79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
25.11.10 Справа № 2/157
Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. при секретарі Залицайло М.С. за участю представника відповідача Білець І.А., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Турка до відповідача-1 Публічного акціонерного товариства Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк в особі філії “Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород”, м. Ужгород та відповідача-2 Відділу Державної виконавчої служби Турківського районного управління юстиції у Львівській області, м. Турка про визнання договорів недійсними та виключення майна з акту опису та арешту
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2, м. Турка звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до відповідача-1 Публічного акціонерного товариства Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк в особі філії “Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород”, м. Ужгород та відповідача-2 Відділу Державної виконавчої служби Турківського районного управління юстиції у Львівській області, м. Турка про визнання договорів недійсними та виключення майна з акту опису та арешту.
Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 14.10.2010р. призначив розгляд справи на 18.10.2010р. Ухвалою суду розгляд справи відкладався на 11.11.2010р., 25.11.2010р.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задоволити. З приводу заявленого позову пояснив, що між позивачем та відповідачем-1 10.05.2005р. та 01.03.2006р. було укладено кредитні договори. Дані договори від імені відповідача були підписані керівниками відокремленого підрозділу, які не були уповноважені на укладення таких договорів. У зв'язку з виникненням заборгованості за даними кредитними договорами, відповідач-1 звернувся в суд про стягнення боргу з відповідача. Рішенням суду позов було задоволено, стягнуто з позивача на користь відповідача-1 суму боргу в розмірі 1146244 грн. 45 коп. На виконання рішення суду було видано наказ про примусове виконання рішення суду. Відповідачем-2 у зв'язку з виконанням наказу було накладено арешт на майно позивача, що підтверджується актом опису та арешту. Оскільки недійсні правочини не створюють юридичних наслідків, то проведення опису та арешту майна є неправомірним та незаконним. Таким чином, кредитні договори від 10.05.2005р. та 01.03.2006р. необхідно визнати недійсним у зв'язку з тим, що вони укладені особами, які не мали повноважень на укладення кредитних договорів та виключити із акту опису та арешту нерухоме майно: нежитлову будівлю в с. Верхнє Висоцьке та нежитлову будівлю в с. Завадівка.
В судовому засіданні представник відповідача-1 проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що укладення спірних кредитних договорів відбувалось за наявності в керівників відокремленого підрозділу необхідних повноважень на укладення кредитних договорів, про що свідчать видані їм доручення.
В судовому засіданні представник відповідача-2 проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що у зв'язку з відсутністю коштів на рахунку боржника (позивача), державним виконавцем було винесено постанову про звернення стягнення на майно позивача. На виконання вказаної постанови державним виконавцем було проведено опис та арешт нерухомого майна, які належать позивачу. Дані приміщення було передано в іпотеку відповідачу-1 для забезпечення вимог відповідача-1 по кредитних договорах від 10.05.2005р. та 01.03.2006р. Таким чином, вимоги позивача є безпідставними та до задоволення не підлягають.
Представникам роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.
В судовому засіданні 25.11.2010р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2010р.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
10 травня 2005р. між позивачем (позичальник) та відповідачем-1 (банк) в особі в.о. заступника керуючого філією Зелізник К.А., яка діяла на підставі довіреності від 06.01.2005р., було укладено кредитний договір №48/3-05.
30 листопада 2005р., 4 січня 2006р., 7 квітня 2006р. та 18 грудня 2006р. було укладено договори про внесення змін до вищевказаного договору, які від імені відповідача-1 підписані керуючим філією Сідаком В.В. на підставі довіреностей від 16.12.2004р. та 17.04.2006р.
1 березня 2006р. між позивачем (позичальник) та відповідачем-1 (банк) в особі заступника керуючого філією Зелізник К.А., яка діяла на підставі довіреності від 10.10.2005р., було укладено кредитний договір №5/3-06 про відкриття відновлювальної кредитної лінії.
30 травня 2005р. та 9 березня 2006р. між відповідачем-1 та ОСОБА_2 було укладено іпотечні договори №67/23-2005, №23/23-2006.
Предметом іпотеки є нежитлова будівля (тваринницька ферма), загальною площею 1764,6 м.кв., що знаходиться за адресою: Львівська область, Турківський район, с. Завадівка, вул. Рудавець, буд. 5 та нежитлова будівля (механічна майстерня) позначена літ. А, загальною площею 925,8 м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
14.02.2008р. господарським судом Львівської області винесено рішення у справі №14/347 про стягнення з приватного підприємця ОСОБА_2 на користь Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку в особі філії “Відділення Промінвестбанку в м. Ужгород” боргу у розмірі 1146244 грн. 77 коп., а також 11462,45 грн. держмита та 118 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
На виконання вказаного рішення 03.03.2008р. видано наказ про примусове стягнення заборгованості. Даний наказ пред'явлено до Державної виконавчої служби Турківського районного управління юстиції для його примусового виконання. 05.10.2009р. Державною виконавчою службою відкрито виконавче провадження та надано боржнику в строк до 11.10.2009р. добровільно погасити заборгованість. У вказаний виконавцем строк позивач заборгованість не сплатив, у зв'язку із чим 19.11.2009р. державним виконавцем було складено акт опису й арешту майна серії АА № 929030, яким описано та арештовано нерухоме майно позивача, а саме:
- будівля тваринницької ферми під літ. А, загальною площею приміщень 1764,6 м.кв., що розташована за адресою: АДРЕСА_2;
- будівля механічної майстерні під літ. А-1, загальною площею приміщень 925,8 м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є зокрема договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Частиною 2 ст. 203 ЦК встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Пунктами 1, 3, 5 ст. 65 ГК України встановлено, що управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
У відповідності до ч. 2. ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Позивач в своїх доводах щодо недійсності кредитних договорів в силу ч. 2 ст. 203 ЦК України посилається на те, що від імені відповідача-1 спірні договори були підписані керівниками філії відповідно до довіреностей, проте цими довіреностями вони не були уповноважені на укладення таких договорів.
Однак, як встановлено судом, згідно довіреностей від 06.01.2005р. та від 10.10.2005р., виданих на ім'я ОСОБА_3, її уповноважено від імені Промінвестбанку укладати і підписувати договори та вчиняти правочини, спрямовані на встановлення зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, що стосуються діяльності філії “Закарпатське Центральне відділення Промінвестбанку” та її безбалансових відділень, а також проставляти на них печатку філії Промінвестбанку.
Позивачем заявлено також вимогу про виключення майна з акту опису та звільнення з-під арешту. Вказана вимога не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Рішення господарського суду Львівської області від 14.02.2008р. у справі №14/347, яким стягнуто з позивача на користь відповідача-1 борг у розмірі 1146244 грн. 77 коп., а також 11462,45 грн. держмита та 118 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, набрало законної сили.
Абзацом 5 ст. 124 Конституції України встановлено, судові рішення є обов'язковими на всій території України.
Згідно ст. 45 ГПК України господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Невиконання вимог рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне відповідальність, встановлену цим Кодексом та іншими законами України.
Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження” (ст. 115 ГПК України).
На виконання рішення господарського суду Львівської області від 14.02.2008р. у справі №14/347 відповідачу-1 (стягувачу) 03.03.2008р. було видано наказ на примусове виконання рішення суду. Вказаний наказ пред'явлений стягувачем до виконання.
Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.
Відповідно до ст. 5 Закону України „Про виконавче провадження” державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Згідно ст. 4 Закону України “Про виконавче провадження”, одним із заходів примусового виконання рішень є звернення стягнення на майно боржника.
Статтею 30 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено, що якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.
Відповідно до ст. 50 Закону України “Про виконавче провадження”, стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.
У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення.
Оскільки боржником (позивачем) добровільно рішення господарського суду Львівської області від 14.02.2008р. у справі №14/347 не було виконано, державним виконавцем було вжито заходів щодо стягнення з боржника коштів, які знаходились на рахунках в установах банків.
У зв'язку з недостатністю коштів на рахунках боржника в установах банків, державним виконавцем 19.11.2009р. було винесено постанову про звернення стягнення на належне боржникові (позивачу) спірне майно.
Згідно ч. 3 ст. 5 Закону України “Про виконавче провадження” державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством.
Загальний порядок звернення стягнення на майно передбачено главою 5 Закону України “Про виконавче провадження”. Ст. 50 цього закону встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації.
Частиною 1 ст. 55 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису й арешту майна боржника. Під час проведення опису й арешту майна боржника державний виконавець вправі оголосити заборону розпоряджатися ним, а у разі потреби - обмежити права користування майном або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису й арешту. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Відповідно до ст. 59 Закону України “Про виконавче провадження” особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту. У разі прийняття судом рішення про звільнення майна з-під арешту, майно звільняється з-під арешту за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про таку обставину.
Враховуючи наведене, державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Турківського районного управління юстиції правомірно складено акт опису й арешту майна від 19.11.2009р., підстав для виключення майна з акту опису та звільнення з-під арешту не має.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.
Оскільки спір виник з вини позивача, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.
З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 16, 203, 204, 207, 215, 241, 509, 626 ЦК України, ст.ст. 65, 207 ГК України, ст.ст. 4, 5, 30, 50, 55, 59 Закону України “Про виконавче провадження” та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 80, 82, 83, 84, 85 ГПК України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Суддя