Унікальний номер справи № 755/8818/23 Головуючий у суді першої інстанції - Марфіна Н.В.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/6150/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
05 березня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року у справі за позовом «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,
У червні 2023 року акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позовна заява обґрунтована тим, що 29 серпня 2007 року між акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), яке змінило найменування на АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 800001653, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 138 050 дол. США.
З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним кредитним договором, 29 серпня 2007 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є належна іпотекодавцю однокімнатна квартира, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 10 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653 належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07 червня 2023 року існує заборгованість за кредитом -121 804, 35 дол. США, за відсотками - 78 775, 25 дол. США.
Ураховуючи викладене, АТ «Сенс Банк» просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 10 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653 року у розмірі 200 579, 60 дол. США, з яких за кредитом - 121 804, 35 дол. США, по відсотках - 78 775,25 дол. США, на користь АТ «Сенс Банк», шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» за початковою ціною, встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2024 року у складі судді Марфіної Н. В. позов АТ «Сенс Банк» задоволено.
У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед АТ «Сенс Банк» за кредитним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653 у сумі 200 579, 60 дол. США, звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653-И, а саме: квартиру АДРЕСА_2 (загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 10 кв. м) на користь АТ «Сенс Банк», шляхом продажу квартири на електронному аукціоні у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону, за ціною, що визначається при примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Відповідачка ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що 15 липня 2014 року на адресу ОСОБА_1 була направлена вимога про необхідність сплатити заборгованості, з першим позовом про стягнення заборгованості банк звернувся 25 вересня 2014 року, водночас, право нараховувати проценти втратив з моменту вимоги.
Суд першої інстанції невірно обрахував розмір заборгованості.
Вказувала і на те, що банк звернувшись до ОСОБА_1 змінив строки виконання зобов'язання та набув право пред'явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, а саме з 32 дня з дати одержання позичальником повідомлення банку про строкове повернення коштів, тобто у 2014 році, проте з цим позовом звернувся 23 червня 2023 року, більш ніж через 9 років, тобто звернення стягнення відбулось поза межами трьохрічного строку позовної давності.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі заявила про застосування позовної давності, посилаючись на те, що 11 березня 2024 року подала до суду першої інстанції клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 12 березня 2024 року, яке судом було відхилено, внаслідок чого вона не мала можливості заявити клопотання про застосування строків позовної давності, тому просила суд апеляційної інстанції визнати такі обставинами об'єктивними та застосувати строки позовної давності за її заявою, поданою до апеляційного суду.
Постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 березня 2024 року скасовано, у задоволенні позову АТ «Сенс Банк» відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 10 грудня 2025 року касаційну скаргу АТ «Сенс Банк» задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Направляючи справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд, установивши, що заявлені вимоги є обґрунтованими, дійшов висновку про наявність підстав для застосування позовної давності до заявлених вимог.
Апеляційний суд, вирішуючи питання про прийняття до розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду, не перевірив, чи була відповідачка ОСОБА_1 належно повідомлена судом першої інстанції про дату, час і місце розгляду справи, та, відповідно, не з'ясував наявність підстав для вирішення поданої нею заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду, зробив передчасний висновок про відмову у задоволенні позову внаслідок застосування наслідків спливу позовної давності.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому суд апеляційної інстанції визнав за можливе, розглянути справу за відсутності осіб, що не з'явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
Від представника позивача АТ «Сенс Банк» надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що 29 серпня 2007 року між закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», яке змінило найменування на АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 800001653, відповідно до якого кредитор зобов'язався надати позичальнику кошти у розмірі 138 050 дол. США у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, на умовах, визначених цим договором, зі сплатою процентів у розмірі 12, 25 % річних, на строк до 29 серпня 2027 року. Позичальник зобов'язувався в порядку та на умовах, що визначені цим договором, повертати кредит, виплачувати банку проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі у порядку, передбаченому додатком № 1 до цього договору (а. с. 7-9, т. 1).
29 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 800001653-И, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ничипоренком О. В. (а. с. 5-6, т. 1).
Відповідно до вказаного іпотечного договору іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю на забезпечення виконання основного зобов'язання за кредитним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653 однокімнатну квартиру, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 10 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ничипоренком О. В. за реєстровим № 616.
У пункту 6 вказаного іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у будь-якому з наступних випадків: у випадку невиконання основного зобов'язання; у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору; у інших випадках, передбачених законодавством України. У разі порушення іпотекодавцем основного договору та/або умов цього договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення, в якій зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору. Документом, що підтверджує відправлення іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання, є квитанція поштового відділення про відправлення відповідного рекомендованого листа іпотекодавцю за адресою його фактичного проживання (реєстрації), зазначеною у преамбулі та статті 8 цього договору.
Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя (позасудове врегулювання), яким вважатиметься застереження, що міститься у пункті 6.3. цього договору (пункт 6.2. іпотечного договору).
У грудні 2022 року АТ «Сенс Банк» направило ОСОБА_1 вимогу про усунення порушень, у якій зазначено, що неодноразові звернення банку з питань виконання зобов'язань з виплати кредиту проігноровані, питання реструктуризації не вирішено. Станом на 06 грудня 2022 року загальна сума заборгованості становить 121 804, 35 дол. США. Цією письмовою вимогою банк вимагав від позичальника у тридцятиденний строк сплатити заборгованість за кредитом, відсотках за користування кредитом та нараховану неустойку. Також додатково було зазначено, що у разі невиконання цієї вимоги банк розпочне звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення виконавчого напису нотаріуса (а. с. 14, т. 1).
Направлення вказаної вимоги у грудні 2022 року на адреси ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 ) підтверджується наявними в матеріалах справи копіями реєстру цінних листів № 84, описів вкладення у цінні листи та фіскальними чеками АТ «Укрпошта».
За даними з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 червня 2016 року у справі №755/5994/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання недійсними кредитного договору іпотечного договорів від 29 серпня 2007 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року у справі № 755/26596/14-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішення суду мотивовано тим, що 12 серпня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. був вчинений виконавчий напис № 2878 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 , тому вимоги банку про стягнення заборгованості є подвійним стягненням, що є неприпустимим.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2017 року у справі №755/247/17 задоволено позов ОСОБА_1 про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В. А., вчиненого 12 серпня 2014 року, зареєстрованого у реєстрі за № 2878, про звернення стягнення на квартиру, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 10 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 . Рішення суду мотивовано тим, що відсутні відомості про отримання позивачкою вимоги банку про сплату заборгованості, що свідчить про неналежне її повідомлення, виключає безспірність заборгованості та правомірність посвідчення виконавчого напису.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 лютого 2021 року у справі №755/20400/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень заява з реєстраційним «Реєстраційне бюро» Тарасенка І. М., про державну реєстрацію права власності на квартиру, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомості 1885400280000, за АТ «Альфа-Банк»; скасовано запис про право власності № 32650881 від 31 липня 2019 року державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Тарасенко І. М. про державну реєстрацію права власності на квартиру на квартиру, загальною площею 50 кв. м, житловою площею 20, 1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк», внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Згідно з розрахунком вимог банку у зв'язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 29 серпня 2007 року № 800001653 станом на 07 червня 2023 року загальна сума заборгованості становить 200 579, 60 дол. США, з яких: сума заборгованості за тілом кредиту - 121 804, 35 дол. США, сума заборгованості за відсотками - 78 775, 25 дол. США (а. с. 15-17, т. 1).
Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції правильно керувався нормами ст. 1054 ЦК України, про те, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (ст. 1048 ЦК України).
Статтею 546 ЦК України визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ст.ст. 547, 548 ЦК України).
Зі змісту наявного в матеріалах справи розрахунку заборгованості відповідачки за укладеним нею договором кредиту вбачається, що відповідачка неналежно виконувала умови щодо повернення кредиту, наявні періоди повного невиконання місячних платежів і станом на 07.06.2023 року заборгованість по тілу кредиту становить 121 804,35 дол. США.
Згідно зі статтями 572, 574, 575, 577 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості. Якщо предметом застави є нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом. Застава нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії вимоги банку на адресу відповідачки про усунення порушень, банк повідомляв позичальницю, що нею не виконується забезпечене іпотекою кредитне зобов'язання, а неодноразові звернення банку щодо виконання зобов'язань проігноровані, питання реструктуризації не вирішено. Станом на 06.12.2022 року заборгованість по кредиту становить 121 804,35 дол. США. Банк вимагав у тридцятиденний строк сплатити заборгованість по кредиту, відсотках та нарахованій пені і попереджав, що у разі невиконання вимоги буде розпочате звернення стягнення на предмет іпотеки.
Направлення вказаної вимоги на адреси відповідачки ( АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 ) у грудні 2022 року підтверджується наявними в матеріалах справи копіями реєстру цінних листів №84, описів вкладення у цінні листи та фіскальних чеків АТ «Укрпошта».
Статтями 589, 590 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про іпотеку», за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання.
Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Установивши, що позичальник не виконує умови кредитного договору від 29 серпня 2007 року № 800001653, не повертає банку отримані у кредит кошти разом із нарахованими процентами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог АТ «Сенс Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з цим, колегія суддів не погоджується із встановленим судом першої інстанції розміром відсотків за користування кредитом, що входять до загального розміру заборгованості.
Так, відповідно до наданого банком розрахунку, нарахування відсотків здійснювалося банком по 29 серпня 2019 року.
Разом з цим, судом встановлено, що 15.07.2014 року на адресу ОСОБА_1 була направлена вимога № 62261-102-б/б від 15.07.2014, де банк повідомляв позичальника щодо необхідності сплатити заборгованість, яка станом на 16.06.2014 склала 125 456,49 доларів США, у тому числі штрафні нарахування 858,57 доларів США.
Із позовом про стягнення заборгованості банк звернувся 25.09.2014.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року (справа 910/4518/16) висловила правові висновки щодо підходів до визначення періоду нарахування кредиторських вимог, які виникли у зв'язку з невиконанням договору банківського кредиту.
Так у постанові зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.
Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19).
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що оскільки строк дії кредитного договору було припинено зі зверненням банку із вимогою про дострокове погашення заборгованості, проценти за користування кредитом після припинення дії договору стягненню з боржника не підлягають.
У справі, що переглядається, відсотки за невиконання зобов'язання на підставі ст. 625 ЦК України банк не нараховував.
За таких обставин, зважаючи на те, що банк правомірно нараховував відсотки протягом строку дії кредитного договору (до липня 2014 року), однак, безпідставно продовжив їх нараховувати після направлення вимоги про дострокове погашення боргу, розмір заборгованості за відсотками за користування кредитом підлягають зменшенню з 78 775,25 доларів США до 4175,75 доларів США.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для застосування позовної давності до заявлених вимог.
Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин.
Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.
В частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено про те, що суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 була обізнана про розгляд справи місцевим судом, що підтверджується її заявою від 11 березня 2024 року (а. с. 121-143, т. 1), неодноразово зверталася до суду першої інстанції із заявами та клопотаннями, а саме: 24 серпня 2023 року, 04 жовтня 2023 року, 28 листопада 2023 року, 29 листопада 2023 року, 18 січня 2024 року (а. с. 53-77, 85-86, 98-100, 101-103, 111-114, т. 1), а отже мала реальну можливість заявити про застосування позовної давності до ухвалення рішення судом першої інстанції, однак протягом розгляду справи з червня 2023 року по березень 2024 року не заявляла про пропуск позивачем позовної давності.
За таких обставин апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для вирішення поданої нею заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.
Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі відповідачки, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, а тому, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував обставини справи, дав об'єктивну оцінку зібраним і дослідженим доказам та дійшов в цілому правильного висновку про часткове задоволення позову та звернення стягнення на предмет іпотеки.
Разом з цим, апеляційний суд установив наявність підстав для перерахунку розміру заборгованості, зокрема, відсотків за користування кредитом, що могли бути нараховані винятково у межах строку дії кредитного договору.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення в частині визначення розміру заборгованості по відсотках за користування кредитом, оскаржуване рішення в іншій частині підлягає залишенню без змін.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року в частині визначення розміру заборгованості по відсотках за користування кредитом змінити, зменшивши їх розмір з 78 775,25 доларів США до 4175,75 доларів США.
В решті рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено 13 березня 2026 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома