Справа №577/2484/22 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/149/26 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Розбій
Іменем України
25 лютого 2026 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 577/2484/22 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_6 на вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 11.10.2023, за яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканець АДРЕСА_1
визнаний винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 186, ч. 1 ст. 162 КК України,
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешканець АДРЕСА_2
визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_9 ,
обвинуваченого - ОСОБА_10 ,
захисника - адвоката ОСОБА_11 ,
установила:
У поданій апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_10 - адвокат ОСОБА_12 просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалити новий вирок, яким виправдати ОСОБА_10 , а кримінальне провадження закрити, оскільки надані суду докази не підтверджують вину ОСОБА_10 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК.
Вироком Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 11.10.2023 ОСОБА_13 визнаний винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 186, ч. 1 ст. 162 КК, і йому призначене покарання: за ч. 4 ст. 186 КК у виді позбавлення волі строком 7 років 6 місяців; за ч. 1 ст. 162 КК у виді обмеження волі строком 1 рік 6 місяців. На підставі ст. 70 КК, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_13 призначене покарання у виді позбавлення волі строком 7 років 6 місяців. На підставі 71 КК, за сукупністю вироків, до призначеного покарання частково приєднано покарання за вироком Чернігівського апеляційного суду від 10.06.2019 та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком 8 років.
Цим же вироком ОСОБА_10 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК, і йому призначене покарання у виді позбавлення волі строком 8 років з конфіскацією майна. Стягнуто з ОСОБА_10 та ОСОБА_13 на користь держави витрати по 2265 грн, пов'язаних із залученням експерта, а також з ОСОБА_13 на користь ОСОБА_14 матеріальну шкоду в розмірі 3160 грн.
Згідно вироку, ОСОБА_13 та ОСОБА_10 07.07.2022 о 00:12, переслідуючи спільний умисел, спрямований на таємне викрадення чужого майна шляхом проникнення у приміщення, діючи умисно за попередньою змовою групою осіб, в умовах воєнного стану, прибули до торгівельного центру «Глобус», який розташований за адресою: м. Конотоп, вул. Свободи, 17б, де, діючи відповідно до розподілу ролей, ОСОБА_13 шляхом ривка відкрив пластикові вхідні двері, тим самим подолав перешкоду для проникнення до приміщення, в той час як ОСОБА_10 знаходився поряд з ним та спостерігав за оточуючою обстановкою з метою попередження ОСОБА_13 у разі виникнення небезпеки. О 00:18 год. через відкриті двері обвинувачені проникли до середини приміщення ТЦ «Глобус», звідки таємно викрали належне ОСОБА_15 майно на загальну суму 3556 грн, після чого залишили місце вчинення злочину. Вказані дії обвинувачених були помічені охоронцем ОСОБА_16 , який вибіг слідом за обвинуваченими з приміщення торгівельного центру та почав кричати, намагаючись їх зупинити. Однак, ОСОБА_13 та ОСОБА_10 , дії яких стали відкритими, почали тікати з викраденим майном. За кілька метрів поряд з торгівельним центром ОСОБА_16 наздогнав обвинуваченого ОСОБА_13 , який зупинився і поклав викрадене майно на землю поряд із собою. Водночас обвинувачений ОСОБА_10 , переслідуючи мету нападу з метою заволодіння чужим майном, не погоджуючи свої дії із ОСОБА_13 , дістав предмет, ззовні схожий на ніж та, утримуючи його у правій руці, почав махати ним перед ОСОБА_16 , наближаючись до нього, тим самим погрожуючи застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого. Такі погрози були сприйняті ОСОБА_16 як реальна загроза життю та здоров'ю, а тому він з метою уникнення застосування з боку нападника фізичного насильства, почав відходити назад. Цим скористалися ОСОБА_13 та ОСОБА_10 і разом з викраденим втекли з місця вчинення злочину.
Крім того, обвинувачений ОСОБА_13 07.07.2022 о 02:09 проник до приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_3 » за адресою: АДРЕСА_3 , чим порушив право на недоторканність володіння особи - фізичної особи-підприємця ОСОБА_14 .
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_11 , які підтримали апеляційну скаргу, доводи прокурора ОСОБА_9 , яка заперечила проти апеляційної скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Розглянувши кримінальне провадження, суд першої інстанції визнав доведеним та кваліфікував дії ОСОБА_10 за ч. 4 ст. 187 КК як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров'я особи, яка зазнала нападу (розбій), вчинений за попередньою змовою групою осіб, поєднаний з проникненням у приміщення, в умовах воєнного стану.
Такий висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, є обґрунтованим і вмотивованим, зроблений на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно ст. 94 КПК.
Суд першої інстанції, з'ясувавши позицію ОСОБА_10 , який не визнав свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину, обґрунтував висновок про доведеність його винуватості на підставі аналізу таких доказів:
- показань потерпілого ОСОБА_16 , який пояснив, що 06.07.2022 близько 20:00, перебуваючи на зміні як охоронник у ТЦ «Глобус» по вул. Свободи в м. Конотопі, у нічний час почув звук розбиття скляної вітрини. Підійшовши для перевірки, на першому поверсі він виявив двох невідомих чоловіків, які стояли до нього спиною та вибігали з приміщення магазину через двері. У руках та під одягом вони тримали коробки і пакунки з товаром, які дістали з-під пошкодженої ними вітрини. ОСОБА_16 вимагав, щоб вони зупинилися та залишили викрадене. Коли він вибіг за ними на вулицю та продовжив вимагати зупинитися, один із чоловіків - ОСОБА_10 , перебуваючи на відстані близько двох метрів, продемонстрував йому ніж. Злякавшись за своє життя та здоров'я, потерпілий припинив переслідування та повернувся до приміщення магазину, де повідомив керівника про подію з метою виклику поліції. Також він зазначив, що про факт демонстрації ножа одразу повідомив працівникам поліції, і якби не бачив ножа, мав намір затримати вказаних осіб;
- показань потерпілого ОСОБА_15 , який пояснив, що 07.07.2022 близько 02:00 йому зателефонував охоронник магазину, в якому він здійснює підприємницьку діяльність, та повідомив про пошкодження торговельної вітрини й вчинення крадіжки. Прибувши на місце події, він виявив розбиту вітрину, частину товару - на підлозі, а іншу частину - викраденою. На момент його прибуття на місці вже перебували працівники поліції;
- протоколу огляду місця події від 07.07.2022 з ілюстративними таблицями до нього; висновків експертів (т. 1 а. п. 214-228, 230-235, 237-241, т. 2 а. п. 3-12); протоколів огляду предмета від 12.07.2022, 13.02.2022, 08.07.2022, 18.07.2022 (т. 2 а. п. 13-18, 24, 31-33, 64-68); протоколів слідчих експериментів від 13.07.2022 та 28.07.2022 з потерпілим ОСОБА_16 (т. 2 а. п. 27, 28, 36-38), з підозрюваним ОСОБА_10 від 07.07.2022 та 19.07.2022 (т. 2 а. п. 75-78, 99-100), з підозрюваним ОСОБА_13 (т. 2 а. п. 92-95), від 19.07.2022 (т. 2 а. п. 97-98); протоколів пред'явлення особи до впізнання від 07.07.2022 (т. 2 а. п. 20-23); протоколів затримання ОСОБА_10 та ОСОБА_13 від 07.07.2022 (т. 2 а. п. 69-72, 87-89); протоколу обшуку, проведеного у ОСОБА_10 від 07.07.2022 (т. 2 а. п. 81-86).
З вироку вбачається, що суд проаналізував зібрані й надані докази і порушень вимог кримінального процесуального закону, які б у контексті приписів ст. 85-87 КПК, свідчили про необхідність визнання доказів неналежними, недостовірними та/або недопустимими, не встановив.
Зіставивши докази в їх взаємозв'язку, суд першої інстанції умотивовано визнав, що показання учасників судового процесу і дані, які містяться у показаннях потерпілих, протоколах слідчих дій та висновках експертиз на підставі ст. 84 КПК є процесуальними джерелами доказів і правомірно поклав їх в основу свого вироку.
Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги показання потерпілого ОСОБА_16 , а також протокол слідчого експерименту за його участю, належним чином мотивувавши, з яких підстав відкидає показання обвинуваченого ОСОБА_10 .
Зокрема, відповідно ч. 1-2 ст. 84 КПК, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів, а ч. 1 ст. 95 цього Кодексу визначено, що показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту, крім іншого, потерпілим щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Показання потерпілого є самостійним видом (джерелом) доказів, який являє собою відомості про обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, значення яких полягає в тому, що вони являють собою ефективний засіб відстоювання прав та інтересів потерпілого. Крім того, за допомогою показань потерпілого встановлюються обставини, що мають суттєве значення для з'ясування обставин вчинення кримінального правопорушення.
В першому значенні вони служать одним з головних засобів реалізації його прав та інтересів, оскільки відіграють виключно важливу роль, яка полягає у сприянні безпосередній можливості потерпілим вплинути на результат кримінального провадження, зокрема на висновки як органу досудового розслідування, так і суду щодо обставин вчиненого кримінального правопорушення, хоча й на свою користь. В іншому випадку вони виступають важливим засобом встановлення значущих у кримінальному провадженні обставин тоді, коли потерпілий прямо вказує на причетність особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому, можливість встановлення за допомогою показань потерпілого з достовірністю обставин кримінального провадження забезпечується відповідальністю за дачу завідомо неправдивих показань.
Таким чином, закон прямо передбачає можливість встановлення фактичних обставин кримінального провадження на підставі показань потерпілої особи за умови їх внутрішньої узгодженості, послідовності та правдоподібності.
У даному кримінальному провадженні показання обвинуваченого ОСОБА_10 в частині заперечення вчинення розбою обґрунтовано спростовуються сукупністю доказів, зокрема послідовними та узгодженими показаннями потерпілого ОСОБА_16 .
Потерпілий під час усіх проведених з ним процесуальних дій, а також будучи двічі допитаним у судовому засіданні та попередженим про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивих показань, послідовно та без істотних суперечностей зазначав, що ОСОБА_10 мав при собі ніж та демонстрував його під час події.
Саме факт демонстрації ножа об'єктивно сприймався потерпілим як реальна загроза застосування насильства, небезпечного для життя та здоров'я, що змусило його припинити переслідування обвинувачених та відійти, оскільки він обґрунтовано побоювався за своє життя та здоров'я. При цьому така поведінка обвинуваченого була спрямована на утримання викраденого майна та уникнення затримання.
З огляду на викладене, у діях обвинуваченого наявні ознаки погрози застосування насильства, небезпечного для життя і здоров'я особи, що відповідно вимог кримінального закону утворює об'єктивну сторону складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК. При цьому для правильної кваліфікації дій як розбою не вимагається фактичного застосування фізичного насильства - достатньо встановлення реальної погрози його застосування, яка підтверджується як суб'єктивним сприйняттям потерпілого, так і об'єктивними обставинами події.
Показання потерпілого ОСОБА_16 є внутрішньо узгодженими, логічними, послідовними та такими, що не зазнали змін упродовж усього кримінального провадження. Будь-яких об'єктивних даних, які б свідчили про їх недостовірність, заінтересованість потерпілого у результатах справи або наявність підстав для оговору обвинуваченого, стороною захисту не наведено та судом не встановлено. Водночас встановлено, що до вчинення кримінального правопорушення потерпілий та обвинувачений між собою знайомі не були, що додатково виключає наявність особистих мотивів для надання неправдивих показань.
Крім того, зазначені обставини підтверджуються іншими доказами у справі, зокрема протоколами слідчих експериментів, проведених за участю потерпілого, які відтворюють механізм події та узгоджуються з його показаннями щодо обставин демонстрації ножа та сприйняття загрози.
Спростовуючи доводи сторони захисту, суд першої інстанції обґрунтовано врахував і показання свідків - працівників поліції ОСОБА_17 та ОСОБА_18 , які пояснили, що у складі слідчо-оперативної групи виїжджали на місце вчинення злочину та фіксували обставини події.
З їхніх показань убачається, що потерпілий дійсно не впізнав обвинувачених у момент, коли ті проходили повз торговельний центр, але це було обумовлено об'єктивними причинами - відсутністю належного освітлення та значною відстанню між особами. Вказана обставина сама по собі не спростовує показання потерпілого щодо події злочину та не впливає на доведеність факту вчинення кримінального правопорушення.
Більше того, зазначені показання свідків не мають вирішального доказового значення для встановлення факту вчинення кримінального правопорушення у ТЦ «Глобус», оскільки обвинувачені фактично визнають відповідні обставини та не заперечують, що саме вони проникли до приміщення торговельного центру та заволоділи чужим майном.
Не спростовує вказаних висновків і та обставина, що під час обшуку у ОСОБА_10 не було знайдено ножа, оскільки відсутність знаряддя кримінального правопорушення на момент проведення слідчої дії сама по собі не свідчить про його невикористання під час вчинення злочину.
З урахуванням динамічності події та наявності у обвинуваченого реальної можливості розпорядитися відповідним предметом після її вчинення (позбутися його, приховати або передати іншим особам), сам факт ненадання ножа під час обшуку не спростовує послідовних та узгоджених показань потерпілого щодо його наявності та демонстрації.
Більше того, для кваліфікації дій як розбою визначальним є не обов'язкове вилучення знаряддя злочину, а встановлення факту реальної погрози застосування насильства, небезпечного для життя та здоров'я особи, яка в даному випадку підтверджується сукупністю доказів, зокрема показаннями потерпілого.
Є безпідставними і доводи апеляційної скарги в тій частині, що обвинувачений нібито не сприймав потерпілого як охоронця, оскільки об'єктивні обставини події свідчать, що обвинувачений не міг не усвідомлювати його статус. Потерпілий перебував на зміні як охоронець торговельного центру, діяв у межах своїх службових обов'язків, намагався припинити протиправні дії обвинувачених та вимагав повернення викраденого майна.
Саме у відповідь на ці дії обвинувачений вдався до демонстрації ножа, що було спрямовано на подолання опору та забезпечення можливості безперешкодного заволодіння майном. Тобто, незалежно від того, чи усвідомлював обвинувачений формальний статус потерпілого, він об'єктивно розумів, що має справу з особою, яка виконує функції охорони та перешкоджає вчиненню злочину.
Твердження апеляційної скарги відносно того, що конфіскований вироком суду мобільний телефон не є власністю ОСОБА_10 не можуть бути прийняті до уваги, оскільки будь-яких належних та допустимих доказів, що свідчили б про те, що телефон належить третій особі, стороною захисту не надано.
Отже, наведені докази у своїй сукупності є взаємопов'язаними, узгодженими між собою, належними та допустимими, а тому є достатніми для висновку про доведеність вини обвинуваченого поза розумним сумнівом. Доводи сторони захисту зводяться до вибіркової оцінки доказів, їх перекручення та фактично спрямовані на переоцінку встановлених судом обставин, що не спростовує правильності висновків суду першої інстанції.
Як неодноразово зазначав у рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи в цьому контексті означає, що для визнання винуватості доведеною поза розумним сумнівом версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Цей стандарт у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_10 було дотримано.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги, обставин і фактів, які могли б вплинути на законність, вмотивованість та/чи обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції рішення щодо доведення винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, і які б не були досліджені чи належним чином не оцінені цим судом, під час апеляційного розгляду колегією суддів не встановлено.
Що стосується доводів апеляційної скарги захисника про те, що при призначенні покарання судом не враховано належним чином особу обвинуваченого, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу.
Так, положеннями ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання є непропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
Призначаючи ОСОБА_10 покарання, суд першої врахував ступінь тяжкості вчиненого останнім кримінального правопорушення, яке є особливо тяжким злочином, особу винного, який раніше не судимий, позитивно характеризується, обставини, які пом'якшують (усунення заподіяної шкоди) та обтяжують покарання (вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння), і дійшов висновку про необхідність призначення покарання в межах санкції ч. 4 ст. 187 КК у виді позбавлення волі в мінімальному розмірі, яке на думку колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав людини, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Визначене судом покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю, обставинами вчиненого та особою обвинуваченого, що розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тому вид і розмір призначеного ОСОБА_10 покарання є необхідним й достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень.
На підставі викладеного, оскаржене судове рішення є законним, обґрунтованим і належним чином умотивованим, тому вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_10 підлягає залишенню без змін, а його апеляційна скарга - без задоволення.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, -
постановила:
Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 11.10.2023 відносно ОСОБА_19 залишити без змін, а апеляційну скаргу його захисника ОСОБА_6 на цей вирок - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4