настоятелем храму. У подальшому власник приміщення змінився, настоятелем храму була призначена інша особа - ієрей ОСОБА_8 . Договір найму житла між позивачем та відповідачем не укладався. Право власності на будинок належить позивачеві. У спірному будинку 27 квітня 2021 року зареєстровані ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_13 ІНФОРМАЦІЯ_10 та ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_11 . 01 червня 2019 року на адресу відповідачів було надіслано вимогу про добровільне виселення з житлового будинку (фари), однак в добровільно порядку останні житло не звільнили. Житло на АДРЕСА_1 складається з двох жилих кімнат, кухні та санвузла. Усі ці приміщення зайняті відповідачами;
апеляційний суд врахував, що втручання у право особи на повагу до приватного житла та права на житло повинно переслідувати легітимну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві. У цьому випадку така мета і необхідність обумовлена встановленими обставинами, оскільки у протилежному випадку право власності буде знецінене, і власник майна буде позбавлений можливості будь-яким чином користуватися своєю власністю. Можливості поєднати право користування житлом власником та колишніми мешканцями в цьому випадку не має, враховуючи те, що спірний будинок складається з двох житлових кімнат та допоміжних приміщень; у цьому випадку інтереси власника перевищують та мають пріоритетне значення, оскільки в іншому випадку такий буде позбавлений права користування своїм житлом на користь осіб, які на цей момент до нього жодного стосунку не мають; таке втручання у право на житло переслідує легітимну мету і є необхідним в демократичному суспільстві, адже в зворотному випадку власник буде позбавлений права користування своєю власністю.
За таких обставин апеляційний суд зробив обґрунтований висновок виселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив висновок органу опіки і піклування. Апеляційний суд критично оцінив висновок органу опіки та піклування, оскільки він належним чином не обґрунтований, а його зміст зводиться виключно до констатації відсутності у відповідачів іншого житла.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Щодо позовних вимог Релігійної організації релігійна громада Свято-Ільїнського храму Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Ясіня (Лопушанка) Рахівського району Закарпатської області до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц (провадження № 61-11927св23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження № 61-3480сво21) вказано, що:
«Об'єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду відхиляє аргументи касаційної скарги в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо інших відповідачів (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4), з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них».
У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 (провадження № 61-9164св23) вказано, що:
«основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). У справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_4) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги.
Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_4) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них. Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, за умови, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4 належить залишити без змін».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) зазначено, що:
«131. У справі, що переглядається, прокурор пред'явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське».
132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями.
133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред'явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили».
Див. також аналогічні висновки, зроблені, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2024 року в справі № 757/72370/17-ц (провадження № 61-18092св23), в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2024 року в справі № 947/4615/23 (провадження № 61-10957св24)).
У справі, що переглядається:
оскарженою постановою апеляційного суду виселено, зокрема, відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у касаційній скарзі не погоджується з оскарженою постановою у частині виселення відповідачів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Втім, відповідачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не скористалася своїм правом подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка відповідачів ( ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ) свідчить про повну їх згоду з оскарженою постановою апеляційного суду у частині їх виселення;
аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 порушує його права та інтереси, за умови, що інші відповідачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 не оскаржили постанову апеляційного суду в цій частині, тобто, погодилися з цим судовим рішенням;
тому оскаржену постанову апеляційного суду належить залишити без змін в частині виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального праваі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень касаційного суду. У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а виконання постанови апеляційного суду належить поновити. Тому судові витрати покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_6 , залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко