03 березня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 367/7312/24
номер провадження: 22-ц/824/3692/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 вересня 2025 року у складі судді Одарюка М.П., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП).
Позовна заява мотивована тим, що 16 лютого 2024 року о 15 год 20 хв. в місті Ірпені на перехресті вулиць Жовтневої та Димитрова сталася ДТП за участю транспортного засобу «TOYОTA RAV-4», державний номерний знак (далі - д.н.з.) НОМЕР_1 , під керування водія ОСОБА_1 та транспортного засобу «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , що належить на праві власності ОСОБА_2 . Внаслідок ДТП автомобілі отримали механічні пошкодження з матеріальними збитками, відтак позивачу було завдано майнової шкоди. Постановою судді Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2024 року у справі №367/2034/24 винним у вчиненні ДТП було визнано водія ОСОБА_1 та притягнуто його до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ст.124 КУпАП.
Позивач вказував, що цивільно-правова відповідальність відповідача, як винної особи за шкоду, заподіяну майну третіх осіб унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу «TOYОTA RAV-4», д.н.з. НОМЕР_1 , на момент скоєння ДТП була застрахована відповідно до умов полісу ОСЦПВВНТЗ №214624990, виданого приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «ВУСО» (далі - ПрАТ «СК «ВУСО»). Згідно звіту про оцінку вартості матеріального збитку завданого власнику колісного транспортного засобу (далі - КТЗ) «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , №13-02-2024 від 06 березня 2024 року, складеного СОД ФОП ОСОБА_3 , вартість матеріального збитку, завданого власнику КТЗ на дату ДТП 16 лютого 2024 року становить 276 165 грн 04 коп.
Зазначав, що з метою використання транспортного засобу позивач відремонтував «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , відповідно до акту №6 приймання - здачі виконаних робіт по ремонту автомобіля від 22 квітня 2024 року, рахунку №6 від 15 березня 2024 року та калькуляції на ремонт автомобіля додаток до рахунку №6 від 15 березня 2024 року та квитанції, які підтверджують оплату ремонту транспортного засобу позивачем, повна вартість витрат відновлювального ремонту складає 280 800 грн 00 коп. За результатами розгляду вказаної заяви про страхове відшкодування ПрАТ «СК «ВУСО» на користь позивача здійснило виплату страхового відшкодування у розмірі ліміту відповідальності страховика за вирахуванням франшизи у сумі 158 000 грн 00 коп.
Таким чином позивач вважав, що підлягає сплаті різниця між фактичним розміром завданої шкоди і виплаченим страховим відшкодуванням у розмірі 122 800 грн 00 коп.
Також вказував, що внаслідок ДТП йому завдана моральна шкода, яка полягала у порушенні нормальних життєвих зв'язків, душевних стражданнях та негативно вплинуло на його моральний стан, оскільки пошкоджений автомобіль це не лише засіб пересування для позивача та його сім'ї, але і ціль, досягнення якої у свій час потребувало кропіткої праці. Однак відповідач не лише не відшкодував заподіяну ним шкоду, але навіть не вибачився перед позивачем, а пропозиції врегулювання питання в досудовому порядку категорично відхилив, проявляючи при цьому зверхність і впевненість в своїх можливостях уникнути цивільно-правової відповідальності. Спричинену моральну шкоду позивач оцінив у сумі 15 000 грн 00 коп.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь майнову шкоду завдану ДТП у розмірі 122 800 грн 00 коп., моральну шкоду у розмірі 15 000 грн 00 коп. та вирішити питання про розподіл судових витрат, зокрема, витрати на судовий збір у розмірі 2 439 грн 20 коп., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн 00 коп. та витрати на складання оцінки заподіяного збитку у розмірі 6 000 грн 00 коп.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП у розмірі 122 800 грн 00 коп. та моральної шкоди у розмірі 1 000 грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог: 1 228 грн 00 коп., витрати на оплату послуг експерта 6 000 грн 00 коп., витрати на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн 00 коп.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції допустив при розгляді справи участь неналежного представника позивача, заслуховував його під час судових засідань у справі 13 березня 2025 року. Вказує, що суд прийняв як доказ належного представництва клопотання адвоката Богуцького І.О. від 09 вересня 2024 року, направлене іншому судді - Шевчук А.В., про участь його як представника позивача лише копії адвокатського ордеру на надання правової допомоги, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю і посвідчення адвоката, скріплених кваліфікованим електронним підписом. На підтвердження своїх повноважень здійснювати представництво інтересів позивача адвокат Богуцький І.О. не подав договір-доручення про надання правової допомоги №б/н від 09 вересня 2024 року, про який вказано в ордері №1680138 від 09 вересня 2024 року. Відтак, у матеріалах справи даної справи відсутній договір про надання правничої допомоги, укладений між позивачем ОСОБА_2 та адвокатом Богуцьким І.О.
Вказує, що позиція суду викладена під час розгляду справи в ухвалі суду від 17 квітня 2025 року прийнята за результатом судового засідання, проведеного без участі сторін та/або їх представників, тим більш при першій неявці в судове засідання відповідача та без згоди позивача та його легітимного представника на застосування правил заочного розгляду справи - є рішенням суду, що прийнято з порушенням норм процесуального права.
Зазначає, що 16 квітня 2025 року відповідачем подано до суду першої інстанції через систему «Електронний суд» заяву в порядку забезпечення доказів про призначення інженерно-транспортної (автотехнічної), транспортно-товарознавчої та транспортно-трасологічної експертизи. Проте в ухвалі суду від 17 квітня 2025 року суд розглянув лише клопотання про призначення інженерно-транспортної (автотехнічної) експертизи та залишились поза увагою заявлені вимоги про необхідність призначення транспортно-товарознавчої та транспортно-трасологічної експертиз.
Також вказує про вибірковість оцінки доказів, оскільки суд першої інстанції в межах доводів та заперечень відповідача наведених у відзиві на позовну заяву останню не розглянув, прийнявши при цьому як беззаперечні докази лише те, що подано позивачем.
Зазначає, що позивачем подано до суду звіт про оцінку вартості матеріального збитку, завданого позивачу №13-02-2024 від 06 березня 2024 року, складеного ФОП ОСОБА_3 , згідно з яким вартість матеріального збитку, завданого власнику КТЗ на дату ДТП 16 лютого 2024 року становить 276 165 грн 04 коп. ФОП ОСОБА_3 здійснено огляд КТЗ, про що складено протокол 13-0202024. На огляд пошкодженого транспортного засобу позивача відповідач не запрошувався, відповідно, не мав змоги а ні особисто, а ні через свого представника прийняти участь в огляді та прослідити за повнотою та правильністю його проведення, про що свідчить відсутність в матеріалах експертного дослідження відповідного повідомлення відповідача та відсутність підпису відповідача у протоколі. Проте суд вважав, що відповідач ніяким чином не підтвердив доказами, що його не попередили про дату, час і місце проведення огляду.
Зазначає, що не зважаючи не порушення Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів для огляду колісних транспортних засобів, суд прийняв звіт про оцінку вартості матеріального збитку завданого власнику КТЗ №13-02-2024, складеного ФОП ОСОБА_3 , як доказ у справі, а встановлену цією оцінкою суму збитків застосував при розгляді справи і винесенні по ній оскаржуваного рішення в його мотивувальній частині.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Конюшко Д.Б. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує, що відповідальність страховика у даному випадку обмежується лише вартістю відновлювального ремонту з урахуванням зносу (158 000 грн 00 коп.) в межах страхової суми за полісом з вирахуванням франшизи. На ці кошти вимоги до відповідача не заявляються. У свою чергу, позивачем були заявлені вимоги на суму, яка не підлягає відшкодуванню страховиком, а саме різницю між фактичним розміром шкоди та належним страховим відшкодуванням, яка утворюється з різниці між повною вартістю відновлювального ремонту (фактичним розміром шкоди) і вартістю відновлювального ремонту з урахуванням зносу, що є належним розміром страхового відшкодування: 280 800 грн 00 коп. - 158 000 грн 00 коп. = 122 800 грн 00 коп. Зазначає, що відповідачем було подано відзив на позовну заяву, який датований 14 серпня 2025 року, тобто від подання відзиву до закриття підготовчого судового засідання минуло більше півроку, за цей час відповідач не вжив жодних заходів для самостійного отримання доказів, не надав доказів сумнівності проведеної експертизи та не вчинив жодних дій для її перевірки, зокрема не замовив рецензію на наявний звіт, не заявив додатково жодних клопотань. Відповідачем у відзиві на позовну заяву було заявлено лише клопотання про залучення до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ПрАТ «СК «ВУСО», не навівши достатніх обґрунтувань щодо можливого впливу рішення у цій справі на права чи обов'язки ПрАТ «СК «ВУСО», оскільки страховик уже сплатив страхове відшкодування та франшизу у максимальному розмірі. Сторона позивача вважає, що апеляційна скарга відповідача на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 вересня 2025 року є спробою перекласти на суд відповідальність за недбалість відповідача під час розгляду справи судом першої інстанції, а призначення експертизи є недоцільним та призведе лише до безпідставного затягування розгляду справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 березня 2026 року, занесеною до протоколу судового засідання, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судової інженерно-транспортної (автотехнічної) експертизи, транспортно-товарознавчої експертизи та транспортно-трасологічної експертизи - відмовлено.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу, представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Конюшка Д.Б., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Указаним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не повному обсязі.
Ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 122 800 грн 00 коп. матеріальної шкоди та 1 000 грн 00 коп. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що вина відповідача у вчиненні ДТП є преюдиційно встановленою судовим рішенням. Цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована, однак виплаченого страхового відшкодування у сумі 158 000 грн 00 коп. виявилося недостатньо для покриття фактичної вартості відновлювального ремонту автомобіля позивача, яка становить 280 800 грн 00 коп. У зв'язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача різниці між фактичною вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу та сумою страхового відшкодування. Також суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового відшкодування моральної шкоди, визначивши її розмір у сумі 1 000 грн 00 коп. з огляду на характер та обсяг доведених душевних страждань позивача.
Стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на оплату послуг експерта в сумі 6 000 грн 00 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн 00 коп., суд першої інстанції виходив із того, що ці витрати є фактично понесеними позивачем та підтверджені належними письмовими доказами. Також у порядку пропорційного розподілу витрат по сплаті судового збору судом першої інстанції стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судового збору у розмірі 1 228 грн 00 коп.
Однак у повному обсязі з цими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
Відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно зі ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Як вказано у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі №234/16272/15-ц, з огляду на презумпцію вини заподіювана шкоди (частина друга статті 1166 ЦК України) особа звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду якщо доведе, що шкоди було завдано не з її вини. Таким чином цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, ця постанова обов'язкова для суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи цей позов, суд не вправі обговорювати вину такої особи, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. У такому разі і призначення відповідної експертизи не вимагається.
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 лютого 2024 року о 15 год 20 хв. в місті Буча на вул. Жовтнева, 3 сталася ДТП за участю транспортних засобів «TOYОTA RAV-4», д.н.з. НОМЕР_1 , під керування водія ОСОБА_1 та транспортного засобу «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .
Постановою Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2024 року у справі №367/2034/24 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст.124 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 850 грн 00 коп.
Тому вказані обставини не підлягають доказуванню відповідно до положень ч. 6 ст. 82 ЦПК України.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановити їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Частиною 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року (справа №306/192/14-ц).
За таких обставин факти та обставини, які преюдиційно встановлені постановою Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2024 року у справі №367/2034/24, що саме відповідач ОСОБА_1 є винним у скоєнні ДТП 16 лютого 2024 року, внаслідок якого було пошкоджено транспортний засіб «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , чим заподіяно шкоду його власнику ОСОБА_2 , є беззаперечними та такими, що не можуть бути піддані сумніву чи переоцінці.
Інший по суті висновок суперечитиме принципу юридичної визначеності, що передбачає повагу до принципу res judicata (принципу остаточності рішень суду), який в свою чергу є фундаментальним аспектом верховенства права.
Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Відповідно до ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно із ст. 396 ЦК України правила про захист права власності, які встановлені главою 29 ЦК України, поширюються на речові права власності на чуже майно.
Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі ст. 396 ЦК України.
Факт правомірності володіння майном є достатньою підставою для особи, яка володіє речовим правом на чуже майно, для звернення за захистом цього права.
Відповідно до ч.2 ст.1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченою майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відшкодування пошкодженої речі (ст.1192 ЦК України).
Згідно зі ст.1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодування).
У відповідності до ч.2 ст.1187 ЦК України за загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу),така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.
Правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов'язок.
Згідно із ст. 999 ЦК України законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають з обов'язкового страхування, застосовуються положення Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов'язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV).
01 січня 2025 року введено в дію Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 21 травня 2024 року №3720-ІХ (далі - Закон №3720-ІХ).
Відповідно до пункту 6 розділу VI Закону № 3720-ІХ договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що укладені та набрали чинності до введення в дію цього Закону, продовжують діяти на умовах, що були чинними на день набрання чинності такими договорами.
Дія положень цього Закону поширюється виключно на страхові випадки, які настали за договорами страхування, що набрали чинності після введення в дію цього Закону. Жодне положення цього Закону не може збільшувати будь-які зобов'язання за будь-якими випадками, що мають ознаки страхових випадків за договорами страхування цивільно-правової відповідальності, укладеними відповідно до Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Оскільки ДТП, яка є страховим випадком, сталась 16 лютого 2024 року, тобто під час дії полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного до введення в дію 01 січня 2025 року Закону № 3720-ІХ, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України №1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у редакції, чинній на момент настання страхового випадку.
Так, ст.3 Закону №1961-IV визначено, що метою здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників.
Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст.5 Закону №1961-IV).
Відповідно до ст.6 Закону №1961-IV, страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
За змістом ст.ст.9, 22-28, 35 Закону № 1961-IV, настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов'язана з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування.
У Законі №1961-IV визначено порядок розрахунку шкоди, пов'язаної з пошкодженням транспортного засобу.
Так, відповідно до ст.29 Законі №1961-IV, у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством.
При цьому такий розрахунок здійснюється згідно з «Методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів», затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (далі - Методика № 142/5/2092).
Відповідно до п.1.6, 8.1 та 8.3 Методики № 142/5/2092, відновлювальний ремонт (або ремонт) - це комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності колісного транспортного засобу чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин. Для визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу, застосовуються витратний підхід і метод калькуляції вартості відновлювального ремонту. Вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників колісного транспортного засобу та величини втрати товарної вартості.
Отже вартість відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу більша за вартість матеріального збитку, а вартість матеріального збитку це та сума, яку за Законом № 1961-IV має сплатити страховик як страхове відшкодування.
Як передбачено ст.1194 ЦК України, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто, з метою захисту інтересів потерпілого на страхувальника (зокрема, винуватця ДТП) покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність.
У постанові від 11 грудня 2019 року у справі №522/15636/16-ц Верховний Суд виснував про правильність висновку про стягнення з особи, винної у ДТП, різниці між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) і страховим відшкодуванням, виплачених страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов'язок з відшкодування такої різниці незважаючи на те, що зазначені збитки є меншим за страхове відшкодування (страхової виплати).
Згідно з п.22.1 ст.22 Закону № 1961-IV, у разі настання страхового випадку страховик, в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим законом порядку оцінену шкоду, заподіяну в результаті ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відшкодування шкоди власником транспортного засобу або винуватцем ДТП, відповідальність яких застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливо за умови, якщо у страховика не виник обов'язок з відшкодування шкоди, або розмір шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика, а також в випадку, коли страховик має право регресу до особи, що застрахувала свою відповідальність.
У відповідності до ст.1194 ЦК України, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
За правилами ст.ст.12, 81 ЦПК України обов'язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.ст. 77 - 80 ЦПК України).
Згідно із ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За змістом ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що згідно з виконаним на замовлення ОСОБА_2 звітом про оцінку вартості матеріального збитку завданого власнику КТЗ №13-02-2024, складеним ФОП ОСОБА_3 , вартість матеріального збитку, нанесеного власнику пошкодженого КТЗ «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , з врахуванням допусків в межах яких відбулася оцінка складає 276 165 грн 04 коп. (а.с.18-20, т.1).
Водночас фактична вартість ремонту автомобіля «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , згідно з ремонтною калькуляцією від 15 березня 2024 року та актом приймання - здачі виконаних робіт по ремонту автомобіля від 22 квітня 2024 року становить 280 800 грн 00 коп. (а.с.39-42, т.1).
Отже, фактичні витрати, понесені позивачем ОСОБА_2 на відновлювальний ремонт автомобіля «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , унаслідок ДТП, яка сталася з вини ОСОБА_1 , становлять 280 800 грн 00 коп.
У справі встановлено, що станом на 16 лютого 2024 року цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу «TOYОTA RAV-4», д.н.з. НОМЕР_1 , була застрахована у ПрАТ СК «ВУСО» за полісом №214624990 (а.с.15, т.1).
19 квітня 2024 року ОСОБА_2 було переховано від ПрАТ СК «ВУСО» страхову виплату за транспортний засіб «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , у розмірі 158 000 грн 00 коп. (за вирахуванням франшизи у розмірі 2 000 грн 00 коп.).
З урахуванням того, що фактична вартість відновлювального ремонту автомобіля становить 280 800 грн 00 коп., а страховиком виплачено страхове відшкодування у розмірі 158 000 грн 00 коп. (за вирахуванням франшизи), різниця між фактичним розміром завданої шкоди та виплаченою страховою сумою становить 122 800 грн 00 коп. (280 800 грн 00 коп. - 158 000 грн 00 коп.).
Отже, установивши, що ОСОБА_1 є винуватцем ДТП, яка сталася 16 лютого 2024 року, внаслідок якої пошкоджено автомобіль «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_2 , а фактична вартість його ремонту становить 280 800 грн 00 коп., тоді як страховиком ПрАТ СК «ВУСО» 19 квітня 2024 року виплачено 158 000 грн 00 коп., колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача різниці між фактичним розміром шкоди та страховим відшкодуванням у сумі 122 800 грн 00 коп., оскільки відповідачем не спростовано розміру завданої шкоди та витрат позивача на відновлення автомобіля.
Відповідно до ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Згідно з ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна (пункти 1-3).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (ч.4 ст.23 ЦК України).
Статтею 1167 ЦК України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, відповідно до частини першої якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (див. правовий висновок Верховного Суду у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 754/6422/21 (провадження № 61-10784св22)).
Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19, Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі № 753/4289/23, провадження № 61-7327св24).
Установивши, що внаслідок ДТП, яка сталася з вини відповідача, пошкоджений належний позивачу на праві власності автомобіль, у зв'язку з чим він витратив час і ресурси на ремонт і судові процеси, внаслідок чого він зазнав душевних переживань, пов'язаних з протиправною поведінкою відповідача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди.
Колегія суддів вважає, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув із відповідача на користь позивача розмір моральної шкоди у сумі 1 000 грн 00 коп., оскільки такий розмір визначений з урахуванням характеру, обсягу та глибину завданих позивачу моральних страждань та розрахований, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості й не призводить до безпідставного збагачення.
Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції допустив до участі у справі неналежного представника позивача, оскільки адвокат Богуцький І.О. на підтвердження своїх повноважень здійснювати представництво інтересів позивача не подав договір-доручення про надання правової допомоги № б/н від 09 вересня 2024 року, про який зазначено в ордері №168013 від 09 вересня 2024 року, а сам договір про надання правничої допомоги, укладений між позивачем ОСОБА_2 та адвокатом Богуцьким І.О., у матеріалах даної справи відсутній, то вони не приймаються апеляційним судом як підстава для висновку про порушення судом норм процесуального права з таких підстав.
Згідно з ч.ч.1, 3 ст.58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
У ч.4 ст.62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».
Відповідно до ст.26 Закону України «Про адвокатуру» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката.
Згідно з п.11 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41, з подальшими змінами, ордер встановленої цим Положенням форми є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта.
Закон України «Про адвокатуру» не містить вказівки на класифікаційну ознаку документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, зокрема, за стадіями їх створення, а саме оригінал або копію, тому можна зробити висновок, що повноваження адвоката як представника сторони можуть бути підтверджені оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку, зокрема особою, яка має повноваження на засвідчення копії.
Відповідно до п.9 ч.1 ст.20 Закону України «Про адвокатуру» адвокат має право, зокрема, посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів.
У рішенні Національної асоціації адвокатів України від 04 серпня 2017 року № 162 вказано, що відмітка про посвідчення копії ордера на надання правової допомоги має складатися зі слів «Згідно з оригіналом», особистого підпису адвоката (або керівника адвокатського об'єднання/адвокатського бюро, у випадку якщо ордер видається адвокатським об'єднанням/адвокатським бюро), який засвідчує копію, його ініціалів та прізвища, а також дати засвідчення копії.
На підтвердження своїх повноважень як представника ОСОБА_2 - адвокат Богуцький І.О. надав ордер серії АІ №1680138 на представництво інтересів ОСОБА_2 в Ірпінському міському суді Київської області, Київському апеляційному суді та Верховному Суді. Ордер виданий 09 вересня 2024 року, який містить підпис адвоката. В ордері вказано, що його видано на підставі договору про надання правової допомоги № б/н від 09 вересня 2024 року. Також адвокатом надано копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю адвоката Богуцького І.О. від 19 вересня 2022 року серії КС №10824/10. Пакет наданих адвокатом Богуцьким І.О. документів скріплений електронним цифровим підписом Богуцького І.О. (а.с.87-89, т.1).
Таким чином, повноваження адвоката Богуцького І.О. як уповноваженого представника ОСОБА_2 були підтверджені ордером, який є належним документом, що підтверджує повноваження на представництво особи.
Закон не вимагає, що одночасно з ордером договору про надання правової допомоги необхідно надавати відповідний договір про надання професійної правничої допомоги, оскільки ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правничу допомогу, його копії або витягу разом з ордером ЦПК України не вимагає.
Такого висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 320/5420/18 (провадження № 11-706апп19).
До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 9901/736/18 (провадження № 11-989заі18) звернула увагу на те, що, виходячи зі змісту ч.ч.1,3 ст.26 Закону України «Про адвокатуру», ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмеження повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (ст.400-1 КК України).
Аналогічний по суті висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2024 року у справі № 440/467/17 (провадження № 61-15502св23)
Тому доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно допустив до участі у справі адвоката Богуцького І.О., як представника ОСОБА_2 , не заслуговують на увагу.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що 16 квітня 2025 року відповідачем подано до суду першої інстанції заяву в порядку забезпечення доказів щодо призначення інженерно-транспортної (автотехнічної), транспортно-товарознавчої та транспортно-трасологічної експертизи, проте в ухвалі суду першої від 17 квітня 2025 року суд розглянув лише клопотання про призначення інженерно-транспортної (автотехнічної) експертизи й залишив поза увагою заявлені вимоги про необхідність призначення транспортно-товарознавчої та транспортно-трасологічної експертиз, не ґрунтується на матеріалах справи.
Так, зі змісту ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 13 березня 2025 року слідує, що у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третьої особи: ПрАТ «СК «ВУСО» - відмовлено, закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 17 квітня 2025 року з повідомленням учасників процесу.
16 квітня 2025 року відповідач ОСОБА_1 надіслав до суду першої інстанції через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» та на електронну пошту заяву про забезпечення доказів шляхом призначення у справі інженерно-транспортної (автотехнічної), транспортно-товарознавчої та транспортно-трасологічної експертизи, а також шляхом доручення іншому суду допитати в якості свідка ОСОБА_5 .
Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 17 квітня 2025 року у задоволенні зазначених заяв ОСОБА_1 відмовлено з тих підстав, що ухвалою суду від 13 березня 2025 року було закрито підготовче провадження у справі, а процесуальні дії, як подання клопотання про залучення у справі третьої особи та призначення судової експертизи, можуть бути реалізовані учасниками судового процесу лише на стадії підготовчого судового провадження. Відповідач подав заяву для вирішення питання про залучення у справі третьої особи, яке вже було вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин та з пропуском строку на подання відповідних клопотань, тому підстави для їх задоволення відсутні.
Зі змісту ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 17 квітня 2025 року вбачається, що, всупереч доводам апеляційної скарги, судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача від 16 квітня 2025 року повністю, а не лише в певній його частині.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що постановою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 17 квітня 2025 року в частині відмови у забезпеченні доказів змінено та викладено її резолютивну частину в такій редакції. Заяву ОСОБА_1 про забезпечення доказів у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, залишити без розгляду.
У постанові від 01 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд виснував, що в суду першої інстанції не було підстав для відмови по суті заявленого відповідачем клопотання про забезпечення доказів у цій справі, оскільки заява про забезпечення доказів була подана ОСОБА_1 із пропуском встановленого законом строку без порушення клопотання про поновлення строку на звернення з такою заявою, що є наслідком залишення її без розгляду.
Таким чином, заява ОСОБА_1 від 16 квітня 2025 року у будь-якому випадку не підлягала розгляду по суті та задоволенню, а відтак доводи апеляційної скарги щодо її неповного розгляду не є підставою для переоцінки рішення суду першої інстанції.
Доводи ОСОБА_1 про те, що поданий ОСОБА_2 . Звіт про оцінку вартості матеріального збитку №13-02-2024 від 06 березня 2024 року, складений ФОП ОСОБА_3 , згідно з яким вартість збитку визначено у розмірі 276 165 грн 04 коп., проведено без його участі у зв'язку з неповідомленням про огляд транспортного засобу, колегія суддів також не приймає до уваги, виходячи з такого.
У даній справі розмір шкоди, що підлягає стягненню, визначався судом не на підставі цього звіту, а виходячи з фактичної вартості відновлювального ремонту автомобіля «FORD Edge», д.н.з. НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_2 , у сумі 280 800 грн 00 коп., яка підтверджена ремонтною калькуляцією від 15 березня 2024 року, актом приймання-здачі виконаних робіт від 22 квітня 2024 року та доказами оплати, з урахуванням виплаченого ПрАТ «СК «ВУСО» страхового відшкодування у розмірі 158 000 грн 00 коп.
Тобто, саме різниця між фактичними витратами на ремонт та страховою виплатою, тобто 122 800 грн 00 коп., була покладена судом в основу вирішення спору, а тому відомості, наведені у зазначеному звіті, не мали визначального правового значення для встановлення розміру суми, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 .
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, виходячи з такого.
У відповідності до положень ч.1, п.п.1, 4 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави, як закріплено у ч.1 ст.137 ЦПК України.
У відповідності до п.п.1, 2 ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.
Так, за складання Звіту про оцінку вартості матеріального збитку, завданого позивачу № 13-02-2024 від 06 березня 2024 року, складеного ФОП ОСОБА_3 , позивач ОСОБА_2 сплатив на рахунок ФОП ОСОБА_3 сумарно 6 000 грн 00 коп. (а.с.37-38, т.1).
При визначенні суми відшкодування судових витрат, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Враховуючи, що поданий ОСОБА_2 . Звіт про оцінку вартості матеріального збитку № 13-02-2024 від 06 березня 2024 року, складений ФОП ОСОБА_3 , не був покладений судом першої інстанції в основу рішення, оскільки розмір шкоди суд визначив на підставі акту виконаних робіт, ремонтної калькуляції та різниці між фактичною вартістю ремонту і сумою отриманого страхового відшкодування, то цей Звіт не вплинув на визначення розміру матеріальної шкоди.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на складання зазначеного звіту були відсутні, оскільки такі витрати не є необхідними та безпосередньо пов'язаними з вирішенням спору у розумінні ст.ст. 133, 141 ЦПК України, а відтак не підлягають покладенню на відповідача.
При вирішенні спору суд першої інстанції, у порушення вимог ст.263 ЦПК України, наведених вище вимог закону та обставин справи належним чином не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на оплату послуг експерта в сумі 6 000 грн 00 коп.
Відповідно до ч.1 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до п.п.1, 2 ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.4 ст.137 ЦК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також у постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 12 січня 2022 року у справі № 750/10242/20.
Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн 00 коп. до матеріалів справи надано договір про надання правничої допомоги №07/06/24-ЮП/П від 07 червня 2024 року, за умовами якого адвокат Конюшко Д.Б. на умовах платності зобов'язався надавати ОСОБА_2 професійну правову допомогу (а.с.48, т.1)
Відповідно до акту №1 приймання-передачі наданих послуг до договору №07/06/24-ЮП/ПЛ, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Коношком Д.Б., останнім надано позивачу правничу допомогу в цій справі, що включала: юридичну консультацію (0,5 год - 750 грн 00 коп.); вивчення документів (0,5 год - 750 грн 00 коп.); збирання доказів, у тому числі складання та направлення адвокатських запитів (1 год - 1 500 грн 00 коп.); складання та підготовку позовної заяви (6 год - 9 000 грн 00 коп.). Загальна вартість наданих послуг становить 12 000 грн 00 коп. Акт підписаний без зауважень (а.с.49, т.1).
Апеляційний суд враховує, що Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Також у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 734/2313/17 Верховний Суд наголосив, що «гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Тому з огляду на вказані вище норми права та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку, що позивач належним чином довів понесення ним витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції на загальну суму 12 000 грн 00 коп.
Матеріали справи не місять доказів того, що відповідач звертався до суду першої інстанції із клопотанням про зменшення заявленої позивачем суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Тому у суду першої інстанції не було правових підстав для зменшення з власної ініціативи розміру витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає стягненню із відповідача на користь позивача.
Водночас судом першої інстанції не враховано, що відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Також положеннями п.3 ч.2 ст. 141 ЦПК України визначено, що у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, враховуючи положення ч.1, п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України та те, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено частково, то витрати на професійну правничу допомогу підлягали розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, що становить 10 780 грн 84 коп.
Аналогічно підлягають розподілу і витрати по сплаті судового збору.
Так, за подання позову ОСОБА_2 сплатив судовий збір за вимоги майнового характеру у сумі 1 228 грн 00 коп. (а.с.7, т.1) та за вимоги не майнового характеру у сумі 1 211 грн 20 коп. (а.с.8, т.1).
Застосовуючи вказаний вище принцип пропорційності належний до стягнення із відповідача на користь позивача розмір судового бору становить 1 308 грн 75 коп.
Отже з відповідача відповідно до ст.ст.137, 141, 142 ЦПК України на користь позивача слід стягнути витрати на професійну правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 10 780 грн 84 коп. та судовий збір у розмірі 1 308 грн 75 коп.
Відповідно до положень ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат не в повному обсязі відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині, стягнувши ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 10 780 грн 84 коп. та судовий збір у розмірі 1 308 грн 75 коп. Водночас у задоволенні вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на оплату послуг експерта слід відмовити з наведених вище підстав.
Тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 вересня 2025 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині.
Стягнути ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 10 780 (десять тисяч сімсот вісімдесят) грн 84 коп. та судовий збір у розмірі 1 308 (одна тисяча триста вісім) грн 75 коп.
У задоволенні вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на оплату послуг експерта відмовити.
В іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19 березня 2026 року.
Головуючий
Судді: