Ухвала
Іменем України
18 березня 2026 року
м. Київ
справа № 295/13924/25
провадження № 61-2641ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Пазюком Євгеном Сергійовичем, на ухвалуАндрушівського районного суду Житомирської області від 19 листопада 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів,
У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути із ОСОБА_1 кошти в розмірі 1 705 600,00 грн за договором позики від 03 травня 2025 року. З метою забезпечення позову ОСОБА_2 просив накласти арешт на майно ОСОБА_1 .
Ухвалою Андрушівського районного суду Житомирської області
від 19 листопада 2025 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на майно ОСОБА_1 .
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявником доведено наявність обставини, які б могли свідчити про реальну, а не можливу загрозу вчинення дій, спрямованих на реалізацію майна.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Пазюк Є. С. задоволено частково. Ухвалу Андрушівського районного суду Житомирської області
від 19 листопада 2025 року змінено, викладено абзаци перший та другий її резолютивної частини у такій редакції: «Заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_1 , у межах суми позову 1 705 600, 00 грн.». В іншій частині ухвалу залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши наявність прямого зв'язку між запропонованим позивачем заходом забезпечення позову і предметом позову, а також врахувавши ту обставину, що ймовірність утруднення виконання рішення суду існує, адже предметом майбутнього позову є стягнення грошових коштів в сумі
1 705 6000, 00 грн, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Однак, суд першої інстанції застосувавши заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить відповідачу, не конкретизував суму щодо накладеного ним арешту на майно відповідача, з врахуванням ціни позову.
02 березня 2026 року засобами поштового зв'язку до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката
Пазюк Є. С.,в якій заявник просить скасувати ухвалу Андрушівського районного суду Житомирської області від 19 листопада 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не наведено належним і переконливих доводів та не надано будь-яких доказів, що невжиття заходів забезпечення позову, застосування яких заявлено позивачем, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду про стягнення грошових коштів у майбутньому.
Сам по собі факт пред'явлення позову про стягнення грошових коштів не є та не може вважатися підставою для накладення арешту на майно відповідача. Суди попередніх інстанцій фактично ототожнили наявність грошової вимоги з наявністю ризику невиконання рішення суду, хоча закон вимагає встановлення конкретних фактичних обставин, які свідчать про намір або об'єктивну можливість відповідача відчужити майно, приховати його, зменшити його вартість або іншим чином унеможливити виконання рішення. У матеріалах справи відсутні будь-які докази про підготовку відповідачем продажу майна, передачу його третім особам, припинення господарської діяльності, ліквідацію чи інші дії, що реально загрожують виконанню рішення. Водночас суди не встановили жодного юридичного факту, який би підтверджував існування саме реальної, а не гіпотетичної загрози. Фактично суди підмінили процес доказування власними міркуваннями, самостійно сформувавши підстави забезпечення позову, яких не наведено заявником, що порушує принцип змагальності та неупередженості суду.
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову
у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Суд, обираючи вид забезпечення позову, у кожному випадку повинен обирати такий спосіб, який у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмету спору.
Відповідно до положень статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що між сторонами виник спір щодо зобов'язань відповідача за укладеним 03 травня 2025 року договором позики (боргова розписка) на суму 1 705 600 грн.
Встановивши, що між сторонами дійсно виник спір щодо стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 1 705 600 грн, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Враховуючи, що обраний захід забезпечення позову, а саме накладення арешту на майно в межах ціни позову є співмірним із заявленими позовними вимогами, необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин, що в свою чергу може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача в межах суми позову у розмірі 1 705 600 грн.
Застосований вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки майно залишається в його володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися ним обмежується на певний час.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою та на правильність висновків апеляційного суду не впливають.
Результат аналізу змісту касаційної скарги та оскарженого судового рішення свідчить, що правильне застосовування судом апеляційної інстанції норм процесуального права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою.
Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що касаційна скарга, подана на судові рішення, якими вирішено процесуальне питання, є необґрунтованою. Правильне застосовування норм статей 149-150 ЦПК України є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.
Керуючись статтями394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Пазюком Євгеном Сергійовичем, на ухвалуАндрушівського районного суду Житомирської області від 19 листопада 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді:М. Є. Червинська
Є. В. Коротенко В. М. Коротун