21 січня 2026 року місто Київ
справа № 755/145/25
провадження № 22-ц/824/1101/2026
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д.,Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Самохом Миколою Юрійовичем,
на заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2025 року, ухвалене у складі судді Марфіної Н.В., -
У грудні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 29 липня 2024 року позивач здійснив 5 грошових переказів в АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 на загальну суму 120 000 грн на її картку за номером НОМЕР_1 в АТ «ПУМБ», а саме: платіжна інструкція №Р24А3046465107D0684 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046474004D7141 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046480678D4758 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046479120D9664 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046481701D4718 від 29 липня 2024 року на суму 2 000,00 грн.
Позивач вказував, що зазначений переказ грошових коштів зроблений позивачем помилково, оскільки переказ мав бути здійснений на іншого отримувача, однак позивач невірно записав номер картки, внаслідок чого здійснив переказ на неналежного отримувача.
Зазначав, що зі скріншоту з мобільного додатку АТ «ПУМБ» вбачається, що номер картки належить відповідачці ОСОБА_2 .
За допомогою ресурсів судова влада та АСВП позивачем було виявлено дату народження відповідача, оскільки у Дніпровському районному м. Києва розглядалась справа за позовом до відповідача №755/4721/18. На підставі вказаної інформації у відкритому доступі у мережі інтернет позивачем виявлені інші ідентифікуючі дані відповідача зазначені у позові. Дізнавшись номер телефону отримувача, позивач намагався зв'язатись з відповідачем, однак остання на зв'язок не виходила.
Враховуючи, що позивач помилково перерахував грошові кошти, а відповідач отримала кошти без достатньої правової підстави та не повернула, позивач змушений звернутися з цим позовом до суду та просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 120 000,00 грн
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2025 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.
Не погоджуючись з рішенням суду, 22 травня 2025 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Самох М.Ю. подав апеляційну скаргу, в який просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити повністю; стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати. Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним, ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права, всі мотиви оскаржуваного рішення ґрунтуються виключно на припущеннях та застосуванні висновку Верховного суду, який був сформований при інших фактичних обставинах та не підлягає застосуванню у цій справі..
Апелянт зазначає, що методами виключення, позивач дійшов до висновку, що саме вказана особа має бути відповідачем. З метою підтвердження вказаної інформації , разом з позовом було подано клопотання по витребування доказів у АТ «ПУМБ», який володіє достовірною інформацією про відповідача. Із отриманої судом інформації від банку підтвердились доводи позивача щодо належного позивача.
На думку апелянта, суд безпідставно назвав поведінку позивача суперечливою. Вказує, що посилання суду першої інстанції щодо того, що позивач звернувся до суду лише через 5 місяців є безпідставним, оскільки строк звернення до суду першої інстанції не передбачений ЦПК України, а позов поданий в межах строку позовної давності.
Фактично, всі мотиви суду першої інстанції ґрунтуються не на нормах закону, а на особистих переконаннях і припущеннях суду.
Зазначає,що суд першої інстанції вказав,що позивач не звертався до банківської установи, однак не зрозуміло чому і з якими вимогами до банку, мав звернутись позивач. Законодавство не передбачає жодної позасудової процедури повернення коштів за відсутності волі отримувача, коли платіж вже проведено, тому суд це єдиний орган куди позивач міг звернутися для відновлення своїх порушених прав.
В судовому засіданні представник позивача адвокат Самох М.Ю. доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
В судове засідання відповідачка ОСОБА_2 не з'явилася, направлене на її поштову адресу судове повідомлення повернулося до суду першої інстанції з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до ч.8 ст.128 ЦПК України вважається врученим адресату.
Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність відповідачки.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом установлено, що 29 липня 2024 року позивач здійснив 5 грошових переказів в АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 на загальну суму 120 000,00 грн на її картку за номером НОМЕР_1 в АТ «ПУМБ», а саме: платіжна інструкція №Р24А3046465107D0684 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046474004D7141 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046480678D4758 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046479120D9664 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046481701D4718 від 29 липня 2024 року на суму 2 000,00 грн.
З листа від 10 лютого 2025 року за вихідним номером КНО-07.8.5/1740БТ наданого АТ «ПУМБ» на виконання ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 13 січня 2025 року про витребування доказів, відомо, що 29 липня 2024 року від надавача платіжних послуг АТ КБ «Приватбанк» з рахунку платника НОМЕР_2 на картку ОСОБА_2 № НОМЕР_1 в АТ «ПУМБ» було здійснено чотири платежі, а саме: 29 липня 2024 року о 07 год. 44 хв. ID оператора №РР24А3046481701D4718 на суму 29 500,00 грн; 29 липня 2024 року о 07 год. 33 хв. ID оператора №Р24А3046465107D0684 на суму 29 500,00 грн; 29 липня 2024 року о 07 год. 40 хв. ID оператора № Р24А3046474004D7141 на суму 29 500,00 грн; 29 липня 2024 року о 07 год. 45 хв. ID оператора № Р24А3046481701D4718 на суму 2 000,00 грн.
Операція на суму 29 500,00 грн., ідентифікатор транзакції Р24А3046479120D9664 від 29 липня 2024 року від надавача платіжних послуг АТ КБ «Приватбанк» з рахунку платника НОМЕР_2 в банку не виявлена.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем гне доведено, що ОСОБА_1 не знав відповідачку, а грошові кошти переведені на її рахунок помилково, так, з долученого до матеріалів справи скріншоту з АТ «ПУМБ» відомо, що « ОСОБА_2 » має відкриту картку № НОМЕР_1 в цьому банку, на яку позивач здійснив переказ коштів у розмірі 120000 грн., однак за наявними даними неможливо однозначно ідентифікувати особу, система АСВП не дає змоги знайти особу лише за прізвищем.
ОСОБА_1 хоч і вказує, що про особисті дані відповідача дізнався з мережі інтернет, однак застосовуючи засоби доказування щодо виявлення прізвища ім'я по батькові відповідача (шляхом надання скріншоту з телефону) не застосовує такі засоби до визначення ідентифікуючих даних відповідачки (номеру телефону, РНОКПП, місця реєстрації/проживання), тобто позивач не надає скріншоти з сайта, з яких нібито дізнався особисті дані відповідача, в такому випадку суперечлива поведінка позивача щодо засобу доказування свідчить про те, що особу якій ОСОБА_1 здійснював переказ грошових коштів позивач знав.
Крім того, суд першої інстанції, зважаючи на заборону розголошення певних відомостей щодо фізичної особи (стаття 7 Закону України «Про доступ до судових рішень»), дійшов висновку про те, що зі справи № 755/4721/18 позивач не міг дізнатися про особисті дані учасника справи.
Разом з тим, зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, що позивач не надав доказів повідомлення банку про ініціювання неналежної операції, доказів звернення до суду з заявою про забезпечення доказів, для отримання інформації про особу відповідача до матеріалів справи не додано.
В підсумку суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у даній справі позивач здійснив 5 платежів на загальну суму 120 000,00 грн, при цьому, позивачем не доведено ту обставину, що він не знав ОСОБА_2 , а кошти перераховані внаслідок помилки, в той же час ОСОБА_1 не звертався до банку щодо виявлення помилки у розрахунку, а звернення до суду з даним позовом до суду через 5 місяців з дати перерахунку грошових коштів, вказує на суперечливу поведінку позивача, яка не відповідає загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісність та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК України).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Частиною першою ст. 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Звертаючись із цим позовом до суду, позивач просив стягнути з відповідачки на його користь кошти у розмірі 120 000 грн., як безпідставно набуті на підставі ст. 1212 ЦК України.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).
У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч.1 ст. 1212 ЦК України).
Передбачений ст. 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (ст. 1215 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти поверненню потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 4 серпня 2021 року в справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року в справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).
У справі, яка переглядається апеляційним судом, згідно копій платіжних доручень, долучених до позовної заяви, за 29 липня 2024 року позивач здійснив 5 грошових переказів в АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 на загальну суму 120 000,00 грн на її картку за номером НОМЕР_1 в АТ «ПУМБ» платіжна інструкція №Р24А3046465107D0684 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046474004D7141 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046480678D4758 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн; платіжна інструкція №Р24А3046481701D4718 від 29 липня 2024 року на суму 2 000,00 грн.; платіжна інструкція №Р24А3046479120D9664 від 29 липня 2024 року на суму 29 500,00 грн.
Разом з тим, операція на суму 29500 грн., ідентифікатор транзакції Р24А3046479120D9664 від 29 липня 2024 року від надавача платіжних послуг АТ КБ «Приватбанк» з рахунку платника НОМЕР_2 в АТ «ПУМБ» не виявлена.
У вказаних платіжних документах платником зазначено ОСОБА_1 , а отримувача не зазначено.
Також установлено, що ОСОБА_1 не звертався до банку щодо виявлення помилки в розрахунках, не повідомив банк про ініціювання неналежної операції, з зазначеним позовом до суду звернувся лише через 5 місяців з дати перерахунку грошових коштів.
З урахуванням встановлених обставин, та враховавши правові позиції Верховного Суду в аналогічних справах, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що поведінка позивача є суперечливою, не відповідач загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, справедливості, добросовісності та розумності. Здійснюючи переказ коштів 29 липня 2024 року 5-ма грошовими переказами в АТ КБ «Приватбанк» на загальну суму 120 000,00 грн. добровільно погоджувався на такі дії. Протилежного не доведено.
Крім того, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не довів суду те, що він не знав відповідачку, на рахунок якої перерахував грошові кошти.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 з реєстру АСВП та на сайті судової влади методом виключення дійшов до висновку, що саме ОСОБА_2 має бути відповідачем, не спростовують висновки суду першої інстанції в тій частині, що позивачем не доведено факт того, що він не знав відповідачку.
Крім того, апелянт вважає, що доводи суду, що позивач звернувся до суду лише через 5 місяців є безпідставними, оскільки строк звернення до суду першої інстанції ЦПК не передбачений, а позов поданий в межах строку позовної давності, також не заслуговують на увагу, оскільки суд першої інстанції зазначену обставину оцінив разом з іншою обставиною - не звернення ОСОБА_1 до банку щодо виявлення помилки у розрахунку, якщо б останній вважав, що кошти ним перераховані помилково, як суперечливу поведінку позивача.
Інші доводи апеляційної скарги мають формальний характер.
Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ч.ч. 1,2 ст. 77 ЦПК України).
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, провадження № 14-400цс19).
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Отже, встановивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності обґрунтованих підстав для задоволення позову та стягнення з відповідачки коштів в розмірі 120 000 грн.
За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки рішення суду не підлягає скасуванню, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Самохом Миколою Юрійовичем, залишити без задоволення.
Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повна постанова складена 13 березня 2026 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус